Отець Діонізій Дребітко ЧСВВ

Отець Полікарп Лозан ЧСВВ

Отець Теофан Скиба ЧСВВ

Отець Августин Станканинець ЧСВВ

Отець Йосиф Завадяк ЧСВВ

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ

ІЄРОМОНАХ ПОЛІКАРП ВАСИЛЬ ЛОЗАН ЧСВВ

06.08.1908-15.04.1972 рр.

Народився майбутній Василіянин в с. Нижній Студений, Міжгірського району, Закарпатської області; при Св. Тайні Хрещення отримав ім’я Василь.

Його батько помер в 1927 році, а мати – в 1908 році.

Василь мав двох сестер: Анастасію та Євдокію.

Навчався у місцевій школі чотири класи, опісля вчився у Берегівській гімназії, де також закінчив чотири класи. Відтак вступив до Василіянського Чину. Чернече випробування почав у Мукачівському монастирі, прийнявши чернече ім’я Полікарп.

14 серпня 1928 року, брат Полікарп склав перші тимчасові обіти убожества, чистоти і послуху.

У 1932 році, бр. Полікарп є слухачем риторики у Лаврівському монастирі (Львівська область).

У 1933-1934 рр., студіює філософію у Добромильському монастирі (Львівська область).

26 листопада 1933 року, складає Богові вічні обіти у Добромильському монастирі.

У 1934-1937 рр., бр. Полікарп вивчає теологію в Ужгородській духовній семінарії, виконуючи при цьому монаше служіння в Ужгородському монастирі.

У Мукачівському монастирі, 1929 рік.

Після закінчення філософсько-богословських студій, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка, 7 лютого 1937 року, уділив бр. Полікарпу пресвітерські свячення, у монастирській церкві оо. Василіян в м. Ужгороді. Тут же, на наступний день, нововисвячений ієромонах Полікарп відслужив свою першу Святу Літургію.

Приміційну Святу Літургію, у родинному селі Нижній Студений, о. Полікарп служив того року на свято Вознесіння Господнього.

Класична Гімназія при Ужгородському монастирі, 1937 рік. о. Полікарп Лозан ЧСВВ − Префект.

Після пресвітерських свячень, Протоігумен Полікарп Булик ЧСВВ, призначив о. Полікарпа префектом ліцею при Ужгородському монастирі.

Перед окупацією м. Ужгорода Угорськими військами, був переведений до Малоберезнянського монастиря.

********************

ВАСИЛІЯНСЬКА КЛАСИЧНА ГІМНАЗІЯ У С. ВЕЛИКИЙ БИЧКІВ

Великий Бичків – селище міського типу в Рахівському районі, Закарпатської області. За переписом 1848 року в Бичкові проживало 2320 чоловік. На даний час, проживає 9422 , з них переважна більшість українці.

У 1938 році, Василіяни перенесли сюди із м. Ужгорода класичну гімназію, в якій навчалися близько 200 учнів. Навчання тривало 8 років і випускники отримували свідоцтво про середню освіту. Ще в Ужгороді, о. Полікарп був Префектом Класичної гімназії, і коли гімназію, після окупації Ужгорода мадярськими військами, перевели до Бичкова, він продовжив виконувати роботу Префекта, як також викладав учням Релігію.

Будинок церковної школи у Великому Бичкові.

Варто додати, що з розпадом Австро-Угорщини в 1918 році українське населення Бичкова написало Меморандум до уряду ЗУНР у Львові про бажання бичківців об’єднатися з Україною, 250 бичківців вступили в ряди Гуцульської армії, 8 односельців брали участь в Хустському з’їзді 21 січня 1919 року, який прийняв історичне рішення про возз’єднання краю з Соборною Україною. Із входженням Закарпаття до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік) Бичків був одним з найбільших революційних і культурницьких центрів Закарпаття, за що чеські урядовці називали його „Малим Харковом” − по аналогії з тодішньою столицею Радянської України. Селищні організації були одні з наймасовіших в краї. Культурне життя селища концентрувалося навколо товариства „Просвіта”, яке тут було засновано в 1920 році. В Бичкові було створено хор, хату-читальню, оркестр, драмгурток, організацію „Пласт”, гімнастичне товариство „Сокол”, „Освітнянський союз”, футбольний клуб „Довбуш”, сільськогосподарські курси. В грудні 1933 року в Бичкові засновано театр „Нова сцена” − перший український професійний театр Закарпаття. Окрім василіанської гімназії, освіту в селі, бичківські школярі здобували у горожанській школі, п’яти державних народних (початкових) школах, які діяли в рідному селі у 20-х − 30-х рр. ХХ ст. 12 лютого 1938 року бичківці 2276 голосами „за” і п’ятьма „проти” підтримали Українське національне об’єднання. Саме з цим селищем пов’язані останні години перебування президента Карпатської України Августина Волошина на рідній землі.

На цьому тлі, виховна та викладацька діяльність о. Полікарпа у Великобичківській гімназії оо. Василіян, стала підставою до обвинувачення його у антирадянській діяльності. У Протоколі допиту від 23.02.1949 р., записано таке зізнання о. Лозана: „Якщо йдеться про політичні переконання, то я є прихильником українського націоналізму, й тому, в часах правління Волошина, коли я був викладачем релігії в с. В. Бичків, виховував там учнів в націоналістичному дусі, поширював ідеї створення „Самостійної України”, виступав за А. Волошина, називаючи його нашим батьком і визволителем”.

Звичайно що, таке зізнання було сказане не без примусу, й навряд чи, було сказане так, як записано у Протоколі, оскільки основою викладацької діяльності Василіян в Гімназії с. В. Бичків було − защепити в учнях насамперед духовні зародки. Щоправда, відчуття своєї ідентичності та приналежності до рідного краю, також було не менш важливим аспектом виховної діяльності у Василіянській гімназії. Тим не менше, одразу після окупації села угорськими військами, гімназія була закрита, а учнів розпущено, так як вважалося, що тут пропагуються політичні ідеї, несумісні з новим режимом.

