Брат Арсеній Андрій Кубічка ЧСВВ

18.09.1914-25.07.1988

Андрій Кубічка, у монашестві Арсеній, народився 18 вересня 1914 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського округу, Подкарпатської Русі, в багатодітній селянській сім’ї. Андрій був п’ятою дитиною, а всіх у сім’ї було шестеро: дві доньки і чотири сини.

Батьки Андрія рано відійшли до вічності. Мама Кубічка Марія, родом з Малого Березного, померла восени 1925 р., на 42 році життя. Батько Кубічка Юрій, родом з Великого Березного, помер на початку 1928 р., на 49 році життя.

В тому ж 1928 році, померли дві сестри Андрія: Анна – на 20 році життя і Марія – на 22 році життя.

Так в сім’ї залишилися четверо братів: Іван, Степан, Андрій і Юрій.

Початкову освіту Андрій здобув у Малоберезнянській народній школі, закінчивши вісім класів. Опісля, здобував професію шевця у Великому Березному, однак згодом перервав навчання і вступив до Василіянського Чину, отримавши монаше ім’я Арсеній.

Після закінчення вступного вишколу у Мукачівському монастирі, брат Арсеній проживав в Імстичівському монастирі, а з приходом Радянської влади на Закарпаття, був переведений до Малоберезнянського монастиря.

Невдовзі почалося переслідування греко-католицької церкви і Василіянський монастир у Малому Березному було закрито, а Настоятеля о. Миколая Шепу ЧСВВ – заарештовано.

Деякий час, брати-монахи разом з о. Мелетієм Малиничем ЧСВВ, проживали у сільському парафіяльному будинку, але й звідти їх „попросили” висилитись. Таким чином, монахи, які „пішли за Христом”, опинилися в ситуації, про яку колись сказав Господь: „Лисиці мають нори, й птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити” (Мт. 8, 20).

Спочатку, брат Арсеній жив у Юрія Шіпоша – мешканця Малого Березного. В цьому часі бр. Арсеній влаштувався на роботу у Жорнавський лісокомбінат, де працював бджолярем. А опісля працював в будівельній організації у Великому Березному.

Дізнавшись, що у сусідньому селі Мирча, господар Василь Балаж здає одну кімнату, бр. Арсеній переселився туди.

„Ану чи не поступиться вчорашній монах?!” – говорили між собою мешканці села. Однак бр. Арсеній продовжував жити монашим життям, не зважаючи на пануючий тоді атеїстичний режим. Його кімната у с. Мирча була більше схожа на каплицю, ніж на звичайне помешкання. А щонеділі, він їздив на Службу Божу у костели Великого Березного та Перечина.

Наступним місцем проживання бр. Арсенія стала хатина померлого місцевого гончаря. Після того, як бр. Арсеній поселився в тій старій хаті, для місцевих жителів вона почала пригадувати церковний майдан у колись діючому Малоберезнянському монастирі. Проживаючи ще в монастирі, бр. Арсеній був там садівником і квітникарем. Завдяки його праці, монастирське подвір’я завжди було озеленене та прикрашене квітами. Ось так і подвір’я хатини у с. Мирчі, після оселення в ній бр. Арсенія, стало подібним на те монастирське подвір’я – тут був впорядкований сад і цілий квітник, який також служив потребам мешканців села. Але найголовніше – помешкання бр. Арсенія було прикрашене святістю.

В старшому віці, бр. Арсеній працював шевцем у селі та ремонтував людям взуття.

Його часто відвідували: о. Борис Краснобродський ЧСВВ, Волосянська Марія та Хохрун Марія.

Війшов до вічності 25 липня 1988 року.

Похований на сільському цвинтарі у рідному Малому Березному.

Нехай буде йому Вічная памʼять!

• Матеріали зібрав: о. Франціск Онисько ЧСВВ

бр. Арсеній з рідним бр. Мар’яном.

Могила бр. Арсенія на сільському цвинтарі у Малому Березному.

