Автор: Ієромонах Атанасій Пекар ЧСВВ.
Початки Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева, як уже було згадано, сягають до Кирило-Методіївських часів (кінець ІХ ст.), про що свідчить і сама назва – Чернеча гора, бо на ній від непам’ятних часів жили ченці, чи пак монахи[1]. Саме звідси ширилося християнство, а з ним і монаше життя по всіх околицях історичного Закарпаття. Тим-то Мукачівський монастир з давніх-давен був головним осередком монашого життя Срібної Землі та осідком єпископа.
Первісний монастир на Чернечій горі утримався аж до 1241 р., коли-то татари його дощенту зруйнували. Після татарського наїзду, розігнані монахи вернулися на Чернечу гору й відбудували собі невеличкий монастирець, а при нім і церковцю[2]. Однак про їхнє життя-буття аж до приходу Подільського князя Теодора Корятовича через брак відповідних джерел, мало-що знаємо. З приходом Корятовича, який відбудував монастир і забезпечив його певними добрами, Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став наново важливим осередком релігійного й культурного життя закарпатських українців.
З літопису довідуємося, що 1393 р. великий Литовський князь Витовт силою зайняв Поділля й позбавив Подільського удільного князя Теодора Корятовича його володіння. Тоді князь Корятович, враз зі своєю родиною та численними дружинниками, знайшов собі притулок в Угорщині, з якою, як завважує історик М. Грушевський, мав певні родинні звязки[3]. Виглядає, що через одруження свояків Корятовича, князь був споріднений з тодішнім угорським королем Зигізмундом[4], який передав йому в управління Мукачівський замок, ураз з розлогою Мукачівською посілістю (біля 300 сіл), а відтак ще й Маковицю[5].
Ставши управителем Мукачівського замку та розлогої домінії[6], Корятович, за давнім звичаєм українських князів, на Чернечій горі розбудував монастир з церковцею[7], а на утримання монахів призначив села Бобовище й Лавки[8], десятину вина з виноградників Іванівської гори та поблизьких винниць. А присілок Росвигово був зобов’язаний щорічно жертвувати на монастир десятину зерна й 9 годованих поросят. Тому що один з монахів приходив що дня відправляти богослуження в замковій каплиці, то замок був зобов’язаний давати на монастир 10 котлів пшениці й 10 котлів жита, 4 бочки вина, 100 каменів соли, як також 100, – флоренів грішми[9].
Хоч дарча грамота не була потверджена королем і в скорому часі затратилася, все ж таки король Матвій І Корвин 1458 р. признав посілість Бобовища і Лавок монастиреві[10], а згодом і десятину вина з винниць села Іванівці й околиці[11]. Ось так усі монастирські добра, що ними князь Т. Корятович наділив Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, нарешті були затверджені королями і тим самим набрали законної сили. До того король Володислав ІІ 1491 р. визнав Мукачівського єпископа Івана повноправним настоятелем Святомиколаївського монастиря, якому за давнім звичаєм, були підпорядковані всі «русини грецького обряду». Значить, що Святомиколаївський монастир був осідком Мукачівських єпископів, від давніх часів[12].
І саме тоді, коли монаше життя на Чернечій горі почало наново змагатись, на Угорщину напали турки – османи і в битві під Могачем (1526 р.) уповні розгромили угорські війська. В бою загинув теж король Людовик ІІ, не залишивши по собі престолонаслідника[13]. Угорська шляхта, яка в тому часі керувала долею королівства, поділилась на два ворожі собі табори. Протестантська частина дворян проголосила угорським королем васала турків, семигородського князя Івана Заполяя († 1540 р.), а західна переважно католицька частина настановила на угорський трон Фердинанда І († 1564 р.), з австрійського роду Габсбургів. Жертвою протяжної боротьби за угорський трон став і Мукачівський монастир, який 1537 р. був цілковито знищений, а монахи розбіглися на всі сторони[14].
Хто відбудував Святомиколаївський монастир і коли монахи, враз з єпископом вернулися на Чернечу гору – невідомо. Однак єпископ Василій І. 1552 р. дістав теж позволення відбудувати і монастирський млин, знищений під час згаданої боротьби за угорський трон[15], хоч розграблене майно так і не було звернене монастиреві.
Мукачівські єпископи від довшого часу намагались підпорядкувати собі Мараморощину враз з Грушівським монастирем, який втішався привілеями ставропігії. Нарешті 1551 р. король Фердинанд І таки приєднав Марамороський комітат до Мукачівської єпархії[16], а Граф Юрій Баторій, власник Бичківського землеволодіння, до якого в тому часі належало й Грушево, 1556 р. підпорядкував владі Мукачівського єпископа Іларіона[17]. Так ото Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став центральним монастирем Мукачівської єпархії і почав наново змагатись як релігійно культурний осередок закарпатських українців, а згодом став колискою унійних змагань.
Літом 1600 р. Мукачівський замок з широкими посілостями зайняв волоський князь Михайло Воєвода († 1601 р.), який негайно прогнав із Святомиколаївського монастиря тодішнього єпископа Петронія[18], а на його місце єпископом насадив волоського архімандрита Сергія[19]. Прогнаний єп. Петроній, враз із своїм помічником, ієромонахом Іваном Григоровичем[20], знайшов соби прибіжище між монахами з’єдиненої Київської митрополії. Під впливом митроп. Йосифа В. Рутського, ЧСВВ[21] вони перейнялись унійними ідеями і так у серці єп. Петронія зродилось щире бажання пересадити церковне з’єднання теж і по той бік Карпат.