********************

ЖЕРТВА «МАДЯРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ»

У травні 1939 року, о. Полікарп з Великого Бичкова був направлений до Мукачівського монастиря, де навчав початкуючих монахів грецької та латинської мови.

Внаслідок панування в краї політики „мадяризації”, місцеві Василіяни були змушувані сприяти цій політиці, зокрема у своїх проповідях, які вони виголошували під час публічних богослужінь. Так виникло роздвоєння духовенства, одна частина якого стала під „Короною святого Стефана”, а інша – пішла всупереч цій „Короні”. „Корона святого Стефана” була символом угорської влади. О. Полікарп був одним із тих священиків, хто відмовлявся вихваляти цю корону у своїх проповідях, за що став її жертвою.

У Будапешті (Угорщина), перед висилкою у Румунську Трансільванію. 1941 рік.

В лютому 1941 року, разом з о. Мелетієм Малиничем ЧСВВ, о. Богданом Мересієм ЧСВВ, о. Діонізієм Дребітко ЧСВВ, о. Йосифом Завадяком ЧСВВ та о. Антонієм Станканинцем ЧСВВ, був арештований мадярською жандармерією та висланий у Трансільванію (історична область Румунії) в с. Нікула. Тут важко захворів і через п’ять місяців був переведений до с. Марія-Повч (Угорщина). Лікувався тут до січня 1943 року.

У січні 1943 року отримав дозвіл повернутися на Закарпаття і був призначений до Імстичівського монастиря (Іршавський район), де виконував своє служіння до 1944 року.

********************

ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС МУКАЧІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ У С. ДІДОВО

З жовтня 1944 року по серпень 1946 року, о. Полікарп проживав у с. Дідово, Берегівського району. У цьому селі був господарський комплекс, що належав Мукачівському монастирю. О. Полікарп був завідуючим розміщеного тут господарства та одночасно виконував священиче служіння в окрузі. На той час, господарський комплекс складався з 150 га землі, були коні й воли, як також господарська техніка. Монастирські землі обробляли тринадцять сімей місцевих жителів, які проживали в домах, що належали монастирю.

Панорама села Дідово.

Греко-католицької церкви тут не було, однак була каплиця, в якій служив о. Полікарп. У богослужіннях, які проводились у цій каплиці брали участь лише бажаючі, число яких, налічувалось від 30 до 40 осіб.

З 1944 р. по 1946 р., о. Полікарп також був також членом сільської ради с. Дідово. На цю посаду був обраний по тій причині, що місцеве населення на той час, в основному було угорськомовним, а він єдиний знав руську (українську) мову. Основною функцією, яку виконував о. Полікарп у сільраді, була перекладацька.

Сучасний вигляд колишнього монастирського будинку у с. Дідово.

На фото: Протоігумен о. Павло Райчинець ЧСВВ, розпитується у працівників історію будинку.

На даний час будинок використовується як кафе-ресторан.

У грудні 1945 року, місцеві працівники Міністерства державної безпеки СРСР, намовляли о. Полікарпа до співпраці. Основними його завданнями мали б бути: виявлення каналів нелегального перетину кордону з території СССР до інших країн і навпаки та виявлення злочинної діяльності уніатського духовенства супроти комуністичної партії й радянської влади.

На основі документів кримінальної справи можна зробити висновок, що о. Полікарп був формально завербований до співпраці з органами держбезпеки. Однак, в дійсності о. Полікарп ніколи не співпрацював із згаданими органами.

Відомо, що проживаючи у с. Дідово, він допомагав різними засобами тим особам, які рятувалися від радянського терору. А про духовних осіб, на яких мав доносити, подавав лише позитивні характеристики. Це стало причиною, що о. Полікарп сам став звинувачений у невиконанні належних обов’язків супроти Радянської влади. Як член сільської ради, він мав обов’язок повідомити відповідні установи про наміри нелегальних перетинів кордону, про які знав. А як таємний працівник держбезпеки, мав виявляти незаконні дії духовенства. Не виконуючи згадані поручення, о. Полікарп сам став „злочинцем” супроти держави і в листопаді 1947 року, був вилучений із списку секретних співпрацівників держбезпеки, хоча в дійсності, ніколи не працював у цій сфері.

У цей період, за розпорядженням вищого начальства, частина населення Берегівського району, в тому числі й частина жителів села Дідово, мобілізовувалась в робочі батальйони. Це був призив молоді у ФЗО („Школы Фабрично-заводского обучения”). Траплялося, що молодих людей забирали, нібито, лише на три дні, але затримували на місяці, а декого відпускали додому більше ніж через рік. Це спричинило, що багато хто став ухилятися від мобілізації. В більшості, населення Берегівщини було мадярське й серед жителів с. Дідово, ходили слухи, що молодь призивають не у ФЗО, а відправляють у Сибірські табори, як відплату за знущання мадярів над євреями. До таких припущень схиляв і той факт, що Начальник Військкомату, де реєстрували молодь, був єврей.

Весною 1946 року, на прохання місцевої молоді, о. Полікарп поцікавився у військкоматі, по яким причинам визивають молодих людей. Там він дізнався, що молодь нікуди забирати не збираються, а всього-на-всього, ставлять на облік. Цю інформацію він передав місцевій молоді. Однак, став із-за цього жертвою фальшивих доносів. Саме о. Полікарпа звинувачували в розповсюдженні між жителями с. Дідово фальшивої інформації про те, що молодь призивають не у ФЗО, а забирають у Сибірські табори.

У 1946 році, монастирські землі у с. Дідово, були відібрані органами Радянської влади. Причиною цього було те, що о. Полікарп, нібито не здавав державі належної кількості урожаю та приховував точну кількість землі, що належала Мукачівському монастирю. Під час відсутності о. Полікарпа, представники державної влади опечатали монастирські склади, а майно конфіскували.