Вшанування пам’яті бр. Арсенія – 21.10.2014

Брат Арсеній Андрій Кубічка ЧСВВ

18.09.1914-25.07.1988

Андрій Кубічка, у монашестві Арсеній, народився 18 вересня 1914 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського округу, Подкарпатської Русі, в багатодітній селянській сім’ї. Андрій був п’ятою дитиною, а всіх у сім’ї було шестеро: дві доньки і чотири сини.

Батьки Андрія рано відійшли до вічності. Мама Кубічка Марія, родом з Малого Березного, померла восени 1925 р., на 42 році життя. Батько Кубічка Юрій, родом з Великого Березного, помер на початку 1928 р., на 49 році життя.

В тому ж 1928 році, померли дві сестри Андрія: Анна – на 20 році життя і Марія – на 22 році життя.

Так в сім’ї залишилися четверо братів: Іван, Степан, Андрій і Юрій.

Початкову освіту Андрій здобув у Малоберезнянській народній школі, закінчивши вісім класів. Опісля, здобував професію шевця у Великому Березному, однак згодом перервав навчання і вступив до Василіянського Чину, отримавши монаше ім’я Арсеній.

Після закінчення вступного вишколу у Мукачівському монастирі, брат Арсеній проживав в Імстичівському монастирі, а з приходом Радянської влади на Закарпаття, був переведений до Малоберезнянського монастиря.

Невдовзі почалося переслідування греко-католицької церкви і Василіянський монастир у Малому Березному було закрито, а Настоятеля о. Миколая Шепу ЧСВВ – заарештовано.

Деякий час, брати-монахи разом з о. Мелетієм Малиничем ЧСВВ, проживали у сільському парафіяльному будинку, але й звідти їх „попросили” висилитись. Таким чином, монахи, які „пішли за Христом”, опинилися в ситуації, про яку колись сказав Господь: „Лисиці мають нори, й птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити” (Мт. 8, 20).

Спочатку, брат Арсеній жив у Юрія Шіпоша – мешканця Малого Березного. В цьому часі бр. Арсеній влаштувався на роботу у Жорнавський лісокомбінат, де працював бджолярем. А опісля працював в будівельній організації у Великому Березному.

Дізнавшись, що у сусідньому селі Мирча, господар Василь Балаж здає одну кімнату, бр. Арсеній переселився туди.

„Ану чи не поступиться вчорашній монах?!” – говорили між собою мешканці села. Однак бр. Арсеній продовжував жити монашим життям, не зважаючи на пануючий тоді атеїстичний режим. Його кімната у с. Мирча була більше схожа на каплицю, ніж на звичайне помешкання. А щонеділі, він їздив на Службу Божу у костели Великого Березного та Перечина.

Наступним місцем проживання бр. Арсенія стала хатина померлого місцевого гончаря. Після того, як бр. Арсеній поселився в тій старій хаті, для місцевих жителів вона почала пригадувати церковний майдан у колись діючому Малоберезнянському монастирі. Проживаючи ще в монастирі, бр. Арсеній був там садівником і квітникарем. Завдяки його праці, монастирське подвір’я завжди було озеленене та прикрашене квітами. Ось так і подвір’я хатини у с. Мирчі, після оселення в ній бр. Арсенія, стало подібним на те монастирське подвір’я – тут був впорядкований сад і цілий квітник, який також служив потребам мешканців села. Але найголовніше – помешкання бр. Арсенія було прикрашене святістю.

В старшому віці, бр. Арсеній працював шевцем у селі та ремонтував людям взуття.

Його часто відвідували: о. Борис Краснобродський ЧСВВ, Волосянська Марія та Хохрун Марія.

Війшов до вічності 25 липня 1988 року.

Похований на сільському цвинтарі у рідному Малому Березному.

Нехай буде йому Вічная памʼять!

• Матеріали зібрав: о. Франціск Онисько ЧСВВ

бр. Арсеній з рідним бр. Мар’яном.

Могила бр. Арсенія на сільському цвинтарі у Малому Березному.