Петронієві мрії в скорому часі здійснились 1622 р. Мукачівське землеволодіння, а з ним і ктиторство над Святомиколаївським монастирем на Чернечій горі, попало в руки могутнього на той час Семигородського княза Гавриїла Бетелена († 1629 р.), який був споріднений з польською шляхтою. І саме через посередництво польської шляхти митрополитові Рутському вдалося вплинути на Бетелена, який 1623 р. привернув Мукачівське владицтво й монастир єп. Петронієві. Ось так єпископ-скиталець Петроній[22], а з ним і ієромонах Іван Григорович[23], повернулися до Святомиколаївського монастиря. До них придався ще й багатонадійний монах Василій Тарасович ЧСВВ, якого митр. Рутський призначив їм до помочі[24]. Вони створили т. зв. Унійну трійцю і з великою посвятою потрудилися над поширенням унійних ідей між закарпатськими українцями й довели Мукачівську єпархію до з’єдинення з Римським престолом[25].
Єпископ Тарасович, перед своєю смертю, «живим словом і письмом своїм наслідником призначив» Партена П. Петровича, ЧСВВ[26]. Тож після своїх єпископських свячень (1651 р.) монаша братія Мукачівського монастиря з радістю вітала з’єдиненого єпископа, однак тодішня землевласниця Мукачівського домену, запекла кальвінітка спротивилася[27] і насадила на Мукачівське владицтво нез’єдиненого єпископа Йоанікія Зейкана[28]. Літом 1657 р. Мукачево і Святомиколаївський монастир на Чернечій горі ограбили і спалили польські князі в помсту за прагнення князя Юрія ІІ Раковція, власника Мукачівської фортеці й домінії, силою зайняти польський трон[29]. Спасаючись від польських наїзників, єпископ Зейкань перейшов з кількома монахами до давніше ним спорудженого Святомихайлівського монастиря в Імстичеві і звідтіля відтак наглядав відбудову Мукачівського монастиря[30].
Саме в тому часі в Мукачівському замку скривався прогнаний турками заможний Волоський князь-воєвода Константин Мултянський. Познайомившись з монахами на Чернечій горі, 1661 р. він дав спорудити для них мистецьку кам’яну церкву-ротонду у чисто візантійськім стилі. Це була перша кам’яна церква при Мукачівському монастирі, яку, на жаль, протоігумен Боніфатій Стромецький, ЧСВВ 1826 р., без відома єпископа, зрівняв з землею[31].
Після смерти княгині С. Ларантері († 1660 р.) володіння Мукачівської латифундії перейшло в руки княгині Софії Баторі, вдови князя Юрія ІІ Раковція, яка по смерті чоловіка навернулася до Католицької Церкви[32]. Поборовши деякі друднощі щодо права призначання Мукачівського владики, вона 1664 р. усунула незаконного єпископа Й. Зейкана, а на його місце призначила унійного єпископа Партена П. Петровича, ЧСВВ[33]. Так ото майбутність Ужгородського з’єднання була забезпечена, а Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став головним розсадником унійних змагань між закарпатськими українцями[34].
Хоч куруцьке повстання під проводом графа Емерика Текелі (1678-1685 рр). накоїло багато лих у Мукачівській єпархії[35], однак з приходом єпископа Йосифа І. Декамеліса, ЧСВВ[36], стан Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі значно покращав. Перш за все він добився від родин Раковція повернення всіх ними незаконно загарбаних монастирських посілостей і призначених доходів. Знайшовши монастир у вповні занедбаному стані, в якому не було відповідного приміщення для єпископа, дав збудувати собі при монастирі муровану хатчину[37], а відновивши монастирські помешкання, настоятелем монастиря призначив свого секретаря, ієромонаха Адріяна Косаковського[38].
І саме тоді, коли Святомиколаївський монастир на Чернечій горі почав наново відживати, 1703 р. князь Ференц ІІ Раковцій розпочав нове повстання проти цісаря Леопольда І (1657-1705 р.). Зайнявши Мукачівський замок, він негайно прогнав єпископа Декамеліса, як цісарського ставленника, з Мукачева[39]. Святомиколаївський монастир розграбував, монахів порозганяв, а відтак ще й наново загарбав собі монастирські посілості. Навіть монастирська церква, тобто ротонда, була осквернена й значно пошкоджена.
По смерті єпископа Декамеліса цісар Йосиф І уже 22 вересня 1707 р. призначив на його наслідника о. Івана Годермарського[40]. Щоб забезпечити для нього користування монастирськими добрами, то цісар рівночасно настановив його також архімандритом Святомиколаївського монастиря. Як законно призначений архімандрит[41], Годермарський застав монастир опущеним і сильно пошкодженим. Тож, відбудувавши і наново заселивши монастир і велично прибравши церкву-ротонду, монаше життя на Чернечій горі знову почало розвиватись.
Наслідник Декамеліса, єпископ Юрій Бізанцій (1716-1733 р.) за звичаєм східного обряду, перед єпископським своїм рукоположенням постригся у ченці й прийняв монаше ім’я – Геннадій[42]. Він настільки зжився з монашою братією на Чернечій горі, що після смерти Годермарського († 1729 р.) монахи його вибрали на свого архімандрита, але з тим застереженням, що після його смерти монахам буде вільно вибрати свого власного настоятеля[43]. Тож після смерти Бізанція ігумени поодиноких закарпатських монастирів уже 9 липня 1733 р. відбули «соборноє засіданіє» і на основі вище згаданої угоди з єпископом Бізанцієм вибрали собі за свого власного головного настоятеля в особі ігумена Святомиколаївського монастиря Григорія Г. Булка, надаючи йому титул протоігумена[44]. З того часу протоігумен став головним настоятелем закарпатських василіян, якого освновним обов’язком було нагалядати над карністю і монашим життям нових монастирів[45].
