Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.

Отець Павло Мадяр ЧСВВ

Після повернення прав Чинові і падіння комунізму, першим Протоігуменом на Закарпатті став у 1990 році о. Павло Мадяр ЧСВВ, відомий на Закарпатті, за свою апостольську діяльність в часах підпілля.

У СКЛАДІ ПРОВІНЦІЇ НАЙСВЯТІШОГО СПАСИТЕЛЯ

У 1992 році, діяльність Закарпатської Провінції було тимчасово припинено, а ченців підпорядковано Протоігуменові Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні.

Таким чином, монастирі: Боронявський, Малоберезнянський та Імстичівський, увійшли до складу Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні, під провід тодішнього Протоігумена о. Василя Мендруня ЧСВВ.

В період приєднання Провінції св. Миколая до Провінції Найсвятішого Спасителя, василіянські монастирі на Закарпатті, були під проводом таких Протоігуменів:

о. Василь МЕНДРУНЬ ЧСВВ (1992-1996)

о. Віктор БАТІГ ЧСВВ (1996-1997)

о. Теодозій ЯНКІВ ЧСВВ (1997-1990)

о. Йосиф БУДАЙ ЧСВВ (1999-2004)

о. Григорій ГРИНЬКІВ ЧСВВ (2004-2007)

о. Йоанікій ЧВЕРЕНЧУК ЧСВВ (2008-2009)

Малоберезнянський монастир.

Львівський монастир Св. Онуфрія.

НОВІЦІЯТ ПРИ МАЛОБЕРЕЗНЯНСЬКОМУ МОНАСТИРІ

Малоберезнянський монастир, 1996 рік.

Важливим моментом діяльності василіян на Закарпатті стало відкриття Новіціяту при Малоберезнянському монастирі. Рішення відкрити Новіціят на Закарпатті, прийняла Генеральна Управа Василіянського Чину в Римі 1995 року.

Першим Вчителем Новиків у Малоберезнянському монастирі став о. Павло Мадяр ЧСВВ. 15 червня 1995 року, в монашу рясу облеклися перших четверо кандидатів до монашого життя.

Після смерті о. Мадяра, в листопаді 1996 року обов’язки маґістра перейняв о. Борис Краснобродський ЧСВВ. Опісля, маґістром Новіціяту став о. Віктор Батіг ЧСВВ.

ПОВЕРНЕННЯ МУКАЧІВСЬКОЇ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ

Від початку легалізації УГКЦ, в 90-х роках ХХ століття, Василіяни намагались повернути відібраний у них монастир в Мукачеві і заодно примістити Мукачівську ікону Божої Матері на її старе місце. Оскільки це стало неможливо через те, що в 1991 р. місцева влада незаконно передала монастир у власність Російській Православній Церкві Московського патріархату, в 1998 р. оо. Василіяни вирішили перевести чудотворну ікону до Малоберезнянського монастиря, публічно об’явити про її існування і виставити для привселюдного почитання.

Ікону до Малоберезнянського монастиря перевезли ігумен о. Павло Райчинець ЧСВВ, о. Борис Краснобродський ЧСВВ та о. Мелетій Малинич ЧСВВ.

Ікона Божої Матері перебувала в укритті від 1947 року. У 1946 році ігумен Мукачівського монастиря, боячись за святиню, примістив копію  Ікони в монастирській церкві в Мукачеві, де вона знаходиться до сьогоднішнього дня. Оригінал же чудотворної ікони передав на надійне зберігання батькам брата Юліяна Миговича ЧСВВ. Вони довгі роки переховували її, а коли брат Юліан повернувся із в’язниці, зберігав ікону у м. Сваляві (Бистрий),. Незадовго місце переховування ікони стало ненадійним. За бр.Юліаном було встановлено нагляд і місце його проживання почали часто навідувати представники органів НКВД. Піклуючись про долю ікони, за порадою о. Антонія Мондика ЧСВВ та о. Мелетія Малинина ЧСВВ, було вирішено передати її на зберігання родині Ляховичів до Мукачева. І від цього моменту існування ікони опинилося в таємниці, яку Василіяни пильно оберігали від покоління до покоління: о. Протоігумен А. Мондик повідомив її своєму наступнику о. Павлу Мадяру ЧСВВ, а цей – отцям Малоберезнянського монастиря.

БУДІВНИЦТВО НОВОГО ВАСИЛІЯНСЬКОГО МОНАСТИРЯ У М. МУКАЧЕВІ

Влітку 2007 року, стараннями ігумена Малоберезнянського монастиря – о. Павла Райчинця ЧСВВ, в м. Мукачеві було виділено гектар землі під будівництво нового василіанського монастиря і церкви.

У 2008 році нововиділену територію було огороджено й збудовано каплицю.

У 2009 році, стараннями о. Райчинця ЧСВВ, було завершено часткове будівництво монастиря й каплиці для богослужінь.

ВІДНОВЛЕННЯ ПРОВІНЦІЇ

У 2008 році Генеральна Капітула, на пропозицію представників провінції з України, схвалила „ідею відновлення діяльності Закарпатської провінції св. Миколая” і передала дану справу Головній Управі на подальший розгляд і остаточне вирішення.

25 жовтня 2008 року, Всесвітліший о. Василій Ковбич ЧСВВ – Протоархимандрит Василіянського Чину, видав Декрет про відновлення Провінції Св. Миколая.

ПЕРША КАПІТУЛА ВІДНОВЛЕНОЇ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ

2-4 лютого 2009 року, у Малоберезнянському монастирі відбулася перша Капітула відновленої Провінції св. Миколая.

Основним завданням Капітули було обрання кандидата на становище Протоігумена. Ним став Високопреподобний о. Павло Райчинець ЧСВВ.

Радниками Протоігумена було обрано таких ієромонахів:

о. Мелетій Рішко ЧСВВ – 1-й Радник

о. Полікарп Погоріляк ЧСВВ – 2-й Радник, Адмонітор

о. Климентій Рішко ЧСВВ – 3-й Радник

Автор: Ієромонах Атанасій Пекар ЧСВВ.

Початки Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева, як уже було згадано, сягають до Кирило-Методіївських часів (кінець ІХ ст.), про що свідчить і сама назва – Чернеча гора, бо на ній від непам’ятних часів жили ченці, чи пак монахи[1]. Саме звідси ширилося християнство, а з ним і монаше життя по всіх околицях історичного Закарпаття. Тим-то Мукачівський монастир з давніх-давен був головним осередком монашого життя Срібної Землі та осідком єпископа.

Первісний монастир на Чернечій горі утримався аж до 1241 р., коли-то татари його дощенту зруйнували. Після татарського наїзду, розігнані монахи вернулися на Чернечу гору й відбудували собі невеличкий монастирець, а при нім і церковцю[2]. Однак про їхнє життя-буття аж до приходу Подільського князя Теодора Корятовича через брак відповідних джерел, мало-що знаємо. З приходом Корятовича, який відбудував монастир і забезпечив його певними добрами, Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став наново важливим осередком релігійного й культурного життя закарпатських українців.

З літопису довідуємося, що 1393 р. великий Литовський князь Витовт силою зайняв Поділля й позбавив Подільського удільного князя Теодора Корятовича його володіння. Тоді князь Корятович, враз зі своєю родиною та численними дружинниками, знайшов собі притулок в Угорщині, з якою, як завважує історик М. Грушевський, мав певні родинні звязки[3]. Виглядає, що через одруження свояків Корятовича, князь був споріднений з тодішнім угорським королем Зигізмундом[4], який передав йому в управління Мукачівський замок, ураз з розлогою Мукачівською посілістю (біля 300 сіл), а відтак ще й Маковицю[5].

Ставши управителем Мукачівського замку та розлогої домінії[6], Корятович, за давнім звичаєм українських князів, на Чернечій горі розбудував монастир з церковцею[7], а на утримання монахів призначив села Бобовище й Лавки[8], десятину вина з виноградників Іванівської гори та поблизьких винниць. А присілок Росвигово був зобов’язаний щорічно жертвувати на монастир десятину зерна й 9 годованих поросят. Тому що один з монахів приходив що дня відправляти богослуження в замковій каплиці, то замок був зобов’язаний давати на монастир 10 котлів пшениці й 10 котлів жита, 4 бочки вина, 100 каменів соли, як також 100, – флоренів грішми[9].

Хоч дарча грамота не була потверджена королем і в скорому часі затратилася, все ж таки король Матвій І Корвин 1458 р. признав посілість Бобовища і Лавок монастиреві[10], а згодом і десятину вина з винниць села Іванівці й околиці[11]. Ось так усі монастирські добра, що ними князь Т. Корятович наділив Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, нарешті були затверджені королями і тим самим набрали законної сили. До того король Володислав ІІ 1491 р. визнав Мукачівського єпископа Івана повноправним настоятелем Святомиколаївського монастиря, якому за давнім звичаєм, були підпорядковані всі «русини грецького обряду». Значить, що Святомиколаївський монастир був осідком Мукачівських єпископів, від давніх часів[12].

І саме тоді, коли монаше життя на Чернечій горі почало наново змагатись, на Угорщину напали турки – османи і в битві під Могачем (1526 р.) уповні розгромили угорські війська. В бою загинув теж король Людовик ІІ, не залишивши по собі престолонаслідника[13]. Угорська шляхта, яка в тому часі керувала долею королівства, поділилась на два ворожі собі табори. Протестантська частина дворян проголосила угорським королем васала турків, семигородського князя Івана Заполяя († 1540 р.), а західна переважно католицька частина настановила на угорський трон Фердинанда І († 1564 р.), з австрійського роду Габсбургів. Жертвою протяжної боротьби за угорський трон став і Мукачівський монастир, який 1537 р. був цілковито знищений, а монахи розбіглися на всі сторони[14].

Хто відбудував Святомиколаївський монастир і коли монахи, враз з єпископом вернулися на Чернечу гору – невідомо. Однак єпископ Василій І. 1552 р. дістав теж позволення відбудувати і монастирський млин, знищений під час згаданої боротьби за угорський трон[15], хоч розграблене майно так і не було звернене монастиреві.

Мукачівські єпископи від довшого часу намагались підпорядкувати собі Мараморощину враз з Грушівським монастирем, який втішався привілеями ставропігії. Нарешті 1551 р. король Фердинанд І таки приєднав Марамороський комітат до Мукачівської єпархії[16], а Граф Юрій Баторій, власник Бичківського землеволодіння, до якого в тому часі належало й Грушево, 1556 р. підпорядкував владі Мукачівського єпископа Іларіона[17]. Так ото Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став центральним монастирем Мукачівської єпархії і почав наново змагатись як релігійно культурний осередок закарпатських українців, а згодом став колискою унійних змагань.

Літом 1600 р. Мукачівський замок з широкими посілостями зайняв волоський князь Михайло Воєвода († 1601 р.), який негайно прогнав із Святомиколаївського монастиря тодішнього єпископа Петронія[18], а на його місце єпископом насадив волоського архімандрита Сергія[19]. Прогнаний єп. Петроній, враз із своїм помічником, ієромонахом Іваном Григоровичем[20], знайшов соби прибіжище між монахами з’єдиненої Київської митрополії. Під впливом митроп. Йосифа В. Рутського, ЧСВВ[21] вони перейнялись унійними ідеями і так у серці єп. Петронія зродилось щире бажання пересадити церковне з’єднання теж і по той бік Карпат.

Петронієві мрії в скорому часі здійснились 1622 р. Мукачівське землеволодіння, а з ним і ктиторство над Святомиколаївським монастирем на Чернечій горі, попало в руки могутнього на той час Семигородського княза Гавриїла Бетелена († 1629 р.), який був споріднений з польською шляхтою. І саме через посередництво польської шляхти митрополитові Рутському вдалося вплинути на Бетелена, який 1623 р. привернув Мукачівське владицтво й монастир єп. Петронієві. Ось так єпископ-скиталець Петроній[22], а з ним і ієромонах Іван Григорович[23], повернулися до Святомиколаївського монастиря. До них придався ще й багатонадійний монах Василій Тарасович ЧСВВ, якого митр. Рутський призначив їм до помочі[24]. Вони створили т. зв. Унійну трійцю і з великою посвятою потрудилися над поширенням унійних ідей між закарпатськими українцями й довели Мукачівську єпархію до з’єдинення з Римським престолом[25].