Вшанування пам’яті бр. Арсенія – 21.10.2014

Брат Арсеній Андрій Кубічка ЧСВВ

18.09.1914-25.07.1988

Андрій Кубічка, у монашестві Арсеній, народився 18 вересня 1914 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського округу, Подкарпатської Русі, в багатодітній селянській сім’ї. Андрій був п’ятою дитиною, а всіх у сім’ї було шестеро: дві доньки і чотири сини.

Батьки Андрія рано відійшли до вічності. Мама Кубічка Марія, родом з Малого Березного, померла восени 1925 р., на 42 році життя. Батько Кубічка Юрій, родом з Великого Березного, помер на початку 1928 р., на 49 році життя.

В тому ж 1928 році, померли дві сестри Андрія: Анна – на 20 році життя і Марія – на 22 році життя.

Так в сім’ї залишилися четверо братів: Іван, Степан, Андрій і Юрій.

Початкову освіту Андрій здобув у Малоберезнянській народній школі, закінчивши вісім класів. Опісля, здобував професію шевця у Великому Березному, однак згодом перервав навчання і вступив до Василіянського Чину, отримавши монаше ім’я Арсеній.

Після закінчення вступного вишколу у Мукачівському монастирі, брат Арсеній проживав в Імстичівському монастирі, а з приходом Радянської влади на Закарпаття, був переведений до Малоберезнянського монастиря.

Невдовзі почалося переслідування греко-католицької церкви і Василіянський монастир у Малому Березному було закрито, а Настоятеля о. Миколая Шепу ЧСВВ – заарештовано.

Деякий час, брати-монахи разом з о. Мелетієм Малиничем ЧСВВ, проживали у сільському парафіяльному будинку, але й звідти їх „попросили” висилитись. Таким чином, монахи, які „пішли за Христом”, опинилися в ситуації, про яку колись сказав Господь: „Лисиці мають нори, й птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити” (Мт. 8, 20).

Спочатку, брат Арсеній жив у Юрія Шіпоша – мешканця Малого Березного. В цьому часі бр. Арсеній влаштувався на роботу у Жорнавський лісокомбінат, де працював бджолярем. А опісля працював в будівельній організації у Великому Березному.

Дізнавшись, що у сусідньому селі Мирча, господар Василь Балаж здає одну кімнату, бр. Арсеній переселився туди.

„Ану чи не поступиться вчорашній монах?!” – говорили між собою мешканці села. Однак бр. Арсеній продовжував жити монашим життям, не зважаючи на пануючий тоді атеїстичний режим. Його кімната у с. Мирча була більше схожа на каплицю, ніж на звичайне помешкання. А щонеділі, він їздив на Службу Божу у костели Великого Березного та Перечина.

Наступним місцем проживання бр. Арсенія стала хатина померлого місцевого гончаря. Після того, як бр. Арсеній поселився в тій старій хаті, для місцевих жителів вона почала пригадувати церковний майдан у колись діючому Малоберезнянському монастирі. Проживаючи ще в монастирі, бр. Арсеній був там садівником і квітникарем. Завдяки його праці, монастирське подвір’я завжди було озеленене та прикрашене квітами. Ось так і подвір’я хатини у с. Мирчі, після оселення в ній бр. Арсенія, стало подібним на те монастирське подвір’я – тут був впорядкований сад і цілий квітник, який також служив потребам мешканців села. Але найголовніше – помешкання бр. Арсенія було прикрашене святістю.

В старшому віці, бр. Арсеній працював шевцем у селі та ремонтував людям взуття.

Його часто відвідували: о. Борис Краснобродський ЧСВВ, Волосянська Марія та Хохрун Марія.

Війшов до вічності 25 липня 1988 року.

Похований на сільському цвинтарі у рідному Малому Березному.

Нехай буде йому Вічная памʼять!

• Матеріали зібрав: о. Франціск Онисько ЧСВВ

бр. Арсеній з рідним бр. Мар’яном.