********************

АРЕШТ

У постанові на арешт від 10 лютого 1949 року говориться, що злочинна діяльність о. Полікарпа проявлялася в наступних діях:

«В період існування Закарпатської України, т.зв. „української влади Волошина”, будучи викладачем у Василіянській гімназії, о. Лозан проводив активну націоналістичну діяльність і виступав за агресивну політику фашистської Німеччини.

Виховував студентів в націоналістичному дусі і закликав їх до боротьби за створення „Самостійної України” під протекторатом Німеччини.

Являється агентом Ватикану і за дорученням, прибув звідти на Закарпатську Україну у 1926 році, для проведення активної місіонерської, антикомуністичної і антирадянської діяльності.

Після возз’єднання Закарпатської області з Радянською Україною, о. Лозан почав висказувати антирадянські погляди і виступати проти мироприємств, що проводила Партія, як також проти Радянської Влади.

На даний час о. Лозан проводить серед населення активну антирадянську діяльність, скеровану на те, щоб зірвати заходи по колективізації, набору в школу ФЗО („фабрично-заводское обучение” – рос.), своєчасного виконання державних поставок і розповсюджує провокаційні слухи про те, що наближається війна між США і Англією з одного боку та Радянським Союзом з іншого боку та поразкою у цій війні Радянського Союзу.»

15 лютого 1949 року, о. Полікарпа Лозана ЧСВ було арештовано Берегівським відділом МДБ.

11 червня 1949 року, на Надзвичайній Нараді при Міністрі Державної Безпеки СССР, було постановлено ув’язнити о. Полікарпа у виправно-трудовому таборі, терміном на десять років, конфіскувавши при цьому усе його майно.

********************

ОЗЕРЛАГ

Озерний виправно–трудовий табір (Озерлаг, Спеціальний табір №7) − це найбільший табірний комплекс в СРСР (Іркутська обл.), що входив в систему таборів ГУЛАГу.

Озерлаг був організований в грудні 1948 року. Створення цього табору було заздалегідь спланованою акцією МВС в рамках репресивної політики радянської держави, головним завданням якої було зосередження політичних в’язнів у спеціальних місцях ув’язнення, що відрізнялися особливою суворістю режиму від звичайних таборів.

Озеолаг був розбитий на табірні пункти, що розташовувалися між м. Тайшет і Братськ. Тут одночасно містилися до 40 000 ув’язнених, що працювали на будівництві ділянки БАМу Братськ–Тайшет і далі до Усть–Кута, а також на лісозаготівлях, дерево-переробки, виробництві та постачанні пиломатеріалів, шпал і збірних дерев’яних будинків.

Як зазначено у протоколі закритих зборів первинної парторганізації першого відділу Озерлагу від 18 квітня 1951 року, постановою уряду в системі МВС СРСР організовані спеціальні табори для утримання в них засуджених для позбавлення волі: шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів, учасників інших антирадянських організацій і груп та осіб, що становлять небезпеку своїми антирадянськими зв’язками і ворожою діяльностю.

Для ув’язнених, що містилися в таборах Озерлагу, був встановлений суворий режим, що забезпечував надійну ізоляцію і сувору дисципліну. Строгий режим передбачав: використання ув’язнених переважно на важких фізичних роботах під посиленою охороною; десятигодинний робочий день і строгі вимоги до ув’язнених з виконанням ними встановлених норм виробництва; посилений нагляд за ув’язненими в зонах і на виробничих об’єктах; суворе покарання: переведення на штрафний режим, утримання в карцері, позбавлення на тривалий час листування та інші покарання за відмову від роботи, за порушення табірного режиму і схильність до втечі.

За свідченням самих ув’язнених, умови тут були вкрай важкими. „Ми безперестанку перебували під спостереженням. На ніч бараки зачинялися, але і вдень ув’язненим не дозволяли вільно ходити навіть усередині зони. Ув’язнені носили особливу табірну форму з номерами на фуфайках і брюках. Строго обмежувалося і контролювалося листування, дозволяли писати додому тільки два рази на рік. Працювали в неймовірно важких умовах, при сильному морозі, без теплого одягу, напівголодні”, − згадував колишній в’язень Озерлагу І. Бергер. Інший озерлаговець К. Штайнер згадував: „Ми наївно вважали, що спецтабори були створені, щоб полегшити умови ув’язнення політв’язнів, відділивши їх від кримінальників. В реальності, вони були організовані, щоб краще їх тероризувати”.

Ув’язнені жили в атмосфері свавілля і зловживань з боку посадових осіб. Як вказував І. Є. Киричевський, „постійний голод, важка непосильна праця, погані умови побуту − ось основні причини гибелі людей, плюс знущання, приниження, нерідкі побої, не кажучи вже про розстріли: бувало, що конвоїр посилав в’язня набрати води або хмизу і коли той ішов, розстрілював його, вказуючи це як спробу втечі.

11 червня 1949 року, було виписане розпорядження відіслати о. Полікарпа в Озерлаг, для ув’язнення терміном на 10 років.

З архівних документів можна довідатися про точне місце його перебування:

Іркутська область, Алзамайский район, п/о Чуна, п/я 215/5-051.

Місцевість заслання о. Полікарпа Лозана ЧСВВ в Іркутській області

У 50-х роках, праця в’язнів в цих районах, була зосереджена на заготівлі і обробці деревини. В Чунському лісному масиві знаходилися основні лісозаготівельні пункти Озерлагу. Тут же розташовувалися його лісопереробні підприємства, в першу чергу Чунський деревообробний комбінат (ДОК), який не тільки забезпечував потреби залізниці Тайшет-Лена, але і постачав продукцію (пиломатеріали, стандартні збірні будинки) на «великі будови соціалізму», в тому числі на будівництво Сталінградської ГЕС і Головного Туркменського каналу.

********************

ЗВІЛЬНЕННЯ З УВ’ЯЗНЕННЯ

Зміни, що відбувалися в країні після смерті І. В. Сталіна, торкнулися і табори ГУЛАГу. Велике пожвавлення серед ув’язнених викликав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року «Про амністію».