Єпископ Тарасович, перед своєю смертю, «живим словом і письмом своїм наслідником призначив» Партена П. Петровича, ЧСВВ[26]. Тож після своїх єпископських свячень (1651 р.) монаша братія Мукачівського монастиря з радістю вітала з’єдиненого єпископа, однак тодішня землевласниця Мукачівського домену, запекла кальвінітка спротивилася[27] і насадила на Мукачівське владицтво нез’єдиненого єпископа Йоанікія Зейкана[28]. Літом 1657 р. Мукачево і Святомиколаївський монастир на Чернечій горі ограбили і спалили польські князі в помсту за прагнення князя Юрія ІІ Раковція, власника Мукачівської фортеці й домінії, силою зайняти польський трон[29]. Спасаючись від польських наїзників, єпископ Зейкань перейшов з кількома монахами до давніше ним спорудженого Святомихайлівського монастиря в Імстичеві і звідтіля відтак наглядав відбудову Мукачівського монастиря[30].

Саме в тому часі в Мукачівському замку скривався прогнаний турками заможний Волоський князь-воєвода Константин Мултянський. Познайомившись з монахами на Чернечій горі, 1661 р. він дав спорудити для них мистецьку кам’яну церкву-ротонду у чисто візантійськім стилі. Це була перша кам’яна церква при Мукачівському монастирі, яку, на жаль, протоігумен Боніфатій Стро­­мецький, ЧСВВ 1826 р., без відома єпископа, зрівняв з зем­лею[31].

Після смерти княгині С. Ларантері († 1660 р.) володіння Мукачівської латифундії перейшло в руки княгині Софії Баторі, вдови князя Юрія ІІ Раковція, яка по смерті чоловіка навернулася до Католицької Церкви[32]. Поборовши деякі друднощі щодо права призначання Мукачівського владики, вона 1664 р. усунула незаконного єпископа Й. Зейкана, а на його місце призначила унійного єпископа Партена П. Петровича, ЧСВВ[33]. Так ото майбутність Ужгородського з’єднання була забезпечена, а Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став головним розсадником унійних змагань між закарпатськими українцями[34].

Хоч куруцьке повстання під проводом графа Емерика Текелі (1678-1685 рр). накоїло багато лих у Мукачівській єпархії[35], однак з приходом єпископа Йосифа І. Декамеліса, ЧСВВ[36], стан Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі значно покращав. Перш за все він добився від родин Раковція повернення всіх ними незаконно загарбаних монастирських посілостей і призначених доходів. Знайшовши монастир у вповні занедбаному стані, в якому не було відповідного приміщення для єпископа, дав збудувати собі при монастирі муровану хатчину[37], а відновивши монастирські помеш­кання, на­стоятелем монастиря призначив свого секретаря, ієромонаха Адріяна Косаковського[38].

І саме тоді, коли Святомиколаївський монастир на Чернечій горі почав наново відживати, 1703 р. князь Ференц ІІ Раковцій розпочав нове повстання проти цісаря Леопольда І (1657-1705 р.). Зайнявши Мукачівський замок, він негайно прогнав єпископа Декамеліса, як цісарського ставленника, з Мукачева[39]. Святомиколаївський монастир розграбував, монахів порозганяв, а відтак ще й наново загарбав собі монастирські посілості. Навіть монастирська церква, тобто ротонда, була осквернена й значно пошкоджена.

По смерті єпископа Декамеліса цісар Йосиф І уже 22 вересня 1707 р. призначив на його наслідника о. Івана Годермарського[40]. Щоб забезпечити для нього користування монастирськими добрами, то цісар рівночасно настановив його також архімандритом Святомиколаївського монастиря. Як законно призначений архімандрит[41], Годермарський застав монастир опущеним і сильно по­шкодженим. Тож, відбудувавши і наново заселивши монастир і велично прибравши церкву-ротонду, монаше життя на Чернечій горі знову почало розвиватись.

Наслідник Декамеліса, єпископ Юрій Бізанцій (1716-1733 р.) за звичаєм східного обряду, перед єпископським своїм рукоположенням постригся у ченці й прийняв монаше ім’я – Геннадій[42]. Він настільки зжився з монашою братією на Чернечій горі, що після смерти Годермарського († 1729 р.) монахи його вибрали на свого архімандрита, але з тим застереженням, що після його смерти монахам буде вільно вибрати свого власного настоятеля[43]. Тож після смерти Бізанція ігумени поодиноких закарпатських монастирів уже 9 липня 1733 р. відбули «соборноє засіданіє» і на основі вище згаданої угоди з єпископом Бізанцієм вибрали собі за свого власного головного настоятеля в особі ігумена Святомиколаївського монастиря Григорія Г. Булка, надаючи йому титул протоігумена[44]. З того часу протоігумен став головним настоятелем закарпатських василіян, якого освновним обов’язком було нагалядати над карністю і монашим життям нових монастирів[45].

Наслідники єпископа Бізанція всіма силами намагалися знов перебрати у свої руки нагляд над Святомиколаївським монастирем, з чого повставали між владиками й монашою братією постійні непорозуміння. Вже наступник Бізанція, єпископ Симеон С. Ольшавський (1733-1737 р.), постригшись у ченці, старався захопити владу протоігумена Булка, однак це йому не вдалося[46]. А його наслідник, єпископ Гавриїл Ю. Блажовський (1738-1742 р.) таки усунув протоігумена Булка з Мукачева, призначивши його 1740 р. на уряд Марамороського вікарія[47]. Однак Булко не зрікся свого протоігуменства і сповняв обов’язки чільного настоятеля закарпатських ченців аж до своєї передчасної смерти[48].

Не інакше поступав також і єпископ Мануїл М. Ольшавський (1743-1767 р.), який, знехтувавши владу протоігумена Гедеона Пазини (1744-1754 р.) над монастирем і нанашою братією, почав незаконно втручатися в монастирські справи[49]. Що більше, він домагався від цісарського двору, щоб раз назавджи відібрав від монахів право на Святомиколаївський монастир з його посілостями й призначив його на утримання єпископа та його курії. Однак придворний суд признав, що монастир був заснований не для єпископа, але для монахів, тому наказав єпископу Ольшавському чим скоріше покинути Чернечу гору й перенестись до міста та замешкати при парафіяльній церкві, а на його утримання цісарева Марія Терезія (1740-1780) призначила 4 тисяч флоренів річної дотації[50]. Отак 1766 р. Ольшавський був урядом примушений монастир і Чернечу гору покинути. Нарешті протоігумени могли вже свобідно упрявляти підлеглими монастирями[51].

Завдяки щедрій пожертві заможного закарпатського дворянина Дмитра Раца[52] в рр. 1766-1772 на місці вже наднищеного дерев’яного монастиря на Чернечій горі був споруджений розлогий мурований монастир у барокковім стилі з високою вежею для годинника. Монастир з подвірям був обведений, неначе яка фортеца, камінним муром, з чотирма бастіонами по кутах. До складу монастиря входили 30 вигідних чернечих келій, домашня каплиця-молитовня, дві більші кімнати – одна для архіву, а друга для бібліотеки, відтак простора їдальня з кухнею та коморою. При самім вході знаходилася ще вітальня для гостей[53]. Так ото новозбудований монастир на Чернечій горі біля Мукачева не тільки виглядав, але й насправді став твердинею релігійного життя на Закарпатті.

Той же благородний добродій василіян, Дмитро Рац, перед своєю смертю лишив за упокій своєї душі ще й більшу суму грошей на будову нової монастирської церкви, яку в рр. 1798-1804 спорудив уже протоігумен Й. Базилович. У її крипті спочили теж і тлінні останки щедрого жертводавця. Будуючи нову церкву, Базилович зберіг церкву-ротонду, збудовану 1661 р. князем Константином Мултянським, як цінний історичний пам’ятник. Та на жаль, наслідник Базиловича, протоігумен Боніфатій Стромецький († 1829 р.), недоцінюючи історичної вартості ротонди 1826 р. без відома єпископа, зрівняв її з землею. Справа опинилася в єпархіяльній консисторії, яка змусила Стромецького зректися свого уряду протоігуменства[54].

1862 р. монастир і церква були значно пошкоджені пожаром. Разом згоріло й кілька дерев’яних господарських будинків. Та на протязі трьох років як монастир, так і церква були майстерно відновлені й покриті бляхою[55].

Бібліотека Мукачівського монастиря творила найкращу закарпатську книгозбірню. Після відбудови монастиря Годермарським (біля 1721 р.) монастирська бібліотека почала наповнятися цінними рукописами, давніми першодруками та унікальними виданнями, так що за каталогом бібліотеки з 1951 р. в ній знаходилось 6.400 рукописних книг і першодруків і друкованих книг, і то не тільки богослужбових та релігійних, але теж і літературних видань на 17-ох різних мовах. Між давніми рукописними книгами слід згадати Мукачівський Псалтир з кінця ХІV ст[56]. та Королівське Четвероевангеліе з 1401 р[57]. З-поміж численних першодруків згадаємо хіба Біблію Ф. Скорини, друковану в Празі 1519 р.; Біблію І. Федорова, видану 1581 р. в Осторозі; Служебник єп. Г. Балабани, який появився у Стрятині 1604 р.; чи Евангеліе Поучительное К. Ставровецького, що побачило світ у Рахманові 1619 р[58].

Не меншого значення надбав собі також і монастирський архів, в якому якимось дивом уціліли деякі важливі грамоти з ХV-ХVІ ст., хоч Святомиколаївський монастир на Чернечій горі був часто нищений. Однак від часів архімандрита Годермарського († 1729 р.) усі монастирські грамоти та історичні пам’ятки були вже старанно зберігані. Крім того, Святомиколаївський архів значно збагатився новими історичними пам’ятками та цінними грамотами, завдяки історичним розшукам протоігумена Йоаникія Базиловича[59] та ігумена А. Кралицького[60]. Так ото монастирський архів на Чернечій горі став найбогатшим і найкращим з усіх закарпатських архівів[61].

Внаслідок буйного вільнодумства, яке запанувало прикінці ХІХ ст. в цілій Австро-Угорщині, до поодиноких монастирів почав вкрадатися світський дух і шукання вигідного життя. Внаслідок того теж і в закарпатських монастирях підупала чернеча карність і духовне життя. Це виявилось передусім за протоігуменства Інокентія Левканича, ЧСВВ (1885-1906), який вступивши на дорогу мадяризації та своєю поблажливістю довів монаше життя на Закарпатті до сумного занепаду[62]. На це звернуло увагу і світське духовенство і 1903 р. під час єпархіяльного синоду, домагалося від єпископа Юлія Фірцака († 1912) «обновити монашеський Чин св. Василія Великого», бо інакше від розпадеться[63].

Єпископ Фірцак, щоб запобігти лихові, намагався перевести реформу закарпатських василіян, але через різні причини, це йому не вдалося[64]. Тож з реформою прийшлось зачекати аж до 1920 р., коли ревний протоігумен Йоаким Хома[65] нарешті розпочав відновлення монашого життя при помочі галицьких василіян. Осередком реформи, тобто відновлення закарпатських василіян став Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, звідкіля відтак реформа ширилася теж до інших монастирів, так що вже 1932 р. Апостольська Столиця створила на Закарпатті вже оновлену Провінцію Святого Миколая[66]. З того часу закарпатські василіяни своїм богобойним життям і діяльністю «дотримували кроку своїм старшим братам з галицького боку Карпат»[67].

Мукачівський монастир з давніх-давен був облюбистим відпустовим осередком, де вірні, особливо на празник Успіння Пресвятої Богородиці, паломничали із найдальших сторін єпархії.

Тож після основного ремонту монастирської церкви, настоятелі монастиря, щоб пожвавити в народі почитання Божої Матері, старались набути з Ватикану старовинну, віками освячену ікону Богородиці. Незабаром, тобто початком 1926 р. Папа Пій ХІ подарував Святомиколаївському монастиреві дорогоцінну візантійську ікону Пресвятої Богородиці з Дитятком на руках, написану 1453 р. в Царгороді[68]. Так ото, вже 1928 р. на Успенський відпуст на Чернечій горі зібралось біля 50 тисяч прочан, з яких 10 434 приступили до св. Тайн[69]. А їхнє число помітно зростало з року на рік[70].

На жаль, коли саме чернече життя у Святомиколаївському монастирі почало гарно розвиватись, в половині березня 1939 р. мадяри силою зайняли Карпатську Україну й прогнали всіх монахів, які родились у Галичині чи на Пряшівщині[71]. Це дало можливість угорським монахам з Маріяповчі захопити у свої руки керівництво над усіма закарпатськими монастирями. А згодом, щоб не випустити зі своїх рук згадані монастирі, вони вже постарались про ув’язнення свідомих закарпатських ієромонахів, мовляв, вони й надалі «ведуть українську політику», що в очах угорського окупанта було тяжким злочином[72].

В тому часі до манастиря на Чернечій горі прибули з Маряповчі два угорські помахи, які притьмом захопили у свої руки виховання чернечого доросту, тобто новіціят, і ввели мадярську мову навчання. Коли ж ігумен А. Мондик відважився запротестувати, то його, разом з чотирма іншими тамошніми ченцями, ув’язнили за «продовження української політики й вивезли з монастиря[73]. Тоді уряд ігумена перебрав маріяповчанський ієромонах М. Євчак і ось так Мукачівський монастир опинився в руках мадярських ченців[74].