Могила бр. Арсенія на сільському цвинтарі у Малому Березному.

Вшанування пам’яті бр. Арсенія – 21.10.2014

Брат Арсеній Андрій Кубічка ЧСВВ

18.09.1914-25.07.1988

Андрій Кубічка, у монашестві Арсеній, народився 18 вересня 1914 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського округу, Подкарпатської Русі, в багатодітній селянській сім’ї. Андрій був п’ятою дитиною, а всіх у сім’ї було шестеро: дві доньки і чотири сини.

Батьки Андрія рано відійшли до вічності. Мама Кубічка Марія, родом з Малого Березного, померла восени 1925 р., на 42 році життя. Батько Кубічка Юрій, родом з Великого Березного, помер на початку 1928 р., на 49 році життя.

В тому ж 1928 році, померли дві сестри Андрія: Анна – на 20 році життя і Марія – на 22 році життя.

Так в сім’ї залишилися четверо братів: Іван, Степан, Андрій і Юрій.

Початкову освіту Андрій здобув у Малоберезнянській народній школі, закінчивши вісім класів. Опісля, здобував професію шевця у Великому Березному, однак згодом перервав навчання і вступив до Василіянського Чину, отримавши монаше ім’я Арсеній.

Після закінчення вступного вишколу у Мукачівському монастирі, брат Арсеній проживав в Імстичівському монастирі, а з приходом Радянської влади на Закарпаття, був переведений до Малоберезнянського монастиря.

Невдовзі почалося переслідування греко-католицької церкви і Василіянський монастир у Малому Березному було закрито, а Настоятеля о. Миколая Шепу ЧСВВ – заарештовано.

Деякий час, брати-монахи разом з о. Мелетієм Малиничем ЧСВВ, проживали у сільському парафіяльному будинку, але й звідти їх „попросили” висилитись. Таким чином, монахи, які „пішли за Христом”, опинилися в ситуації, про яку колись сказав Господь: „Лисиці мають нори, й птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити” (Мт. 8, 20).

Спочатку, брат Арсеній жив у Юрія Шіпоша – мешканця Малого Березного. В цьому часі бр. Арсеній влаштувався на роботу у Жорнавський лісокомбінат, де працював бджолярем. А опісля працював в будівельній організації у Великому Березному.

Дізнавшись, що у сусідньому селі Мирча, господар Василь Балаж здає одну кімнату, бр. Арсеній переселився туди.

„Ану чи не поступиться вчорашній монах?!” – говорили між собою мешканці села. Однак бр. Арсеній продовжував жити монашим життям, не зважаючи на пануючий тоді атеїстичний режим. Його кімната у с. Мирча була більше схожа на каплицю, ніж на звичайне помешкання. А щонеділі, він їздив на Службу Божу у костели Великого Березного та Перечина.

Наступним місцем проживання бр. Арсенія стала хатина померлого місцевого гончаря. Після того, як бр. Арсеній поселився в тій старій хаті, для місцевих жителів вона почала пригадувати церковний майдан у колись діючому Малоберезнянському монастирі. Проживаючи ще в монастирі, бр. Арсеній був там садівником і квітникарем. Завдяки його праці, монастирське подвір’я завжди було озеленене та прикрашене квітами. Ось так і подвір’я хатини у с. Мирчі, після оселення в ній бр. Арсенія, стало подібним на те монастирське подвір’я – тут був впорядкований сад і цілий квітник, який також служив потребам мешканців села. Але найголовніше – помешкання бр. Арсенія було прикрашене святістю.

В старшому віці, бр. Арсеній працював шевцем у селі та ремонтував людям взуття.

Його часто відвідували: о. Борис Краснобродський ЧСВВ, Волосянська Марія та Хохрун Марія.

Війшов до вічності 25 липня 1988 року.

Похований на сільському цвинтарі у рідному Малому Березному.

Нехай буде йому Вічная памʼять!

• Матеріали зібрав: о. Франціск Онисько ЧСВВ

бр. Арсеній з рідним бр. Мар’яном.

