УГОРСЬКА ОКУПАЦІЯ
Переслідування Василіян на Закарпатті розпочалося з приходом угорців. У березні 1939 р. мадярські війська остаточно окупували Карпатську Україну і василіяни, які були проукраїнського спрямування, стали об’єктом переслідування. Окупанти депортували всіх монахів Провінції св. Миколая, що були вихідцями з Галичини. Настало теж переслідування місцевих ченців. Тих, хто чинив опір політиці Мадярщини, виселяли та ув’язнювали.
Першим об’єктом переслідування став Імстичівський монастир, де нібито тримали січовиків. 18 березня 1939 р. обстріляно монастир, хоча ні зброї, ні тим більше січовиків там не було. Настоятель о. Петро Котович перейшов у Мукачівський монастир і 20 квітня переїхав до Югославії, а ігуменом у Імстичеві було призначено нереформованого о. Мефодія Кралицького. Наступний ганебний крок по відношенню до василіян здійснили у Мукачівському монастирі. 23 березня 1939 р. було вчинено обшук монастиря, а поки монахи стояли з піднятими руками біля стіни, окупанти завдали шкоди на суму 100 тис. чеських крон. У квітні 1939 р. угорці депортували за словацький кордон о. Севастьяна Сабола, разом із вісьмома монахами з Ужгородського монастиря. У середині травня 1939 р. вони ж ліквідували монастир у Великому Бичкові, де була розміщена гімназія василіян з Ужгорода. 23 травня 1939 р. насильно вислано до Словаччини о. Гліба Кінаха та брата Веніамина Навроцького, а в кінці року до них “приєднався” і протоігумен о. Петро Булик. Таким чином, більшість монахів опинилася за словацьким кордоном. Опікувався ними єпископ Пряшівської єпархії о. Павло Гойдич, який 4 червня 1939 р. надав їм будинок у Межилаборцях.
Імстичівський монастир Отців Василіян.
Маріяповчанському монастирю угорські окупанти надали опіку над усіма василіянськими монастирями. Одразу ж відбулися зміни у керівництві монастирів. Новими ігуменами стали: оо. Йосиф Гегедюш у Мукачеві, Бартоломей Дудаш в Ужгороді, Микола Сабо в Малому Березному, Йосиф Кіш у Бороняві, В. Жаткович в Імстичеві. Призначалися настоятелі за національною ознакою, в основному угорці. За наполяганням Архимандрита у Римі Апостольський Престол залишив підкарпатським василіанам Ужгородський, Мукачівський, Малоберезнянський, Імстичівський та Боронявський монастирі. Формально угорські василіяни не мали вплив на ці монастирі, але на місцях це виглядало трохи інакше. На Підкарпатті створили “Провінцію Василіанського Чину Св. Йосафата в Угорщині”, одночасно поділивши на своєрідні самоврядні віце-провінції (coetus) – угорську, руську та румунську.
Протоігуменом для підкарпатських василіан було призначено о. Леонтія Долгого. Він довгий час очолював Маріяповчанський монастир і упереджено ставився до реформи, а тому отримав супротив місцевих монахів. Невдовзі, як свідчить Юрій Мересій у своїх сумнозвісних спогадах, взимку 1940 р. угорці арештували оо. Антона Станканинця, Полікарпа Лозана, Мелетія Малинича, Йосифа Завадяка та Діонізія Дребітка. Крім того, були заарештовані: оо. Антоній Мондик, Іван Сідей, Богдан Мересій, Микола Шепа, Іван Сатмарій, Мефодій Кралицький.
Заарештовані угорським урядом Василіяни Провінції св. Миколая:
Сидять: о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, о. Гем ТІ, о. Антоній Станканинець ЧСВВ, о. Іван Сатмарій ЧСВВ, о. Іван Сідей ЧСВВ.
Стоять: о. Діонізій Дребітко ЧСВВ, о. Антоній Мондик ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Мелнтій Малинич ЧСВВ.
Фото зроблене біля монастиря отців Єзуїтів у м. Будапешті, перед висилкою у с. Нікула (Румунія).