Однак, завдяки старанням Головної Управи Чину в Римі, Східна Конгрегація вже пачатком 1943 р. наказала новопризначеному протоігуменові В. Дудашові повернути усі закарпатські монастирі в руки українських настоятелів[75]. Ось так уже 6 травня 1943 р. ігуменом Святомиколаївського монастиря був знов призначений монах українського походження, о. Іван Й. Сатмарі, ЧСВВ, якого чернеча братія привітала з великим захопленням[76].

При кінці 1944 р. Закарпаття зайняли совіти, які в скорому часі приєднали його, як Закарпатську область, до Радянської України. Тим самим почалось переслідування греко-католицької Церкви, очоленої недавно рукоположеним єпископом Теодором Ромжою[77]. Коли ж у березні 1946 р. в Галичині була знесена Берестейська унія, а Галицька митрополія підпорядкована Московському патріярхові[78], то Владика почав по селах поїздку, закликаючи своїх священиків і вірних непохитно триматись своєї Церкви і своєї віри, бо тільки той, хто витриває до кінця, той спасеться! (Мт. 10:22)[79]. Тому й не дивно, що того 1946 р., під час Успенського відпусту на Чернечій горі зібралося понад 50.000 бого­моль­ців, до яких непохитний Владика про­мовив з глибини свого батьківського серця: «Якщо нам прийдеться за нашу віру вмирати, то вмираймо як мученики, щоб прийняти від Христа нев’янучий вінець небесної слави!» А на кінці своєї проповіді він увізвав усіх прочан піднести свої руки й присягнути, що вони ніколи не відречуться від своєї прарідної віри, але витримають у ній до кінця[80].

Большевики попадали в лють. Вони не могли позволити греко-католикам на подібні масові маніфестації їхньої віри, тож постановили зліквідувати Святомиколаївський монастир на Чернечій горі. Дня 22 березня 1947 р., пізно вночі, НКВД покликало до міського комітету головного настоятеля закарпатських василіян – о. Антонія Мондика[81] та місцевого ігумена – о. Івана Сатмарія[82] і домагались, щоб в імені всіх закарпатських ченців підписали заяву про перехід на православ’я. Вони ж однозначно заявили, що того ніколи не зроблять. Коли ж ніякі намови, обіцянки та погрози не помогли, то десь над ранком їх відпустили.

Два дні згодом, саме під час вечері, Чернечу гору зі всіх сторон облягли моторизовані відділи тяжко озброєної міліції. До їдальні ввійшло кілька агентів НКВД і ще раз домагалися від вже згаданих настоятелів підписати заяву про перехід на православ’я, бо інакше монастир буде зліквідований а всіх монахів вивезуть до концентраційних таборів. Як о. Мондик, так і о. Сатмарій ще раз рішуче заявили, що того ніколи не зроблять, хоч би їм довелось і вмерти. Коли ж командир НКВД казав відокремити настоятелів від решти монахів, о. Сатмарій ще встиг був до них промовити: «Нехай кожен з вас так поступить, як йому підкаже його власне сумління!» На те згаданий командир приступав до кожного монаха зосібна і намовляв їх, щоб рятували своє життя та підписали заяву про перехід на православ’я. Однак кожен з них переконано відмовився. Тоді усіх монахів, числом 32-ох, посадили до трьох вантажних авт і в супроводі озброєної міліції вивезли до Святомихайлівського монастиря в Імстичеві, Іршавського району, а Святомиколаївський монастир на Чернечіг горі передали православним[83].

Зайнявши Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, православні монахи негайно взялись до бібліотеки і спалили аскетич­ні твори та книжки релігійного змісту католицьких авторів. Ще того ж року, Святомиколаївський монастир передали православним монахиням. Їхнім духовним настоятелем став архімандрит Василій Пронин[84]. І саме йому облвиконком поручив упорядкувати розкинену монастирську бібліотеку й архів. На основі списків арх. Пронина обласний комітет літом 1953 р. наказав вивезти й передати монастирську бібліотеку Ужгородському державному університету, а ввесь архівний матеріял перенести до обласного архіву в Берегові. Святимоколаївський монастир посідав також багатющу скарбницю давніх церковних пам’яток і реліквій. Теж і їх вивезено й приміщено у Краєзнавчому музею в Ужгороді[85].

Тим-то Святомиколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева перестав фігурувати як культурний осередок закарпатських українців, а для греко-католиків від 1947 р. перестав бути їхнім релігійним і культурним центром.

[1] Див. С. Пап, Історія Закарпаття, Івано-Франківськ 2001 р. т. І. с. 462.

[2] Татари, діставшись на Закарпаття через Веречанський перевал 12 березня 1241 р. знищили ціле місто – Мукачево, а з ним також і монастир – див. В Пачовський, Исторія Підкарпатськой Руси, Ужгород 1920 р. с. 67; И. Кондратович, Исторія Подкарпатской Руси, Ужгород 1930 р. с. 27-28.

[3] М. Грушевський, Історія України-Руси, Нью Йорк 1955 р., т. ІV, с. 172; я користувався також докладною розвідкою И. Кондратовича, «Князь Феодор Корятович и Мукачевський монастырь, поміщеного у педаг. журналі – Подкарпатська Русь, Прага, 1 (1923 р.), с. 30-32.

[4] Король Зигізмунд в однім своїм листі називає Корятовича «своїм дорогим дядьком» («цариссимус ностер авунцулус»), що по латині означає посвоячення через одруження – Грамоту Зигізмунда від 5 лютого 1404 р. подав А. Годинка у Записках ЧСВВ, Рим 1950 р., т. І. с. 346-347.

[5] У тому часі власницею Мукачівського замку і домінії була жінка Зигізмунда, який по її смерті, 1395 р. передав замок і Мукачівську домінію Корятовичеві, який з того часу титулував себе: «Dux Podoliae, Dominus de Munkach, Comes gnogne de ãeregh» (Князь Подільський, Пан Мукачівський і Граф Березьський). На гербі Корятовича представлений св.Юрій на коні своїм списом убиває змія – див. И. Кондратович у журналі Подкарпатська Русь, 1 (Прага 1923 р.) с. 30.

[6] В тому часі до Мукачівської домінії належало біля 300 сіл, з їхніми посілостями.

[7] За народним переказом Корятовичеві у сні з’явився ангел, який ходив на хвилях річки Латориця і рукою показував на Чернечу гору, щоб там розбудував монастир – як подає А. Кралицький у журналі Листок, 19 (1889 р.) с. 221.

[8] Про Бобовище і Лавки див. статтю о. І. Кінаха, ЧСВВ у журналі НЗТП., ХІІІ-ХІV (Ужгород 1937-1938 рр.) с. 165-167.

[9] Тому, що дарча грамота Корятовича не була потверджена королем, то марярські февдали почали насильно відбирати монастирські добра. Тож монахи, щоб відзискати свої посілості підробили дарчу грамоту Корятовича, однак подали невірний рік даровизни – 1360-ий, коли ж Корятович прибув на Закарпаття щойно 1393 р. – Про підроблення дарчої грамоти Корятовича, див. А. Петров, Двернейшія грамоти.

[10] Грамоту короля Матвія від 14 серпня 1458 р. – Там же, с. 158-159.

[11] Грамота Матвія від 1 травня 1488 р. – Там же, с. 162-163.

[12] Див. грамоту короля Володислава ІІ від 31 липня 1491 р. – Там-же, с. 166-167; в укр. перекладі див. М. Лучкай, Історія Карпатських Русинів,т. І. с.

[13] Про битву під Могачем та про її наслідки див. C.R. Macartney, Hungary. Å Short History, Chicago, Ил. 1962, п. 63-66.

[14] Див. Пап, Історія, т. І. с. 463-464.

[15] Див. грамоту Фердинанда І від 15 березня 1552 р. В тому часі Мукачівський замок був в руках короля.

[16] Грамота Фердинанда І від 9 жовтня 1551 р.

[17] Див. грамоту Ю. Баторій від 19 лютого 1556 р.; в укр. перекладі подано у Лучках, Історія, т. ІІ, с. 228-229.

[18] Про єп. Петронія див. М. Лацко.

[19] Сергій був архімандритом волоського монастиря у Тизмані. Як Мукачівський єпископ згадується в рр. 1600-1619. Про його діяльність – там же, с. 41-46.

[20] І. Григорович на вигнанні завершив 1617 р. духовну академію при катедральному храмі у Володимирі Волинському. По смерті Петро став Мукачівським єпископом (1627-1633) – див. А. Пекар. Нариси, т. І. с. 23-24; М. Лацко.

[21] Йосиф В. Рутський, ЧСВВ, який походив зі шляхецького роду, був Київським з’єдиненим митрополитом в рр. 1613-1637 і багато трудився над наверненням нез’єдинених до єдності з Римом. Докладний його життєпис подав І. Назарко, ЧСВВ, Київські і Галицькі митрополити, Рим 1962 р. с. 17-36.

[22] Про дальшу долю єп. Петронія († 1626 р.) див. М. Лацко.

[23] Про І. Григоровича та його діяльність (1627-1633) – Там же, с. 54-57; А. Пекар, Нариси, т. І, с. 23-24.

[24] Про єп. Тарасович, ЧСВВ (1633-1651) та його старання для з’єдинення – див. А. Пекар, Нариси, т. І, с. 24-26; Лацко, Унио, пп. 58-90.

[25] Про участь оо. Василіян, як розсадників унійних знагань, я подав у Нарисах, т. І. с. 22-37.

[26] Партеній П. Петрович, ЧСВВ – перший з’єдинений єпископ на Закарпатті (1651-1665). Як монах-василіянин він поділяв унійні ідеї Тарасовича, який вислав Партенія до західної частини Мукачівської єпархії під володінням католицьких землевласників осівших у Краснобродському монастирі. І саме Партеній 1646 р. довів 63 священиків до з’єдинення і так став «творцем т. зв. Ужгородської унії» – див. мою докладну розвідку: «Ужгородська унія».

[27] Княгиня С. Лорантері († 1660 р.) після смерти свого чоловіка, князя Юрія І Раковці († 1648 р.) володіла Мукачівським замком і його посілостями в рр. 1648-1660.

[28] Нез’єдинений єп. Йоанікій Зейкань (1651-1686) – походив із знатного роду. Ставши священиком, по смерті своєї жінки, заснував на своїх добрах в Імстичеві (сьогодні Іршавського району) монастир. Задля спротиву до унійних змагань єп. Тарасовича, втішався прихильністю мадярів-протестантів – див. Лучкай Історія… т. ІІ, с. 296-297.

[29] Див. С. Пап, Історія, т. І, с. 464.

[30] Єп. Зейкань походив з немешської шляхти. Див. його життєпис зі знимкою у журналі Листок, 15 (1890 р). с. 169-171; історію Імстичевського монастиря подав М. Ваврик, По Василіянських монастирях, Торонто 1958 р., с. 246-247.

[31] Про князя Константина Мултянського та спорудження ним монастирської церкви-ротонди на Чернечій горі – див. М. Лучкай, Історія, т. ІІ. с. 298-299; докладний опис згаданої церкви-ротонди подав В. Січинський. Ротонди на Україні, Київ 1929 р. с. 28-30.

[32] Княгиня Софія Баторі († 1680 р.) була захоплена нашим обрядом і дуже часто брала участь у богослужіннях на Чернечій горі – див. М. Лучкай, Історія, т. ІІ. с. 313-315.

[33] Див. А. Пекар, Нариси, т. І. с. 27-28.

[34] Про дальшу долю Ужгородської унії після смерти єп. Партенія († 1665 р.) – див. мою розвідку у Записках ЧСВВ, Рим, т. ХV (1996 р.) с. 270-285.

[35] Куруц – з лат. црух-хрест, вважаючи себе хрестоносцями в боротьбі з катол. Габсбургами. Про повстання Текелі див. О. Мицюк, Нариси з соціяльно-господарської історії Підкарпаття, Прага 1938 р., т. ІІ, с. 21-22.

[36] Йосиф І. Декамеліс – родом грек, студіював разом з майбутнім Київським митрополитом К. Жоховським (1674-1693 р.) у Грецькій Папській Колегії в Римі. Коли ж Жоховський став митрополитом, Декамеліс вступив до українських василіян і був призначений на прокуратора при Апостольській Столиці. Про єпископа Йосифа І. Декамеліса, ЧСВВ та його діяльність див. мою вичерпну розвідку у Записках ЧСВВ, Рим, т. ХІІ (1985 р.), с. 374-418.