Наслідники єпископа Бізанція всіма силами намагалися знов перебрати у свої руки нагляд над Святомиколаївським монастирем, з чого повставали між владиками й монашою братією постійні непорозуміння. Вже наступник Бізанція, єпископ Симеон С. Ольшавський (1733-1737 р.), постригшись у ченці, старався захопити владу протоігумена Булка, однак це йому не вдалося[46]. А його наслідник, єпископ Гавриїл Ю. Блажовський (1738-1742 р.) таки усунув протоігумена Булка з Мукачева, призначивши його 1740 р. на уряд Марамороського вікарія[47]. Однак Булко не зрікся свого протоігуменства і сповняв обов’язки чільного настоятеля закарпатських ченців аж до своєї передчасної смерти[48].
Не інакше поступав також і єпископ Мануїл М. Ольшавський (1743-1767 р.), який, знехтувавши владу протоігумена Гедеона Пазини (1744-1754 р.) над монастирем і нанашою братією, почав незаконно втручатися в монастирські справи[49]. Що більше, він домагався від цісарського двору, щоб раз назавджи відібрав від монахів право на Святомиколаївський монастир з його посілостями й призначив його на утримання єпископа та його курії. Однак придворний суд признав, що монастир був заснований не для єпископа, але для монахів, тому наказав єпископу Ольшавському чим скоріше покинути Чернечу гору й перенестись до міста та замешкати при парафіяльній церкві, а на його утримання цісарева Марія Терезія (1740-1780) призначила 4 тисяч флоренів річної дотації[50]. Отак 1766 р. Ольшавський був урядом примушений монастир і Чернечу гору покинути. Нарешті протоігумени могли вже свобідно упрявляти підлеглими монастирями[51].
Завдяки щедрій пожертві заможного закарпатського дворянина Дмитра Раца[52] в рр. 1766-1772 на місці вже наднищеного дерев’яного монастиря на Чернечій горі був споруджений розлогий мурований монастир у барокковім стилі з високою вежею для годинника. Монастир з подвірям був обведений, неначе яка фортеца, камінним муром, з чотирма бастіонами по кутах. До складу монастиря входили 30 вигідних чернечих келій, домашня каплиця-молитовня, дві більші кімнати – одна для архіву, а друга для бібліотеки, відтак простора їдальня з кухнею та коморою. При самім вході знаходилася ще вітальня для гостей[53]. Так ото новозбудований монастир на Чернечій горі біля Мукачева не тільки виглядав, але й насправді став твердинею релігійного життя на Закарпатті.
Той же благородний добродій василіян, Дмитро Рац, перед своєю смертю лишив за упокій своєї душі ще й більшу суму грошей на будову нової монастирської церкви, яку в рр. 1798-1804 спорудив уже протоігумен Й. Базилович. У її крипті спочили теж і тлінні останки щедрого жертводавця. Будуючи нову церкву, Базилович зберіг церкву-ротонду, збудовану 1661 р. князем Константином Мултянським, як цінний історичний пам’ятник. Та на жаль, наслідник Базиловича, протоігумен Боніфатій Стромецький († 1829 р.), недоцінюючи історичної вартості ротонди 1826 р. без відома єпископа, зрівняв її з землею. Справа опинилася в єпархіяльній консисторії, яка змусила Стромецького зректися свого уряду протоігуменства[54].
1862 р. монастир і церква були значно пошкоджені пожаром. Разом згоріло й кілька дерев’яних господарських будинків. Та на протязі трьох років як монастир, так і церква були майстерно відновлені й покриті бляхою[55].
Бібліотека Мукачівського монастиря творила найкращу закарпатську книгозбірню. Після відбудови монастиря Годермарським (біля 1721 р.) монастирська бібліотека почала наповнятися цінними рукописами, давніми першодруками та унікальними виданнями, так що за каталогом бібліотеки з 1951 р. в ній знаходилось 6.400 рукописних книг і першодруків і друкованих книг, і то не тільки богослужбових та релігійних, але теж і літературних видань на 17-ох різних мовах. Між давніми рукописними книгами слід згадати Мукачівський Псалтир з кінця ХІV ст[56]. та Королівське Четвероевангеліе з 1401 р[57]. З-поміж численних першодруків згадаємо хіба Біблію Ф. Скорини, друковану в Празі 1519 р.; Біблію І. Федорова, видану 1581 р. в Осторозі; Служебник єп. Г. Балабани, який появився у Стрятині 1604 р.; чи Евангеліе Поучительное К. Ставровецького, що побачило світ у Рахманові 1619 р[58].
Не меншого значення надбав собі також і монастирський архів, в якому якимось дивом уціліли деякі важливі грамоти з ХV-ХVІ ст., хоч Святомиколаївський монастир на Чернечій горі був часто нищений. Однак від часів архімандрита Годермарського († 1729 р.) усі монастирські грамоти та історичні пам’ятки були вже старанно зберігані. Крім того, Святомиколаївський архів значно збагатився новими історичними пам’ятками та цінними грамотами, завдяки історичним розшукам протоігумена Йоаникія Базиловича[59] та ігумена А. Кралицького[60]. Так ото монастирський архів на Чернечій горі став найбогатшим і найкращим з усіх закарпатських архівів[61].
Внаслідок буйного вільнодумства, яке запанувало прикінці ХІХ ст. в цілій Австро-Угорщині, до поодиноких монастирів почав вкрадатися світський дух і шукання вигідного життя. Внаслідок того теж і в закарпатських монастирях підупала чернеча карність і духовне життя. Це виявилось передусім за протоігуменства Інокентія Левканича, ЧСВВ (1885-1906), який вступивши на дорогу мадяризації та своєю поблажливістю довів монаше життя на Закарпатті до сумного занепаду[62]. На це звернуло увагу і світське духовенство і 1903 р. під час єпархіяльного синоду, домагалося від єпископа Юлія Фірцака († 1912) «обновити монашеський Чин св. Василія Великого», бо інакше від розпадеться[63].