У справу засуджених монахів, які перебували в румунському монастирі Нікула, втрутився єпископ Олександр Стойка. За підтримки регентського комісара Вільгельма Томчані та папського нунція у Будапешті Анжело Ротта, 2серпня 1942 р. ним було звільнено дев’ятьох монахів василіан. Після повернення їх розіслали по монастирях і вони продовжували виконувати свої релігійні функції. Наприклад, продовжувалась практика проведення відпустів при монастирях. Ще до арешту монахів у 1940 р. було проведено Успенський відпуст, на який прийшло досить багато вірників, – близько 15 тис. чоловік . Так, 28 серпня 1942 р. на Успенський відпуст у Мукачівський монастир прийшло близько 5-6 тис вірників.
Продовжувалась практика виголошення проповідей у парохіях. Наприклад, у 1943 р. отцями-василіанами проведено вісім місій у різних куточках Підкарпаття – Чорна, Рокосово, Пилипець, Севлюш (Виноградів), Нересниця, Волове, Синевирська Поляна, Русково. Проповіді виголошували, оо. Антон Станканинець, Іван Сідей, Мелетій Малинич, Богдан Мересій, Бартоломей Дудаш, Теодор Легеза, Йосиф Гегедюш, Іван Сатмарій, Йосиф Завадяк.
У 1943 р. на вимогу центрального керівництва ЧСВВ у Римі протоігуменом підкарпатської гілки було призначено о. Антонія Мондика. За каталогом “Провінції Василіанського Ордена Св. Йосафата в Угорщині” у 1944 р. вона поділялася на три віце-провінції (угорську, руську та румунську), а Генеральну курію у Римі продовжував очолювати Архімандрит о. Дионісій Ткачук. До руської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum), яку очолював о. Антоній Мондик, належало 5 монастирів: Боронявський, настоятелем якого був о. Дионісій Дребітко (3 монахи); Малоберезнянський – ігумен о. Микола Сабо (8 ченців); Імстичівський – настоятель о. Іоан Сідей (6 монахів); Мукачівський – ігумен о. Іоан Сатмарій (32 монахи) та Ужгородський – настоятель о. Дионісій Жаткович (11 ченців). У цілому провінція станом на 1944 р. нараховувала 100 монахів. Найбільшу частину становили монастирі й монахи руської гілки.
о. Антоній Мондик ЧСВВ, Протоігумен закарпатських Василіян в часах Підпілля.
Отже, після окупації незалежної Карпатської України угорцями, починається переслідування монахів, які займалися активною проукраїнською діяльністю в часи її існування. Для вирішення цих проблем провінція розділена на руську, угорську та румунську віце-провінції. Здавалося б, такі заходи мали покласти край суперечкам всередині чернечої спільноти. Проте війна і постійне втручання у діяльність ордену призводили до негативних наслідків. Врешті волею історії провінція Св. Миколая стала “матір’ю” інших провінцій, зокрема в Угорщині, Румунії і Словаччині.
(Кічера В., Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 84-86) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)
Мадярська окупація, яка тривала від 1939 до 1944 року, була лише вступом до основного гоніння місцевих Василіян. Вже під кінець 1944 і початку 1945року Мадярщина опинилася в руках Більшовиків. Тоді монастирі поодиноких національних груп Василіанської Провінції в Мадярщині залишились знову поділені політичними кордонами.
ЛІКВІДАЦІЯ МОНАСТИРІВ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ
29 червня 1945 року Закарпатська Україна була приєднана до УРСР, тим самим увійшовши до складу федерації СРСР. З цього моменту розпочалось не лише чергове переслідування Василіанського Чину на Закарпатті, але й ліквідація його разом з греко-католицькою церквою.
Із початком визволення території Закарпаття, ситуація для монастирів не змінилась на краще. Наприклад, Малоберезнянський монастир перебував на лінії вогню – німецькі війська, відступаючи, обстрілювали з монастиря гарматами радянські війська. Після приходу радянських військ ставлення до монахів не сильно змінилося, прикладом може бути Малоберезнянський монастир. Солдати поводили себе досить безцеремонно і забирали з монастиря все, що їм було необхідно.