[37] По своїм приїзді єп. Декамеліс замешкав із своїм секретарем у приміщеннях замку і зразу розпочав будову своєї хатчини – цфр. Басиловитс, Фундатис, П. ИИ, п. 184-185.

[38] Адріян Косаковський (1664-1695 р.), василіянин Київської митрополії, завершив свої студії у Римі, у грецькій колегії (Доктор богословія (1689 р.) – товаришив єп. Декамелісові як секре­тар-товмач, а згодом став його генеральним вікарієм-шамбелляном – див. Записки ЧСВВ, Рим, ХІІ (1985 р.) с. 394-395).

[39] Скоро після свого вигнання єпископ Декамеліс тяжко захворів і 22 серпня 1706 р. помер у Пряшівській лікарні.

[40] Іван Годермарський, у монашестві Йосиф († 1729 р.). Народився в містечку – Годермарк (нині Угляни), Спіського комітату (Словаччина), звідки пішла і його назва. Про його ранні роки мало що знаємо. Богословські студії завершив у Трнавському університеті отців Єзуїтів і 1701 р. був висвячений на священика. Перші три роки трудився у Боснії, а після повороту до Мукачева 1704 р. єпископ Декамеліс призначив його своїм генеральним вікарієм. По смерті єпископа Декамеліса цісар Йосиф І призначив його вже 1707 р. єпископом, але Рим відкинув його призначення. Однак він затримав для себе титул архімандрита Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі аж до своєї смерти († 1729 р.). Щоб забезпечити для себе достоїнство архімандрита, надане йому цісарем Йосифом І. Годермарський 1713 р. постригся у Лаврівському монастирі у ченці, прийнявши монаше ім’я – Йосиф, яке вживав до смерти.

[41] Для призначення єпископів цісар потребував потвердження Апостольського Престолу, але для призначення архімандритів цісар такого потвердження не потребував. Тому цісар Карло V виразно зазначив, що достоїнство архімандрита Годермарського лишається за ним до самої смерти. – Грамоту цісаря Карла V від 8 листопада 1716 р. в укр. перекладі – див. Лучкай, Історія, т. ІІІ, с. 166-168.

[42] Див. А. Пекар, Нариси, т. І. с. 186; обширніше у журналі Листок, 1890 р. чч. 18-21.

[43] Повний текст договору єпископа Бізанція з монахами від 16 лютого 1729 р. подав І. Дулишкович, Исторіческія черты – т. ІІІ, с. 95-97.

[44] Грецьке протос – перший, старший. Протоігумен – перший чи пак старший між ігуменами, тобто настоятелями поодиноких монастирів. Протокол монашого собору від 9 липня 1733 р. опублікував о. Г. Кінах, ЧСВВ у Записках ЧСВВ, Жовква (1927 р.) 576. Уряд протоігумена Булко виконував у рр. 1733-1742.

[45] Про закарпатських протоігуменів та про їх вибір див. мою статтю Василіянські протоігумени на Закарпатті, поміщену у Записках ЧСВВ, Рим, т. ІХ (1974 р.), с. 152-166.

[46] Симеон Ольшавський перед своїми єпископськими свяченнями постригся у ченці, прийнявши монаше ім’я – Стефан, щоби одночасно стати теж і «архімандритом Мука­чівського монастиря» – див. статтю И. Копуротовича «Симен Стефан Олшавскій», поміщену у Карпаторусскій Сборник в честь праз. Т. Масарика (1850-1930 р.). Ужгород 1930 р. с. 100.

[47] Див. Дулишкович, Историческія черти, т. ІІІ, с. 231-232.

[48] Протоігумен Булко помер на чуму 22 листопада 1742 р. і похоронений у церкві Білоцерковного монастиря на Мараморощині. Боже Провидіння так зарядило, що в грудні того самого року, скриваючись від зарази у Малоберезнянському монастирі, теж єпископ Блажовський помер на чуму.

[49] У своїх листах до протоігумена Пазини єпископ Ольшавський завсіди титуловав його тільки – ігумен. Його переписку з Пазином опублікував А. Горняк у Записках ЧСВВ, Львів, т. VІ (1938 р.) с. 228-241. Див також «Дневник протоігумена Г. Пазини», оприлюднений о. Г. Кінахом у Записках ЧСВВ, т. ІІІ (Жовква 1928 р.) с. 97-125.

[50] Басиловитс, Бревио нотитиа, П. ИИИ. пп. 109-110; Дулишкович, Историческая черта, т. ІІІ, с. 176-177.

[51] Про непорозуміння й боротьбу єпископа Ольшавського з монахами на Чернечій горі див. мою історичну розвідку: «Василіянська провінція св. Миколая на Закарпатті», поміщену у Записках ЧСВВ; т. ХІ (Рим 1982 р.), с. 13-134; див. теж А. Пекар, Нариси, т. ІІ, с. 53-54.

[52] Дворянин Дмитро Рац (1710-1782 р.) родом з Мукачева, був управителем розлогих посіло­стей графа Франциска Каролі. Обширний його життєпис подав Басиловитс, Бревис нотитиа, П. ИИИ, пп. 103-109; див. теж його життєпис о. Ю. Жаткович у Місяцослові Уніо на 1907 год. Унгвар 1906, с. 89-90.

[53] Опис монастиря подав Басиловитс, Бревис нотитиа, П. ИИИ, п. 107; див. теж С. Пап, Історія Закарпаття, т. І. с. 466.

[54] Лучкай, Історія, т. ІІ, с. 299.

[55] Тоді навіть цісарський двір уділив монастиреві дві тисячі флоринів помочі – див. статтю о. А. Кралицького про Мукачівський монастир у Місяцослові на год 1866, Ужгород 1865 р. с. 33-25.

[56] Мукачівський Псалтир – переписана півуставом на пергамені ігуменом Грушівського монастиря Пахомієм в рр. 1390-1393. Псалтир названий «Мукачівським», бо зберігся в Мукачівському монастирі – див. О. Орос. Грушівський монастир, с. 232.

[57] Про Королівське «Тетраевангеліе» з 1401 р. – Там же, с. 37; Игумен Василий (Пронин), «Закарпатское Евангеліе 1401 года» – стаття у журналі Православная Мысль, 2 (Прага 1957 р.) с. 117-124.

[58] В. Пагиря, у журналі Дукля 2 (Пряшів 1996 р.) с. 64-66, подав довгий список цінних першодруків, які зберігалися у монастирській книгозбірні на Чернечій горі; див. теж А. Петров, «Старопечатныя церковныя книги в Мукачеві», розвідка у журналі Листок, 13 (1892 р.), с. 148-149. Зріст Святомиколаївської бібліотеки на Чернечій горі досить докладно описав В. Л. Микитась, Давні рукописи і стародруки, Львів 1964 р. т. ІІ, с. 8-26.

[59] Протоігумен Йоаникій Базилович, ЧСВВ († 1821 р.) – автор першої докладної історії Мукачівської єпархії у 6-ох томах, в якій поміщена значна кількість цінних грамот з єпископського архіву єпископа Бачинського, копії яких він зберігав у монастирському архіві. Про монументальну історію Базиловича див. стідію А. Пекаря у Записках ЧСВВ, ХІV (Рим 1992) 110-116.

[60] Див. А. Пекар, «А. Кралицький, ЧСВВ – як історик», розвідка у Записках ЧСВВ, ІХ (Рим 1974) 276-292. Як довголітній ігумен Мукачівського монастиря (1869-1894) Кралицький із захопленням зайнявся монастирським архівом, його упорядкував та придбав чимало давніх грамот й історичних пам’яток.

[61] Г. Кінах, ЧСВВ опублікував чимало архівних матеріялів Святомиколаївського монастиря з поясненнями у Галицьких Записках ЧСВВ, які я докладно описав у статті: «Письменницька діяльність о. Г. Кінаха, ЧСВВ», поміщена у Записках ЧСВВ ХІІ (Рим 1983) 103-116.

[62] Мадяри величали Левканича як «закарпатського Нестора». Життєпис протоігумена І. Левканича поданий у Списку протоігуменів Закарпатської провінції – під чисом 18.

[63] Див. журнал Наука, Ужгород 1903, чис. 18, с. 7.

[64] Див. докладний звіт єпископа Ю. Фірцака про стан закарпатських василіян до Апостольського Престолу від 30 листопада 1908 р. у Записках ЧСВВ, VІІ (Рим 1971) 179-180).

[65] Повний життєпис о. Й. Хоми, ЧСВВ (1870-1931) я подав у Записках ЧСВВ, ХV (Рим 1996) 487-499; про клопіткі старання о. Хоми розпочати реформу закарпатських василіян обширно подає о. Кінах у своєму «Записнику про початки реформи на Закарпатті», що їх я вповні опублікував у Записках ЧСВВ, ХІІ (Рим 1985) 117-164.

[66] Див. мою докладну розвідку про реформу закарпатських василіян у Записках ЧСВВ, VІІ (Рим 1971) 143-178. Декрет Східної Конгрегації створення оновленої провінції від 2 квітня 1932 р. – Там же, с. 225-226.

[67] Див. М. Ваврик, По Василіянських монастирях, Торонто 1958, с. 223.

[68] Про ікону Богородиці, даровану Папою Пієм ХІ 1926 р. Мукачівському монастиреві див. статтю о. Ст. Решетила у Записках ЧСВВ, ІІ (Жовква 1927 р. с. 411-416. Саме того року, тобто 1453, турки зайняли Царгород.

[69] Див. статтю «Мукачевский успенский отпуст» у Душпастирі, Ужгород, 10 (1928) 229-231.

[70] Про відпусти на Чернечій горі див. П. Булик, ЧСВВ, «Мої спомини» – у Василіянському віснику, 11 (Рим 1972-1973) 69-77; А. Пекар, Нариси, т. ІІ, с. 361-364.

[71] Див. статтю очевидця, о. Г. Кінаха, ЧСВВ. – «Прогнання Василіянських монахів з Карпатської України» у журналі Світло, Мондер, Алберта, з 15 липня 1939 р. ч. 14, с. 7. Як подає Каталог Провінції з 1940 р., с. 20 – то тоді мадяри прогнали 17 монахів, між якими було й кілька новиків.

[72] Про долю закарпатських василіян під час мадярської окупації (1939-1944) див. Записки ЧСВВ ХV (Рим 1996) 511-519. Так у 1941 р. мадяри ув’язнили 9-ох укр. монахів, яких відтак вислободив із заслання єпископ О. Стойка († 1943 р.).

[73] Разом з Мондиком були ув’язнені: 1. П. Лозан, 2. І. Сідей, 3. Б. Мересій та 4. М Малинич – див. Записки ЧСВВ, ХV (Рим 1996) 518.

[74] Учителем новиків став о. Й. Геґедиш, який нама­гався перенести новіціят до Маріяповчі, однак це йому не вдалося.

[75] Ієромонах Вартоломей В. Дудаш, ЧСВВ (1909-2004), уродженець Маріяповчі, сповняв уряд протоігумена в рр. 1943-1946. В монастирському в архіві зберігається його вичерпна автобіографія (у рукописі).

[76] Некролог о. Івана Й. Сатмаря, ЧСВВ (1906-1982) поміщений у Василіянському Віснику, 17 (Рим, 1984-1985) 119-123.

[77] Єп. Т. Ромжа був рукоположений 24 вересня 1944 р. Докладний його життєпис списав А. Пекар, Владика – Мученик Теодор Ромжа (1911-1947), Ню Йорк 1962.

[78] Див. Діяння Собору Греко-катол. Церкви у Львові 8-10 березня 1946 р., вид. Президія Собору, Львів 1946; критичне пояснення псевдо-собору подав А. Великий, ЧСВВ, Большевицький церковний собор у Львові 1946 р., Йю Йорк 1952.

[79] Щоб унеможливити Владиці Теодорові його поїздки, то НКВД-исти відібрали від нього авто, але він не піддався і продовжав свої подорожі на звичайному возі.

[80] Див. А. Пекар, «Останній відпуст на Чернечій горі», стаття у його збірній праці: Ісповідники віри нашої сучасности, Торонто-Рим 1982, с. 187-188.

[81] Антоній А. Мондик, ЧСВВ († 1989 р.) був від 1945 р., як архім. відпоручник, головним настоятелем закарпатських василіян з осідком на Чернечій горі. Його неклолог списав для мене о. П. Мадяр, ЧСВВ 1992 р.

[82] Див. примітку 79 вище.

[83] Див. Р.Н. (о. С. Сабол. ЧСВВ), «Одна сторінка з історії воз’єднання», стаття у Календарі «Доброго Патиря», на 1952 р., Нью Йорк 1951, с. 110-113; А. Пекар, Ісповідники віри, с. 188-190. Слід примітити, що Святомиколаївський монастир 1948 р. був совітами переданий православним монахиням.

