Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.

Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.

Боронявський монастир було засновано у 1716 році, коли ієромонах Іван Козак збудував невелику дерев’яну церковцю й самітню келію, у якій почав провадити монаше життя.

Незважаючи на те, що вже з самих початків було збудовано дерев’яну церковцю і невеличкий монастир, монахи кілька десятиліть жили в печерах у лісі неподалік монастиря. Одному з них з’явилася Мати Божа, яку згодом, згідно з його розповіддю, намалював на полотні ієромонах Йоанікій Базилевич і подарував монастиреві на Благовіщення 1785 року.

За чудотворні зцілення, які діялися при цій Іконі, в кінці ХVІІІ ст. на основі подань Духовної комісії, її було визнано чудотворною, і згідно декрету Папи Лева ХІІІ від 28 березня 1893 року, короновано.

Боронявська Чудотворна Ікона Божої Матері.

В 1788 р. настала урядова касата всіх менших монастирів на Закарпатті, яка торкнулася й Боронявського. У літописі говориться, що в 1788 році монастир, разом з іншими чотирнадцятьма монастирями Мараморщини, за вказівкою австрійського імператора Йосифа ІІ, був закритий і довгий час належав Мукачівському монастирю.

На той час і до повторного відкриття монастиря монахи жили у печерах в лісі, на схід від закритої обителі.

Коли переслідування минулося, монахи збудували нову дерев’яну церкву і монастир.

Ієромонах Богдан Тодавчич ЧСВВ в монастирській печері.

За архівними даними, монастир був досить багатим. Йому належало 25 га орної землі, а під косовицю було відведено 24 га землі. Лісу було 2 га. Монахи мали своє пасовисько, два водяні млини. Три будинки було відведено для бідних і прислуги.

У 1893 році Папа Лев ХІІІ своїм декретом наділив монастир трьома відпустами – на свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, святого пророка Іллі та Воздвиження Чесного Хреста.

Боронявський монастир, часи підпілля УГКЦ.

З 1943 по 1947 Настоятелем монастиря був о. Діонісій Дребітко ЧСВВ.

За його Настоятельського служіння, 22 серпня 1947 р., депутатами Закарпатської обласної Ради було прийнято рішення про закриття греко-католицьких монастирів, в тому числі й Боронявського.

Таким чином, Боронявський монастир з 1948 року знято з реєстрації, а монахів заарештовано і засуджено до примусових робіт у таборах.

Ієромонах Діонісій Дребітко ЧСВВ.

Останнім ігуменом монастиря був о. Йосиф Завадяк ЧСВВ. За те, що не хотів перейти на православ’я, був засуджений на 25 років тюремного ув’язнення. Хоча цей ієромонах підпав під амністію, однак не скорився перед вимогами тодішньої влади і пролляв свою мученичу кров за католицьку віру.

Ієромонах Йосиф Завадяк ЧСВВ.

У 1949 році в монастирі розмістили дитячий садок, який проіснував лише два роки; у 1953 р. з монастирської церкви зробили склад для овочів, фруктів та зерна, а на кінець його передано колгоспові.

Влітку 1967 року, були спроби зруйнувати монастирську церкву, але майже всі жителі села стали на перешкоді цим спробам. Із-за цього, багато хто був заарештований.

Так як жителі села збиралися біля храму на молитву, місцеві органи влади дали розпорядження обгородити церкву сіткою з колючим дротом.

12 грудня 1990 року, виконкомом Хустської районної ради було дане рішення про повернення греко-католицькій громаді с. Боронява Благовіщенської церкви Боронявського монастиря. До монастиря прибули монахи Василіяни і розпочали віднову обителі.

Ієромонах Богдан Тодавчич ЧСВВ.

З 1991 р. щоденні богослужіння у монастирі почав правити о. Богдан Тодавчич ЧСВВ, який у минулий довгий час був на засланні в Казахстані. Невдовзі до монастиря прибув ще один ієромонах Теодозій Сочка ЧСВВ. Вони й почали віднову монашого життя у Боронявській обителі.

Ієромонах Теодосій Сочка ЧСВВ.

З 1991 р. по 1996 р., Настоятелем у Боронявському монастирі був о. Методій Скраль ЧСВВ, який прославився у народі, як „один із небагатьох католицьких священиків, які мають практичний досвід екзорцизму”.

Ієромонах Методій Скраль ЧСВВ.

Отець Методій з «народним єпископом» Іваном Маргітичем у Боронявському монастирі (2 серпня 1996 р.).

Навесні 2001 року, Настоятель монастиря о. Атаназій Чийпеш ЧСВВ, розпочав праці по будівництву нової церкви. Настоятель вирішив побудувати її на місці існуючої церкви, оскільки та була в небезпечному стані. Отож, насамперед, почали розбирати існуючу церкву, а на її місці, відразу розпочато будівництво нової. Поряд з новою церквою, розпочато будівництво монастирського комплексу.

Генеральна Канонічна Візитація у Боронявському монастирі,

яку проводив Протоархимандрит о. Ісидор Патрило ЧСВВ, 1991 р.

У грудні 2001 року оновили і укомплектували дзвонами дзвіницю, яку ще освятили у 1992 році.

Будівництво церкви й монастиря довершив Настоятель монастиря о. Йосафат Воротняк ЧСВВ у 2008 році. Посвячення церкви здійснив Кир Мілан Шашік Адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії 27 вересня 2008 року, щоправда, без участі Настоятеля Йосафата, який був у той час на лікуванні й тієї осені упокоївся у Господі. Настоятеля в той час заміщав о. Даниїл Дербаль ЧСВВ.

2-4 лютого 2009 року, у Малоберезнянському монастирі відбулась Капітула відновленої Провінції св. Миколая, на якій було обрано Протоігумена та його Радників. З того часу Боронявський монастир перейшов під керівництво новообраного Протоігумена.

ЗАСНУВАННЯ І БУДІВНИЦТВО МОНАСТИРЯ

Ідея заснування та будівництва Василіянського монастиря у м. Ужгороді, з’явилася в процесі проведення монашої реформи закарпатських василіян. На Другому єпархіальному соборі, який відбувався 8-12 вересня 1903 року, під проводом єпископа Юлія Фірцака, було прийнято рішення зробити усі необхідні кроки у віднові Василіянського Чину на Закарпатті. Саме будівництво монастиря в Ужгороді, Владика Фірцак поставив в основу реформи. У цьому монастирі мав бути розміщений Новіціят, Схолястикат і студії Богослов’я.

Мукачівський Єпископ Юлій Фірцак (від 1981 р. по 1912 р.)

З цією ідеєю Владика звернувся до Апостольського Престолу, в результаті чого, з Риму місцевим Василіянам надійшло розпорядження, чим скоріше збудувати монастир в Ужгороді і провести монашу реформу. Справою реформи зайнявся новообраний Протоігумен о. Йоаким Хома ЧСВВ, якого обрали на Капітулі у Маріяповчі 6 червня 1906 року.

Після прийняття уряду Протоігумена, о. Йоаким взявся активно відновлювати Провінцію. Першим його кроком були звернення у всі можливі установи, з метою зібрання коштів на побудову монастиря зі школою в Ужгороді.

Ієромонах Йоаким Хома ЧСВВ

Будівництво монастиря розпочалося в жовтні 1911 р. на кошти місцевого єпископа, який виділив 5 тис. крон; кошти доброчинців, що пожертвували 23 тис. 195 крон; та державні кошти, які складали 300 тис. крон. У 1912 р. будівництво обителі завершили. Будівля складалася з трьох поверхів, на яких було розміщено 56 просторих кімнат. Для утримання цього монастиря оподатковувалися інші монастирі, відповідно до їхніх прибутків.

ІНТЕРНАТ ПРИ МОНАСТИРІ

У вересні 1912 року, при Ужгородському монастирі було відкрито інтернат для бідних дітей, в якому щороку навчалося і виховувалось 70-90 осіб. Подія ця була важливою, оскільки на початку ХХ ст. далеко не кожен міг отримати навіть початкову освіту. Чимало юнаків, після закінчення інтернату, виявляли бажання посвятити себе монашому життю. Тому в Ужгородському монастирі була також початкова школа монашого життя. Монастир в Ужгороді, мав стати також джерелом покликань до Василіянського Чину.

Ієромонах Теофан Скиба ЧСВВ

Ігуменом монастиря та керівником інтернату в Ужгороді на той час був о. Теофан Скиба ЧСВВ. З його листувань можна довідатись, що монастир на той час був у скрутному фінансовому становищі. У своєму листі до єпископа від 8 червня 1923 р., отець Теофан просив допомогти йому у сплаті боргів за навчання, що становлять за поточний навчальний рік понад 120 тис. к. ч., а за інші роки – ще понад 30 тис. Якщо ці гроші інтернат не отримає, − вказувалося у листі, − то наступний навчальний рік буде під загрозою зриву. Виходом із ситуації стало запровадження єпископських стипендій для інтернату. У своєму звіті єпископу, о. Теофан подає, що, не зважаючи на фінансові труднощі, успіхи учнів за навчальний рік досить значні: 72 учнів іспити склали, не склали лише 5, а особливий успіх учні мали у вивченні руської, тобто української мови. Проблемою було лише те, − зазначив о. Теофан, − що його, як Настоятеля інтернату та інших керівників, звинувачують у мадяризації. Внаслідок цього Підкарпатський Банк не надав допомогу потребуючим учням. Те саме зробили майже всі інші банки, котрі допомагали лише руським закладам і товариствам.

Незважаючи на певні закиди щодо мадяризації, інтернат виховував молодь в здоровому дусі. Крім обов’язкових предметів, учні вивчали основи християнської моралі. Більше того, можливість отримати освіту мали вихідці з небагатих сімей.

РЕФОРМА УЖГОРОДСЬКОГО МОНАСТИРЯ

В ході підготовки до проведення реформи монашого життя у Василіянських монастирях на Закарпатті, вибухла світова війна, із-за якої реформа була відкладена. Внаслідок війни, виникли територіальні зміни, із-за яких Ужгородський монастир опинився на території новоствореної Чехословаччини.