14 лютого 1955 року, о. Полікарп написав скаргу Генеральному Прокурору СРСР. У цій скарзі, він просив переглянути справу, так як розслідування його вини, було проведено частково і показання свідків були недостовірні.

Скарга була прийнята і 14 листопада 1955 року, Прокурор Відділу по Спецсправам Прокуратури РСФСР, дав розпорядження перевірити справу о. Лозана.

14 травня 1956 року, Президія Закарпатського обласного суду постановила виключити з обвинувачення о. Полікарпа епізоди, щодо належності його до агентури Ватикану та висказування ним про неминучість війни Америки і Англії проти СРСР. Президія скоротила термін ув’язнення до фактично відбутого, скасувала поразку в правах і дала розпорядження негайно звільнити його з-під варти.

На цей час, о. Полікарп перебував у 10-му лагвідділі УИТЛК УМВД Молотовської обл., в ст. Всесвятская, Чусовського району (з 01.09.1955). Звідси й був звільнений влітку 1956 року.

********************

ПІДПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ НА БЕРЕГІВЩИНІ

З ув’язнення о. Полікарп повернувся на Закарпаття обезсиленим та з надірваним фізичним здоров’ям. Однак це не завадило Ієромонаху, в умовах підпілля греко-католицької Церкви, надалі свідчити про Христа і продовжувати його місію серед місцевого населення. Повернувшись із заслання, о. Полікарп оселився у м. Берегові, Закарпатської області, і тут здійснював підпільну душпастирську працю.

Будинок у м. Берегові, в якому проживав о. Полікарп після повернення з ув’язнення.

Християнам, яких у той час було позбавлено можливості участі у Святих Тайнах Церкви, о. Полікарп віддано уділяв Святі Тайни підпільно. Незважаючи на свою фізичну неміч, він до останку присвячував себе на служіння людським духовним потребам.

В часах підпілля, християни в особливий спосіб відчували потребу участи у Святих Тайнах. Саме священики, між якими і о. Полікарп Лозан ЧСВВ, сміливо несли усім потребуючим цю можливість, адже якраз через Святі Таїнства, Христос живе і діє у своїй Церкві. «Передовсім у літургійних службах, Христос є завжди присутній у своїй Церкві» (Пор. ККЦ, 1088). Саме тому, як правдиві священики Христа, такі особи як о. Полікарп, потайки відправляли Святі Літургії, проповідували Слово Боже, уділяли Святі Тайни Покаяння і Євхаристії, Хрещення і Миропомазання та Єлеопомазання, і таким чином, підтримували Церкву Христову живою і діяльною навіть серед переслідувань.

*******************

ВІДХІД ДО ВІЧНОСТІ І ПОХОРОН

О. Полікарп Лозан ЧСВВ, відійшов у вічність 15 квітня 1972 р. на 64-му році життя, 44-му монашого життя та 35-му році священнослужіння, у м. Берегово, Закарпатської області. На похороні о. Полікарпа, який відбувся 17 квітня, були присутні Протоігумен Антоній Мондик ЧСВВ, о. Микола Шепа ЧСВВ та о. Борис Краснобродський ЧСВВ, як також інші священики.

********************

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ О. ПОЛІКАРПА ЛОЗАНА ЧСВВ, ЧЕНЦЯМИ ВАСИЛІЯНСЬКОЇ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ

• ВІДНАЙДЕННЯ МІСЦЯ ПОХОВАННЯ

17 вересня 2009 року, Протоігумен Провінції Святого Миколая о. Павло Райчинець ЧСВВ, разом з о. Франціском Онисько ЧСВВ, вирушили з Малоберезнянського Монастиря до м. Берегова, на пошуки місця поховання о. Полікарпа. За інформацією, о. Полікарп був похований на міському цвинтарі у м. Берегові, однак про точне місце поховання не було відомо. Пошуки могили о. Полікарпа ускладнювало й те, що поряд із загальним цвинтарем, був розміщений «римо-католицький» цвинтар, а на якому саме з них була могила – не було відомо.

Після кількагодинних пошуків, які виявилися безуспішними, випадково знайшлися особи, які повідомили, що знають, де проживає родина блаженної пам’яті о. Лозана. В такий спосіб, о. Протоігумен спочатку зустрівся з родичами Василіянина, які й показали місце його поховання. Як виявилося, о. Полікарп був похований на римо-католицькому цвинтарі м. Берегова.

о. Павло Райчинець ЧСВВ, розмовляє з родичами о. Полікарпа.

Родич о. Полікарпа, показує о. Протоігумену місце поховання Василіянина.

Місце поховання о. Полікарпа Лозана ЧСВВ − «римо-католицький» цвинтар у м. Берегові.

• ПОСВЯЧЕННЯ НОВОВСТАНОВЛЕНОГО ПАМ’ЯТНИКА

27 жовтня 2011 року, Протоігумен о. Павло Райчинець ЧСВВ, освятив у м. Берегові нововстановлений пам’ятник блаженної пам’яті о. Полікарпу Лозану ЧСВВ.

Нехай буде Вічна пам’ять цьому Василіянину, який цілковито віддав своє життя на служіння Христу і Його Церкві.

Матеріали зібрав о. Франціск Онисько ЧСВВ

********************

Використані матеріали:

1. Архів СБУ у Закарпатській області, Кримінальна справа Лозана Полікарпа Михайловича, № 2210, 1949 рік.
2. Кузнецов С. И., Лагеря ГУЛАГа и ГУПВИ на территории Иркутской области.

Отець Павло Петро Мадяр ЧСВВ

«Апостол Закарпаття»

(1923-1996)

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Отець Мелетій Михайло Малинич ЧСВВ

1911-2003

Народився отець Мелетій 11 жовтня 1911 р. в багатодітній родині. До Василіанського Чину вступив на Закарпатті в 1926 р. і свої перші тимчасові обіти склав у 1928 р., а вічні – у 1936 р.

Висвячений на священика 17 грудня 1937 р. єпископом Олександром Стойкою.

