08 червня 2012 р., Протоархимандрит Василіянського Чину Святого Йосафата потвердив Правильник Провінції Святого Миколая в Україні
ДО ВІДОМА ЧЕНЦЯМ ПРОВІНЦІЇ СВЯТОГО МИКОЛАЯ ТА ВСІМ ЗАЦІКАВЛЕНИМ
Усім Отцям Василіянського Чину Св. Йосафата
Слава Ісусу Христу!
Високопреподобні й дорогі Отці!
«Гідність священика випливає з його влади над дійсним Христовим Тілом і над містичним Його Тілом» – пише св. Йоан Золотоустий. На закінчення „Року Священика” хочу Вас усіх привітати у Христі і поділитися радістю священичого покликання і посланництва. Хочу скласти Вам найседечніші побажання щастя і добра, зокрема справжньої радості у Господі, що нас покликав до священства. «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся! Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома» (Фл 4,4-5). Нехай ці слова св. Апостола Павла повністю й постійно здійснюються у Вашому особистому, спільнотному та душпастирському житті. Оскільки ми беремо участи у Христовому Священстві, то молитовно бажаю Вам потрібних ласк, щоб щораз то більше уподібнюватися до самого Христа Господа. Христове Священство є джерелом, взором і натхненням кожного священика – царського для всіх християн та ієрархічного для всіх рукоположених.
Цього року кожний з нас мав чимало нагод роздумувати на тему священства і священика. Нехай ці гарні роздуми та різні святкування залишаться назавжди у Вашій пам’яті та в серці, породжуючи найкраще цінення нашого покликання й посланництва. Зокрема пам’ятаймо, що брати участь у Христовому Священстві означає продовжувати Його священицьке служіння, стаючи посередниками між Богом і людьми.
Із закінченням „Року Священика” я також хочу виявити мою солідарність і співчуття до Вас і разом до всіх католицьких священиків. Ми всі є свідками того, що сучасний світ – віддалений від Бога та Божих Заповідей – намагається всіма засобами використовувати скандали зі сторони окремих священиків проти священства, як такого – неначе б то треба засудити всіх Апостолів за те, що зробив Юда – зрадник. Були численні спроби втягнути між винуватцями єпископів, кардиналів і навіть самого Святішого Отця Папу Римського. Ми всі зрозуміли, що це справжня війна не проти зловживань або в захист тих, хто став жертвою від осіб, які мають огидні психічні відхилення. Це спроба зруйнувати Католицьку Церкву – найбільшу моральну силу в сучасному суспільстві. Тому я солідарно ставлюсь до Вас і до всієї Церкви. Труднощами і переслідуваннями не треба знеохочуватись. Так, як в минулому, також і сучасна криза – з Божою допомогою – принесе позитивні наслідки. Золото вогнем очищується. Нехай сучасні труднощі стануть нагодою для того, щоб насправді переосмислити наше священиче покликання зокрема під богословським, духовним, душпастирським та євангельським оглядом. Стараймося невтомно цінити наше покликання і заохочувати молодих до священичого і чернечого стану.
Нехай Господь, Добрий Пастир, заступництвом Пресвятої Богородиці, щедро благословить Вас усіх, скріпляючи у виконуванні Христового священства: приносити жертву за людські гріхи, навчати закону Господнього, освячувати людські душі та провадити їх до Царства небесного.
Ваш у Христі,
о. Василій Ковбич ЧСВВ
Протоархимандрит
Рим, 10 червня 2010 р.Б.