Ужгородський монастир, не став, як планувалося, осередком Василіянської реформи. Реформа розпочалася з Мукачівського монастиря у грудні 1920 року. В Ужгороді реформу Василіяни почали у 1923 році.

Ієромонах Єронім Малицький ЧСВВ.

Початок реформи Ужгородського монастиря було проголошено Протоігуменом Йоакимом Хомою 24 серпня 1923 р. Своїм Декретом, Протоігумен на місце о. Теофана Скиби ЧСВВ, призначив настоятелем о. Єроніма Малицького ЧСВВ, який перед цим був Настоятелем Мукачівського монастиря. Після цього, о. Теофан зобов’язався передати все рухоме і нерухоме майно новопризначеному Настоятелю та відправитись на Новіціят до Мукачівського монастиря. За розпорядженням Протоігумена від 30 жовтня 1923 р., датою передачі обителі мало стати 31 жовтня.

Престіл в Церкві при Ужгородському монастирі

Призначення Настоятелем Ужгородського монастиря саме о. Єроніма було цілеспрямованим, адже здійснена ним реформа Мукачівського монастиря виявилася дуже ефективною. Під своє управління реформовані Василіяни взяли й інтернат, який також залучили до реформи.

Тодішній єпископ Мукачівської єпархії Антоній Папп, упереджено ставився до Василіян, які були вихідцями з Галичини. В грудні 1923 р. ігумен Мукачівського монастиря звернувся з проханням до державної влади дозволити приїхати на Закарпаття Василіянину з Галичини, який мав бути призначений префектом Ужгородського інтернату, на що було дано відповідний дозвіл. Однак, вже на наступний день, у своєму листі до шкільного відділу, владика заперечував необхідність приїзду майбутнього префекта „з-за кордону”, а якщо ігумен не знайде відповідної кандидатури серед „своїх”, − підкреслив єпископ, − то його могла б призначити єпархія.

Ці протистояння із-за національних упереджень, в певній мірі гальмували монашу реформу, але в Ужгородському монастирі вона мала успіх. Припускається, що місцевий єпископ не хотів поглиблювати реформу, тим більше за посередництвом Василіян з Галичини. Все ж таки, згідно шематизму Мукачівської єпархії, у 1924 р. префектом інтернату при монастирі було призначено галичанина о. Романа Бойчика ЧСВВ. Директором інтернату та ігуменом в Ужгороді продовжував залишатися о. Єронім Малицький ЧСВВ. В той час, у монастирі проживав також о. Павло Гойдич ЧСВВ, який вже пройшов процес реформи. Загальна кількість учнів в інтернаті становила – 86 осіб.

ОСЕРЕДОК «АПОСТОЛЬСТВА МОЛИТВИ» НА ЗАКАРПАТТІ

О. Єронім Малицький ЧСВВ, ставши Настоятелем Ужгородського монастиря, взявся до відновлення церкви на монастирському подвір’ї та започаткував щоденні богослуження для вірних. Оновлена церква була освячена влітку 1924 р. на честь св. Василія Великого, а душпастирські обов’язки взяв на себе тодішній префект інтернату, о. Павло Гойдич ЧСВВ, який згодом став Пряшівським єпископом (1928-1960). При церкві він заснував Апостольство Молитви і став ревно поширювати почитання Пресвятого Серця Христа-Чоловіколюбця. Святовасилівська церква при Ужгородському монастирі стала головним центром Апостольства молитви в Мукачівській єпархії.

Для пожвавлення Апостольства Молитви, Василіяни одержавши у 1926 р. від Папи Пія ХІ († 1939 р.) відповідні привілеї й індульгенції, розпочали при монастирі в празник Пресвятого Серця Христа-Чоловіколюбця відпусти, в яких брали участь понад тисяча членів Апостольства Молитви. Число паломників зростало з року в рік, хоч при монастирській церкві не було багато.

ДРУКАРНЯ ПРИ УЖГОРОДСЬКОМУ МОНАСТИРІ

В рамках реформи Василіянських монастирів і Ченців на Закарпатті, було створено друкарню при Ужгородському монастирі. Друкарня була відкрита 28 вересня 1925 р., стараннями тодішнього Настоятеля монастиря о. Петра Котовича ЧСВВ. Коштувала друкарня дорого; вона складалася з великої і меншої типографічних машин. Основну фінансову допомогу у створенні друкарні надали папа Пій ХІ та єпископ Крижевацької єпархії Діонісій Нарядій. На заснування друкарні був витрачений капітал у розмірі 350 тис. к. ч.

Ієромонах Петро Котович ЧСВВ.

На початках, в друкарні працювали цивільні особи, але з часом почали працювати ченці-василіяни. Спершу в друкарні працювали троє ченців, а пізніше: 7-8 ченців і один цивільний машиніст. Робота в друкарні була важкою і вимагала великої жертвенності. Але заснування друкарні було надзвичайно важливим, оскільки до цього часу, уся необхідна література друкувалась у Жовківській друкарні. Надруковану у Жовкві літературу було складно отримувати через кордон.

В ужгородській Василіянській друкарні, видавалася література переважно релігійного змісту. Головна мета заснування друкарні, як тоді казали – це „дешева книга для бідного русина”. До 1935 р. Василіянська друкарня випустила:

• 181,250 примірників щомісячної газети „Благовісник”,
• 150,920 примірників релігійних газет,
• 76,767 релігійних книжок,
• 78,100 молитовників,
• 26,800 церковних календарів,
• 20,000 наукових творів,
• 173,250 релігійних брошур.

Друкарня мала великий вплив на суспільно-релігійну ситуацію в Закарпатському краї. Вона уможливлювала поширювали християнські цінності серед місцевого населення і не тільки.

У 1926 р. Ужгородський зреформований монастир нараховував 6 ієромонахів: Протоігумен о. Йоаким Хома ЧСВВ, Настоятель і керівник інтернату о. Петро Котович ЧСВВ, Економ о. Павло Гойдич ЧСВВ, Префект інтернату о. Роман Бойчик ЧСВВ, професор-викладач інтернату о. Йосафат Шандор ЧСВВ. Друкарнею завідували цивільні особи – Володимир Розорцов та Михайло Полощук.

За даними звіту 1926/27 навчальних років, інтернат отців Василіан утримував 85 учнів, які в інтернаті спали, харчувалися, отримували освіту і лікарську допомогу (найбідніші отримували все це безкоштовно). У 1931/32 навчальному році освіту, морально-релігійне виховання та лікарську опіку здобували 60 учнів. Додатково існував також хор і драматичний гурток (давав два концерти на рік – у березні і червні). Директором був о. Мирон Калинець ЧСВВ, заступником – о. Йосиф Мартинець ЧСВВ, префектами – оо. Йосафат Рога та Антоній Станканинець ЧСВВ. Про успішність даного закладу свідчить зростання кількості учнів – у 1938 р. інтернат надавав опіку 98 учням.

ОСІДОК ВАСИЛІЯНСЬКОЇ ПРОВІНЦІЇ НА ЗАКАРПАТТІ

Після завершення монашої реформи, Конгрегація для Східних Церков, 2 квітня 1932 року канонічно затвердила Закарпатську Василіянську Провінцію, під назвою „Провінція Святого Миколая”. На Провінційній Капітулі, яка відбулася в Мукачеві 11-14 липня 1932 року, новим Протоігуменом було обрано о. Полікарпа Булика ЧСВВ. Новий Протоігумен вибрав Ужгородський монастир на Осідок Провінції. Причиною цього було те, що в Ужгороді був розміщений також Осідок Мукачівської єпархії. І саме місто Ужгород, після визволення з-під неволі мадяр, стало адміністративним та культурним осередком закарпатських українців.

КЛАСИЧНА ГІМНАЗІЯ ПРИ МОНАСТИРІ

Випускники Класичної гімназії, 1937 рік. Отці-Василіяни на фотографії: Директор Гімназії о. Іван Сатмарій ЧСВВ, Протоігумен о. Полікарп Булик ЧСВВ, Духівник о. Гліб Кінах ЧСВВ, Префект Гімназії о. Полікарп Лозан ЧСВВ, помічник Префекта бр. Юліан Мигович ЧСВВ.

У 1937 р. при Ужгородському монастирі було створено Василіянську класичну гімназію. За статистичним звітом 1937-38 навчальних років, тут навчалося 106 учнів. У всіх класах найбільше годин виділялось на вивчення руської (української) мови. Серед монахів тут працювали оо. Севастьян Сабол, Полікарп Лозан, Панкратій Гучко та ін. У листі Андрія Алиськевича, директора цієї гімназії, до Федора Потушняка від 16 жовтня 1938 р. повідомляється про переведення гімназії до Великого Бичкова. У іншому листі директора від 27 лютого 1939 р. повідомляється, що Федір Потушняк призначений декретом Протоігумена на посаду професора цього закладу. Таким чином, разом з монахами у вихованні брала участь і світська інтелігенція краю.

УГОРСЬКА ОКУПАЦІЯ

Після поновної окупації угорцями частини Закарпаття, деяких Василіян заарештували. Наприклад, монаха Йосафата Сабелку угорські військові били лише за те, що він – „українець”. Угорці нахабно поводилися із Ченцями Ужгородського монастиря.

15 березня 1939 р., після остаточної окупації Карпатської України угорцями, становище Василіян на Закарпатті змінюється. Проукраїнськи налаштовані василіани, стали об’єктом переслідування окупантів, які захопили незалежну державу.

Етнографічний музей в Ужгородському монастирі (1941р.). Музей був перевезений з Мукачівського монастиря у 1939 році.