Ченці Провінції продовжували проводити місійну і благодійну діяльність на завершальному етапі війни та після неї. (…) Як вказує чернець Малоберезнянського монастиря о. Мелетій Малинич, радянське керівництво дозволяло проводити проповіді, але органи безпеки весь час давали розпорядження, що і як проповідувати. Діяльність монастирів стосувалася виключно релігійних і благодійних функцій, але вже відчувалися спроби тотального контролю. Першим кроком стала спроба передати василіянські монастирі православним громадам.
о. Мелетій Малинич ЧСВВ.
Використовуючи зручні для неї факти, влада діяла цілком “обґрунтовано”. У інформації керівника Ради у справах релігійних культів Івана Полянського від 10 травня 1945 р. повідомляється про становище греко-католицької церкви і вказується, що проводяться “…заходи спрямовані на ліквідацію впливу повністю окатоличеного уніатського духовенства…”, яке пов’язане з націоналістичним рухом, і переходом віруючих у православіє.
Станом на 1946 р. на Закарпатті діяли 5 василіянських монастирів: у Бороняві ігуменом був о. Дионісій Дребітко (4 монахи), в Імстичеві настоятелем був о. Іван Сідей (5 ченців), Малоберезнянським монастирем керував о. Мелетій Малинич (6 ієромонахів і братів), в Ужгороді ігуменом був о. Богдан Мересій (3 ченці). Найбільшим монастирем залишався Мукачівський, настоятелем якого був о. Іван Сатмарій. У монастирі проживало 35 ченців.
Відзначимо, що греко-католицьке духовенство в інформаційних звітах навмисно ототожнювалося з угорцями, які разом з Ватиканом, намагалися відокремити закарпатських українців від їх історичних територій. Це зовсім не відповідало об’єктивним реаліям, хоч національний чинник при зміні влади був важливим. Але протягом довгого часу Чин базувався в основному на слов’янських традиціях, мав постійні зв’язки з українськими землями, а реформа галицьких монахів-василіан 20-30-х рр. ХХ ст. лише відновила колишню велич ЧСВВ. Такі перекручення історичних фактів були постійними і з позицій часу виглядають дуже тенденційними. Твердили навіть те, що греко-католицька церква до приходу “справедливої” влади була засобом експлуатації народних мас.
Після Львівського собору, на якому було ліквідовано УГКЦ, настала черга і Церкви на Закарпатті. Складовою частиною церкви були і василіанські монастирі – її надійна опора. Ліквідація монастирів проводилася паралельно з ліквідацією греко-католицької Церкви. (…)
Партійні керівники весь час наштовхувалися на протидію духовенства і, зокрема, монахів. Одним із виходів було контролювати релігійні установи, які мали великий вплив у краї. Оскільки очолити їх було нереально, то обирався інший шлях – будь-якими методами закрити монастирі, які “негативно” впливали на громадян держави.
Монаший оркестр Мукачівського монастиря, 1936 рік.
Влада добре знала, що найбільшим і найвпливовішим монастирем був Мукачівський, який відігравав велику роль не лише для Чину, але і для всієї єпархії. Як вказує Віктор Войналович, таємне рішення про передачу монастиря Закарпатський облвиконком ухвалив ще 2 грудня 1946 р. Це лише підтверджувало безсоромну плановість державного керівництва у цій акції. Проте передали монастир лише на наступний рік – 22 березня 1947 р. Співробітники державної безпеки перед тим провели відповідну роботу з протоігуменом о. Антонієм Мондиком та ігуменом обителі о. Іваном Сатмарієм, агітуючи їх у православ’я, але отримали рішучу відмову.
24 березня 1947 р. міліція у складі 40 чоловік провели обшук монастиря, де нібито переховуються бандерівці. Протоігумен й ігумен знову були викликані для пояснень у міськвиконком, де їх тримали з 10 годин ранку до 18 годин вечора. Вимогою влади було підписання протоколу про перехід у православ’я. Але жоден із 33 ченців не погодився. Всіх монахів було завантажено на два “Студебекери” і відвезено у невідомому напрямку, дозволено взяти лише ложку, тарілку і подушку. Врешті-решт монахів розселили в Імстичівському монастирі. У Мукачівський монастир заселили монашок із Липчанського монастиря, а настоятелькою стала Параскева.