[84] Коротку біографію арх. Василія Пронина (1911-1997) подав О. Орос, Грушівський монастир, Ужгород 2001, с. 202-203; В. Пагиря, «Моя дружба з о. Василієм», стаття у Календарі Просвіти на 2006 рік. Ужгород 2006, с. 126-127.

[85] Див. розвідку В. Пагирі, «Де архів і библіотека Мукачівського монастиря» у журналі Дукля, 2 (Пряшів 1996) 64-67.

Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.

ЗАСНУВАННЯ І БУДІВНИЦТВО МОНАСТИРЯ

Ідея заснування та будівництва Василіянського монастиря у м. Ужгороді, з’явилася в процесі проведення монашої реформи закарпатських василіян. На Другому єпархіальному соборі, який відбувався 8-12 вересня 1903 року, під проводом єпископа Юлія Фірцака, було прийнято рішення зробити усі необхідні кроки у віднові Василіянського Чину на Закарпатті. Саме будівництво монастиря в Ужгороді, Владика Фірцак поставив в основу реформи. У цьому монастирі мав бути розміщений Новіціят, Схолястикат і студії Богослов’я.

Мукачівський Єпископ Юлій Фірцак (від 1981 р. по 1912 р.)

З цією ідеєю Владика звернувся до Апостольського Престолу, в результаті чого, з Риму місцевим Василіянам надійшло розпорядження, чим скоріше збудувати монастир в Ужгороді і провести монашу реформу. Справою реформи зайнявся новообраний Протоігумен о. Йоаким Хома ЧСВВ, якого обрали на Капітулі у Маріяповчі 6 червня 1906 року.

Після прийняття уряду Протоігумена, о. Йоаким взявся активно відновлювати Провінцію. Першим його кроком були звернення у всі можливі установи, з метою зібрання коштів на побудову монастиря зі школою в Ужгороді.

Ієромонах Йоаким Хома ЧСВВ

Будівництво монастиря розпочалося в жовтні 1911 р. на кошти місцевого єпископа, який виділив 5 тис. крон; кошти доброчинців, що пожертвували 23 тис. 195 крон; та державні кошти, які складали 300 тис. крон. У 1912 р. будівництво обителі завершили. Будівля складалася з трьох поверхів, на яких було розміщено 56 просторих кімнат. Для утримання цього монастиря оподатковувалися інші монастирі, відповідно до їхніх прибутків.

ІНТЕРНАТ ПРИ МОНАСТИРІ

У вересні 1912 року, при Ужгородському монастирі було відкрито інтернат для бідних дітей, в якому щороку навчалося і виховувалось 70-90 осіб. Подія ця була важливою, оскільки на початку ХХ ст. далеко не кожен міг отримати навіть початкову освіту. Чимало юнаків, після закінчення інтернату, виявляли бажання посвятити себе монашому життю. Тому в Ужгородському монастирі була також початкова школа монашого життя. Монастир в Ужгороді, мав стати також джерелом покликань до Василіянського Чину.

Ієромонах Теофан Скиба ЧСВВ

Ігуменом монастиря та керівником інтернату в Ужгороді на той час був о. Теофан Скиба ЧСВВ. З його листувань можна довідатись, що монастир на той час був у скрутному фінансовому становищі. У своєму листі до єпископа від 8 червня 1923 р., отець Теофан просив допомогти йому у сплаті боргів за навчання, що становлять за поточний навчальний рік понад 120 тис. к. ч., а за інші роки – ще понад 30 тис. Якщо ці гроші інтернат не отримає, − вказувалося у листі, − то наступний навчальний рік буде під загрозою зриву. Виходом із ситуації стало запровадження єпископських стипендій для інтернату. У своєму звіті єпископу, о. Теофан подає, що, не зважаючи на фінансові труднощі, успіхи учнів за навчальний рік досить значні: 72 учнів іспити склали, не склали лише 5, а особливий успіх учні мали у вивченні руської, тобто української мови. Проблемою було лише те, − зазначив о. Теофан, − що його, як Настоятеля інтернату та інших керівників, звинувачують у мадяризації. Внаслідок цього Підкарпатський Банк не надав допомогу потребуючим учням. Те саме зробили майже всі інші банки, котрі допомагали лише руським закладам і товариствам.

Незважаючи на певні закиди щодо мадяризації, інтернат виховував молодь в здоровому дусі. Крім обов’язкових предметів, учні вивчали основи християнської моралі. Більше того, можливість отримати освіту мали вихідці з небагатих сімей.

РЕФОРМА УЖГОРОДСЬКОГО МОНАСТИРЯ

В ході підготовки до проведення реформи монашого життя у Василіянських монастирях на Закарпатті, вибухла світова війна, із-за якої реформа була відкладена. Внаслідок війни, виникли територіальні зміни, із-за яких Ужгородський монастир опинився на території новоствореної Чехословаччини.

Ужгородський монастир, не став, як планувалося, осередком Василіянської реформи. Реформа розпочалася з Мукачівського монастиря у грудні 1920 року. В Ужгороді реформу Василіяни почали у 1923 році.

Ієромонах Єронім Малицький ЧСВВ.

Початок реформи Ужгородського монастиря було проголошено Протоігуменом Йоакимом Хомою 24 серпня 1923 р. Своїм Декретом, Протоігумен на місце о. Теофана Скиби ЧСВВ, призначив настоятелем о. Єроніма Малицького ЧСВВ, який перед цим був Настоятелем Мукачівського монастиря. Після цього, о. Теофан зобов’язався передати все рухоме і нерухоме майно новопризначеному Настоятелю та відправитись на Новіціят до Мукачівського монастиря. За розпорядженням Протоігумена від 30 жовтня 1923 р., датою передачі обителі мало стати 31 жовтня.

Престіл в Церкві при Ужгородському монастирі

Призначення Настоятелем Ужгородського монастиря саме о. Єроніма було цілеспрямованим, адже здійснена ним реформа Мукачівського монастиря виявилася дуже ефективною. Під своє управління реформовані Василіяни взяли й інтернат, який також залучили до реформи.

Тодішній єпископ Мукачівської єпархії Антоній Папп, упереджено ставився до Василіян, які були вихідцями з Галичини. В грудні 1923 р. ігумен Мукачівського монастиря звернувся з проханням до державної влади дозволити приїхати на Закарпаття Василіянину з Галичини, який мав бути призначений префектом Ужгородського інтернату, на що було дано відповідний дозвіл. Однак, вже на наступний день, у своєму листі до шкільного відділу, владика заперечував необхідність приїзду майбутнього префекта „з-за кордону”, а якщо ігумен не знайде відповідної кандидатури серед „своїх”, − підкреслив єпископ, − то його могла б призначити єпархія.

Ці протистояння із-за національних упереджень, в певній мірі гальмували монашу реформу, але в Ужгородському монастирі вона мала успіх. Припускається, що місцевий єпископ не хотів поглиблювати реформу, тим більше за посередництвом Василіян з Галичини. Все ж таки, згідно шематизму Мукачівської єпархії, у 1924 р. префектом інтернату при монастирі було призначено галичанина о. Романа Бойчика ЧСВВ. Директором інтернату та ігуменом в Ужгороді продовжував залишатися о. Єронім Малицький ЧСВВ. В той час, у монастирі проживав також о. Павло Гойдич ЧСВВ, який вже пройшов процес реформи. Загальна кількість учнів в інтернаті становила – 86 осіб.

ОСЕРЕДОК «АПОСТОЛЬСТВА МОЛИТВИ» НА ЗАКАРПАТТІ

О. Єронім Малицький ЧСВВ, ставши Настоятелем Ужгородського монастиря, взявся до відновлення церкви на монастирському подвір’ї та започаткував щоденні богослуження для вірних. Оновлена церква була освячена влітку 1924 р. на честь св. Василія Великого, а душпастирські обов’язки взяв на себе тодішній префект інтернату, о. Павло Гойдич ЧСВВ, який згодом став Пряшівським єпископом (1928-1960). При церкві він заснував Апостольство Молитви і став ревно поширювати почитання Пресвятого Серця Христа-Чоловіколюбця. Святовасилівська церква при Ужгородському монастирі стала головним центром Апостольства молитви в Мукачівській єпархії.

Для пожвавлення Апостольства Молитви, Василіяни одержавши у 1926 р. від Папи Пія ХІ († 1939 р.) відповідні привілеї й індульгенції, розпочали при монастирі в празник Пресвятого Серця Христа-Чоловіколюбця відпусти, в яких брали участь понад тисяча членів Апостольства Молитви. Число паломників зростало з року в рік, хоч при монастирській церкві не було багато.

ДРУКАРНЯ ПРИ УЖГОРОДСЬКОМУ МОНАСТИРІ

В рамках реформи Василіянських монастирів і Ченців на Закарпатті, було створено друкарню при Ужгородському монастирі. Друкарня була відкрита 28 вересня 1925 р., стараннями тодішнього Настоятеля монастиря о. Петра Котовича ЧСВВ. Коштувала друкарня дорого; вона складалася з великої і меншої типографічних машин. Основну фінансову допомогу у створенні друкарні надали папа Пій ХІ та єпископ Крижевацької єпархії Діонісій Нарядій. На заснування друкарні був витрачений капітал у розмірі 350 тис. к. ч.

Ієромонах Петро Котович ЧСВВ.

На початках, в друкарні працювали цивільні особи, але з часом почали працювати ченці-василіяни. Спершу в друкарні працювали троє ченців, а пізніше: 7-8 ченців і один цивільний машиніст. Робота в друкарні була важкою і вимагала великої жертвенності. Але заснування друкарні було надзвичайно важливим, оскільки до цього часу, уся необхідна література друкувалась у Жовківській друкарні. Надруковану у Жовкві літературу було складно отримувати через кордон.

В ужгородській Василіянській друкарні, видавалася література переважно релігійного змісту. Головна мета заснування друкарні, як тоді казали – це „дешева книга для бідного русина”. До 1935 р. Василіянська друкарня випустила:

• 181,250 примірників щомісячної газети „Благовісник”,
• 150,920 примірників релігійних газет,
• 76,767 релігійних книжок,
• 78,100 молитовників,
• 26,800 церковних календарів,
• 20,000 наукових творів,
• 173,250 релігійних брошур.

Друкарня мала великий вплив на суспільно-релігійну ситуацію в Закарпатському краї. Вона уможливлювала поширювали християнські цінності серед місцевого населення і не тільки.

У 1926 р. Ужгородський зреформований монастир нараховував 6 ієромонахів: Протоігумен о. Йоаким Хома ЧСВВ, Настоятель і керівник інтернату о. Петро Котович ЧСВВ, Економ о. Павло Гойдич ЧСВВ, Префект інтернату о. Роман Бойчик ЧСВВ, професор-викладач інтернату о. Йосафат Шандор ЧСВВ. Друкарнею завідували цивільні особи – Володимир Розорцов та Михайло Полощук.

За даними звіту 1926/27 навчальних років, інтернат отців Василіан утримував 85 учнів, які в інтернаті спали, харчувалися, отримували освіту і лікарську допомогу (найбідніші отримували все це безкоштовно). У 1931/32 навчальному році освіту, морально-релігійне виховання та лікарську опіку здобували 60 учнів. Додатково існував також хор і драматичний гурток (давав два концерти на рік – у березні і червні). Директором був о. Мирон Калинець ЧСВВ, заступником – о. Йосиф Мартинець ЧСВВ, префектами – оо. Йосафат Рога та Антоній Станканинець ЧСВВ. Про успішність даного закладу свідчить зростання кількості учнів – у 1938 р. інтернат надавав опіку 98 учням.

ОСІДОК ВАСИЛІЯНСЬКОЇ ПРОВІНЦІЇ НА ЗАКАРПАТТІ

Після завершення монашої реформи, Конгрегація для Східних Церков, 2 квітня 1932 року канонічно затвердила Закарпатську Василіянську Провінцію, під назвою „Провінція Святого Миколая”. На Провінційній Капітулі, яка відбулася в Мукачеві 11-14 липня 1932 року, новим Протоігуменом було обрано о. Полікарпа Булика ЧСВВ. Новий Протоігумен вибрав Ужгородський монастир на Осідок Провінції. Причиною цього було те, що в Ужгороді був розміщений також Осідок Мукачівської єпархії. І саме місто Ужгород, після визволення з-під неволі мадяр, стало адміністративним та культурним осередком закарпатських українців.

КЛАСИЧНА ГІМНАЗІЯ ПРИ МОНАСТИРІ

Випускники Класичної гімназії, 1937 рік. Отці-Василіяни на фотографії: Директор Гімназії о. Іван Сатмарій ЧСВВ, Протоігумен о. Полікарп Булик ЧСВВ, Духівник о. Гліб Кінах ЧСВВ, Префект Гімназії о. Полікарп Лозан ЧСВВ, помічник Префекта бр. Юліан Мигович ЧСВВ.