Вкінці 1940 року був заарештований за „проукраїнську політику” василіян, разом з: о. Діонізієм Дребітко ЧСВВ, о. Богданом Мересієм ЧСВВ, о. Полікарпом Лозаном ЧСВВ, о. Йосифом Завадяком ЧСВВ та о. Антоніє Станканинцем ЧСВВ. В Ужгородському монастирі, над затриманими ченцями провели слідство і відправили їх до в’язниці у м. Будапешт (Угорщина), а опісля – до Будапештського монастиря отців Єзуїтів.

Після недовгого перебування у монастирі отців Єзуїтів в Будапешті, о. Мелетія разом з іншими українськими василіанами, під супровід конвою, відправили у Румунську Трансільванію до василіанського монастиря в с. Нікула, поблизу міста Герла. Цей період о. Мелетій описав у своїй книжці „Із нашого церковного Минулого”.

Повернувшись з Румунії, проживав у Мукачівському монастирі. Після заснування Ужгородського монастиря у 1912 році, працював тут у василіанській гімназії.

У 1943 році брав участь у місійних заходах, які проводили Василіяни на Закарпатті.

В історичних матеріалах залишилося студентське посвідчення о. Малинича, яке вказує, що у 1945 році, він був студентом Державного Закарпатського Університету, на біологічному факультеті.

На початку радянської окупації Закарпаття, о. Мелетій проживав у Малоберезнянському монастирі. У 1946 році, був Настоятелем цього монастиря.

Зі спогадів про той період, о. Мелетій згадував, що Малоберезнянський монастир перебував на лінії вогню – німецькі війська, відступаючи, обстрілювали з монастиря гарматами радянські війська. Щодо діяльності, радянське керівництво дозволяло виголошувати проповіді у монастирі під час богослужінь, але органи безпеки весь час давали розпорядження, що і як проповідувати.

Після ліквідації комуністами василіянського монастиря в Малому Березному в 1948 р. сповняв підпільне священиче служіння у Великоберезнянському і Воловецькому районах. Офіційно працював на у Карпатській Дослідній Станції. Згодом, до часу відродження Греко-Католицької Церкви і Василіянського Чину проживав у Сваляві на Закарпатті. Тут, в умовах підпілля виховував кандидатів до монашого стану і кандидатів до священства.

В часах підпілля написав чимало праць, серед яких найважливіші:

• „Із нашого церковного минулого”.
• „Православ’я і неправослав’я у світлі церковного року”.
• „В знаках часів”.

З 1994 р. був духівником і сповідником у Малоберезнянському монастирі.

Помер о. Мелетій 1 листопада 2003 року. Похований у Малоберезнянському монастирі.

********************

Фотографії з життя о. Мелетія Малинича ЧСВВ

Брат Мелетій після складення перших обітів

Студентський квиток бр. Мелетія

о. Мелетій (крайній праворуч), в центрі – о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, зліва – о. Панкратій Гучко ЧСВВ.

Монастир оо. Єзуїтів в Будапешті (Угорщина), в якому о. Мелетій перебував перед виселенням в Румунію, у 1941 р.

о. Мелетій після ліквідації Василіянських монастирів радянською владою.

о. Мелетій на роботах у Карпатській дослідницькій станції, 60-ті рр. 20 ст.

п. Петро Юрійчук з дружиною в гостях у о. Мелетія, 60-ті рр. 20 ст.

о. Мелетій та о. Борис Краснобродський ЧСВВ в Малоберезнянському монастирі, 90-ті рр. 20 ст.

о. Мелетій в Малоберезнянському монастирі, 90-ті рр. 20 ст.

Останні роки життя о. Мелетія. Малоберезнянський монастир.

Місце поховання о. Мелетія – монаший цвинтар у Малоберезнянському монастирі.

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Отець Антоній Августин Станканинець ЧСВВ

(1905−1999)

„Над вавилонськими ріками,

там ми сиділи й ридали,

як згадували Сіон. (…)

Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду,

Нехай забудеться десниця моя”.

Псалом 137

Народився майбутній монах-василіянин, священик 21 липня 1905 року у м. Ужгороді в сім’ї службовця. Батька звали Дионізій (Станканинець), а матір − Єлизавета (Шнайдер).

Окрім Августина, в його сім’ї були ще три брата:

Йосиф (1907 р. нар.). З 1941 року проживав в Угорщині (Гайдудорог); був греко-католицьким священиком.

Георгій (1910 р. нар.). Проживав у м. Хусті та був викладачем музики.

Іван (1919 р. нар.). В майбутньому лікар. Проживав у м. Берегові.

Августин мав також трьох сестер:

Марія (1909 р. нар.). З 1939 року проживала у Чехословаччині, де працювала вчителькою.

Марта (1912 р. нар.). З 1941 року проживала в Угорщині.

Вероніка (1915 р. нар.). Проживала в одному з сіл Ужгородського району.

У віці сім років Августин поступив вчитися в Ужгородську початкову школу, де закінчив чотири класи. Опісля продовжив навчання в місцевій гімназії, яку закінчив у 1921 році. Наступним кроком був вступ до Чину Святого Василія Великого. Монаше життя розпочав у Мукачівському монастирі оо. Василіян на Чернечій горі. Монаше ім’я обра Антоній.

У 1922 році, ігумен мукачівського монастиря о. Єронім Маліцький ЧСВВ, направив брата Антонія в Лаврівський монастир (Львівська обл.).

У 1925 році, був переведений до Кристинопільського монастиря (тепер м. Червоноград, Львівської обл.).

У 1927 році, о. Протоігумен Львівської Провінції відіслав бр. Антонія на навчання до м. Риму (Італія), де він провчився до 1931 року у Григоріальній греко-католицькій семінарії під назвою „Коллегіум Рутенікум”. Під час перебування в Римі, бр. Антоній в числі 30-ти студентів був присутній на аудієнції з Папою Римським Пієм ХІ, від якого отримав Апостольське благословення.

У 1930 році був рукоположений у священичий сан греко-католицьким єпископом Петром Гебеєм. Своє священиче та монаше служіння о. Августин виконував у Мукачівському монастирі.