Єпископ Фірцак, щоб запобігти лихові, намагався перевести реформу закарпатських василіян, але через різні причини, це йому не вдалося[64]. Тож з реформою прийшлось зачекати аж до 1920 р., коли ревний протоігумен Йоаким Хома[65] нарешті розпочав відновлення монашого життя при помочі галицьких василіян. Осередком реформи, тобто відновлення закарпатських василіян став Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, звідкіля відтак реформа ширилася теж до інших монастирів, так що вже 1932 р. Апостольська Столиця створила на Закарпатті вже оновлену Провінцію Святого Миколая[66]. З того часу закарпатські василіяни своїм богобойним життям і діяльністю «дотримували кроку своїм старшим братам з галицького боку Карпат»[67].
Мукачівський монастир з давніх-давен був облюбистим відпустовим осередком, де вірні, особливо на празник Успіння Пресвятої Богородиці, паломничали із найдальших сторін єпархії.
Тож після основного ремонту монастирської церкви, настоятелі монастиря, щоб пожвавити в народі почитання Божої Матері, старались набути з Ватикану старовинну, віками освячену ікону Богородиці. Незабаром, тобто початком 1926 р. Папа Пій ХІ подарував Святомиколаївському монастиреві дорогоцінну візантійську ікону Пресвятої Богородиці з Дитятком на руках, написану 1453 р. в Царгороді[68]. Так ото, вже 1928 р. на Успенський відпуст на Чернечій горі зібралось біля 50 тисяч прочан, з яких 10 434 приступили до св. Тайн[69]. А їхнє число помітно зростало з року на рік[70].
На жаль, коли саме чернече життя у Святомиколаївському монастирі почало гарно розвиватись, в половині березня 1939 р. мадяри силою зайняли Карпатську Україну й прогнали всіх монахів, які родились у Галичині чи на Пряшівщині[71]. Це дало можливість угорським монахам з Маріяповчі захопити у свої руки керівництво над усіма закарпатськими монастирями. А згодом, щоб не випустити зі своїх рук згадані монастирі, вони вже постарались про ув’язнення свідомих закарпатських ієромонахів, мовляв, вони й надалі «ведуть українську політику», що в очах угорського окупанта було тяжким злочином[72].
В тому часі до манастиря на Чернечій горі прибули з Маряповчі два угорські помахи, які притьмом захопили у свої руки виховання чернечого доросту, тобто новіціят, і ввели мадярську мову навчання. Коли ж ігумен А. Мондик відважився запротестувати, то його, разом з чотирма іншими тамошніми ченцями, ув’язнили за «продовження української політики й вивезли з монастиря[73]. Тоді уряд ігумена перебрав маріяповчанський ієромонах М. Євчак і ось так Мукачівський монастир опинився в руках мадярських ченців[74].
Однак, завдяки старанням Головної Управи Чину в Римі, Східна Конгрегація вже пачатком 1943 р. наказала новопризначеному протоігуменові В. Дудашові повернути усі закарпатські монастирі в руки українських настоятелів[75]. Ось так уже 6 травня 1943 р. ігуменом Святомиколаївського монастиря був знов призначений монах українського походження, о. Іван Й. Сатмарі, ЧСВВ, якого чернеча братія привітала з великим захопленням[76].
При кінці 1944 р. Закарпаття зайняли совіти, які в скорому часі приєднали його, як Закарпатську область, до Радянської України. Тим самим почалось переслідування греко-католицької Церкви, очоленої недавно рукоположеним єпископом Теодором Ромжою[77]. Коли ж у березні 1946 р. в Галичині була знесена Берестейська унія, а Галицька митрополія підпорядкована Московському патріярхові[78], то Владика почав по селах поїздку, закликаючи своїх священиків і вірних непохитно триматись своєї Церкви і своєї віри, бо тільки той, хто витриває до кінця, той спасеться! (Мт. 10:22)[79]. Тому й не дивно, що того 1946 р., під час Успенського відпусту на Чернечій горі зібралося понад 50.000 богомольців, до яких непохитний Владика промовив з глибини свого батьківського серця: «Якщо нам прийдеться за нашу віру вмирати, то вмираймо як мученики, щоб прийняти від Христа нев’янучий вінець небесної слави!» А на кінці своєї проповіді він увізвав усіх прочан піднести свої руки й присягнути, що вони ніколи не відречуться від своєї прарідної віри, але витримають у ній до кінця[80].
Большевики попадали в лють. Вони не могли позволити греко-католикам на подібні масові маніфестації їхньої віри, тож постановили зліквідувати Святомиколаївський монастир на Чернечій горі. Дня 22 березня 1947 р., пізно вночі, НКВД покликало до міського комітету головного настоятеля закарпатських василіян – о. Антонія Мондика[81] та місцевого ігумена – о. Івана Сатмарія[82] і домагались, щоб в імені всіх закарпатських ченців підписали заяву про перехід на православ’я. Вони ж однозначно заявили, що того ніколи не зроблять. Коли ж ніякі намови, обіцянки та погрози не помогли, то десь над ранком їх відпустили.
Два дні згодом, саме під час вечері, Чернечу гору зі всіх сторон облягли моторизовані відділи тяжко озброєної міліції. До їдальні ввійшло кілька агентів НКВД і ще раз домагалися від вже згаданих настоятелів підписати заяву про перехід на православ’я, бо інакше монастир буде зліквідований а всіх монахів вивезуть до концентраційних таборів. Як о. Мондик, так і о. Сатмарій ще раз рішуче заявили, що того ніколи не зроблять, хоч би їм довелось і вмерти. Коли ж командир НКВД казав відокремити настоятелів від решти монахів, о. Сатмарій ще встиг був до них промовити: «Нехай кожен з вас так поступить, як йому підкаже його власне сумління!» На те згаданий командир приступав до кожного монаха зосібна і намовляв їх, щоб рятували своє життя та підписали заяву про перехід на православ’я. Однак кожен з них переконано відмовився. Тоді усіх монахів, числом 32-ох, посадили до трьох вантажних авт і в супроводі озброєної міліції вивезли до Святомихайлівського монастиря в Імстичеві, Іршавського району, а Святомиколаївський монастир на Чернечіг горі передали православним[83].