Могила бр. Арсенія на сільському цвинтарі у Малому Березному.

Вшанування пам’яті бр. Арсенія – 21.10.2014

Шепа Василь (Миколай – монаше ім’я) народився 27 грудня 1914 р. у с. Підгоряни Мукачівського району на Закарпатті (тепер м. Мукачево, мікрорайон Підгоряни). Народився у багатодітній сім’ї сільського господаря, де, крім Василя, було ще два брати та дві сестри.

У 1925 р. у рідному селі закінчує початкову школу. Після вчиться чотири роки у Мукачівській горожанці (гімназії) та один рік відвідує підготовчий курс для вступу у виш.

У 1930 р. вступає на кандидатуру та новіціят до Мукачівського Святомиколаївського монастиря оо. Василіян на Чернечій горі. На новіціяті отримує нове ім’я – Миколай. Після закінчення складає у 1932 році перші монаші обіти. У 1937 р. складає вічні обіти у Василіянському Чині.

У 1935-1938 рр. навчається при Мукачівському та Ужгородському монастирях. У 1939 р. їде на навчання до міста Оломовець у Чехословаччині, де закінчує богословські студії. Цього ж року Пряшівський єпископ Павло Гойдич, ЧСВВ, висвячує М. Шепу на ієромонаха. Після священичих свячень настоятелі скеровують о. Миколу на служіння до Мукачівського монастиря оо. Василіян, де він пробув до 1941 року.

Бр. Мар’ян Щока ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Микола Шепа ЧСВВ, бр. Юліан Мигович ЧСВВ (Імстичівський монастир)

У травні 1941 року о. Миколу призначають до Боронявського Святоблаговіщенського монастиря оо. Василіян у якості настоятеля. Тут о. Микола активно розбудовує господарство монастиря. Разом з ним у цей час у Бороняві служить у якості економа монастиря ще один визначний василіянинЗакарпаття о. Йосиф Завадяк, ЧСВВ.

У травні 1943 року знову був скерований до Мукачівського монастиря.

Наприкінці 1944 року о. Шепу призначили на служіння до Малоберезнянського Святомиколаївського монастиря оо. Василіян. На початку 1948 о. Микола був призначений настоятелем цього ж монастиря.

16 березня 1948 року Обласна рада депутатів своєю постановою вирішила закрити останні василіянські монастирі на Закарпатті, а саме Боронявський та Малоберезнянський. В останньому служив настоятелем о. Микола. Після такого рішення 30 березня цього ж року о. Шепа пише скаргу до влади СРСР, де вимагає пояснення незаконного рішення про закриття монастиря, однак не отримує жодної відповіді.

Після закриття у квітні 1948 року Малоберезнянського монастиря та заборону діяльності оо. Василіян у межах Провінції Св. Миколая, о. Микола змушений був покинути монастир та переїхав до с. Великі Ком’яти (Виноградівський район, Закарпатської області), де Вікарій Мукачівської Греко-католицької єпархії, Микола Мурані, призначив його обслуговувати вірних греко-католиків. Тут отець Микола проживає до моменту арешту. 26 червня 1948 року Закарпатським обласним Управлінням МДБ УРСР було видано ордер на арешт, а саме взяття під варту було здійснено 1 липня 1948 р. Цього ж дня розпочалося слідство над о. М. Шепою, яке тривало до початку вересня 1948 року. Однак вартий уваги той факт, що на основі матеріалів Справи № 1976 видно, що слідство, а точніше, допит свідків, органи КДБ здійснювали ще далеко до самого арешту. Уже на початку травня відбуваються допити свідків: селян-помічників та вірних активістів, які відвідували чи працювали у Малоберезнянському монастирі.

15 вересня 1948 року о. Миколу було засуджено на 25 років позбавлення волі та конфіскацію належного йому майна. о. М. Шепа у свою чергу подає касаційну скаргу про незаконність звинувачення та рішення суду, однак вона була відхилена. Вирок залишається у силі і наприкінці вересня о. Микола був доставлений на місце ув’язнення. Своє покарання о. Миколавідбуваву виправно-трудових таборах м. Воркути Комі АССР.