Маріяповчанському монастирю угорські окупанти надали опіку над усіма василіанськими монастирями. Одразу ж відбулися зміни у керівництві монастирів. Новим ігуменом в Ужгороді став о. Вартоломей Дудаш ЧСВВ. Призначалися настоятелі за національною ознакою, в основному угорці. За наполяганням Протоархимандрита Василіянського Чину в Римі, Апостольський Престол залишив підкарпатським василіанам Ужгородський, Мукачівський, Малоберезнянський, Імстичівський та Боронявський монастирі. Формально угорські василіани не мали вплив на ці монастирі, але на місцях це виглядало інакше. На Підкарпатті створили „Провінцію Василіанського Чину Св. Йосафата в Угорщині”, одночасно поділивши її на віце-провінції (coetus) – угорську, руську та румунську.

У 1943 р. Протоігуменом підкарпатської гілки було призначено о. Антонія Мондика ЧСВВ. До руської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum), яку очолював о. Антоній, належало 5 монастирів: Боронявський, Малоберезнянський, Імстичівський, Мукачівський та Ужгородський, Настоятелем якого був о. Дионісій Жаткович ЧСВВ.

ЛІКВІДАЦІЯ МОНАСТИРЯ

У 1945 році, Ужгородський монастир, разом з іншими Василіянськими монастирями, опинився на території Радянської України.

У 1946 р. Ігуменом Ужгородського монастиря був о. Богдан Мересій ЧСВВ і проживало тут троє Ченців.

Ужгородський монастир, був остаточно переданий Університету рішенням Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР від 30 березня 1949 р. Там йшлося про те, що оскільки монастир пустує, його необхідно передати Ужгородському університету з правом переобладнання. Оскільки монастир – це пам’ятка культури, то переобладнання мало здійснюватися з погодженням відповідних органів. Вже 13 травня 1949 р. був складений акт про передачу монастиря, підписаний Ігуменом монастиря о. Богданом Мересієм ЧСВВ. 28 травня 1949 р. Михайло Распутько повідомляв київському керівництву в особі Павла Вільхового, що монастир успішно переданий університету, а церковний інвентар – Цегольнянській православній церкві в Ужгороді.

Сучасний вигляд колишнього Ужгородського монастиря

Вигляд колишньої церкви і монастиря з внутрішнього подвір′я

ДЖЕРЕЛА:

• Пекар А., Василіянська Провінція св. Миколая на Закарпатті, „Записки ЧСВВ”, Том ХІ (ХVІІ) – Вип. 1-4, Рим 1982.
• Кічера В., Заснувння і діяльність Чину Святого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). /Рукопис/ Наукова бібліотека УжНУ. − Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.

Матеріали зібрав о. Франціск Онисько ЧСВВ

УГОРСЬКА ОКУПАЦІЯ

Переслідування Василіян на Закарпатті розпочалося з приходом угорців. У березні 1939 р. мадярські війська остаточно окупували Карпатську Україну і василіяни, які були проукраїнського спрямування, стали об’єктом переслідування. Окупанти депортували всіх монахів Провінції св. Миколая, що були вихідцями з Галичини. Настало теж переслідування місцевих ченців. Тих, хто чинив опір політиці Мадярщини, виселяли та ув’язнювали.

Першим об’єктом переслідування став Імстичівський монастир, де нібито тримали січовиків. 18 березня 1939 р. обстріляно монастир, хоча ні зброї, ні тим більше січовиків там не було. Настоятель о. Петро Котович перейшов у Мукачівський монастир і 20 квітня переїхав до Югославії, а ігуменом у Імстичеві було призначено нереформованого о. Мефодія Кралицького. Наступний ганебний крок по відношенню до василіян здійснили у Мукачівському монастирі. 23 березня 1939 р. було вчинено обшук монастиря, а поки монахи стояли з піднятими руками біля стіни, окупанти завдали шкоди на суму 100 тис. чеських крон. У квітні 1939 р. угорці депортували за словацький кордон о. Севастьяна Сабола, разом із вісьмома монахами з Ужгородського монастиря. У середині травня 1939 р. вони ж ліквідували монастир у Великому Бичкові, де була розміщена гімназія василіян з Ужгорода. 23 травня 1939 р. насильно вислано до Словаччини о. Гліба Кінаха та брата Веніамина Навроцького, а в кінці року до них “приєднався” і протоігумен о. Петро Булик. Таким чином, більшість монахів опинилася за словацьким кордоном. Опікувався ними єпископ Пряшівської єпархії о. Павло Гойдич, який 4 червня 1939 р. надав їм будинок у Межилаборцях.

Імстичівський монастир Отців Василіян.

Маріяповчанському монастирю угорські окупанти надали опіку над усіма василіянськими монастирями. Одразу ж відбулися зміни у керівництві монастирів. Новими ігуменами стали: оо. Йосиф Гегедюш у Мукачеві, Бартоломей Дудаш в Ужгороді, Микола Сабо в Малому Березному, Йосиф Кіш у Бороняві, В. Жаткович в Імстичеві. Призначалися настоятелі за національною ознакою, в основному угорці. За наполяганням Архимандрита у Римі Апостольський Престол залишив підкарпатським василіанам Ужгородський, Мукачівський, Малоберезнянський, Імстичівський та Боронявський монастирі. Формально угорські василіяни не мали вплив на ці монастирі, але на місцях це виглядало трохи інакше. На Підкарпатті створили “Провінцію Василіанського Чину Св. Йосафата в Угорщині”, одночасно поділивши на своєрідні самоврядні віце-провінції (coetus) – угорську, руську та румунську.

Протоігуменом для підкарпатських василіан було призначено о. Леонтія Долгого. Він довгий час очолював Маріяповчанський монастир і упереджено ставився до реформи, а тому отримав супротив місцевих монахів. Невдовзі, як свідчить Юрій Мересій у своїх сумнозвісних спогадах, взимку 1940 р. угорці арештували оо. Антона Станканинця, Полікарпа Лозана, Мелетія Малинича, Йосифа Завадяка та Діонізія Дребітка. Крім того, були заарештовані: оо. Антоній Мондик, Іван Сідей, Богдан Мересій, Микола Шепа, Іван Сатмарій, Мефодій Кралицький.

Заарештовані угорським урядом Василіяни Провінції св. Миколая:

Сидять: о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, о. Гем ТІ, о. Антоній Станканинець ЧСВВ, о. Іван Сатмарій ЧСВВ, о. Іван Сідей ЧСВВ.

Стоять: о. Діонізій Дребітко ЧСВВ, о. Антоній Мондик ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Мелнтій Малинич ЧСВВ.

Фото зроблене біля монастиря отців Єзуїтів у м. Будапешті, перед висилкою у с. Нікула (Румунія).

У справу засуджених монахів, які перебували в румунському монастирі Нікула, втрутився єпископ Олександр Стойка. За підтримки регентського комісара Вільгельма Томчані та папського нунція у Будапешті Анжело Ротта, 2серпня 1942 р. ним було звільнено дев’ятьох монахів василіан. Після повернення їх розіслали по монастирях і вони продовжували виконувати свої релігійні функції. Наприклад, продовжувалась практика проведення відпустів при монастирях. Ще до арешту монахів у 1940 р. було проведено Успенський відпуст, на який прийшло досить багато вірників, – близько 15 тис. чоловік . Так, 28 серпня 1942 р. на Успенський відпуст у Мукачівський монастир прийшло близько 5-6 тис вірників.

Продовжувалась практика виголошення проповідей у парохіях. Наприклад, у 1943 р. отцями-василіанами проведено вісім місій у різних куточках Підкарпаття – Чорна, Рокосово, Пилипець, Севлюш (Виноградів), Нересниця, Волове, Синевирська Поляна, Русково. Проповіді виголошували, оо. Антон Станканинець, Іван Сідей, Мелетій Малинич, Богдан Мересій, Бартоломей Дудаш, Теодор Легеза, Йосиф Гегедюш, Іван Сатмарій, Йосиф Завадяк.

У 1943 р. на вимогу центрального керівництва ЧСВВ у Римі протоігуменом підкарпатської гілки було призначено о. Антонія Мондика. За каталогом “Провінції Василіанського Ордена Св. Йосафата в Угорщині” у 1944 р. вона поділялася на три віце-провінції (угорську, руську та румунську), а Генеральну курію у Римі продовжував очолювати Архімандрит о. Дионісій Ткачук. До руської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum), яку очолював о. Антоній Мондик, належало 5 монастирів: Боронявський, настоятелем якого був о. Дионісій Дребітко (3 монахи); Малоберезнянський – ігумен о. Микола Сабо (8 ченців); Імстичівський – настоятель о. Іоан Сідей (6 монахів); Мукачівський – ігумен о. Іоан Сатмарій (32 монахи) та Ужгородський – настоятель о. Дионісій Жаткович (11 ченців). У цілому провінція станом на 1944 р. нараховувала 100 монахів. Найбільшу частину становили монастирі й монахи руської гілки.

о. Антоній Мондик ЧСВВ, Протоігумен закарпатських Василіян в часах Підпілля.

Отже, після окупації незалежної Карпатської України угорцями, починається переслідування монахів, які займалися активною проукраїнською діяльністю в часи її існування. Для вирішення цих проблем провінція розділена на руську, угорську та румунську віце-провінції. Здавалося б, такі заходи мали покласти край суперечкам всередині чернечої спільноти. Проте війна і постійне втручання у діяльність ордену призводили до негативних наслідків. Врешті волею історії провінція Св. Миколая стала “матір’ю” інших провінцій, зокрема в Угорщині, Румунії і Словаччині.

(Кічера В., Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 84-86) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)

Мадярська окупація, яка тривала від 1939 до 1944 року, була лише вступом до основного гоніння місцевих Василіян. Вже під кінець 1944 і початку 1945року Мадярщина опинилася в руках Більшовиків. Тоді монастирі поодиноких національних груп Василіанської Провінції в Мадярщині залишились знову поділені політичними кордонами.

ЛІКВІДАЦІЯ МОНАСТИРІВ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ

29 червня 1945 року Закарпатська Україна була приєднана до УРСР, тим самим увійшовши до складу федерації СРСР. З цього моменту розпочалось не лише чергове переслідування Василіанського Чину на Закарпатті, але й ліквідація його разом з греко-католицькою церквою.