Зайнявши Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, православні монахи негайно взялись до бібліотеки і спалили аскетичні твори та книжки релігійного змісту католицьких авторів. Ще того ж року, Святомиколаївський монастир передали православним монахиням. Їхнім духовним настоятелем став архімандрит Василій Пронин[84]. І саме йому облвиконком поручив упорядкувати розкинену монастирську бібліотеку й архів. На основі списків арх. Пронина обласний комітет літом 1953 р. наказав вивезти й передати монастирську бібліотеку Ужгородському державному університету, а ввесь архівний матеріял перенести до обласного архіву в Берегові. Святимоколаївський монастир посідав також багатющу скарбницю давніх церковних пам’яток і реліквій. Теж і їх вивезено й приміщено у Краєзнавчому музею в Ужгороді[85].
Тим-то Святомиколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева перестав фігурувати як культурний осередок закарпатських українців, а для греко-католиків від 1947 р. перестав бути їхнім релігійним і культурним центром.
[1] Див. С. Пап, Історія Закарпаття, Івано-Франківськ 2001 р. т. І. с. 462.
[2] Татари, діставшись на Закарпаття через Веречанський перевал 12 березня 1241 р. знищили ціле місто – Мукачево, а з ним також і монастир – див. В Пачовський, Исторія Підкарпатськой Руси, Ужгород 1920 р. с. 67; И. Кондратович, Исторія Подкарпатской Руси, Ужгород 1930 р. с. 27-28.
[3] М. Грушевський, Історія України-Руси, Нью Йорк 1955 р., т. ІV, с. 172; я користувався також докладною розвідкою И. Кондратовича, «Князь Феодор Корятович и Мукачевський монастырь, поміщеного у педаг. журналі – Подкарпатська Русь, Прага, 1 (1923 р.), с. 30-32.
[4] Король Зигізмунд в однім своїм листі називає Корятовича «своїм дорогим дядьком» («цариссимус ностер авунцулус»), що по латині означає посвоячення через одруження – Грамоту Зигізмунда від 5 лютого 1404 р. подав А. Годинка у Записках ЧСВВ, Рим 1950 р., т. І. с. 346-347.
[5] У тому часі власницею Мукачівського замку і домінії була жінка Зигізмунда, який по її смерті, 1395 р. передав замок і Мукачівську домінію Корятовичеві, який з того часу титулував себе: «Dux Podoliae, Dominus de Munkach, Comes gnogne de ãeregh» (Князь Подільський, Пан Мукачівський і Граф Березьський). На гербі Корятовича представлений св.Юрій на коні своїм списом убиває змія – див. И. Кондратович у журналі Подкарпатська Русь, 1 (Прага 1923 р.) с. 30.
[6] В тому часі до Мукачівської домінії належало біля 300 сіл, з їхніми посілостями.
[7] За народним переказом Корятовичеві у сні з’явився ангел, який ходив на хвилях річки Латориця і рукою показував на Чернечу гору, щоб там розбудував монастир – як подає А. Кралицький у журналі Листок, 19 (1889 р.) с. 221.
[8] Про Бобовище і Лавки див. статтю о. І. Кінаха, ЧСВВ у журналі НЗТП., ХІІІ-ХІV (Ужгород 1937-1938 рр.) с. 165-167.
[9] Тому, що дарча грамота Корятовича не була потверджена королем, то марярські февдали почали насильно відбирати монастирські добра. Тож монахи, щоб відзискати свої посілості підробили дарчу грамоту Корятовича, однак подали невірний рік даровизни – 1360-ий, коли ж Корятович прибув на Закарпаття щойно 1393 р. – Про підроблення дарчої грамоти Корятовича, див. А. Петров, Двернейшія грамоти.
[10] Грамоту короля Матвія від 14 серпня 1458 р. – Там же, с. 158-159.
[11] Грамота Матвія від 1 травня 1488 р. – Там же, с. 162-163.
[12] Див. грамоту короля Володислава ІІ від 31 липня 1491 р. – Там-же, с. 166-167; в укр. перекладі див. М. Лучкай, Історія Карпатських Русинів,т. І. с.
[13] Про битву під Могачем та про її наслідки див. C.R. Macartney, Hungary. Å Short History, Chicago, Ил. 1962, п. 63-66.
[14] Див. Пап, Історія, т. І. с. 463-464.
[15] Див. грамоту Фердинанда І від 15 березня 1552 р. В тому часі Мукачівський замок був в руках короля.
[16] Грамота Фердинанда І від 9 жовтня 1551 р.
[17] Див. грамоту Ю. Баторій від 19 лютого 1556 р.; в укр. перекладі подано у Лучках, Історія, т. ІІ, с. 228-229.
[18] Про єп. Петронія див. М. Лацко.
[19] Сергій був архімандритом волоського монастиря у Тизмані. Як Мукачівський єпископ згадується в рр. 1600-1619. Про його діяльність – там же, с. 41-46.
[20] І. Григорович на вигнанні завершив 1617 р. духовну академію при катедральному храмі у Володимирі Волинському. По смерті Петро став Мукачівським єпископом (1627-1633) – див. А. Пекар. Нариси, т. І. с. 23-24; М. Лацко.