Не можемо погодитися із думкою Юрія Данильця, який стверджує, що Мукачівський монастир був повернутий православним. Ця версія є не досить точною, адже розділяти конфесійно приналежність монастиря не можна. Монастир був заснований до унії для монахів східного чернецтва, а на той час цими монахами були лише василіани. Цікаво, що за офіційною версією влади передача Мукачівського монастиря робилася для укріплення православ’я на Закарпатті.
В одному з таємних документів від 22 квітня 1947 р., чітко визначено поступові кроки для знищення греко-католицької церкви. Спочатку необхідно зробити спеціальний облік василіанських ієромонахів, які проводили місіонерську роботу. Це свідчило про планові кроки на знищення церкви із залученням усіх можливих, у тому числі й силових методів. Як зазначає Віктор Войналович, влада вибрала трохи інший напрямок щодо ліквідації греко-католицизму в Закарпатті, ніж у Галичині, – “економічне знекровлення” Із цим важко не погодитися, бо ще в таємному інформаційному звіті Уповноваженого Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР Петра Ходченка від 27 травня 1947 р. визначено наступні кроки для успішної ліквідації унії: посилити податковий тягар для духовенства, підвищити вимоги в комунальній і орендній сфері тощо.
У цьому ж звіті зазначено, що передача василіанського монастиря в Мукачеві православним “була дуже визначальною подією і сприйнята місцевим населенням як відновлення правди і справедливості”. Насправді ж брехня і несправедливість по відношенню до греко-католицької церкви лише починалися. Єдиним вірним твердженням у звіті було те, що Мукачівський кляштор дійсно залишався протягом довгих років важливим осередком саме духовності, культури і освіти, і навіть у найскрутніші часи мав зв’язки з українськими територіями. Повідомлялося, що все греко-католицьке духовенство після передачі монастиря перебувало у вкрай стурбованому стані, а тим часом в обителі почали керувати монашки, переселені з Липчі (40 сестер) [187, с. 214]. Передача монастиря не відповідала і конфесійній ситуації у краї, позаяк більша частина віруючих (61, 9 %) належали до греко-католиків.
Наступним кроком влади було закриття Боронявського та Малоберезнянського монастирів. Про закриття цих монастирів йшлося вже в таємній довідці Уповноваженого Ради в Справах релігій в УРСР Павла Вільхового від 6 серпня 1947 р., направляленій київському партійному керівництву. У пункті п’ятому “суспільно-політичних і адміністративних пропозицій” стверджувалось, що Малоберезнянський і Боронявський монастирі знаходяться недалеко від державного кордону і їх необхідно закрити. Це саме доцільно зробити і з Ужгородським монастирем, у якому живуть лише 3 монахи, а сам будинок передати Ужгородському університету. Всіх монахів, яких нараховувалося 47, повинні розмістити у єдиному Імстичівському монастирі. 22 серпня 1947 р. ці монастирі, за рішенням Закарпатського облвиконкому, були закриті. Основними причинами вказувались наближення до кордонів та вороже ставлення до радянської влади. У 1948 р. було опломбовано Боронявський монастир і вилучено всі цінності.
Фактично діючим василіанським монастирем залишався єдиний Імстичівський, який став тимчасовою тюрмою для ченців. Але до справжньої в’язниці для більшості із них було вже не так і далеко. Навіть у часи війни монастирі залишалися діючими, хоча монахи з різних причин переслідувалися.
У 1948 р., за статистикою місцевої влади, існував лише один чоловічий монастир в Імстичеві, настоятелем якого був о. Іван Сідей. (…) Ще на початку 1948 р. діяв Боронявський монастир, у якому перебувало 5 монахів – оо. Йосиф Завадяк, Ілля Миговк, Михайло Малинич, Мирон Завадяк та брат Гавриїл Мегела. Ужгородському державному університету було передано закритий монастир у Малому Березному. Рішенням № 390 Закарпатської обласної Ради від 5 квітня 1948 р. “Про забезпечення біологічної бази Ужгородського Державного Університету”, який підписав Іван Туряниця, Малоберезнянський монастир був переданий університету для розміщення біобази. (…)
Наступним ганебним кроком радянського керівництва стало “торжество православ’я” 28 серпня 1949 р. у Мукачівському монастирі. Володимир Фенич характеризує ці події як фарс, внаслідок якого жодна із сторін (греко-католики, православні, держава) не отримали значних вигод у довготривалій перспективі.