Із початком визволення території Закарпаття, ситуація для монастирів не змінилась на краще. Наприклад, Малоберезнянський монастир перебував на лінії вогню – німецькі війська, відступаючи, обстрілювали з монастиря гарматами радянські війська. Після приходу радянських військ ставлення до монахів не сильно змінилося, прикладом може бути Малоберезнянський монастир. Солдати поводили себе досить безцеремонно і забирали з монастиря все, що їм було необхідно.

Ченці Провінції продовжували проводити місійну і благодійну діяльність на завершальному етапі війни та після неї. (…) Як вказує чернець  Малоберезнянського монастиря о. Мелетій Малинич, радянське керівництво дозволяло проводити проповіді, але органи безпеки весь час давали розпорядження, що і як проповідувати. Діяльність монастирів стосувалася виключно релігійних і благодійних функцій, але вже відчувалися спроби тотального контролю. Першим кроком стала спроба передати василіянські монастирі православним громадам.

о. Мелетій Малинич ЧСВВ.

Використовуючи зручні для неї факти, влада діяла цілком “обґрунтовано”. У інформації керівника Ради у справах релігійних культів Івана Полянського від 10 травня 1945 р. повідомляється про становище греко-католицької церкви і вказується, що проводяться “…заходи спрямовані на ліквідацію впливу повністю окатоличеного уніатського духовенства…”, яке пов’язане з націоналістичним рухом, і переходом віруючих у православіє.

Станом на 1946 р. на Закарпатті діяли 5 василіянських монастирів: у Бороняві ігуменом був о. Дионісій Дребітко (4 монахи), в Імстичеві настоятелем був о. Іван Сідей (5 ченців), Малоберезнянським монастирем керував о. Мелетій Малинич (6 ієромонахів і братів), в Ужгороді ігуменом був о. Богдан Мересій (3 ченці). Найбільшим монастирем залишався Мукачівський, настоятелем якого був о. Іван Сатмарій. У монастирі проживало 35 ченців.

Відзначимо, що греко-католицьке духовенство в інформаційних звітах навмисно ототожнювалося з угорцями, які разом з Ватиканом, намагалися відокремити закарпатських українців від їх історичних територій. Це зовсім не відповідало об’єктивним реаліям, хоч національний чинник при зміні влади був важливим. Але протягом довгого часу Чин базувався в основному на слов’янських традиціях, мав постійні зв’язки з українськими землями, а реформа галицьких монахів-василіан 20-30-х рр. ХХ ст. лише відновила колишню велич ЧСВВ. Такі перекручення історичних фактів були постійними і з позицій часу виглядають дуже тенденційними. Твердили навіть те, що греко-католицька церква до приходу “справедливої” влади була засобом експлуатації народних мас.

Після Львівського собору, на якому було ліквідовано УГКЦ, настала черга і Церкви на Закарпатті. Складовою частиною церкви були і василіанські монастирі – її надійна опора. Ліквідація монастирів проводилася паралельно з ліквідацією греко-католицької Церкви. (…)

Партійні керівники весь час наштовхувалися на протидію духовенства і, зокрема, монахів. Одним із виходів було контролювати релігійні установи, які мали великий вплив у краї. Оскільки очолити їх було нереально, то обирався інший шлях – будь-якими методами закрити монастирі, які “негативно” впливали на громадян держави.

Монаший оркестр Мукачівського монастиря, 1936 рік.

Влада добре знала, що найбільшим і найвпливовішим монастирем був Мукачівський, який відігравав велику роль не лише для Чину, але і для всієї єпархії. Як вказує Віктор Войналович, таємне рішення про передачу монастиря Закарпатський облвиконком ухвалив ще 2 грудня 1946 р. Це лише підтверджувало безсоромну плановість державного керівництва у цій акції. Проте передали монастир лише на наступний рік – 22 березня 1947 р. Співробітники державної безпеки перед тим провели відповідну роботу з протоігуменом о. Антонієм Мондиком та ігуменом обителі о. Іваном Сатмарієм, агітуючи їх у православ’я, але отримали рішучу відмову.

24 березня 1947 р. міліція у складі 40 чоловік провели обшук монастиря, де нібито переховуються бандерівці. Протоігумен й ігумен знову були викликані для пояснень у міськвиконком, де їх тримали з 10 годин ранку до 18 годин вечора. Вимогою влади було підписання протоколу про перехід у православ’я. Але жоден із 33 ченців не погодився. Всіх монахів було завантажено на два “Студебекери” і відвезено у невідомому напрямку, дозволено взяти лише ложку, тарілку і подушку. Врешті-решт монахів розселили в Імстичівському монастирі. У Мукачівський монастир заселили монашок із Липчанського монастиря, а настоятелькою стала Параскева.

Не можемо погодитися із думкою Юрія Данильця, який стверджує, що Мукачівський монастир був повернутий православним. Ця версія є не досить точною, адже розділяти конфесійно приналежність монастиря не можна. Монастир був заснований до унії для монахів східного чернецтва, а на той час цими монахами були лише василіани. Цікаво, що за офіційною версією влади передача Мукачівського монастиря робилася для укріплення православ’я на Закарпатті.

В одному з таємних документів від 22 квітня 1947 р., чітко визначено поступові кроки для знищення греко-католицької церкви. Спочатку необхідно зробити спеціальний облік василіанських ієромонахів, які проводили місіонерську роботу. Це свідчило про планові кроки на знищення церкви із залученням усіх можливих, у тому числі й силових методів. Як зазначає Віктор Войналович, влада вибрала трохи інший напрямок щодо ліквідації греко-католицизму в Закарпатті, ніж у Галичині, – “економічне знекровлення”  Із цим важко не погодитися, бо ще в таємному інформаційному звіті Уповноваженого Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР Петра Ходченка від 27 травня 1947 р. визначено наступні кроки для успішної ліквідації унії: посилити податковий тягар для духовенства, підвищити вимоги в комунальній і орендній сфері тощо.

У цьому ж звіті зазначено, що передача василіанського монастиря в Мукачеві православним “була дуже визначальною подією і сприйнята місцевим населенням як відновлення правди і справедливості”. Насправді ж брехня і несправедливість по відношенню до греко-католицької церкви лише починалися. Єдиним вірним твердженням у звіті було те, що Мукачівський кляштор дійсно залишався протягом довгих років важливим осередком саме духовності, культури і освіти, і навіть у найскрутніші часи мав зв’язки з українськими територіями. Повідомлялося, що все греко-католицьке духовенство після передачі монастиря перебувало у вкрай стурбованому стані, а тим часом в обителі почали керувати монашки, переселені з Липчі (40 сестер) [187, с. 214]. Передача монастиря не відповідала і конфесійній ситуації у краї, позаяк більша частина віруючих (61, 9 %) належали до греко-католиків.

Наступним кроком влади було закриття Боронявського та Малоберезнянського монастирів. Про закриття цих монастирів йшлося вже в таємній довідці Уповноваженого Ради в Справах релігій в УРСР Павла Вільхового від 6 серпня 1947 р., направляленій київському партійному керівництву. У пункті п’ятому “суспільно-політичних і адміністративних пропозицій” стверджувалось, що Малоберезнянський і Боронявський монастирі знаходяться недалеко від державного кордону і їх необхідно закрити. Це саме доцільно зробити і з Ужгородським монастирем, у якому живуть лише 3 монахи, а сам будинок передати Ужгородському університету. Всіх монахів, яких нараховувалося 47, повинні розмістити у єдиному Імстичівському монастирі. 22 серпня 1947 р. ці монастирі, за рішенням Закарпатського облвиконкому, були закриті. Основними причинами вказувались наближення до кордонів та вороже ставлення до радянської влади. У 1948 р. було опломбовано Боронявський монастир і вилучено всі цінності.

Фактично діючим василіанським монастирем залишався єдиний Імстичівський, який став тимчасовою тюрмою для ченців. Але до справжньої в’язниці для більшості із них було вже не так і далеко. Навіть у часи війни монастирі залишалися діючими, хоча монахи з різних причин переслідувалися.

У 1948 р., за статистикою місцевої влади, існував лише один чоловічий монастир в Імстичеві, настоятелем якого був о. Іван Сідей. (…) Ще на початку 1948 р. діяв Боронявський монастир, у якому перебувало 5 монахів – оо. Йосиф Завадяк, Ілля Миговк, Михайло Малинич, Мирон Завадяк та брат Гавриїл Мегела. Ужгородському державному університету було передано закритий монастир у Малому Березному. Рішенням № 390 Закарпатської обласної Ради від 5 квітня 1948 р. “Про забезпечення біологічної бази Ужгородського Державного Університету”, який підписав Іван Туряниця, Малоберезнянський монастир був переданий університету для розміщення біобази. (…)

Наступним ганебним кроком радянського керівництва стало “торжество православ’я” 28 серпня 1949 р. у Мукачівському монастирі. Володимир Фенич характеризує ці події як фарс, внаслідок якого жодна із сторін (греко-католики, православні, держава) не отримали значних вигод у довготривалій перспективі.

Ужгородський ліцей Отців Василіян, 1938 р.

Що стосувалося Ужгородського монастиря, то він був остаточно переданий університету рішенням Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР від 30 березня 1949 р. Там йшлося про те, що оскільки монастир пустує, його необхідно передати Ужгородському університету з правом переобладнання. Оскільки монастир – це пам’ятка культури, то переобладнання мало здійснюватися з погодженням відповідних органів. Вже 13 травня 1949 р. був складений акт про передачу монастиря, підписаний ігуменом монастиря Богданом Мересієм. 28 травня 1949 р. Михайло Распутько повідомляв київському керівництву в особі Павла Вільхового, що монастир успішно переданий університету, а церковний інвентар – Цегольнянській православній церкві в Ужгороді. Що ж до Боронявського монастиря, то колгоспним керівництвом повідомлялося, що всі будівлі і майно монастиря перейшло у користування колгоспу ім. Большевика, за винятком церкви і дзвіниці, які залишилися у колгоспному дворі.

Імстичівський монастир Отців Василіян, після ліквідації.