[21] Йосиф В. Рутський, ЧСВВ, який походив зі шляхецького роду, був Київським з’єдиненим митрополитом в рр. 1613-1637 і багато трудився над наверненням нез’єдинених до єдності з Римом. Докладний його життєпис подав І. Назарко, ЧСВВ, Київські і Галицькі митрополити, Рим 1962 р. с. 17-36.
[22] Про дальшу долю єп. Петронія († 1626 р.) див. М. Лацко.
[23] Про І. Григоровича та його діяльність (1627-1633) – Там же, с. 54-57; А. Пекар, Нариси, т. І, с. 23-24.
[24] Про єп. Тарасович, ЧСВВ (1633-1651) та його старання для з’єдинення – див. А. Пекар, Нариси, т. І, с. 24-26; Лацко, Унио, пп. 58-90.
[25] Про участь оо. Василіян, як розсадників унійних знагань, я подав у Нарисах, т. І. с. 22-37.
[26] Партеній П. Петрович, ЧСВВ – перший з’єдинений єпископ на Закарпатті (1651-1665). Як монах-василіянин він поділяв унійні ідеї Тарасовича, який вислав Партенія до західної частини Мукачівської єпархії під володінням католицьких землевласників осівших у Краснобродському монастирі. І саме Партеній 1646 р. довів 63 священиків до з’єдинення і так став «творцем т. зв. Ужгородської унії» – див. мою докладну розвідку: «Ужгородська унія».
[27] Княгиня С. Лорантері († 1660 р.) після смерти свого чоловіка, князя Юрія І Раковці († 1648 р.) володіла Мукачівським замком і його посілостями в рр. 1648-1660.
[28] Нез’єдинений єп. Йоанікій Зейкань (1651-1686) – походив із знатного роду. Ставши священиком, по смерті своєї жінки, заснував на своїх добрах в Імстичеві (сьогодні Іршавського району) монастир. Задля спротиву до унійних змагань єп. Тарасовича, втішався прихильністю мадярів-протестантів – див. Лучкай Історія… т. ІІ, с. 296-297.
[29] Див. С. Пап, Історія, т. І, с. 464.
[30] Єп. Зейкань походив з немешської шляхти. Див. його життєпис зі знимкою у журналі Листок, 15 (1890 р). с. 169-171; історію Імстичевського монастиря подав М. Ваврик, По Василіянських монастирях, Торонто 1958 р., с. 246-247.
[31] Про князя Константина Мултянського та спорудження ним монастирської церкви-ротонди на Чернечій горі – див. М. Лучкай, Історія, т. ІІ. с. 298-299; докладний опис згаданої церкви-ротонди подав В. Січинський. Ротонди на Україні, Київ 1929 р. с. 28-30.
[32] Княгиня Софія Баторі († 1680 р.) була захоплена нашим обрядом і дуже часто брала участь у богослужіннях на Чернечій горі – див. М. Лучкай, Історія, т. ІІ. с. 313-315.
[33] Див. А. Пекар, Нариси, т. І. с. 27-28.
[34] Про дальшу долю Ужгородської унії після смерти єп. Партенія († 1665 р.) – див. мою розвідку у Записках ЧСВВ, Рим, т. ХV (1996 р.) с. 270-285.
[35] Куруц – з лат. црух-хрест, вважаючи себе хрестоносцями в боротьбі з катол. Габсбургами. Про повстання Текелі див. О. Мицюк, Нариси з соціяльно-господарської історії Підкарпаття, Прага 1938 р., т. ІІ, с. 21-22.
[36] Йосиф І. Декамеліс – родом грек, студіював разом з майбутнім Київським митрополитом К. Жоховським (1674-1693 р.) у Грецькій Папській Колегії в Римі. Коли ж Жоховський став митрополитом, Декамеліс вступив до українських василіян і був призначений на прокуратора при Апостольській Столиці. Про єпископа Йосифа І. Декамеліса, ЧСВВ та його діяльність див. мою вичерпну розвідку у Записках ЧСВВ, Рим, т. ХІІ (1985 р.), с. 374-418.
[37] По своїм приїзді єп. Декамеліс замешкав із своїм секретарем у приміщеннях замку і зразу розпочав будову своєї хатчини – цфр. Басиловитс, Фундатис, П. ИИ, п. 184-185.
[38] Адріян Косаковський (1664-1695 р.), василіянин Київської митрополії, завершив свої студії у Римі, у грецькій колегії (Доктор богословія (1689 р.) – товаришив єп. Декамелісові як секретар-товмач, а згодом став його генеральним вікарієм-шамбелляном – див. Записки ЧСВВ, Рим, ХІІ (1985 р.) с. 394-395).
[39] Скоро після свого вигнання єпископ Декамеліс тяжко захворів і 22 серпня 1706 р. помер у Пряшівській лікарні.
[40] Іван Годермарський, у монашестві Йосиф († 1729 р.). Народився в містечку – Годермарк (нині Угляни), Спіського комітату (Словаччина), звідки пішла і його назва. Про його ранні роки мало що знаємо. Богословські студії завершив у Трнавському університеті отців Єзуїтів і 1701 р. був висвячений на священика. Перші три роки трудився у Боснії, а після повороту до Мукачева 1704 р. єпископ Декамеліс призначив його своїм генеральним вікарієм. По смерті єпископа Декамеліса цісар Йосиф І призначив його вже 1707 р. єпископом, але Рим відкинув його призначення. Однак він затримав для себе титул архімандрита Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі аж до своєї смерти († 1729 р.). Щоб забезпечити для себе достоїнство архімандрита, надане йому цісарем Йосифом І. Годермарський 1713 р. постригся у Лаврівському монастирі у ченці, прийнявши монаше ім’я – Йосиф, яке вживав до смерти.