Ужгородський ліцей Отців Василіян, 1938 р.
Що стосувалося Ужгородського монастиря, то він був остаточно переданий університету рішенням Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР від 30 березня 1949 р. Там йшлося про те, що оскільки монастир пустує, його необхідно передати Ужгородському університету з правом переобладнання. Оскільки монастир – це пам’ятка культури, то переобладнання мало здійснюватися з погодженням відповідних органів. Вже 13 травня 1949 р. був складений акт про передачу монастиря, підписаний ігуменом монастиря Богданом Мересієм. 28 травня 1949 р. Михайло Распутько повідомляв київському керівництву в особі Павла Вільхового, що монастир успішно переданий університету, а церковний інвентар – Цегольнянській православній церкві в Ужгороді. Що ж до Боронявського монастиря, то колгоспним керівництвом повідомлялося, що всі будівлі і майно монастиря перейшло у користування колгоспу ім. Большевика, за винятком церкви і дзвіниці, які залишилися у колгоспному дворі.
Імстичівський монастир Отців Василіян, після ліквідації.
Останнім монастирем, який фактично залишався “тюрмою для монахів”, був Імстичівський монастир. Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР Петро Вільховий 13 серпня 1949 р. дав розпорядження своєму підлеглому в Закарпатській області Миколі Распутьку вивчати діяльність монахів. Пропозиції про необхідність закриття останнього монастиря були направлені Микиті Хрущову вже 29 вересня 1949 р. Про закриття обителі йшлося 15 листопада 1949 р., коли Уповноважений Петро Вільховий повідомив Уповноваженого Михайла Распутька про недоцільність передавати монастир православній громаді, а віддати сусідньому селу для відкриття там семирічної школи.
У квітні 1950 р. було остаточно закрито монастир в Імстичеві. Уповноважений в справах РПЦ в Закарпатській області Антон Шерстюк інформував вище владне керівництво, що із закриттям Імстичівського монастиря успішно відбулась “самоліквідація” останнього форпосту греко-католицької церкви на Закарпатті.
Із закриттям цього Імстичівського кляштору було ліквідовано останній активно діючий осередок греко-католицизму не лише на Закарпатті, а й в Україні загалом. Як вказує Богдан Боцюрків, останнім (27 березня 1950 р.) закритим кляштором у Галичині став Гошівський василіанський монастир. Таким чином, один за одним були закриті всі василіанські монастирі.
(Кічера В. Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 86-92) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)
СТАН КУЛЬТУРНОГО НАДБАННЯ ВАСИЛІЯНСЬКИХ МОНАСТИРІВ НА ЗАКАРПАТТІ
Крім закриття монастирів і переслідування ченців, радянська влада почала розпоряджатися культурними надбаннями монастирів, які, без перебільшення, накопичувалися століттями. Розглянемо долю фондів бібліотеки Мукачівського монастиря. У 1952 р. Львівський музей художнього промислу отримав книги з Мукачівського монастиря. Серед джерел, які перераховувалися за списком у монастирі можна виділити такі праці: “Діяння Угорців” (Gesta Gungarorum), рукописний “Урбарій” 1775 р., “Малорусская этнография за последние 25 лет” Д. Семенова, “Статистическое пособие Республики Чехословацкой” видане в Празі у 1925 р. Багато праць стосувалися Закарпаття, зокрема, “Нариси соціально-господарської історії Подкарпатської Русі”, видана Олександром Мицюком в Ужгороді у 1939 році; “Подкарпатська Русь” Карла Кадлеца, опублікована у Празі у 1920 р.
Етнографічний музей в Ужгородському монастирі (1941р.). Музей був перевезений з Мукачівського монастиря у 1939 році.