У 1937 р. при Ужгородському монастирі було створено Василіянську класичну гімназію. За статистичним звітом 1937-38 навчальних років, тут навчалося 106 учнів. У всіх класах найбільше годин виділялось на вивчення руської (української) мови. Серед монахів тут працювали оо. Севастьян Сабол, Полікарп Лозан, Панкратій Гучко та ін. У листі Андрія Алиськевича, директора цієї гімназії, до Федора Потушняка від 16 жовтня 1938 р. повідомляється про переведення гімназії до Великого Бичкова. У іншому листі директора від 27 лютого 1939 р. повідомляється, що Федір Потушняк призначений декретом Протоігумена на посаду професора цього закладу. Таким чином, разом з монахами у вихованні брала участь і світська інтелігенція краю.

УГОРСЬКА ОКУПАЦІЯ

Після поновної окупації угорцями частини Закарпаття, деяких Василіян заарештували. Наприклад, монаха Йосафата Сабелку угорські військові били лише за те, що він – „українець”. Угорці нахабно поводилися із Ченцями Ужгородського монастиря.

15 березня 1939 р., після остаточної окупації Карпатської України угорцями, становище Василіян на Закарпатті змінюється. Проукраїнськи налаштовані василіани, стали об’єктом переслідування окупантів, які захопили незалежну державу.

Етнографічний музей в Ужгородському монастирі (1941р.). Музей був перевезений з Мукачівського монастиря у 1939 році.

Маріяповчанському монастирю угорські окупанти надали опіку над усіма василіанськими монастирями. Одразу ж відбулися зміни у керівництві монастирів. Новим ігуменом в Ужгороді став о. Вартоломей Дудаш ЧСВВ. Призначалися настоятелі за національною ознакою, в основному угорці. За наполяганням Протоархимандрита Василіянського Чину в Римі, Апостольський Престол залишив підкарпатським василіанам Ужгородський, Мукачівський, Малоберезнянський, Імстичівський та Боронявський монастирі. Формально угорські василіани не мали вплив на ці монастирі, але на місцях це виглядало інакше. На Підкарпатті створили „Провінцію Василіанського Чину Св. Йосафата в Угорщині”, одночасно поділивши її на віце-провінції (coetus) – угорську, руську та румунську.

У 1943 р. Протоігуменом підкарпатської гілки було призначено о. Антонія Мондика ЧСВВ. До руської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum), яку очолював о. Антоній, належало 5 монастирів: Боронявський, Малоберезнянський, Імстичівський, Мукачівський та Ужгородський, Настоятелем якого був о. Дионісій Жаткович ЧСВВ.

ЛІКВІДАЦІЯ МОНАСТИРЯ

У 1945 році, Ужгородський монастир, разом з іншими Василіянськими монастирями, опинився на території Радянської України.

У 1946 р. Ігуменом Ужгородського монастиря був о. Богдан Мересій ЧСВВ і проживало тут троє Ченців.

Ужгородський монастир, був остаточно переданий Університету рішенням Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР від 30 березня 1949 р. Там йшлося про те, що оскільки монастир пустує, його необхідно передати Ужгородському університету з правом переобладнання. Оскільки монастир – це пам’ятка культури, то переобладнання мало здійснюватися з погодженням відповідних органів. Вже 13 травня 1949 р. був складений акт про передачу монастиря, підписаний Ігуменом монастиря о. Богданом Мересієм ЧСВВ. 28 травня 1949 р. Михайло Распутько повідомляв київському керівництву в особі Павла Вільхового, що монастир успішно переданий університету, а церковний інвентар – Цегольнянській православній церкві в Ужгороді.

Сучасний вигляд колишнього Ужгородського монастиря

Вигляд колишньої церкви і монастиря з внутрішнього подвір′я

ДЖЕРЕЛА:

• Пекар А., Василіянська Провінція св. Миколая на Закарпатті, „Записки ЧСВВ”, Том ХІ (ХVІІ) – Вип. 1-4, Рим 1982.
• Кічера В., Заснувння і діяльність Чину Святого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). /Рукопис/ Наукова бібліотека УжНУ. − Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.

Матеріали зібрав о. Франціск Онисько ЧСВВ

ОРГАНІЗАЗІЯ ЧЕРНЕЧОГО ЖИТТЯ НА ЗАКАРПАТТІ

Монаше життя на Срібній Землі, як і на інших українських землях, розквітало за правилами св. Василія Великого. Реформа й об’єднання українсько-білоруських монастирів в один, т.зв. Василіянський Чин під проводом митр. Йосифа В. Рутського († 1637) і св. Йосафата († 1623) відбилися, до певної міри, теж на чернечих спільнотах Закарпаття. Тим більше, що визначні закарпатські ченці з Мукачівського монастиря, захоплені унійними ідеалами, підтримували тісні стосунки з Київською митрополією і правдоподібно, прийняли Правила Рутського. Тоді, закарпатські монахи присвоїли собі назву − Василіяни (до половини ХVІІ-го сторіччя вони називали себе тільки загальним ім’ям – монахи).

Мукачівські владики, аж до смерти єп. Юрія Г. Бізанція, були одночасно архимандритами Святомиколаївського монастиря і їм підлягали всі закарпатські монастирі, хоч вони не були між собою тісно пов’язані. Спроба об’єднати закарпатські монастирі в одну Провінцію наступила щойно після смерті згаданого Владики 1733 p., після похорону якого, ігумени монастирів: Березнянського, Імстичівського, Краснобрідського і Зачівського − признали «законное послушаніе» ігуменові Мукачівського монастиря, який був зобов’язаний їхні монастирі «ведлуг регули святой − посипати и о них попеченіе мати». Так першим протоігуменом став тодішній ігумен Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі, о. Григорій Булко ЧСВВ († 1742), від якого властиво зачинається список Василіянських Протоігуменів на Закарпатті.

Ієромонах Йоанікій Базилович ЧСВВ

Мукачівські владики, які й далі мали свою резиденцію при Святомиколаївському монастирі на Чернечій горі, не хотіли втратити нагляд над монастирями. Однак, у 1766 р. єпископ Михайло Ольшавський був вимушений покинути Чернечу гору. З того часу закарпатські Протоігумени, які перебували в новоспорудженому монастирі на Чернечій горі, могли вже вільно управляти підлеглими собі монастирями і довели їх під кінець ХVІІІ-го сторіччя до повного розквіту. «Золота доба» монашого життя на Закарпатті тривала більш-менш до смерті славнозвісного протоігумена о. Йоанникія Базиловича ЧСВВ († 1821 p.).

МОНАША РЕФОРМА

За часів Австрійської імперії, в рамках якої опинилися теж західно-українські землі (1772 p.), чернецтво перейнялося вільнодумними ідеями, що призвело до повного упадку церковної карності й легковаження духовного життя.

Тому 1852 р., Папа Пій IX наказав провести канонічну візитацію усіх монаших Чинів і Згромаджень імперії. Візитатором закарпатських Василіян назначено Пряшівського Владику, єп. Йосифа Ґаґанця (1843-1875), який у вересні 1856 р. провів візитацію і уклав для Василіян нові Правила.

Але Протоігумен о. Інокентій Левканич ЧСВВ пішов по лінії мадяризаційної політики і довів Закарпатську провінцію ОО. Василіян до жалюгідного стану.

Синод духовенства Мукачівської єпархії, який відбувся в Ужгороді 8-10 листопада 1903 p., під проводом єп. Юлія Фірцака (1891-1912), заохочений успіхом Добромильської реформи ОО. Василіян в Галичині, представив Владиці план реформи закарпатських Василіян, що її мали провести ОО. Василіяни з Галичини або мадярські ОО. Єзуїти.

Владика Фірцак не хотів, щоб реформу проводили мадярські ОО. Єзуїти, остерігаючись цілковитої мадяризації завмираючого Чину. З іншого боку, Владика боявся, що мадярська влада не погодиться на те, щоб реформу проводили галицькі Василіяни, щоб не допустити до відродження закарпатських українців.

Ієромонах Йоаким Хома ЧСВВ

Справою реформи мав зайнятися Протоігумен о. Йоаким Хома ЧСВВ, але вибухла світова війна, і реформа відтягнулася ще на кілька років. В наслідок війни настав також політичний поділ закарпатських монастирів. Так на Закарпатті залишилися тільки монастирі Мукачівської єпархії, а саме: в Мукачеві, Ужгороді, Малому Березному, Хуст-Бороняві та Імстичові. Всі вони опинилися на території новоствореної Чехословаччини. Позбувшись мадярської опозиції, о. Протоігумен Хома нарешті зміг без перешкод почати проводити домовленості про здійснення реформи з галицькими Василіянами.

Поки сприяли політичні обставини, Протоігумен Галицької Провінції, о. Анастасій Калиш ЧСВВ приїхав на Закарпаття, щоб на місці розглянути справу реформи й укласти відповідну домовленість між двома Провінціями, яке відтак затвердив Апостольський Престол. Так, 2 листопада 1920 p., до Мукачівського монастиря прибули з Галичини: оо. Єронім Малицький, Гліб Кінах і Полікарп Булик, як також Брр. Помічники: Гавриїл Ханик, Симеон Бужара і Йосиф Нижник.

Осередком Василіянської реформи на Закарпатті став Святомиколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева, який галицькі Отці не без труднощів перебрали під свою управу, разом з монастирськими добрами щойно на початку грудня 1920 р.

Мукачівський монастир Отців Василіян

Новоприбулі монахи натрапили на великі труднощі, як з боку змадяризованого клиру на чолі із єп. Антонієм Паппом, так і з боку державних чиновників, які тоді підтримували на Закарпатті москвофільство і православний рух. Однак, найбільше перешкод створювали свої „монахи-мадярони”, які були звикли до бездіяльного й вигідного життя, тому всіма силами противилися реформі.

Галицькі Отці, взявши у свої руки Мукачівський монастир, насамперед його відновили й приготували все потрібне для Новіціяту. На початку січня 1921 р. на Новіціят прийшли три перші кандидати з Маріяповчі, а саме: М. Дудаш, М. Євчак і Й. Шандор. Почали зголошуватися теж місцеві кандидати. Так, 28 лютого 1921 р. у Мукачівському монастирі був урядово відкритий реформований Новіціят з 8-ма новиками, з-поміж яких були 6 кандидатів на священиків, а 2 на брр. помічників. Учителем новиків став о. Гліб Кінах ЧСВВ.

З Мукачівського монастиря реформа поступово поширювалась, в міру прибування реформованих ченців, теж на інші монастирі. Вже 1 вересня 1923 р. до реформи був залучений Ужгородський монастир.

Закарпатські Василіяни з Єпископом Павлом Гойдичем ЧСВВ.

У 1924 р. прийшла черга на Святомиколаївський монастир у Малому Березному, який прийняв тоді о. Павло Гойдич ЧСВВ, пізніший єпископ Пряшівський. 26 листопада 1931 р. о. ігумен Петро Котович ЧСВВ, приєднав до реформи Святомихайлівський монастир в Імстичові. Останній, Благовіщенський монастир у Хуст-Бороняві, де вже від 12 серпня 1918 р. був Ігуменом о. Вартоломей Мотринець ЧСВВ, залишився для тих монахів, які відмовились прийняти реформу. Цей монастир перебрали реформовані Василіяни щойно 17 грудня 1938 p., коли новим ігуменом Боронявського монастиря був призначений о. Іван Сатмарій ЧСВВ.

Господь поблагословив кропітку і повну посвяти працю учасників реформи на Закарпатті. Почавши реформу з 8-ма новиками й 2-ма нереформованими ієромонахами, протягом десятьох років вони довели Закарпатську Провінцію до повного розквіту з 129-ма членами, з яких 34 були ієромонахи, 51 брр. помічники та 44 схоластики, крім 19 новиків.

СТВОРЕННЯ ЗРЕФОРМОВАНОЇ ПРОВІНЦІЇ

Конгрегація для Східних Церков, декретом з 2 квітня 1932 p., канонічно створила закарпатську Василіянську провінцію під назвою − Провінція св. Миколая.

11-14 липня 1932 p. відбулася Провінційна Капітула в Мукачеві, на якій було обрано першу Провінційну Управу, у такому складі:

Протоігумен: о. Полікарп Булик ЧСВВ.

Консультори:

1. о. Гліб Кінах ЧСВВ − представник закарпатських монастирів;

2. о. Атанасій Максим ЧСВВ − представник румунських монастирів;

3. о. Миколай Дудаш ЧСВВ − представник мадярських монастирів.

Секретар Провінції: о. Мирон Калинець ЧСВВ.