З 1934р. по 1935 р., був редактором Василіянського часопису „Благовісник”, в якому друкував також свої статті. Між іншим, під час допитів службами безпеки, о. Станканинцю було пред’явлено № 2-й цього журналу за 1935 рік, де була опублікована його стаття, яка засуджувала комуністичну партію та радянську дійсність.

В період приналежності території Закарпатської України до Чехословаччини, відвідував різні міста і села, де проводив богослужіння та проповідував Слово Боже.

*******************

Мадярське переслідування

У 1939 р. був виселений мадярськими військами з території Закарпаття і поміщений в монастирі у с. Повч (Угорщина), де пробув до 1941 року, після чого знову повернувся до Мукачівського монастиря. Будучи в с. Повчі., Настоятель монастиря Євчак, показав о. Антонію Акт мадярських окупаційних військ, де було зазначено, що Станканинець виселений із Закарпаття за те, бо під час наступу мадярських військ у 1938 році на м. Мукачево, намовляв Чехословацькі війська, щоб вони взяли в полон мадярський танк. Однак такого, по словах о. Антонія ніколи не було.

У лютому 1941 р., був арештований разом з вісьмома співбратами по Чину, серед яких були такі як: о. Мелетій Малинич ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ та о. Діонізій Дребітко ЧСВВ; були між ними також три ієромонахи з Угорщини. Санкціями регентського комісара Закарпатської України Миколи Кузьми, о. Станканинець був висланий, в числі дев’ятьох василіян до Румунії у Трансільванію (історична область Румунії) в с. Нікула. Угорська влада звинувачувала даних василіан у анти мадярській діяльності, яка полягала в тому, що василіяни не пропагували мадяризацію закарпатського населення. Після смерті комісара Кузьми М., о. Станканинцю, разом з іншими отцями було дозволено повернутися на Закарпаття у травні 1942 р.

Перед висилкою в Румунську Трансільванію. Будапешт, 1941 рік. Монастир оо. Єзуїтів.

Після повернення на Закарпаття, виконував служіння в Ужгородському монастирі. Однак в скорому часі Протоігумен Вартоломей Дудаш ЧСВВ відправив о. Антонія до Марія-Повчі (Угорщина), де він знаходився до липня 1943 року, після чого знову повернувся до Ужгородського монастиря, в якому пробув до серпня 1944 р.

З серпня 1944 р. по березень 1947 р. проживав у Мукачівському монастирі. був помічником Ігумена; завідував монастирською бібліотекою. За порученням Ігумена о. Івана Сатмарія ЧСВВ, показував гостям цінну літературу, що зберігалася у монастирській бібліотеці. Був викладачем літургіки для монахів.

********************

Радянське переслідування

о. Антоній Станканинець і о. Леонтій Дебель ЧСВВ – Ужгородський монастир – 17.05.1946

Восени 1946 р., за дорученням Ради Міністерства УССР, у Мукачівському монастирі була проведена перевірка бібліотечної літератури, з метою виявлення серед неї книг антирадянського характеру. Оскільки о. Антоній був завідуючим монастирської бібліотеки, як він зізнався під час допитів, − близько сотні примірників, які можна було б поставити під сумнів, сховав до архіву монастиря незадовго до здійснення перевірки. Однак всі книги о. Станканинець сховати не встиг. Перевірка здійснювалася кілька денними візитами держпрацівників. Не раз, отця Антонія заставали за працею у бібліотеці. Врешті, працівники – які до цього часу здійснювали перегляд літератури поверхнево − зауважили, що розміщення книг у бібліотеці змінено і деяких книг бракує. Повторною перевіркою було вилучено з бібліотеки близько 40 книг антирадянського змісту. Це лише заінтригувало ревізорів і в подальшому, з монастирської бібліотеки було вилучено приблизно 5 тисяч книг.

7 квітня 1945 року, за дорученням єпископа Теодора Ромжі, о. Антоній на свято Благовщення Пресвятої Богородиці, відправив богослужіння у с. Тростник, Свалявського району. Перед богослужіннями, о. Станканинець запропонував вірним піти всім разом до православної церкви, яка до недавнього часу належала греко-католикам, і попросити православного священика, щоб той повернув ключі від церкви колишнім власникам. Тридцять осіб згодилися на цей крок. Разом з отцем Станканинцем вони пішли до церкви. Дочекавшись, поки закінчаться богослужіння у церкві, спільнота греко-католиків зайшла всередину до того, як православні почали виходити. о. Антоній одразу попрямував до престолу і попросив у православного священика ключі від церкви. В той час, хтось із православних викрикнув греко-католикам: „Геть із храму!”. Після чого між вірними обох конфесій зчинилася бійка. Два або три чоловіки були побиті до крові. Бійку спинили працівники міліції.

Після відібрання у василіян Мукачівського монастиря, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа, призначив о. Станканинця парохом у с. Сусково, Свалявського району. У цьому селі о. Августин священнодіяв до 5 квітня 1949 року, після чого був заарештований органами державної безпеки. Під час своєї праці у с. Сусково, окрім богослужінь, час-від-часу, особливо у неділі та свята, збирав у себе на квартирі молодь (близько 30 осіб) та проводив з нею релігійні зайняття. На той час, навчання дітей релігії було заборонено. Однак, основуючись на своїх переконаннях та за власною ініціативою, о. Станканинець продовжував релігійну працю між молоддю та старшими греко-католиками, які відмовились перейти на „православ’я”.

Заарештований був за те, що нібито „в квітні 1945 року, з метою насильницького захвату приміщення православної церкви села Тростник, Свалявського району, спільно з куркульськими елементами цього села спровокував реакційну частину греко-католиків на відкриту боротьбу проти православного населення й тоді, під час богослужінь, за посередництвом шантажу та агітації, організував „антирадянську волинку” у цьому ж селі.

В результаті організованої „антирадянської волинки”, учасниками був побитий голова сільради комуніст Н.Н.