У відношенні від 18 березня 1961 р. директора Закарпатського краєзнавчого музею Уповноваженому у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області йдеться про дозвіл передачі Львівському музею експонатів Мукачівського монастиря, які на час передачі знаходяться у бібліотеці Мукачівського жіночого монастиря, надаючи відповідний список книг. Цікаво, що в цьому списку були дуже цінні екземпляри: “Церковнослов’янський рукопис 1401 р.”, “Измарагд” – слов’янський рукопис кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., Біблія Еразма Ротердамського 1544 р. Йшлося і про рукописи закарпатських учених, наприклад рукописи Олександра Духновича 1832 і 1848 рр. Були і незвичайні книги, наприклад, “Словарь на 11 язиках” Амвросія Цалепина, виданий у м. Базелі у 1627 р., а також каталог костюмів 1714 року. Решта цінностей становила монастирське й церковне приладдя: церковні дискоси, хрести тощо. Слід відмітити, що в монастирі існували ікони – ікона Св. Миколая XVIII ст., копія картини Рафаеля “Мадонна в кріслах” ХVІІІ ст., картина Андрія Грабаря 1889 року з видом Мукачівського монастиря. Взагалі, як стверджує Василій Пагиря, станом на 1951 р. у Мукачівському монастирі нараховувалося 6400 книг на 17 мовах, що не може не вражати. Радянська влада не дуже піклувалася цими експонатами, передавши, для прикладу, стародавній виноградний прес XVII-XVІІІ ст. Мукачівському міськхарчкомбінату, про що повідомлялося у 1960 р.
Як бачимо, у монастирі були надзвичайно цінні експонати. Більшість із них були передані музею, оскільки, як говорилося у звіті, вони мали загальнокультурне значення. Деякі з них і до сьогодні належать музеям, але більшість експонатів і літератури назавжди втрачені для бібліотеки Мукачівського монастиря.
(Кічера В. Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 94) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)
АРЕШТИ Й УВ′ЯЗНЕННЯ ІЄРОМОНАХІВ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ
Після закриття усіх монастирів Провінції, ті ченці, що були священиками, виконували душпастирські обов’язки по різних греко-католицьких храмах Закарпаття, поки ті храми не віддали православним віруючим, а самих Василіян, кого арештували, а кому заборонили священнодіяти.
о. Антоній Станканинець ЧСВВ, на засланні в Казахстані.
Протягом наступних років було здійснено арешти та ув’язнення ключових ієромонахів Провінції, яких радянська влада на Закарпатті вважала найбільш небезпечними по відношенні до своєї політики.
Серед них були такі:
о. Йосиф Завадяк ЧСВВ − Настоятель Боронявського монастиря, після закриття монастиря у травні 1948 року, був направлений у с. Діброва, Тячівського р-н, а згодом влітку 1950 року заарештований та засуджений.
о. Миколай Шепа ЧСВВ − Настоятель Малоберезнянського монастиря. 27 березня 1948 року, представники Великоберезнянської райвиконкому ознайомили Настоятеля о. Миколая Шепу ЧСВВ з рішенням Закарпатського облвиконкому про переселення ченців даного монастиря до Імстичівського; до 5 квітня 1948 року, Настоятель мав подбати, щоб це рішення було виконане. Оскільки рішення не було виконано, о. Миколая Шепу було заарештовано 1 липня того ж року. 15 вересня того ж року його засудили до 10 років позбавлення волі заслали у табори ГУЛАГу. Звільнений 18 грудня 1955 р. Основними закидами були антирадянська діяльність і відмова перейти у православ’я. Повернувшись на Закарпаття таємно виконував священиче служіння.
У 1947 році, спецслужби пропонували о. Івану Сідею ЧСВВ, та о. Борису Краснобродському ЧСВВ, закрити Імстичівський монастир, але вони відмовились. У відповідь на це було заарештовано о. Івана Сідея. Його звинуватили у “самогоноварінні”. Закарпатський обласний суд засудив його на 3 роки ув’язнення та праці у таборах ГУЛАГу в м. Запоріжжя на каменоломні. На засланні о. Сідей втратив ногу, попавши під потяг. Після лікування повернувся на Закарпаття й працював як священик підпільно.
17 квітня 1946 року, місцеві спецслужби заарештували о. Теофана Скибу ЧСВВ, що з 1941 року проживав у с. Мідяниця, Іршавського р-н. О. Скібу звинувачено у мадярофілстві і співпраці з мадярською жандармерією та засуджено на 10 років ув’язнення у таборі в Комі АССР.