28 листопада 1955 р. рішенням Президії Верховного Суду УРСР за попереднім протестом Прокурора СРСР Ардерихіна І. Л. було переглянуто судову справу о. Миколи та вирішено, що міру покарання, яка була встановлена у термін 25 років, зменшити до вже відбутого терміну: 7-ми років і чотирьох місяців, а також звільнити засудженого з під варти.

Вийшовши на волю о. Шепа не повертається додому на Закарпаття, але оселюється у м. Воркута, де й відбував своє ув’язнення. Лише наприкінці 50 років ХХ ст. о. Микола повертається до рідних Підгорян, що на Мукачівщині.

Тут, попри усі заборони та труднощі, постійний нагляд органів КДБ веде активну підпільну душпастирську діяльність, яка не обмежується лише рідним селом. Географія діяльності о. Миколи сягає цілого Закарпаття, а навіть, як свідчать очевидці, виходить за його межі. о. М. Шепа часто обслуговував села за Ужоцьким перевалом, зокрема навідувався до с. Сянки, Турківського району, Львівської області. Говорячи про підпільну діяльність о. Миколи треба сказати, що він активно підтримує з’язки з іншими отцями василіянами, що діяли у підпіллі, і, попри неможливість жити у монашій спільноті, веде глибоке духовне монаше життя, ревно виконуючи устав та правила св. Василія. Про активну підпільну душпастирську діяльність о. Шепи свідчить також багато особистих і літургійних речей, які залишилися у Імстичівському та Боронявському монастирях.

У 1990 р. рішенням Закарпатської Обласної Прокуратури о. Миколу Шепу, ЧСВВ, було реабілітовано.

На початку 90 рр. ХХ ст. о. Микола Шепа, першим відправив публічне богослужіння у греко-католицькій церкві св. Михаїла, яка першою була повернута греко-католикам на Мукачівщині. Після відродження Греко-католицької Церкви та Василіянського Чину на Закарпатті о. Миколу було призначено настоятелем Імстичівського монастиря св. Михаїла.

Будучи настоятелем в Імстичеві о. Шепа на прохання о. Павла Мадяра, ЧСВВ, Протоігумена оо. Василіян на Закарпатті, також допомагав у душпастирстві о. Богдану Тодавчичу, ЧСВВ, настоятелю Боронявського монастиря, який також після виходу з підпілля розпочав своє відродження. За браком священників о. Микола також обслуговував села довкола Імстичева.

В останні дні свого земного життя о. Микола мав важку хворобу, що йому постійно дошкуляла. Помер у м. Мукачеві, 12 серпня 1992 року і за старанням вже згадуваного о. Павла Мадяра, ЧСВВ, його тіло було перевезено до Імстичівського монастиря оо. Василіян, де й поховано на монашому цвинтарі.

Сьогодні, коли згадуємо 100 річчя від дня народження цього великого Василіянина, Апостола Срібної Землі, як його називали сучасники, а також дякуємо Богові за дар 25-річчя виходу Греко-католицької Церкви з підпілля, – маємо пам’ятати наших духовних батьків і гідно цінувати дар віри, який зберегли, примножили, і передали його нам наші попередники, що були невтомними та мужніми у проповідуванні Євангелії.

Ієром. Лука Буняк, ЧСВВ

Використана література:

1. Особова Справа Шепи Василя Олексійовича, № 1976, КДБ, УРСР. Матеріали Закарпатського Обласного Державного Архіву, фонд 2558. Архів, 1990.
2. Свідчення о. Павла Райчинця, ЧСВВ, Протоігумена Провінції Св. Миколая оо. Василіян на Закарпатті, свідка життя та підпільної діяльності о. Миколи Шепи, ЧСВВ.
3. Рукопис книги І. Клованича, Село Бороняво і його духовні діти.

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