Прокуратор Провінції: о. Онуфрій Бурдяк ЧСВВ.

Реформа закарпатських Василіян виправдалась не тільки відродженням чернечого життя і багато чисельними покликаннями, але також успішністю праці зреформованих ченців, які запопадливо трудилися для піднесення релігійного й культурного життя на Срібній Землі.

До 1932 р. закарпатські ченці висилали своїх студентів на студії до Галичини. Однак чехословацька влада заборонила ОО. Василіянам висилати туди своїх студентів. Тому вони восени 1932 р. відкрили свій власний схоластикат у щойно відновленому Святомиколаївському монастирі в Малому Березному, де почали навчання 5 студентів гуманістики й 6 студентів філософії.

В Малому Березному Василіянські студенти провчилися тільки два роки. Гуманістику почали вивчати в Мукачівському монастирі, а філософію і богослов’я в Ужгороді. З того часу, закарпатські Василіяни, як пише о. Михайло Ваврик ЧСВВ, ішли «від успіху до успіху та дотримували кроку своїм старшим братам із галицького боку Карпат. Таким чином після Галицької Провінції була це найсильніша вітка Василіянського Чину напередодні другої світової війни».

АПОСТОЛЬСЬКА ПРАЦЯ

В післявоєнних часах, Закарпаття переживало важкі часи релігійної боротьби; у 20-их роках тут почалася завзята агітація православ’я. Православний рух, який часто використовував насилля і злочини, набирав щораз то більшого характеру антитимадярського протесту. Більша частина закарпатського духовенства, на чолі з єп. Антонієм Паппом (1912-1924), надалі орієнтувалася на мадярів і ворожо ставилась до нових панів-чехів. А чехи, з чисто політичних інтересів, бажали ослабити Греко-католицьку Церкву на Закарпатті та внести релігійно-національний поділ серед місцевого населення. На жаль, вірні не були підготовлені до релігійної боротьби й оборони своєї віри. І саме тут стала відчутною потреба місіонерської діяльності місцевих Василіян.

Душею місіонерської праці Василіян на Закарпатті став о. Степан Решетило ЧСВВ, який прибув сюди з Галичини 1924 р. Саме в тому часі у Мукачівському монастирі склав свої монаші обіти о. Павло Ґойдич ЧСВВ. До них долучився також о. ігумен Полікарп Булик ЧСВВ; ці троє ієромонахів, під час Великого посту 1924 p., започаткували на Закарпатті місійний рух, який припинив масовий перехід греко-католицьких вірних на православ’я, підніс їхню релігійну свідомість та утвердив у католицькій вірі.

Під проводом о. Решетила, який залучав до місійної праці не лише своїх співбратів по Чину, але також і єпархіяльних священиків, місійний рух на Закарпатті розвивався з великим успіхом. Однак, знайшлися вороги цього руху, які намагалися усунути о. Решетила із Закарпаття. Чеський уряд кількаразово відбирав від о. Решетила дозвіл на побут у державі, аж поки, при кінці 1928 p., його не відкликали самі Настоятелі до Галичини.

Після від’їзду о. Решетила до Галичини, провідником місій на Закарпатті став о. Полікарп Булик ЧСВВ, який детельно дотримувався плану, що його склав о. Решетило.

Відпуст у Мукачівському монастирі на празник Успіння Пресвятої Богородиці, 1925 рік.

Рівночасно з місійним рухом, Василіяни на Закарпатті започаткували теж і реколекційний рух, який швидко охопив інтелігенцію і молодь шкільного віку.

Під час місій і ре колекцій, Василіяни поширювали набожність до Пресвятого Серця Христа-Чоловіколюбця і створювали гуртки Апостольства Молитви. Поширювалося також набожество до Пресвятої Тайни Євхаристії. Рух Апостольства Молитви на Закарпатті започаткував о. П. Ґойдич ЧСВВ. З того часу, Святовасиліївський монастир в Ужгороді став осередком Апостольства Молитви на ціле Закарпаття. Протягом першого 10-річчя, в Мукачівській єпархії нараховувалося понад 10 000 членів Апостольства.

Найревнішим «Апостолом Христового Серця» був о. Христофор Миськів ЧСВВ, який в 1933-1934 pp. згуртував до Апостольства Молитви Святомиколаївського монастиря в Малому Березному майже цілу Ужанську долину.

о. Христофор Миськів ЧСВВ.

Тріумфом Пресв. Серця Христа-Чоловіколюбця був величний відпуст при монастирській церкві ОО. Василіян в Ужгороді, що відбувся 18-19 червня 1936 р.

До поширення Апостольства Молитви й почитання Пресв. Євхаристії на Закарпатті у великій мірі спричинився популярний місячник «Благовістник», як теж релігійні книжечки: «Найсвяттійше Серце Спасителя», «Девятниця до Найсв. Серця Исуса» та «Молебень до Пресв. Сердця u Суплікація», що їх ОО. Василіяни поширювали між народом у великім числі. Тож цілком слушно «Нова Зоря» у 1938 р. писала: «Якщо тепер на Закарпатті наскрізь процвітає культ Пресв. Євхаристії і Найсолодшого Серця Христового, це безсмертна заслуга ОО. Василіян».

ВАСИЛІЯНСЬКІ ПРОЩІ

Найславнішим відпустовим місцем на Закарпатті був Маріаповчанський монастир, де зберігалася чудотворна ікона Божої Матері, яка три рази просльозилася (в pp. 1696, 1715 і 1905).

Після першої світової війни Маріаповч опинився на території Мадярщини. Тому Василіяни почали робити старання при Апостольській Столиці, щоб набути для своєї Провінції ікону Матері Божої. 1926 р. Папа Пій XI подарував для Мукачівського монастиря ікону Богородиці, намальовану в Царгороді 1453 p.

Урочисте перенесення ікони Божої Матері на Чернечу гору відбулося у Неділю Всіх Святих 1926 p., при участі великої кількості вірних (понад 30 000). Чин інтронізації ікони довершив Владика П. Ґебей, який віддав в опіку Божої Матері Мукачівську єпархію і всіх її вірних. З того часу вона стала «Мукачівською Заступницею», а Святомиколаївський монастир на Чернечій горі − головним відпустовим місцем цілого Закарпаття. Прощі тут відбувалися у всі Богородичні свята. Найбільш величним був Святоуспенський відпуст, на який збиралося до 50-80 тисяч паломників.

АПОСТОЛЯТ ДРУКОВАНОГО СЛОВА

Від самих початків реформи, Василіяни робили старання, щоб мати власну друкарню. Видавництво та друкарню у Провінції започаткував о. Петро Котович ЧСВВ у 1925 році.

Ієромонах Петро Котович ЧСВВ

Ставши Ігуменом Ужгородського монастиря о. Котович запросив із Жовкви професійного друкаря бр. Партенія Пасіку ЧСВВ, закупив друкарські машини і найняв відповідних працівників. «Видавництво ОО. Василіян в Ужгороді»,внесло неоціненний вклад у поширення релігійної преси й піднесення релігійного життя на Закарпатті між двома війнами.

Завдяки друкарні пожвавилась теж письменницька діяльність Василіян. Від 1927 р. почали вони видавати «Календарь Благовтістника», у якому друкували статті на різні релігійні й повчальні теми. Від 1930 р. Василіяни перебрали від єпархії редакцію «Благовтьстника», який від січня 1935 р. виходив, як «Благовтьстник Пресвятого Серця Христового». У серпні 1935 р. редакцію «Благовтістника» перейняв Василіянський поет і письменник, о. Севастіян Сабол ЧСВВ відомий під псевдонімом «Зореслав», який значно підніс рівень цього місячника.

КУЛЬТУРНО-ВИХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Святовасиліївський монастир в Ужгороді було споруджено для того, щоб він став осередком виховання закарпатської молоді. У вересні 1912 p., о. ігумен А. Максим ЧСВВ, відкрив при цьому монастирі ліцей, в якому щороку виховувалось 70-90 хлопців.

Ужгородський монастир Отців Василіян

З історією Василіянського ліцею в Ужгороді тісно пов’язані імена визначних її духовних провідників-префектів, таких як о. Павло Ґойдич ЧСВВ (1924-1926); о. Йосафат Роґа ЧСВВ (1931-1934), о. Христофор Миськів ЧСВВ (1935-1937) та о. Полікарп Булик ЧСВВ, який підніс рівень ліцею до статусу класичної гімназії.

Дозвіл на відкриття державної класичної гімназії з українською мовою навчання, Василіяни отримали з Праги влітку 1937 p.

ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ

Провінція св. Миколая під проводом її першого Протоігумена, о. Полікарпа Булика ЧСВВ, все більше й більше розвивалася.

Однак, у половині березня 1939 р. прийшов розвал Чехословаччини. Мадяри тоді наново окупували Карпатську Україну і насилу прогнали всіх монахів Святомиколаївської Провінції, що народилися в Галичині чи Східній Словаччині. Прийшло теж ув’язнення та переслідування місцевих монахів. Тоді управу майже всіх закарпатських монастирів взяли у свої руки мадярські Отці.

За матеріалами: „Нарис Історії Василіянського Чину Святого Йосафата”, Рим 1992

Боронявський монастир було засновано у 1716 році, коли ієромонах Іван Козак збудував невелику дерев’яну церковцю й самітню келію, у якій почав провадити монаше життя.

Незважаючи на те, що вже з самих початків було збудовано дерев’яну церковцю і невеличкий монастир, монахи кілька десятиліть жили в печерах у лісі неподалік монастиря. Одному з них з’явилася Мати Божа, яку згодом, згідно з його розповіддю, намалював на полотні ієромонах Йоанікій Базилевич і подарував монастиреві на Благовіщення 1785 року.

За чудотворні зцілення, які діялися при цій Іконі, в кінці ХVІІІ ст. на основі подань Духовної комісії, її було визнано чудотворною, і згідно декрету Папи Лева ХІІІ від 28 березня 1893 року, короновано.

Боронявська Чудотворна Ікона Божої Матері.

В 1788 р. настала урядова касата всіх менших монастирів на Закарпатті, яка торкнулася й Боронявського. У літописі говориться, що в 1788 році монастир, разом з іншими чотирнадцятьма монастирями Мараморщини, за вказівкою австрійського імператора Йосифа ІІ, був закритий і довгий час належав Мукачівському монастирю.

На той час і до повторного відкриття монастиря монахи жили у печерах в лісі, на схід від закритої обителі.

Коли переслідування минулося, монахи збудували нову дерев’яну церкву і монастир.

Ієромонах Богдан Тодавчич ЧСВВ в монастирській печері.

За архівними даними, монастир був досить багатим. Йому належало 25 га орної землі, а під косовицю було відведено 24 га землі. Лісу було 2 га. Монахи мали своє пасовисько, два водяні млини. Три будинки було відведено для бідних і прислуги.

У 1893 році Папа Лев ХІІІ своїм декретом наділив монастир трьома відпустами – на свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, святого пророка Іллі та Воздвиження Чесного Хреста.

Боронявський монастир, часи підпілля УГКЦ.

З 1943 по 1947 Настоятелем монастиря був о. Діонісій Дребітко ЧСВВ.

За його Настоятельського служіння, 22 серпня 1947 р., депутатами Закарпатської обласної Ради було прийнято рішення про закриття греко-католицьких монастирів, в тому числі й Боронявського.

Таким чином, Боронявський монастир з 1948 року знято з реєстрації, а монахів заарештовано і засуджено до примусових робіт у таборах.

Ієромонах Діонісій Дребітко ЧСВВ.

Останнім ігуменом монастиря був о. Йосиф Завадяк ЧСВВ. За те, що не хотів перейти на православ’я, був засуджений на 25 років тюремного ув’язнення. Хоча цей ієромонах підпав під амністію, однак не скорився перед вимогами тодішньої влади і пролляв свою мученичу кров за католицьку віру.

Ієромонах Йосиф Завадяк ЧСВВ.

У 1949 році в монастирі розмістили дитячий садок, який проіснував лише два роки; у 1953 р. з монастирської церкви зробили склад для овочів, фруктів та зерна, а на кінець його передано колгоспові.

Влітку 1967 року, були спроби зруйнувати монастирську церкву, але майже всі жителі села стали на перешкоді цим спробам. Із-за цього, багато хто був заарештований.

Так як жителі села збиралися біля храму на молитву, місцеві органи влади дали розпорядження обгородити церкву сіткою з колючим дротом.

12 грудня 1990 року, виконкомом Хустської районної ради було дане рішення про повернення греко-католицькій громаді с. Боронява Благовіщенської церкви Боронявського монастиря. До монастиря прибули монахи Василіяни і розпочали віднову обителі.

Ієромонах Богдан Тодавчич ЧСВВ.