[41] Для призначення єпископів цісар потребував потвердження Апостольського Престолу, але для призначення архімандритів цісар такого потвердження не потребував. Тому цісар Карло V виразно зазначив, що достоїнство архімандрита Годермарського лишається за ним до самої смерти. – Грамоту цісаря Карла V від 8 листопада 1716 р. в укр. перекладі – див. Лучкай, Історія, т. ІІІ, с. 166-168.
[42] Див. А. Пекар, Нариси, т. І. с. 186; обширніше у журналі Листок, 1890 р. чч. 18-21.
[43] Повний текст договору єпископа Бізанція з монахами від 16 лютого 1729 р. подав І. Дулишкович, Исторіческія черты – т. ІІІ, с. 95-97.
[44] Грецьке протос – перший, старший. Протоігумен – перший чи пак старший між ігуменами, тобто настоятелями поодиноких монастирів. Протокол монашого собору від 9 липня 1733 р. опублікував о. Г. Кінах, ЧСВВ у Записках ЧСВВ, Жовква (1927 р.) 576. Уряд протоігумена Булко виконував у рр. 1733-1742.
[45] Про закарпатських протоігуменів та про їх вибір див. мою статтю Василіянські протоігумени на Закарпатті, поміщену у Записках ЧСВВ, Рим, т. ІХ (1974 р.), с. 152-166.
[46] Симеон Ольшавський перед своїми єпископськими свяченнями постригся у ченці, прийнявши монаше ім’я – Стефан, щоби одночасно стати теж і «архімандритом Мукачівського монастиря» – див. статтю И. Копуротовича «Симен Стефан Олшавскій», поміщену у Карпаторусскій Сборник в честь праз. Т. Масарика (1850-1930 р.). Ужгород 1930 р. с. 100.
[47] Див. Дулишкович, Историческія черти, т. ІІІ, с. 231-232.
[48] Протоігумен Булко помер на чуму 22 листопада 1742 р. і похоронений у церкві Білоцерковного монастиря на Мараморощині. Боже Провидіння так зарядило, що в грудні того самого року, скриваючись від зарази у Малоберезнянському монастирі, теж єпископ Блажовський помер на чуму.
[49] У своїх листах до протоігумена Пазини єпископ Ольшавський завсіди титуловав його тільки – ігумен. Його переписку з Пазином опублікував А. Горняк у Записках ЧСВВ, Львів, т. VІ (1938 р.) с. 228-241. Див також «Дневник протоігумена Г. Пазини», оприлюднений о. Г. Кінахом у Записках ЧСВВ, т. ІІІ (Жовква 1928 р.) с. 97-125.
[50] Басиловитс, Бревио нотитиа, П. ИИИ. пп. 109-110; Дулишкович, Историческая черта, т. ІІІ, с. 176-177.
[51] Про непорозуміння й боротьбу єпископа Ольшавського з монахами на Чернечій горі див. мою історичну розвідку: «Василіянська провінція св. Миколая на Закарпатті», поміщену у Записках ЧСВВ; т. ХІ (Рим 1982 р.), с. 13-134; див. теж А. Пекар, Нариси, т. ІІ, с. 53-54.
[52] Дворянин Дмитро Рац (1710-1782 р.) родом з Мукачева, був управителем розлогих посілостей графа Франциска Каролі. Обширний його життєпис подав Басиловитс, Бревис нотитиа, П. ИИИ, пп. 103-109; див. теж його життєпис о. Ю. Жаткович у Місяцослові Уніо на 1907 год. Унгвар 1906, с. 89-90.
[53] Опис монастиря подав Басиловитс, Бревис нотитиа, П. ИИИ, п. 107; див. теж С. Пап, Історія Закарпаття, т. І. с. 466.
[54] Лучкай, Історія, т. ІІ, с. 299.
[55] Тоді навіть цісарський двір уділив монастиреві дві тисячі флоринів помочі – див. статтю о. А. Кралицького про Мукачівський монастир у Місяцослові на год 1866, Ужгород 1865 р. с. 33-25.
[56] Мукачівський Псалтир – переписана півуставом на пергамені ігуменом Грушівського монастиря Пахомієм в рр. 1390-1393. Псалтир названий «Мукачівським», бо зберігся в Мукачівському монастирі – див. О. Орос. Грушівський монастир, с. 232.
[57] Про Королівське «Тетраевангеліе» з 1401 р. – Там же, с. 37; Игумен Василий (Пронин), «Закарпатское Евангеліе 1401 года» – стаття у журналі Православная Мысль, 2 (Прага 1957 р.) с. 117-124.
[58] В. Пагиря, у журналі Дукля 2 (Пряшів 1996 р.) с. 64-66, подав довгий список цінних першодруків, які зберігалися у монастирській книгозбірні на Чернечій горі; див. теж А. Петров, «Старопечатныя церковныя книги в Мукачеві», розвідка у журналі Листок, 13 (1892 р.), с. 148-149. Зріст Святомиколаївської бібліотеки на Чернечій горі досить докладно описав В. Л. Микитась, Давні рукописи і стародруки, Львів 1964 р. т. ІІ, с. 8-26.
[59] Протоігумен Йоаникій Базилович, ЧСВВ († 1821 р.) – автор першої докладної історії Мукачівської єпархії у 6-ох томах, в якій поміщена значна кількість цінних грамот з єпископського архіву єпископа Бачинського, копії яких він зберігав у монастирському архіві. Про монументальну історію Базиловича див. стідію А. Пекаря у Записках ЧСВВ, ХІV (Рим 1992) 110-116.
[60] Див. А. Пекар, «А. Кралицький, ЧСВВ – як історик», розвідка у Записках ЧСВВ, ІХ (Рим 1974) 276-292. Як довголітній ігумен Мукачівського монастиря (1869-1894) Кралицький із захопленням зайнявся монастирським архівом, його упорядкував та придбав чимало давніх грамот й історичних пам’яток.