На даний час Станканинець, будучи священиком у с. Сусково, проводить нелегальні збори студентської молоді, яку під прикриттям навчання релігії, обробляє в антирадянському дусі”.

Такі дані були записані 30 березня 1949 року в ПОСТАНОВІ на Арешт о. Августина.

Відбиток пальця та особистий підпис о. Августина. 1949 р.

На початку допитів скривав своє перебування в Італії, Румунії та Галичині. Однак, під час наступних в цьому зізнався. Про те, чому скрив своє перебування у вищезгаданих країнах, слідчому сказав наступне: „Виходячи з прочитаних мною статей в радянській пресі про те, що Рим і Ватикан веде ворожу політику по відношенні до Радянського Союзу, я мав намір скрити від розслідування своє перебування в Римі у минулому… про своє перебування у Румунії та в західних регіонах України я змовчав тому, бо не хотів, щоб слідчі цікавилися особами, з якими я там спілкувався, та коли і з якою метою я там був і чим займався”.

Однак, в одному з протоколів допиту, є перелік осіб, з якими отець Антоній перебував за кордоном. Мабуть допити були настирливими!

********************

Карагандинський виправно-трудовий табір

Приміщення колишнього управління Карлагом

о. Антоній Станканинець ЧСВВ, був засуджений на двадцять п’ять років ув’язнення в ИТЛ. Покарання відбував у Карлазі.

Карлаг спочатку дістав назву: “Карагандинський радгосп-гігант ОГПУ”, і метою його організації стало створення основи сільськогосподарського виробництва для важкої промисловості Центрального Казахстану. Освоїти грандіозний район Центрального Казахстану – було його почесним та відповідальним завданням.

Умови життя ув’язнених Карлага були важкими. Ось, для прикладу, Акт, складений працівниками-наглядачами Гулага, від 5 лютого 1941 р.: „Ув’язнені розміщені в стандартних бараках. Стіни бараків саманові, внутрішнє устаткування − подвійні нари. Підлоги земляні, зимових рам немає. Бруд, вогкість, печі в бараках опалюються не щодня. У чоловічому бараку температура повітря +4 C, в жіночому +16 C. У багатьох ув’язнених немає постільного приладдя. Баня, пральня дизкамери з причини відсутності палива працюють з великими перебоями. Виявлені масова вошивість, брак білизни, яка не міняється і не стирається. Зимовими речами забезпечене менше 50% ув’язнених. Більшість одягнена не по сезону, на ногах літнє взуття. Кип’ячена вода, як в бараках, так і на роботах відсутня. На роботах немає навіть сирої води. Ув’язнені замість води їдять сніг. Живлення за якістю не відповідає калорійності. Є випадки невиходу на роботу із-за нестачі взуття та одягу. Ув’язнені, такі, що не вийшли на роботу з цих причин, трактуються, як відмовники від роботи, яким видається пайок відмовника, і відправляють в ШИЗО (штрафний ізолятор)”.

(http://www.dobrodel.net/weather.html)

У Карлазі був й третій відділ (пізніше перейменований на перший) – в’язниця у в’язниці, де ув’язненим додавали термін покарання, піддавали тортурам, розстрілювали. У цьому відділі відомою була виїзна колегія Карагандинського обласного суду у складі трьох осіб, звана „трійкою”. Вироки виконувалися на місцях. Засуджених ставили на коліна на край ями, заздалегідь виритої іншими ув’язненими, і стріляли в потилицю. Розстріляні бралися на облік з грифом „Помер”; особисті справи знищувалися.

о. Антоній серед ув’язнених в Карлазі.

Карлаг ряснів, не лише дешевою робочою силою, але й мав міцний мозковий центр. У ньому знаходилися відомі всьому світу вчені, воєначальники, діячі культури, політики, люди духовного звання: єпископи, священики, монахи. Серед цієї верстви в’язнів опинився й отець Антоній Сканканинець ЧСВВ.

Однак, завдяки таким як він, Караганда стала центром Католицької Церкви у Радянському Союзі, отримавши в народі назву „Другого Риму”. Цьому сприяло збільшення чисельності католицького населення (поляків та німців), яке було сюди депортоване. Але основною причиною розвитку католицької віри та практики релігійного життя, становило духовенство.

Отець Антоній потайки відправляв Божественну Літургію, уділяв святі Таїнства. Він став одним з найбільш впливових духовних кадрів, які були необхідні для збереження католицької віри та відродження Церкви в Україні.

Вже в середині 50-х рр. в Караганді було три католицькі церкви, які відкрили без дозволу влади. Однак, діяли вони не довго і протягом 1957 р. всі три були закриті. Доводилось єднатися зі своїми співбратами по Чину, що працювали в умовах підпілля на Україні, та душпастирювати без церковних будівель. О. Станканинець відправляв Службу Божу у домах надійних віруючих, сповідав, катехизував, підготовляв до Хрещення, Вінчання й т.д. Це була велика праця, оскільки десятки років, ув’язнені християни були позбавлені можливості брати участь у Святих Таїнствах Церкви, до якої належали і яку визнавали, хоча й потайки.

В умовах ув’язнення та заслання, о. Станканинець, як і багато священиків в Караганді, стає своєрідною, нелегальною „церквою”, що знаходиться у постійному русі та уділяє Святі Таїнства.

отець Антоній в каплиці. На засланні служив для німців у римо-католицькому обряді.

Указом від 24.03.1956 р., термін покарання отцю Станканинцю скорочено до десяти років.

27 липня 1957 року, він був звільнений з Карлагу, та нажаль, на Україну повернутися йому не дали можливості. Так виглядає, що на Україні він був би більшою загрозою для радянської політики, ніж в Караганді. Вижити пощастило, а ось повернутися пощастило не одразу. Минуло ще багато років заслання, відчуження від рідної землі, народу і Церкви, поки нарешті настала легалізація Греко-Католицької Церкви в Україні.

До того часу, отець Антоній далі продовжував працювати як священик серед депортованих та ув’язнених християн різних національностей. В цілому, його підпільна діяльність у Караганді тривала понад 30 років.