Останнім монастирем, який фактично залишався “тюрмою для монахів”, був Імстичівський монастир. Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР Петро Вільховий 13 серпня 1949 р. дав розпорядження своєму підлеглому в Закарпатській області Миколі Распутьку вивчати діяльність монахів. Пропозиції про необхідність закриття останнього монастиря були направлені Микиті Хрущову вже 29 вересня 1949 р. Про закриття обителі йшлося 15 листопада 1949 р., коли Уповноважений Петро Вільховий повідомив Уповноваженого Михайла Распутька про недоцільність передавати монастир православній громаді, а віддати сусідньому селу для відкриття там семирічної школи.

У квітні 1950 р. було остаточно закрито монастир в Імстичеві. Уповноважений в справах РПЦ в Закарпатській області Антон Шерстюк інформував вище владне керівництво, що із закриттям Імстичівського монастиря успішно відбулась “самоліквідація” останнього форпосту греко-католицької церкви на Закарпатті.

Із закриттям цього Імстичівського кляштору було ліквідовано останній активно діючий осередок греко-католицизму не лише на Закарпатті, а й в Україні загалом. Як вказує Богдан Боцюрків, останнім (27 березня 1950 р.) закритим кляштором у Галичині став Гошівський василіанський монастир. Таким чином, один за одним були закриті всі василіанські монастирі.

(Кічера В. Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 86-92) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)

СТАН КУЛЬТУРНОГО НАДБАННЯ ВАСИЛІЯНСЬКИХ МОНАСТИРІВ НА ЗАКАРПАТТІ

Крім закриття монастирів і переслідування ченців, радянська влада почала розпоряджатися культурними надбаннями монастирів, які, без перебільшення, накопичувалися століттями. Розглянемо долю фондів бібліотеки Мукачівського монастиря. У 1952 р. Львівський музей художнього промислу отримав книги з Мукачівського монастиря. Серед джерел, які перераховувалися за списком у монастирі можна виділити такі праці: “Діяння Угорців” (Gesta Gungarorum), рукописний “Урбарій” 1775 р., “Малорусская этнография за последние 25 лет” Д. Семенова, “Статистическое пособие Республики Чехословацкой” видане в Празі у 1925 р. Багато праць стосувалися Закарпаття, зокрема, “Нариси соціально-господарської історії Подкарпатської Русі”, видана Олександром Мицюком в Ужгороді у 1939 році; “Подкарпатська Русь” Карла Кадлеца, опублікована у Празі у 1920 р.

Етнографічний музей в Ужгородському монастирі (1941р.). Музей був перевезений з Мукачівського монастиря у 1939 році.

У відношенні від 18 березня 1961 р. директора Закарпатського краєзнавчого музею Уповноваженому у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області йдеться про дозвіл передачі Львівському музею експонатів Мукачівського монастиря, які на час передачі знаходяться у бібліотеці Мукачівського жіночого монастиря, надаючи відповідний список книг. Цікаво, що в цьому списку були дуже цінні екземпляри: “Церковнослов’янський рукопис 1401 р.”, “Измарагд” – слов’янський рукопис кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., Біблія Еразма Ротердамського 1544 р. Йшлося і про рукописи закарпатських учених, наприклад рукописи Олександра Духновича 1832 і 1848 рр. Були і незвичайні книги, наприклад, “Словарь на 11 язиках” Амвросія Цалепина, виданий у м. Базелі у 1627 р., а також каталог костюмів 1714 року. Решта цінностей становила монастирське й церковне приладдя: церковні дискоси, хрести тощо. Слід відмітити, що в монастирі існували ікони – ікона Св. Миколая XVIII ст., копія картини Рафаеля “Мадонна в кріслах” ХVІІІ ст., картина Андрія Грабаря 1889 року з видом Мукачівського монастиря. Взагалі, як стверджує Василій Пагиря, станом на 1951 р. у Мукачівському монастирі нараховувалося 6400 книг на 17 мовах, що не може не вражати. Радянська влада не дуже піклувалася цими експонатами, передавши, для прикладу, стародавній виноградний прес XVII-XVІІІ ст. Мукачівському міськхарчкомбінату, про що повідомлялося у 1960 р.

Як бачимо, у монастирі були надзвичайно цінні експонати. Більшість із них були передані музею, оскільки, як говорилося у звіті, вони мали загальнокультурне значення. Деякі з них і до сьогодні належать музеям, але більшість експонатів і літератури назавжди втрачені для бібліотеки Мукачівського монастиря.

(Кічера В. Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 94) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)

АРЕШТИ Й УВ′ЯЗНЕННЯ ІЄРОМОНАХІВ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ

Після закриття усіх монастирів Провінції, ті ченці, що були священиками, виконували душпастирські обов’язки по різних греко-католицьких храмах Закарпаття, поки ті храми не віддали православним віруючим, а самих Василіян, кого арештували, а кому заборонили священнодіяти.

о. Антоній Станканинець ЧСВВ, на засланні в Казахстані.

Протягом наступних років було здійснено арешти та ув’язнення ключових ієромонахів Провінції, яких радянська влада на Закарпатті вважала найбільш небезпечними по відношенні до своєї політики.

Серед них були такі:

о. Йосиф Завадяк ЧСВВ − Настоятель Боронявського монастиря, після закриття монастиря у травні 1948 року, був направлений у с. Діброва, Тячівського р-н, а згодом влітку 1950 року заарештований та засуджений.

о. Миколай Шепа ЧСВВ − Настоятель Малоберезнянського монастиря. 27 березня 1948 року, представники Великоберезнянської райвиконкому ознайомили Настоятеля о. Миколая Шепу ЧСВВ з рішенням Закарпатського облвиконкому про переселення ченців даного монастиря до Імстичівського; до 5 квітня 1948 року, Настоятель мав подбати, щоб це рішення було виконане. Оскільки рішення не було виконано, о. Миколая Шепу було заарештовано 1 липня того ж року. 15 вересня того ж року його засудили до 10 років позбавлення волі заслали у табори ГУЛАГу. Звільнений 18 грудня 1955 р. Основними закидами були антирадянська діяльність і відмова перейти у православ’я. Повернувшись на Закарпаття таємно виконував священиче служіння.

У 1947 році, спецслужби пропонували о. Івану Сідею ЧСВВ, та о. Борису Краснобродському ЧСВВ, закрити Імстичівський монастир, але вони відмовились. У відповідь на це було заарештовано о. Івана Сідея. Його звинуватили у “самогоноварінні”. Закарпатський обласний суд засудив його на 3 роки ув’язнення та праці у таборах ГУЛАГу в м. Запоріжжя на каменоломні. На засланні о. Сідей втратив ногу, попавши під потяг. Після лікування повернувся на Закарпаття й працював як священик підпільно.

17 квітня 1946 року, місцеві спецслужби заарештували о. Теофана Скибу ЧСВВ, що з 1941 року проживав у с. Мідяниця, Іршавського р-н. О. Скібу звинувачено у мадярофілстві і співпраці з мадярською жандармерією та засуджено на 10 років ув’язнення у таборі в Комі АССР.

5 квітня 1949 року було арештовано о. Антонія Станканинця ЧСВВ, який до цього часу виконував душпастирські обов’язки у с. Сусково, Свалявського р-н. о. Станканинця засудили на 25 років ув’язнення й заслання в Караганду з конфіскацією майна. Працював у таборах ГУЛАГу Казахської РСР на будівельних роботах, де внаслідок травми йому видалили око. Після звільнення 28 липня 1957 р. душпастирював у Караганді, оскільки повернутися на Закарпаття йому заборонили.

о. Антоній Станканинець ЧСВВ.

15 лютого 1949 року був арештований о. Полікарп Лозан ЧСВВ, який завідував господарськими маєтками Провінції у с. Дедово, Берегівського р-н і обслуговував місцевих греко-католиків. Його засудили на 10 років й відправили в Іркутську обл., конфіскувавши усе майно.

6 квітня 1950 р. заарештовують о. Костянтина Голіша ЧСВВ, який відмовився перейти на православ’я. Закарпатський обласний суд позбавляє його волі на 25 років та відправляє у табори ГУЛАГу м. Междурєченск Кемеровської області. 26 вересня 1953 р. о. Голіш помирає. Обставини і причини його смерті залишаються не з’ясованими.

31 січня 1951 року арештовано о. Діонізія Дребітка ЧСВВ, який, після закриття Малоберезнянського монастиря у 1948 році, де він проживав на той час, поселився у м. Сваляві і продовжував діяльність, як греко-католицький священик. Після заборони священнодіяти, працював у Свалявському лісокомбінаті. Однак, 8 квітня 1949 року поселився в Імстичівському монастирі, і прожив там до квітня 1950 року, після чого був змушений повернутися на проживання у Сваляву, де й був заарештований. О. Діонізія було засуджено на 25 років ув’язнення у гірському таборі м. Норільськ. Цей вирок йому було зменшено до 7 років й дана можливість повернутися на Закарпаття. 25 лютого 1957 року, о. Діонізій Дребітко ЧСВВ, був заарештований вдруге та засуджений на 5 років позбавлення волі у виправних таборах.

Крім о. Дребітка Д., у м. Сваляві та околиці підпільно діяв о. Мелетій Малинич ЧСВВ, якому вдалося уникнути арешту й ув’язнення та підтримувати віру греко-католиків в умовах підпілля.

Так само уникнули арешту й інші ієромонахи Провінції, хоч й були під постійним наглядом та переслідуванням.

На іршавщині й не тільки, підпільно діяв о. Павло Мадяр ЧСВВ. О. Мадяр проживав у с. Білки, Іршавського р-н.

На Ужанській долині, підпільно працював о. Борис Краснобродський ЧСВВ, який проживав у с. Малий Березний.

Усіх ченців Провінції, що виконували своє монаше та священиче служіння в умовах підпілля, підтримував Протоігумен о. Антоній Мондик ЧСВВ, який проживав у с. Доробратово.