5 квітня 1949 року було арештовано о. Антонія Станканинця ЧСВВ, який до цього часу виконував душпастирські обов’язки у с. Сусково, Свалявського р-н. о. Станканинця засудили на 25 років ув’язнення й заслання в Караганду з конфіскацією майна. Працював у таборах ГУЛАГу Казахської РСР на будівельних роботах, де внаслідок травми йому видалили око. Після звільнення 28 липня 1957 р. душпастирював у Караганді, оскільки повернутися на Закарпаття йому заборонили.
о. Антоній Станканинець ЧСВВ.
15 лютого 1949 року був арештований о. Полікарп Лозан ЧСВВ, який завідував господарськими маєтками Провінції у с. Дедово, Берегівського р-н і обслуговував місцевих греко-католиків. Його засудили на 10 років й відправили в Іркутську обл., конфіскувавши усе майно.
6 квітня 1950 р. заарештовують о. Костянтина Голіша ЧСВВ, який відмовився перейти на православ’я. Закарпатський обласний суд позбавляє його волі на 25 років та відправляє у табори ГУЛАГу м. Междурєченск Кемеровської області. 26 вересня 1953 р. о. Голіш помирає. Обставини і причини його смерті залишаються не з’ясованими.
31 січня 1951 року арештовано о. Діонізія Дребітка ЧСВВ, який, після закриття Малоберезнянського монастиря у 1948 році, де він проживав на той час, поселився у м. Сваляві і продовжував діяльність, як греко-католицький священик. Після заборони священнодіяти, працював у Свалявському лісокомбінаті. Однак, 8 квітня 1949 року поселився в Імстичівському монастирі, і прожив там до квітня 1950 року, після чого був змушений повернутися на проживання у Сваляву, де й був заарештований. О. Діонізія було засуджено на 25 років ув’язнення у гірському таборі м. Норільськ. Цей вирок йому було зменшено до 7 років й дана можливість повернутися на Закарпаття. 25 лютого 1957 року, о. Діонізій Дребітко ЧСВВ, був заарештований вдруге та засуджений на 5 років позбавлення волі у виправних таборах.
Крім о. Дребітка Д., у м. Сваляві та околиці підпільно діяв о. Мелетій Малинич ЧСВВ, якому вдалося уникнути арешту й ув’язнення та підтримувати віру греко-католиків в умовах підпілля.
Так само уникнули арешту й інші ієромонахи Провінції, хоч й були під постійним наглядом та переслідуванням.
На іршавщині й не тільки, підпільно діяв о. Павло Мадяр ЧСВВ. О. Мадяр проживав у с. Білки, Іршавського р-н.
На Ужанській долині, підпільно працював о. Борис Краснобродський ЧСВВ, який проживав у с. Малий Березний.
Усіх ченців Провінції, що виконували своє монаше та священиче служіння в умовах підпілля, підтримував Протоігумен о. Антоній Мондик ЧСВВ, який проживав у с. Доробратово.
Станом на 1964 р., Провінція св. Миколая нараховувала 17 єромонахів та 5 братів, які підпорядковувалися Протоігумену Мондику ЧСВВ. Ченці опікувалися вірними в місцевостях поблизу ліквідованих василіянських монастирів, поєднуючи працю на державній роботі з душпастирством, та тісно співпрацюючи з генеральним вікарієм о. Миколаєм Муранієм, а після його смерті у 1979 р. з Кир Іваном Семедієм і його помічником Кир Іваном Маргітичем.
МУЧЕНИЦТВО
Таємний єпископ Йосиф Завадяк ЧСВВ
14 червня 1956 року, постановою Президії Верховної Ради СРСР, було звільнено з ув’язнення о. Йосифа Завадяка ЧСВВ, яке він відбував у таборах м. Воркути.
Повернувшись з ув’язнення на Закарпаття, о. Завадяк розпочав активну душпастирську працю серед місцевих греко-католиків у підпіллі. В цей час, перебуваючи під наглядом органів безпеки, о. Йосиф неодноразово отримував від них попередження й перестороги за свою, так би мовити, антирадянську діяльність. Однак, ці перестороги не стримували завзятого Василіянина у службі Богові й українському народові.
В цей період, о. Йосиф був підпільно висвячений на єпископа. Інформація ця зберігалася у великій таємниці. Про це лише знали довірені місцеві співбрати по Чину.