У 1977 році, католицька спільнота Караганди, що нараховувала біля 1500 осіб, переважно німців, врешті отримала офіціальну реєстрацію та дозвіл на будівництво храму. В основі цього храму було закладене жертвенне служіння та мучеництво багатьох священиків та збережена в суворих умовах віра тисячі католиків. Будівництво та освячення церкви в Караганді, зробило її центром католицизму на території Радянського Союзу.

Німецький дослідник Герд Штріккер так характеризує роль Караганди у ті часи: „Регіон Караганди в Казахстані, з, мабуть, півмільйоном депортованих, різних національностей, став центром католицизму в Радянському Союзі, „Ватиканом Радянського Союзу”, як називали місто депортовані. Після смерті Сталіна у 1953 р. відчинилися брами багатьох таборів, які були там розміщені. Серед них було значне число священиків, які після звільнення, ще певний час залишалися в Караганді. Таким чином, в середині 50-х рр. в Караганді було одночасно п’ять-шість, деякий час навіть дванадцять підпільних священиків”.

Серед цих священиків працював також ієромонах Василіянського Чину, о. Антоній Станканинець.

********************

Реабілітація

На рідне Закарпаття, до м. Ужгорода, о. Станканинець повернувся лише у 1991 році, коли був реабілітований й проживав у родичів.

У 1995 році відбулась канонічна візитація усіх підпільних василіан на Україні. Візитацію здійснював тодішній Протоархимандрит Василіянського Чину, о. Ізидор Патрило. За його вказівкою, о. Станканинець був направлений до Бучацького монастиря (Тернопільська область). Навіть у цьому він проявив монаший послух і цілковиту посвяту свого життя вищим цілям.

о. Антоній в Бучацькому монастирі Отців Василіян.

З Ужгорода до Бучача о. Станканинця перевіз о. Павло Райчинець ЧСВВ.

За час перебування у Бучацькому монастирі, його часто навідували отці з Закарпаття.

Цей період був для о. Антонія своєрідною відлигою, прикінцевою весною його монашого життя. Хоча й хворий, немічний, без одного ока, він все ж таки чувся щасливим, адже пережив складні, довгі роки й не зламався. А зараз, у стінах легальної монашої обителі в спокої та безпечній молитві, в чистоті та опіці, він по-новому переживав цінність свого монашого покликання.

о. Павло Райчинець у о. Антонія. м. Бучач, 1996 рік.

Помер о. Антоній 24.10.1999 р. в м. Ужгороді у лікарні.

Похований у Малоберезнянському монастирі св. Миколая на Закарпатті (Великоберезнянський район).

Похорон отця Антонія у Малоберезнянському монастирі

Отець Антоній був єдиним Василіянином Закарпатської Провінції Святого Миколая, якому, після звільнення з ув’язнення не дозволили повернутися на Батьківщину. Було багато його побратимів − василіян, які поверталися й працювали як духовні провідники серед закарпатського населення в умовах підпілля. Без сумніву, звільняючи їх з ув’язнення, радянська влада передбачала фактор підпільної праці.

Наскільки небезпечним вважали о. Станканинця, що не дозволили йому повернутися на Закарпаття після ув’язнення!

Звичайно, що спостерігаючи за його працею на засланні, в умовах, непридатних не лише до душпастирства, але й до нормального існування, можна була припустити, наскільки діяльним він буде на рідних землях, серед братів по Чину й священству, серед населення, якому проповідував та серед якого поширював духовні й моральні цінності.

Починаючи від свого вступу до монастиря, як також, протягом усього свого монашого й священичого життя, о. Антоній відзначався неймовірною дисципліною та незламністю, був людиною слова.

Очевидці – брати-монахи, які пам’ятали його зі спільного життя у Мукачівському монастирі, згадують про нього як про строгого монаха, який не пропускав найменшої поблажливості у виконуванні розпорядку монастиря та монаших правил. Тим не менше, поважали його усі, оскільки бачили в ньому приклад – о. Антоній був строгим насамперед сам до себе.

Мабуть, саме ця строгість та серйозність по відношенні до свого духовного покликання, допомагала о. Станканинцю, залишатися вірним та незламним серед переслідувань, допитів й ув’язнень.

Такі люди назавжди залишаться для нас прикладами вірності, навіть, серед переслідувань й смерті.

В наш час, коли пам’ять про тоталітарні режими поволі затирається, історія життя о. Антонія Станканинця ЧСВВ і йому подібних, пригадує нам правду, яку нам сьогодні мало хто розповість.

Суспільство опиняється під загрозою завжди, коли стає зрадливим й податливим.

Нехай історія життя о. Станканинця стане для нас взірцем вірності та відданості своїй Церкві, Державі, своїй сім’ї й усьому, що для нас має якусь цінність.

Свого часу, Ісус Христос сказав про Івана Христителя ось ці слова: „На що ви вийшли подивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж ви вийшли подивитись? На чоловіка одягненого у м’яку одежу? Таж ті, що носять м’яку одежу, сидять у царських палатах. Чого ж тоді вийшли? Побачити пророка? Так, кажу вам, і більше ніж пророка” (Мт. 11, 7-9).

Що пророкує нам цей звичайний, здавалось би, монах? На що нам звертає увагу його історія? Хто сьогодні зміг би дорівнювати йому?

ВІЧНА ЙОМУ ПАМ’ЯТЬ!

********************

Використані матеріали:

• Бургарт Л. А., Влияние массовых депортаций и трудовых мобилизаций на формирование Караганды как центра католической веры в СССР.

• http://www.dobrodel.net/weather.html

• Архів СБУ у Закарпатській області. Кримінальна справа, Станканинец Августина Дионизовича, № 2286, С-5715, 1949 р.

о. Франціск Онисько ЧСВВ

10.05.2010 р.

Малий Березний

Отець Павло Петро Мадяр ЧСВВ

«Апостол Закарпаття»

(1923-1996)