Станом на 1964 р., Провінція св. Миколая нараховувала 17 єромонахів та 5 братів, які підпорядковувалися Протоігумену Мондику ЧСВВ. Ченці опікувалися вірними в місцевостях поблизу ліквідованих василіянських монастирів, поєднуючи працю на державній роботі з душпастирством, та тісно співпрацюючи з генеральним вікарієм о. Миколаєм Муранієм, а після його смерті у 1979 р. з Кир Іваном Семедієм і його помічником Кир Іваном Маргітичем.

МУЧЕНИЦТВО

Таємний єпископ Йосиф Завадяк ЧСВВ

14 червня 1956 року, постановою Президії Верховної Ради СРСР, було звільнено з ув’язнення о. Йосифа Завадяка ЧСВВ, яке він відбував у таборах м. Воркути.

Повернувшись з ув’язнення на Закарпаття, о. Завадяк розпочав активну душпастирську працю серед місцевих греко-католиків у підпіллі. В цей час, перебуваючи під наглядом органів безпеки, о. Йосиф неодноразово отримував від них попередження й перестороги за свою, так би мовити, антирадянську діяльність. Однак, ці перестороги не стримували завзятого Василіянина у службі Богові й українському народові.

В цей період, о. Йосиф був підпільно висвячений на єпископа. Інформація ця зберігалася у великій таємниці. Про це лише знали довірені місцеві співбрати по Чину.

Завзята праця незламного єпископа показувала його ворогам, що він не звичайний священик, якого – як вони вважали − під тиском можна намовити чи підкупити. В ньому бачили щось більше – силу, яка розпалювала ревність в інших душпастирях й закликала співбратів до діяльності й свідчення.

В празник Введення в храм Пресвятої Діви Марії, 4 грудня 1958р. зранку при узбіччі дороги, що веде до Хуста, було знайдено напівживого єп. Завадяка. Того ж самого дня він помер у лікарні. За словами очевидців, в той день на владику було скоєно замах такого самого типу, що й на єпископа Теодора Ромжу. На Василіянина наїхав вантажний автомобіль, а опісля, ті, що були в авто, добивали ченця залізними предметами. Один з мешканців околиці ще підібрав єп. Йосифа й завіз до лікарні, де той перед смертю прийшов до тями, а опісля упокоївся не лише від побоїв, але й „за стараннями збоку”.

Мученики Василіянського Духа

Більшість ченців Провінції, які повернулися із заслання, втратили, насамперед, фізичне здоров’я. Однак, набагато важчим було подолати переживання духовного плану. Усвідомлення існуючого й майбутнього стану Католицької Церкви й Василіянського Чину в Україні, почуття страху і непевності життя на волі, супроводжували репресованих Василіян протягом низки років після звільнення з виправно-трудових таборів. З трудом приходилось долати спогади про арешти, допити, ув’язнення й знущання. Переважно ніхто не хотів згадувати й розповідати про пережите. Ці особисті спомини, виринали в свідомості репресованих, як не вилікувані рани й часто їх мучили.

Під час візитації України у 1965 році, Протоконсультор Генеральної Курії о. Єронім Хімій ЧСВВ виявив, що Василіяни, які зазнали переслідуваннь, перебувають у постійній напрузі і втратили відчуття реальності, в якій знаходились.

о. Діонісій Дребітко ЧСВВ, м. Норильськ, 1955 р.

Тим не менше, ієромонахи Провінції св. Миколая, як лише могли обслуговували й допомагали християнам, хоч не раз й самі потребували допомоги. Проживаючи не в спільноті, як колись у монастирях, а відірвані одне від одного, у своїх родичів, ченці, як ніколи розуміли значення слів Ісуса Христа: „Там, де двоє, або троє зібрані в моє ім’я, там і я серед них”. Ці слова заохочували їх бути в духовній єдності між собою й додавали сміливості збиратися час-від-часу в одному місці й таємно відправляти богослужіння для людей.

Після пережитого ув’язнення, ніхто не хотів повертати минуле. І ті ченці, що після ув’язнення далі працювали як священики, не зважаючи на небезпеку й заборони, гідні, щоб їх назвати хоробрими воїнами Церкви, яка на землі мусіла в такий спосіб відстоювати свої права й захищати приналежних до неї визнавців. Це були незламні мученики. Вони пережили роки тиранії не піддавшись спокусам вигоди й зради, які, без сумніву, приходили.

ПІДПІЛЬНИЙ НОВІЦІЯТ І СЕМІНАРІЯ

Незважаючи на небезпеку, в Провінції св. Миколая діяв підпільний новіціят і семінарія. Ці заклади не мали окресленого місця й кількості осіб, а діяли відповідно до потреб й можливостей. Однак відомо, що одним із приміщень підпільної семінарії Провінції св. Миколая, був будинок у м. Сваляві, де мешкав о. Мелетій Малинич ЧСВВ.

Будинок в м. Сваляві, у якому мешкав в часах підпілля о. Мелетій Малинич ЧСВВ. Тут проходили виклади для новиків і студентів.

Новіціят провадив о. Мелетій Малинич ЧСВВ. Число кандидатів було до 10 осіб. З-поміж них залишився лише о. Павло Райчинець ЧСВВ.

В семінарії предмети для Василіян викладали зокрема о. Мелетій Малинич ЧСВВ та о. Павло Мадяр ЧСВВ. Така семінарія діяла й у с. Боржавське, яку провадив Кир Іван Маргітич для одружених кандидатів до священства.

Ці, та інші викладачі Василіяни, вчили та виховували майбутніх священиків перш за все прикладом свого життя, засвідчуючи свою віру в Бога і вірність Католицькій Церкві.

Історики, такі як о. Анатолій Кралицький ЧСВВ, о. Йоанікій Базилович ЧСВВ, та о. Атанасій Пекар ЧСВВ, вказують на рік заснування − 1742. Хоча, на місці, де тепер стоїть монастир, вже в ХV ст. жили монахи, хоч їх було мало, лише два або три. У свою чергу, Н. Клин зазначає, що у 1580-1634 роках побудували там церкву і монастир. Слід зважати і на таку обставину, що збереглася монастирська печатка. Історик Л. Цуга пише, що печатка є найдавнішим свідченням діяльності монастиря; на ній викарбувано рік – 1435.

Існує ще одна версія щодо постання монастиря. В її основі лежить легенда, що місце, на якому побудовано Малоберезнянський монастир, раніше було сільським цвинтарем. Граф Гомонай, володар Ужгородської домінації, куди належали й землі Малого Березного, хотів на цьому місці побудувати господарські будівлі. Коли викопувано фундаменти, то знайдено тіло однієї багато одягненої дівчини, „выше памяти человьческой погребенное”, яке було нетлінне. Після цього випадку родина Гомонай припинила свої наміри і замість господарських будівель на тому місці побудувала каплицю, в якій малоберезнянський парох деколи проводив Службу. Пізніше до цього місця прийшов з Галичини один законник Чину святого Василія Великого, якому „мьста сего приемность обяла и издержала”. Тут він облаштував собі келію, в якій став постійно проживати. В каплиці проводив Святі Служби, навчав хлопчиків грамоти, а із милостині підтримував своє життя.

Після смерті цього ченця, йому слідували другий, і третій. З тих пір це місце стало процвітати, оскільки вірники східного та західного обряду часто відвідували його.

У 1733 році, відбулося об’єднання усіх монастирів на Закарпатті в одну провінцію Василіянського Чину. Першим головним настоятелем став тодішній ігумен Мукачівського монастиря о. Григорій Булко,ЧСВВ. Тоді ж ченці Мукачівського монастиря Чину святого Василія Великого у великій кількості прибули до Малого Березного, заклали монастир, який був добудований у 1742 році.

6 червня 1921 року Свята Конгрегація для Східних Церков дала дозвіл на проведення чернечої реформи, яка була необхідна для відновлення монашого життя.

У 1924 році до реформи прилучився Малоберезнянський монастир. Першим ченцем реформованих василіян тут став блаженний Павло Гойдич ЧСВВ, пізніший Пряшівський єпископ. Першим же пореформеним ігуменом у 1928 році постав о. Онуфрій Бурдяк ЧСВВ. До того часу монастир мав досить жалюгідний вигляд : господарські будівлі руйнувалися, та й саме господарство цілком занепало. О. Бурдяк, о. Степан Решетило відновили монастир і господарку. Відразу збільшилась кількість ченців, активізувалась душпастирська праця.

У 1932 році на Закарпатті була створена Закарпатська василіянська провінція святого Миколая. Того ж року, оскільки окупаційна чехословацька влада заборонила висилати василіян-українців на навчання до Галичини, у Святомиколаївському монастирі в Малому Березному відкрито власні студії, де навчалося п’ять студентів гуманістики та шість філософії. Тут вони перебували два роки, гуманістику продовжували вивчати в Мукачівському монастирі, а філософію та богослов’я – в Ужгородському.

В цьому часі монастир відігравав важливу роль в поширенні почитання Серця Христового. З цією метою було створено рух Апостольства Молитви, який започаткував ще в 1924 р. о. Павло Гойдич ЧСВВ при Ужгородському монастирі. Однак, найревнішим „Апостолом Христового Серця” був о. Христофор Миськів ЧСВВ, ігумен Малоберезнянського монастиря, який в 1933-1934 роках згуртував в Апостольстві Молитви майже цілу Ужанську долину.

Ієромонах Христофор Миськів ЧСВВ – Апостол Серця Христового.

Малоберезнянський монастир, 1934 р.

Діяльність монастиря перервало воєнне лихоліття. Під час мадярської окупації в 1939 році було прогнано всіх монахів, які походили з Галичини чи Східної Словаччини. Настало також ув’язнення та переслідування місцевих ченців. Тоді управу майже всіх Закарпатських монастирів перейняли мадярські василіяни. Ситуація погіршилася, коли в 1944 році Угорщина опинилася в руках радянської влади. Вже в березні 1947 року більшовики насильно ліквідували всі василіянські монастирі, а більшість монахів вивезли до концтаборів. Останнім Малоберезнянським ігуменом був о. М. Шепа ЧСВВ, якого в 1948 році засудили на двадцятирічне ув’язнення. Інші ченці змушені були втікати за кордон, або переходити в підпілля.