[61] Г. Кінах, ЧСВВ опублікував чимало архівних матеріялів Святомиколаївського монастиря з поясненнями у Галицьких Записках ЧСВВ, які я докладно описав у статті: «Письменницька діяльність о. Г. Кінаха, ЧСВВ», поміщена у Записках ЧСВВ ХІІ (Рим 1983) 103-116.
[62] Мадяри величали Левканича як «закарпатського Нестора». Життєпис протоігумена І. Левканича поданий у Списку протоігуменів Закарпатської провінції – під чисом 18.
[63] Див. журнал Наука, Ужгород 1903, чис. 18, с. 7.
[64] Див. докладний звіт єпископа Ю. Фірцака про стан закарпатських василіян до Апостольського Престолу від 30 листопада 1908 р. у Записках ЧСВВ, VІІ (Рим 1971) 179-180).
[65] Повний життєпис о. Й. Хоми, ЧСВВ (1870-1931) я подав у Записках ЧСВВ, ХV (Рим 1996) 487-499; про клопіткі старання о. Хоми розпочати реформу закарпатських василіян обширно подає о. Кінах у своєму «Записнику про початки реформи на Закарпатті», що їх я вповні опублікував у Записках ЧСВВ, ХІІ (Рим 1985) 117-164.
[66] Див. мою докладну розвідку про реформу закарпатських василіян у Записках ЧСВВ, VІІ (Рим 1971) 143-178. Декрет Східної Конгрегації створення оновленої провінції від 2 квітня 1932 р. – Там же, с. 225-226.
[67] Див. М. Ваврик, По Василіянських монастирях, Торонто 1958, с. 223.
[68] Про ікону Богородиці, даровану Папою Пієм ХІ 1926 р. Мукачівському монастиреві див. статтю о. Ст. Решетила у Записках ЧСВВ, ІІ (Жовква 1927 р. с. 411-416. Саме того року, тобто 1453, турки зайняли Царгород.
[69] Див. статтю «Мукачевский успенский отпуст» у Душпастирі, Ужгород, 10 (1928) 229-231.
[70] Про відпусти на Чернечій горі див. П. Булик, ЧСВВ, «Мої спомини» – у Василіянському віснику, 11 (Рим 1972-1973) 69-77; А. Пекар, Нариси, т. ІІ, с. 361-364.
[71] Див. статтю очевидця, о. Г. Кінаха, ЧСВВ. – «Прогнання Василіянських монахів з Карпатської України» у журналі Світло, Мондер, Алберта, з 15 липня 1939 р. ч. 14, с. 7. Як подає Каталог Провінції з 1940 р., с. 20 – то тоді мадяри прогнали 17 монахів, між якими було й кілька новиків.
[72] Про долю закарпатських василіян під час мадярської окупації (1939-1944) див. Записки ЧСВВ ХV (Рим 1996) 511-519. Так у 1941 р. мадяри ув’язнили 9-ох укр. монахів, яких відтак вислободив із заслання єпископ О. Стойка († 1943 р.).
[73] Разом з Мондиком були ув’язнені: 1. П. Лозан, 2. І. Сідей, 3. Б. Мересій та 4. М Малинич – див. Записки ЧСВВ, ХV (Рим 1996) 518.
[74] Учителем новиків став о. Й. Геґедиш, який намагався перенести новіціят до Маріяповчі, однак це йому не вдалося.
[75] Ієромонах Вартоломей В. Дудаш, ЧСВВ (1909-2004), уродженець Маріяповчі, сповняв уряд протоігумена в рр. 1943-1946. В монастирському в архіві зберігається його вичерпна автобіографія (у рукописі).
[76] Некролог о. Івана Й. Сатмаря, ЧСВВ (1906-1982) поміщений у Василіянському Віснику, 17 (Рим, 1984-1985) 119-123.
[77] Єп. Т. Ромжа був рукоположений 24 вересня 1944 р. Докладний його життєпис списав А. Пекар, Владика – Мученик Теодор Ромжа (1911-1947), Ню Йорк 1962.
[78] Див. Діяння Собору Греко-катол. Церкви у Львові 8-10 березня 1946 р., вид. Президія Собору, Львів 1946; критичне пояснення псевдо-собору подав А. Великий, ЧСВВ, Большевицький церковний собор у Львові 1946 р., Йю Йорк 1952.
[79] Щоб унеможливити Владиці Теодорові його поїздки, то НКВД-исти відібрали від нього авто, але він не піддався і продовжав свої подорожі на звичайному возі.
[80] Див. А. Пекар, «Останній відпуст на Чернечій горі», стаття у його збірній праці: Ісповідники віри нашої сучасности, Торонто-Рим 1982, с. 187-188.
[81] Антоній А. Мондик, ЧСВВ († 1989 р.) був від 1945 р., як архім. відпоручник, головним настоятелем закарпатських василіян з осідком на Чернечій горі. Його неклолог списав для мене о. П. Мадяр, ЧСВВ 1992 р.
[82] Див. примітку 79 вище.
[83] Див. Р.Н. (о. С. Сабол. ЧСВВ), «Одна сторінка з історії воз’єднання», стаття у Календарі «Доброго Патиря», на 1952 р., Нью Йорк 1951, с. 110-113; А. Пекар, Ісповідники віри, с. 188-190. Слід примітити, що Святомиколаївський монастир 1948 р. був совітами переданий православним монахиням.
[84] Коротку біографію арх. Василія Пронина (1911-1997) подав О. Орос, Грушівський монастир, Ужгород 2001, с. 202-203; В. Пагиря, «Моя дружба з о. Василієм», стаття у Календарі Просвіти на 2006 рік. Ужгород 2006, с. 126-127.
[85] Див. розвідку В. Пагирі, «Де архів і библіотека Мукачівського монастиря» у журналі Дукля, 2 (Пряшів 1996) 64-67.