З 1991 р. щоденні богослужіння у монастирі почав правити о. Богдан Тодавчич ЧСВВ, який у минулий довгий час був на засланні в Казахстані. Невдовзі до монастиря прибув ще один ієромонах Теодозій Сочка ЧСВВ. Вони й почали віднову монашого життя у Боронявській обителі.

Ієромонах Теодосій Сочка ЧСВВ.

З 1991 р. по 1996 р., Настоятелем у Боронявському монастирі був о. Методій Скраль ЧСВВ, який прославився у народі, як „один із небагатьох католицьких священиків, які мають практичний досвід екзорцизму”.

Ієромонах Методій Скраль ЧСВВ.

Отець Методій з «народним єпископом» Іваном Маргітичем у Боронявському монастирі (2 серпня 1996 р.).

Навесні 2001 року, Настоятель монастиря о. Атаназій Чийпеш ЧСВВ, розпочав праці по будівництву нової церкви. Настоятель вирішив побудувати її на місці існуючої церкви, оскільки та була в небезпечному стані. Отож, насамперед, почали розбирати існуючу церкву, а на її місці, відразу розпочато будівництво нової. Поряд з новою церквою, розпочато будівництво монастирського комплексу.

Генеральна Канонічна Візитація у Боронявському монастирі,

яку проводив Протоархимандрит о. Ісидор Патрило ЧСВВ, 1991 р.

У грудні 2001 року оновили і укомплектували дзвонами дзвіницю, яку ще освятили у 1992 році.

Будівництво церкви й монастиря довершив Настоятель монастиря о. Йосафат Воротняк ЧСВВ у 2008 році. Посвячення церкви здійснив Кир Мілан Шашік Адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії 27 вересня 2008 року, щоправда, без участі Настоятеля Йосафата, який був у той час на лікуванні й тієї осені упокоївся у Господі. Настоятеля в той час заміщав о. Даниїл Дербаль ЧСВВ.

2-4 лютого 2009 року, у Малоберезнянському монастирі відбулась Капітула відновленої Провінції св. Миколая, на якій було обрано Протоігумена та його Радників. З того часу Боронявський монастир перейшов під керівництво новообраного Протоігумена.

Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.

Імстичівський монастир було засновано у другій половині XVII ст. Виникнення цієї обителі пов’язано із діяльністю православного єпископа Йоанікія Зейкана, останнього православного Мукачівського єпископа († 1686 р.). Першою згадкою про заснування монастиря є дарча грамота пана Улашина від 16 червня 1654 р. Із згаданої грамоти можна зробити висновок, що Імстичівський монастир існував у 1654 р., а можливо й раніше.

Існують фактичні підтвердження значного розвитку господарства обителі вже на ранніх етапах її діяльності.

У другій половині XVII ст., монастир мав досить добре господарське становище, володів значними територіями, які через дарування продовжували збільшуватись, а також, певними грошовими ресурсами, які навіть давав у позику.

Важливою подією для обителі було юридичне підтвердження маєтків, яке виклопотав Йоан Мстицеї, у грамоті від 10 лютого 1676 р. Цей документ, деякі історики вважають початком заснування монастиря.

В історичному документі „Грамота жупного собрания Бережской жупы об утверждении завещания дворянина Йоанна Мистицеи о передаче земли Имстичевскому монастырю” згадується, що на похоронах Йоанікія Зейкана у 1686 р., був присутній мукачівський настоятель ієромонах Методій Раковецький; тут-таки повідомляється про обрання нового ігумена ієромонаха Дорофея та ще трьох отців даного монастиря – оо. Атанасія, Теодосія та Йоанікія. На основі цього документу, можна зробити висновок про значний розвиток Імстичівського монастиря, який мав достатній кількісний склад та володів маєтками. Доходи монастиря збільшувалися за рахунок оренди майна.

У 1733 році, відбулася спроба об’єднати закарпатські монастирі в одну Провінцію. Внаслідок цього, ігумени усіх монастирів, в тому числі й Імстичівський, признали „законное послушаніе” ігуменові Мукачівського монастиря, який був зобов’язаний їхні монастирі „ведлуг регули святой − посипати и о них попеченіе мати”. Так, першим Протоігуменом став тодішній ігумен Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі, о. Григорій Булко ЧСВВ († 1742), від якого властиво починається список Василіянських Протоігуменів на Закарпатті. Таким чином, Імстичівський монастир вже не існував сам-по-собі, а став приналежним до Провінції Василіянського Чину, яка об’єднувала усі монастирі на Закарпатті.

В інвентарному описі за 1756 р. зазначено, що ігуменом в Імстичівському монастирі був о. Боніфацій Грецула, крім нього тут жили ще 5 монахів, а сам монастир мав досить велике господарство.

При Імстичівському монастирі існувала також початкова школа, а викладали там Йоанікій Зейкан та Арсеній Коцак. О. Арсеній створив слов’яно-руську граматику, яку і викладав, будучи професором в різних монастирях, зокрема у Імстичівському.

За особовим переписом у 1775 р., ігуменом у Імстичівському монастирі був о. Гавриїл Бачинський, а монахів налічувалося дев’ять осіб.

Важливою подією було надання монастирю офіційного статусу за рішенням церковного конвенту від 1779 р.

Існує детальний опис Імстичівського монастиря за 1865 р. На той час тут знаходилося 5 монахів і вдвічі більше прислуги. Церква св. Архистратига Михаїла була збудована з каменю ще у 1798 р.; кам’яний монастир побудовано ще раніше – у 1773 р.; маюрня для прислуги, збудована у 1843 р., складалася з двох будинків; господарські прибудови для тварин споруджувалися разом з маюрнею. Монахи мали город, 10 уліїв пчіл, виноградник та сад із різними плодовими деревами. Крім того, монастир володів млином, що був зданий в оренду за відповідну плату. Церковний інвентар монастирської церкви був досить обширний, а літургійні книги становили стандартний набір, який необхідний для відправлення усіх богослужінь. Особливо тут було розвинуто тваринництво – у великій кількості утримувались: коні, воли, корови, вівці, барани, кози, ягнята, свині. Відомо про забезпечення і господарським інвентарем – вози, плуги, борони, сокири, коси. З опису зрозуміло, що Імстичівський монастир мав достатньо споруд і господарство, яке приносило великі прибутки.

Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Миколай Шепа ЧСВВ, бр. Юліян Мигович ЧСВВ.

Внаслідок загального занепаду Василіянського Чину на Закарпатті, настав занепад і в Імстичівському монастирі. Щодо економічного занепаду, то станом на 1896 р., Імстичівський монастир мав боргів на суму 1800 форинтів. Згідно з договору купівлі-продажу від 19 липня 1899 р. у с. Кішфалуд було продано нерухомість Імстичівського кляштору Естері Шенфелд. За рішенням відповідних органів 9 січня 1900 р., власність обителі остаточно закріплювалась за новим власником.

Занепад також настав і в духовному житті ченців та у їхній діяльності. Такий стан монашого життя, запанував у цілій Австрійській імперії. Тому для піднесення чернечої карності 1852 р. Папа Пій IX наказав провести канонічну візитацію усіх монаших Чинів і Згромаджень імперії.

У 1903 р. було прийнято постанову про необхідність проведення реформи чернечого життя у Провінції. Імстичівський монастир був одним з останніх, у якому було проведено реформу. Він продовжував виконувати свої релігійні функції, але перебував у вкрай занедбаному стані.

24 вересня 1931 р. о. Гліб Кінах ЧСВВ, за дорученням Протоархимандрита Діонізія Ткачука ЧСВВ і згодою протоігумена о. Йоакима Хоми ЧСВВ, дав розпорядження о. Петру Булику ЧСВВ перейняти Імстичівський монастир. Перебирання обителі відбулося 26 вересня 1931 р. Настоятелем монастиря став о. Петро Котович ЧСВВ.

Ієромонах Петро Котович ЧСВВ.

У 1939 році, Карпатська Україна була остаточно окупована угорцями. Внаслідок цього, змінилось становище василіанських монастирів на у краї. Проукраїнськи налаштовані монахи-василіяни, стали об’єктом переслідування окупантів, які захопили державу.

Першим на черзі у розправі, став Імстичівський монастир, де нібито тримали січовиків. 18 березня 1939 р. було обстріляно монастир, хоча ні зброї, ні тим більше січовиків там не було. Настоятель о. Петро Котович перейшов у Мукачівський монастир і 20 квітня переїхав до Югославії, а ігуменом у Імстичеві було призначено нереформованого о. Мефодія Кралицького.

У той час на Закарпатті було створено „Провінцію Василіанського Чину Св. Йосафата в Угорщині”, яка була розділена на своєрідні самоврядні віце-провінції – угорську, руську та румунську. Імстичівський монастир став приналежним до руської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum), яку очолював о. Антоній Мондик ЧСВВ. Настоятелем монастиря тоді був о. Іван Сідей ЧСВВ, а монаша спільнота складалася із шести осіб.

Сидять Отці Василіяни: о. Антоній Мондик, о. Іван Сатмарій, о. Іван Сідей.

На початку 1945 року, Угорщина була окупована радянськими військами. Монастирі поодиноких національних груп Василіянської Провінції в Угорщині стали знову поділені політичними кордонами. Імстичівський монастир опинився на території Радянської України і в скорому часі, як і всі інші василіанські монастирі на Закарпатті, став об’єктом переслідування з боку Радянської влади.

Метою тогочасної політики було знищення греко-католицької Церкви. Проводилась масова ліквідація і закриття усіх василіанських монастирів. Основними причинами закриття вказувалося „наближення до кордонів та вороже ставлення до Радянської влади”. Щоправда, Імстичівський монастир в той період, відіграв своєрідну роль для місцевих василіян. Він був закритий останнім, а отже – залишався єдиним пристановищем для усіх монахів-василіян на Закарпатті.

Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Миколай Шепа ЧСВВ, бр. Юліян Мигович ЧСВВ в Імстичівському монастирі.

Після закриття інших монастирів, всіх василіян, яких нараховувалося тоді 47 осіб, розмістили у існуючому ще Імстичівському монастирі. Настав період, коли він став тимчасовою тюрмою для ченців, адже більшість з них, було вивезено звідти до карних таборів.

Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР Петро Вільховий, 13 серпня 1949 р. дав розпорядження своєму підлеглому в Закарпатській області Миколі Распутьку, вивчати діяльність монахів у Імстичівському монастирі. І вже 29 вересня 1949 р., Микиті Хрущову були направлені пропозиції про необхідність закриття останнього монастиря. Про закриття обителі йшлося також 15 листопада 1949 р., коли Уповноважений Петро Вільховий повідомив Уповноваженого Михайла Распутька про недоцільність передавати монастир православній громаді, а віддати сусідньому селу для відкриття там семирічної школи.

У квітні 1950 р. було остаточно закрито монастир в Імстичеві. Уповноважений в справах РПЦ в Закарпатській області Антон Шерстюк, інформував вище владне керівництво, що із закриттям Імстичівського монастиря успішно відбулась „самоліквідація” останнього форпосту греко-католицької Церкви на Закарпатті.

Із закриттям Імстичівського монастиря було ліквідовано останній, активно діючий осередок греко-католицької Церкви не лише на Закарпатті, а й в Україні загалом.

Щоправда, після офіційного закриття монастиря, деякі монахи не покинули обитель в Імстичеві. Надсилалися прохання до Уповноваженого у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР по Закарпатській області відновити діяльність монастиря, але відповідь була одна – відкрити не можна, оскільки греко-католицька Церква „об’єдналася” з православною.

Після відмови ігумена Імстичівського монастиря о. Івана Сідея покинути монастир і перейти у православ’я, його було заарештовано за „самогоноваріння”. Закарпатський обласний суд засудив його на 3 роки позбавлення волі. Довгий час він працював у таборі ГУЛАГу в м. Запоріжжя на каменоломні. Там із ним трапився прикрий інцидент – поїзд відрізав йому ногу. Після лікування повернувся на Закарпаття і проводив підпільну душпастирську роботу.

Після легалізації греко-католицької Церкви, монастир у Імстичеві відновив свою діяльність. Василіянам було повернуто монастирську церкву і частину монастирського корпусу. Однак більшу частину монастиря займала допоміжна школа-інтернат, розміщена тут за часів Радянського Союзу.

У 2009 році було відновлено Василіянську Провінцію св. Миколая, у склад якої входить Імстичівський монастир.

Цього ж року, 17 липня, отці і брати Імстичівського монастиря, після попереднього попередження Протоігуменом усіх необхідних державних установ, перебрали від Імстичівської школи-інтернат усе майно, що належало монастирю раніше, зокрема − монастирські приміщення, які школа використовувала як спальний корпус для учнів.

Ієромонах Павло Мадяр ЧСВВ

Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.