Знищено теж і церкву, скинено хрести та дзвони. В 1948 р. приміщення монастиря віддали Ужгородському університету, студенти якого кожного літа відбували тут практику. Церкву перетворено на спортивний зал. В лютому 1958 р. відкрито школу-інтернат для розумово відсталих дітей. Монастирські приміщення перероблено під класи і пристосовано для потреб цієї школи. З церкви зроблено господарський склад і понищено розписи на стінах. В 1973 р. поруч з церквою побудовано новий навчальний корпус.

В 1989 році розпочалися старання у справі відродження діяльності монастиря. В 1991 р. офіційно зареєстровано церкву, а парохом призначено о. Бориса Краснобродського ЧСВВ. В 1993 р. ігуменом цього монастиря був призначений нововисвячений священик о. Павло Райчинець ЧСВВ, який сюди прибув з Імстичівського монастиря. На початку він разом з двома братами замешкав у малому будиночку поруч з монастирем. Згодом, в 1994 р. вони відзискали для себе чотири кімнати і перейшли жити до монастирського корпусу. 24 липня 1994 р. монахам передано північне монастирське крило. Через рік Міністерство України у справах національностей, міграції та культів видало монастиреві свідоцтво про реєстрацію статуту релігійної організації. В 1997 р. остаточно були звільнені усі монастирські приміщення.

Разом з відновою монастиря, велися також реставраційні роботи в монастирській святині. Ще в 1933 р. вона була розписана знаменитим художником Й. Бокшаєм. Але, оскільки цінні розписи не вдалося відреставрувати, церкву наново розмалював художник М. Приймич. З робіт Й. Бокшая залишилося тільки кілька образів, які знаходяться в церковній каплиці. В церкві встановлено іконостас роботи місцевого різьбяра − художника Йосифа Волосянського на протязі 1997 – 2003 р.р.

Рішенням Генеральної Управи Василіянського Чину в Римі у 1995 році тут відкрито новіціат – початковий етап на дорозі монашого життя. Першим магістром у Малоберезнянському монастирі став о. Павло Мадяр ЧСВВ, й 15 червня 1995 р. в монашу рясу облеклися перших четверо юнаків. Після його смерті в листопаді 1996 року обов’язки магістра перейняв о. Борис Краснобродський ЧСВВ, опісля магістром новіціату став о. Віктор Батіг ЧСВВ.

Перший новіціят, 1994 рік.

Сидять: о. Мелетій Малинич ЧСВВ, о. Павло Райчинець ЧСВВ, о. Борис Краснобродський ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ.

У 1998 році, ігумен монастиря о. Павло Райчинець ЧСВВ та отці Борис Краснобродський ЧСВВ і Мелетій Малинич ЧСВВ, перевезли до Малоберезнянського монастиря старовинну Ікону Мукачівської Божої матері, яку василіяни переховували протягом „підпілля”. Цю Ікону, у 1926 р. Папа Пій ХІ подарував для Мукачівського монастиря. Вона була намальована в Царгороді в 1453 р.

До 16 липня 2009 року чудотворна ікона знаходилася в Малоберезнянському монастирі і щороку на храмове і на всі Марійські свята виставлялася для публічного шанування.

16 липня 2009 року чудотворна ікона „Мукачівська 3аступниця” урочисто перенесена до Мукачівського монастиря св. Миколая. У Малоберезнянському монастирі залишилася копія ікони.

2-4 лютого 2009 року, у Малоберезнянському монастирі відбулась капітула відновленої Провінції св. Миколая на Закарпатті. Під час капітули було обрано першого Протоігумена відновленої Провінції. Ним став о. Павло Райчинець ЧСВВ – довголітній ігумен Малоберезнянського монастиря.

2 березня 2009 року, Декретом Протоархимандрита Василіянського Чину, Малоберезнянський монастир було призначено осідком Провінції св. Миколая.

Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.

Василіянський Чин Святого Йосафата заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379), але свою організацію – як монаший Чин – він завдячує Київському митрополитові Йосифу Веляминові Рутському (1574-1637) і Святому Священномученикові Йосафатові Кунцевичу (1580-1623), який своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на обʼєднання християн, дав чіткий напрямок для започаткування цього інституту.

Початкову стадію Чину визначають ці три особистості. До їхньої духовної ідентичності належать три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на обʼєднання християн.

Згідно старовинного передання Мукачівський Святомиколаївський монастир був заснований ще до 1242 року, а ченці-василіяни, що жили за правилами св. Василія тут поселились ще за княжих часів це підтверджує той факт, що після татарського лихоліття, Закарпаття а з ним і Мукачівська обитель була повністю зруйнована.

Відомий історик, василіянин о. А. Кралицький згадує про існуючу легенду. Згідно неї відновив монастир подільський князь Федір Корятович, як винагороду за чудесне врятування від змія, через заступництво св. Миколая Чудотворця. Шукаючи місце на нову обитель князь побачив ангела, який і вказав на місце майбутньої святині. Першим ігуменом Мукачівського монастиря був Лука, а його період вважається епохою розвитку святині. Першим мукачівським єпископом став владика Йоан. Саме від мукачівського монастиря і отримала свою назву Мукачівська єпархія. При монастирі монахи перекладали богослужбові книги. Також була заснована школа подібна до Острозької

Однак недовго обитель розвивалася внаслідок постійних воєн між Габсбургами та Семигородськими князями у 1537 р. Мукачівський монастир було знову зруйновано. За єпископа Василія І монастир знову було відбудовано.

У 1657 р. монастир втретє було зруйновано, польським гетьманом Любомирським. З другої половини ХVІІІ ст. почалося будівництво сьогоднішнього монастирського комплексу. Саме в цей час Дмитро Рац – покровитель василіян, користуючись авторитетом у Відні домігся перенесення осідку єпископа з Чернечої гори до Ужгороду.

У ХVІІІ ст. з мукачівської духовної школи вийшло десятки монахів просвітителів Закарпаття. Серед них історики Йоанікій Базилович, ЧСВВ та Анатолій Кралицький, ЧСВВ, філолог Арсеній Коцак, ЧСВВ.

У 1733 р. Мукачівський монастир стає також осідком протоігумена провінції св. Миколая оо. Василіян на Срібній Землі. Першим протоігуменом став Гедеон Пазин, ЧСВВ.

У 20-их рр. ХХ ст. Мукачівський монастир став центром оновлення монашого життя оо. Василіяни на Закарпатті. З Мукачівського новіціяту вийшли такі відомі василіяни як нині блаженний Павло Гойдич – єпископ Пряшівський, , Йосиф Мартинець, – перший єпископ греко-католиків Канади, Микола Дудаш, єпископ в Угорщині, Павло Миськів – довголітній протоархимандрит ЧСВВ, о. Севастіян Сабол, ЧСВВ (псевдонім Зореслав), відомий письменник, член НТШ, о. Йосиф Завадяк, ЧСВВ, останній ігумен Боронявського монастиря, який загинув мученицькою смертю у 1958 р.

У 1926 р. на прохання оо. Василіян Святіший Отець Пій ХІ дарує мукачівському монастирю старовинну чудотворну ікону Богородиці, як запоруку відновлення марійського культу та побожності серед вірних. Ікона датується 1453 р. Так на всі богородичні свята при монастирі відбувалися багатотисячні відпусти з найбільшим Успенським.

Мукачівська Чудотворна Ікона Божої Матері

Однак 24 березня 1947 р. Мукачівський василіянський монастир було ліквідовано, а всіх 33-ох монахів – василіян було перевезено до Імстичівського монастиря. Замість василіян монастир заселили православними монахинями Московського патріархату. Турбуючись про чудотворну ікону Богородиці ще в 1936 р. ігумен Мукачівського монастиря о. Полікарп Булик, ЧСВВ та магістер новіціяту о. Гліб Кінах, ЧСВВ замовляють копію ікони, яку у 1947 р. поставили на місце оригіналу, а оригінал на зберігання передали родині бр. Юліана Миговича, ЧСВВ.

Починаючи з 90 р. минулого століття оо. Василіяни намагалися повернути свій монастир, однак все безрезультатно. Та незважаючи на всілякі труднощі у 2006 р. оо Василіянам таки виділили земельну ділянку для побудови нового монастиря, і 16 липня 2009 р Було освячено новий монастир св. Миколая. Саме тут знайшла своє місце Чудотворна ікона Богородиці, що скиталася понад 60 р. Так відновилася діяльність оо. Василіян у Мукачеві.

Посвячення монастирської каплиці. Мукачево, 16.07.2009 рік.

Першим ігуменом відновленого монастиря став о. Веніамин Довганич, ЧСВВ. За неповних два роки вдалося організувати громаду вірних, які активно допомагають отцям. Також було відновлено славний Успенський відпуст. На честь Мукачівської Ікони Богородиці Конгрегація Східніх Церков встановила окреме свято для її вшанування на 16 липня.

При монастирі під проводом оо. Василіян діє спільнота «Апостольства Молитви» та «Матері в молитві», а також невеликий парафіяльний хор, також проводяться Катехизація дітей різних вікових груп.

Як колись, так і сьогодні до монастиря чисельно приходять люди, щоб випросити у стіп Мукачівської Богородиці благодаті та заступництва для себе та своїх родин.

Імстичівський монастир було засновано у другій половині XVII ст. Виникнення цієї обителі пов’язано із діяльністю православного єпископа Йоанікія Зейкана, останнього православного Мукачівського єпископа († 1686 р.). Першою згадкою про заснування монастиря є дарча грамота пана Улашина від 16 червня 1654 р. Із згаданої грамоти можна зробити висновок, що Імстичівський монастир існував у 1654 р., а можливо й раніше.

Існують фактичні підтвердження значного розвитку господарства обителі вже на ранніх етапах її діяльності.

У другій половині XVII ст., монастир мав досить добре господарське становище, володів значними територіями, які через дарування продовжували збільшуватись, а також, певними грошовими ресурсами, які навіть давав у позику.