Завзята праця незламного єпископа показувала його ворогам, що він не звичайний священик, якого – як вони вважали − під тиском можна намовити чи підкупити. В ньому бачили щось більше – силу, яка розпалювала ревність в інших душпастирях й закликала співбратів до діяльності й свідчення.
В празник Введення в храм Пресвятої Діви Марії, 4 грудня 1958р. зранку при узбіччі дороги, що веде до Хуста, було знайдено напівживого єп. Завадяка. Того ж самого дня він помер у лікарні. За словами очевидців, в той день на владику було скоєно замах такого самого типу, що й на єпископа Теодора Ромжу. На Василіянина наїхав вантажний автомобіль, а опісля, ті, що були в авто, добивали ченця залізними предметами. Один з мешканців околиці ще підібрав єп. Йосифа й завіз до лікарні, де той перед смертю прийшов до тями, а опісля упокоївся не лише від побоїв, але й „за стараннями збоку”.
Мученики Василіянського Духа
Більшість ченців Провінції, які повернулися із заслання, втратили, насамперед, фізичне здоров’я. Однак, набагато важчим було подолати переживання духовного плану. Усвідомлення існуючого й майбутнього стану Католицької Церкви й Василіянського Чину в Україні, почуття страху і непевності життя на волі, супроводжували репресованих Василіян протягом низки років після звільнення з виправно-трудових таборів. З трудом приходилось долати спогади про арешти, допити, ув’язнення й знущання. Переважно ніхто не хотів згадувати й розповідати про пережите. Ці особисті спомини, виринали в свідомості репресованих, як не вилікувані рани й часто їх мучили.
Під час візитації України у 1965 році, Протоконсультор Генеральної Курії о. Єронім Хімій ЧСВВ виявив, що Василіяни, які зазнали переслідуваннь, перебувають у постійній напрузі і втратили відчуття реальності, в якій знаходились.
о. Діонісій Дребітко ЧСВВ, м. Норильськ, 1955 р.
Тим не менше, ієромонахи Провінції св. Миколая, як лише могли обслуговували й допомагали християнам, хоч не раз й самі потребували допомоги. Проживаючи не в спільноті, як колись у монастирях, а відірвані одне від одного, у своїх родичів, ченці, як ніколи розуміли значення слів Ісуса Христа: „Там, де двоє, або троє зібрані в моє ім’я, там і я серед них”. Ці слова заохочували їх бути в духовній єдності між собою й додавали сміливості збиратися час-від-часу в одному місці й таємно відправляти богослужіння для людей.
Після пережитого ув’язнення, ніхто не хотів повертати минуле. І ті ченці, що після ув’язнення далі працювали як священики, не зважаючи на небезпеку й заборони, гідні, щоб їх назвати хоробрими воїнами Церкви, яка на землі мусіла в такий спосіб відстоювати свої права й захищати приналежних до неї визнавців. Це були незламні мученики. Вони пережили роки тиранії не піддавшись спокусам вигоди й зради, які, без сумніву, приходили.
ПІДПІЛЬНИЙ НОВІЦІЯТ І СЕМІНАРІЯ
Незважаючи на небезпеку, в Провінції св. Миколая діяв підпільний новіціят і семінарія. Ці заклади не мали окресленого місця й кількості осіб, а діяли відповідно до потреб й можливостей. Однак відомо, що одним із приміщень підпільної семінарії Провінції св. Миколая, був будинок у м. Сваляві, де мешкав о. Мелетій Малинич ЧСВВ.
Будинок в м. Сваляві, у якому мешкав в часах підпілля о. Мелетій Малинич ЧСВВ. Тут проходили виклади для новиків і студентів.
Новіціят провадив о. Мелетій Малинич ЧСВВ. Число кандидатів було до 10 осіб. З-поміж них залишився лише о. Павло Райчинець ЧСВВ.
В семінарії предмети для Василіян викладали зокрема о. Мелетій Малинич ЧСВВ та о. Павло Мадяр ЧСВВ. Така семінарія діяла й у с. Боржавське, яку провадив Кир Іван Маргітич для одружених кандидатів до священства.
Ці, та інші викладачі Василіяни, вчили та виховували майбутніх священиків перш за все прикладом свого життя, засвідчуючи свою віру в Бога і вірність Католицькій Церкві.