Важливою подією для обителі було юридичне підтвердження маєтків, яке виклопотав Йоан Мстицеї, у грамоті від 10 лютого 1676 р. Цей документ, деякі історики вважають початком заснування монастиря.

В історичному документі „Грамота жупного собрания Бережской жупы об утверждении завещания дворянина Йоанна Мистицеи о передаче земли Имстичевскому монастырю” згадується, що на похоронах Йоанікія Зейкана у 1686 р., був присутній мукачівський настоятель ієромонах Методій Раковецький; тут-таки повідомляється про обрання нового ігумена ієромонаха Дорофея та ще трьох отців даного монастиря – оо. Атанасія, Теодосія та Йоанікія. На основі цього документу, можна зробити висновок про значний розвиток Імстичівського монастиря, який мав достатній кількісний склад та володів маєтками. Доходи монастиря збільшувалися за рахунок оренди майна.

У 1733 році, відбулася спроба об’єднати закарпатські монастирі в одну Провінцію. Внаслідок цього, ігумени усіх монастирів, в тому числі й Імстичівський, признали „законное послушаніе” ігуменові Мукачівського монастиря, який був зобов’язаний їхні монастирі „ведлуг регули святой − посипати и о них попеченіе мати”. Так, першим Протоігуменом став тодішній ігумен Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі, о. Григорій Булко ЧСВВ († 1742), від якого властиво починається список Василіянських Протоігуменів на Закарпатті. Таким чином, Імстичівський монастир вже не існував сам-по-собі, а став приналежним до Провінції Василіянського Чину, яка об’єднувала усі монастирі на Закарпатті.

В інвентарному описі за 1756 р. зазначено, що ігуменом в Імстичівському монастирі був о. Боніфацій Грецула, крім нього тут жили ще 5 монахів, а сам монастир мав досить велике господарство.

При Імстичівському монастирі існувала також початкова школа, а викладали там Йоанікій Зейкан та Арсеній Коцак. О. Арсеній створив слов’яно-руську граматику, яку і викладав, будучи професором в різних монастирях, зокрема у Імстичівському.

За особовим переписом у 1775 р., ігуменом у Імстичівському монастирі був о. Гавриїл Бачинський, а монахів налічувалося дев’ять осіб.

Важливою подією було надання монастирю офіційного статусу за рішенням церковного конвенту від 1779 р.

Існує детальний опис Імстичівського монастиря за 1865 р. На той час тут знаходилося 5 монахів і вдвічі більше прислуги. Церква св. Архистратига Михаїла була збудована з каменю ще у 1798 р.; кам’яний монастир побудовано ще раніше – у 1773 р.; маюрня для прислуги, збудована у 1843 р., складалася з двох будинків; господарські прибудови для тварин споруджувалися разом з маюрнею. Монахи мали город, 10 уліїв пчіл, виноградник та сад із різними плодовими деревами. Крім того, монастир володів млином, що був зданий в оренду за відповідну плату. Церковний інвентар монастирської церкви був досить обширний, а літургійні книги становили стандартний набір, який необхідний для відправлення усіх богослужінь. Особливо тут було розвинуто тваринництво – у великій кількості утримувались: коні, воли, корови, вівці, барани, кози, ягнята, свині. Відомо про забезпечення і господарським інвентарем – вози, плуги, борони, сокири, коси. З опису зрозуміло, що Імстичівський монастир мав достатньо споруд і господарство, яке приносило великі прибутки.

Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Миколай Шепа ЧСВВ, бр. Юліян Мигович ЧСВВ.

Внаслідок загального занепаду Василіянського Чину на Закарпатті, настав занепад і в Імстичівському монастирі. Щодо економічного занепаду, то станом на 1896 р., Імстичівський монастир мав боргів на суму 1800 форинтів. Згідно з договору купівлі-продажу від 19 липня 1899 р. у с. Кішфалуд було продано нерухомість Імстичівського кляштору Естері Шенфелд. За рішенням відповідних органів 9 січня 1900 р., власність обителі остаточно закріплювалась за новим власником.

Занепад також настав і в духовному житті ченців та у їхній діяльності. Такий стан монашого життя, запанував у цілій Австрійській імперії. Тому для піднесення чернечої карності 1852 р. Папа Пій IX наказав провести канонічну візитацію усіх монаших Чинів і Згромаджень імперії.

У 1903 р. було прийнято постанову про необхідність проведення реформи чернечого життя у Провінції. Імстичівський монастир був одним з останніх, у якому було проведено реформу. Він продовжував виконувати свої релігійні функції, але перебував у вкрай занедбаному стані.

24 вересня 1931 р. о. Гліб Кінах ЧСВВ, за дорученням Протоархимандрита Діонізія Ткачука ЧСВВ і згодою протоігумена о. Йоакима Хоми ЧСВВ, дав розпорядження о. Петру Булику ЧСВВ перейняти Імстичівський монастир. Перебирання обителі відбулося 26 вересня 1931 р. Настоятелем монастиря став о. Петро Котович ЧСВВ.

Ієромонах Петро Котович ЧСВВ.

У 1939 році, Карпатська Україна була остаточно окупована угорцями. Внаслідок цього, змінилось становище василіанських монастирів на у краї. Проукраїнськи налаштовані монахи-василіяни, стали об’єктом переслідування окупантів, які захопили державу.

Першим на черзі у розправі, став Імстичівський монастир, де нібито тримали січовиків. 18 березня 1939 р. було обстріляно монастир, хоча ні зброї, ні тим більше січовиків там не було. Настоятель о. Петро Котович перейшов у Мукачівський монастир і 20 квітня переїхав до Югославії, а ігуменом у Імстичеві було призначено нереформованого о. Мефодія Кралицького.

У той час на Закарпатті було створено „Провінцію Василіанського Чину Св. Йосафата в Угорщині”, яка була розділена на своєрідні самоврядні віце-провінції – угорську, руську та румунську. Імстичівський монастир став приналежним до руської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum), яку очолював о. Антоній Мондик ЧСВВ. Настоятелем монастиря тоді був о. Іван Сідей ЧСВВ, а монаша спільнота складалася із шести осіб.

Сидять Отці Василіяни: о. Антоній Мондик, о. Іван Сатмарій, о. Іван Сідей.

На початку 1945 року, Угорщина була окупована радянськими військами. Монастирі поодиноких національних груп Василіянської Провінції в Угорщині стали знову поділені політичними кордонами. Імстичівський монастир опинився на території Радянської України і в скорому часі, як і всі інші василіанські монастирі на Закарпатті, став об’єктом переслідування з боку Радянської влади.

Метою тогочасної політики було знищення греко-католицької Церкви. Проводилась масова ліквідація і закриття усіх василіанських монастирів. Основними причинами закриття вказувалося „наближення до кордонів та вороже ставлення до Радянської влади”. Щоправда, Імстичівський монастир в той період, відіграв своєрідну роль для місцевих василіян. Він був закритий останнім, а отже – залишався єдиним пристановищем для усіх монахів-василіян на Закарпатті.

Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Миколай Шепа ЧСВВ, бр. Юліян Мигович ЧСВВ в Імстичівському монастирі.

Після закриття інших монастирів, всіх василіян, яких нараховувалося тоді 47 осіб, розмістили у існуючому ще Імстичівському монастирі. Настав період, коли він став тимчасовою тюрмою для ченців, адже більшість з них, було вивезено звідти до карних таборів.

Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР Петро Вільховий, 13 серпня 1949 р. дав розпорядження своєму підлеглому в Закарпатській області Миколі Распутьку, вивчати діяльність монахів у Імстичівському монастирі. І вже 29 вересня 1949 р., Микиті Хрущову були направлені пропозиції про необхідність закриття останнього монастиря. Про закриття обителі йшлося також 15 листопада 1949 р., коли Уповноважений Петро Вільховий повідомив Уповноваженого Михайла Распутька про недоцільність передавати монастир православній громаді, а віддати сусідньому селу для відкриття там семирічної школи.

У квітні 1950 р. було остаточно закрито монастир в Імстичеві. Уповноважений в справах РПЦ в Закарпатській області Антон Шерстюк, інформував вище владне керівництво, що із закриттям Імстичівського монастиря успішно відбулась „самоліквідація” останнього форпосту греко-католицької Церкви на Закарпатті.

Із закриттям Імстичівського монастиря було ліквідовано останній, активно діючий осередок греко-католицької Церкви не лише на Закарпатті, а й в Україні загалом.

Щоправда, після офіційного закриття монастиря, деякі монахи не покинули обитель в Імстичеві. Надсилалися прохання до Уповноваженого у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР по Закарпатській області відновити діяльність монастиря, але відповідь була одна – відкрити не можна, оскільки греко-католицька Церква „об’єдналася” з православною.

Після відмови ігумена Імстичівського монастиря о. Івана Сідея покинути монастир і перейти у православ’я, його було заарештовано за „самогоноваріння”. Закарпатський обласний суд засудив його на 3 роки позбавлення волі. Довгий час він працював у таборі ГУЛАГу в м. Запоріжжя на каменоломні. Там із ним трапився прикрий інцидент – поїзд відрізав йому ногу. Після лікування повернувся на Закарпаття і проводив підпільну душпастирську роботу.

Після легалізації греко-католицької Церкви, монастир у Імстичеві відновив свою діяльність. Василіянам було повернуто монастирську церкву і частину монастирського корпусу. Однак більшу частину монастиря займала допоміжна школа-інтернат, розміщена тут за часів Радянського Союзу.

У 2009 році було відновлено Василіянську Провінцію св. Миколая, у склад якої входить Імстичівський монастир.

Цього ж року, 17 липня, отці і брати Імстичівського монастиря, після попереднього попередження Протоігуменом усіх необхідних державних установ, перебрали від Імстичівської школи-інтернат усе майно, що належало монастирю раніше, зокрема − монастирські приміщення, які школа використовувала як спальний корпус для учнів.

Ієромонах Павло Мадяр ЧСВВ