ДЕКРЕТ
про освоєння та застосування
нового Статуту Василіянського Чину Святого Йосафата
Я, отець Василій КОВБИЧ, Протоархимандрит Василіянського Чину Святого Йосафата, виконуючи обов’язки свого уряду, зокрема ті, які стосуються дбання про добро усіх ченців і кожного зокрема, а також цілісності Чину, кожної Провінції та всіх Чернечих осідків,
після затвердження нового Статуту Василіянського Чину Святого Йосафата Конгрегацією для Східних Церков 18 липня 2009 року (лист прот. № 70/2004), з наслідком безпосереднього набрання чинності adexperimentum (на пробу) до Звичайної Генеральної Капітули 2016 року,
зважаючи на те, що після ревної праці ченців та всіх тих, кому було доручено це завдання, виконано переклад офіційного італійського тексту на мови, які вживаються у нашому Чині, для того, щоб усі ченці могли поглиблено зрозуміти кожне правило та увесь Статут, і його спонтанно застосовувати,
силою повноважень, які випливають з мого уряду згідно з канонічним правом та цим же Статутом, порадившись з моєю Радою та компетентною Церковною владою,
для добра нашого Чину, усіх Провінцій і всіх Чернечих осідків, як також для добра усіх ченців та кожного ченця зокрема, видаю даний Декрет, яким наказую,
щоб кожен Протоігумен вжив усіх необхідних заходів для того, щоб до 31 березня 2010 року кожен окремий чернець, що йому підпорядкований, здобув ґрунтовне знання зобов’язуючого Статуту, аби від цієї дати застосування приписів цього Статуту могло відбуватися на якнайвищому рівні. До згаданої дати Статут повинен виконуватися з належною обережністю, зважаючи на період, призначений на ознайомлення з цими приписами, а також на те, що правила зобов’язуючого Статуту не вносять численних нововведень, які б могли створити проблеми для збереження чернечої дисципліни. Самі Протоігумени повинні дати відповідні розпорядження Вчителям новиків, щоб включити Статут, який став чинним, до програм виховання, щоб, таким чином, новики добре зрозуміли і прийняли, в духовному та буквальному вимірі, усе, що приписане Статутом.
Даний Декрет стає чинним від сьогоднішнього дня, незважаючи на жодні протилежні рішення та розпорядження.
Дано в Римі дня 19 січня 2010 року Божого.
о. Василій Ковбич, ЧСВВ
Протоархимандрит
о. Єфрем Кончак, ЧСВВ
Головний Секретар
Блаженний Йосафат Коциловський
Блаженний Павло Гойдич
Блаженний Северіян Бараник
Блаженний Яким Сеньківський
Блаженний Віталій Байрак
Блаженний священномученик Йосафат Коциловський ЧСВВ,
єпископ Перемишльський
Владика Йосафат, хресне ім’я Йосиф Коциловський, народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Його батько був послом до Галицького сейму. Йосиф Коциловський після закінчення початкової школи навчався в гімназії у містечку Ясло. Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. Протягом 1896-1901 рр. молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. У 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, відчуваючи покликання до священичого стану, маючи намір студіювати богослов’я. Подолавши певні труднощі, Й. Коциловський вступає у 1901 році в Colegium Rutenum у Римі за скеруванням перемишльського владики Чеховича. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: “Записки питомців руської Колегії у Римі”. Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Апgеlісит, одержавши докторат із філософії у 1903 р. та з теології у 1907 році. Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов’я Духовної семінарії у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту Отців Василіян та приймає на облечинах монаше ім’я Йосафат. Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом, викладав богослов’я в монастирі ЧСВВ у Лаврові. 1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся назад у Західну Україну та склав довічні монаші обіти.
23 вересня 1917 року був призначений єпископом Перемишльсько-Самбірської єпархії. Архієрейські свячення о. Й. Коциловського відбулись в Перемишлі. Зразу ж владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.
Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції. Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею.
Як правдивий учень Христа, владика Йосафат дуже багато терпів, починаючи з 1939 року, коли східну частину єпархії з Перемишлем зайняли більшовики. Перебув нелегку 3-річну німецьку окупацію. Був заарештований польською Службою Безпеки 21 вересня 1945 року і перевезений до польської комуністичної тюрми у Ряшеві, у якій знаходився до 17 січня 1946 року. 18 січня 1946 року, потрапивши до рук більшовиків, перебував у тюрмі НКВС до 24 січня, після чого був звільнений і перевезений назад до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, владика Йосафат, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав, написану там власною рукою, заяву вірності папі Пієві XIII: «У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення».
26 червня 1946 року владика Йосафат був заарештований вдруге та силоміць вивезений на схід польськими і радянськими військами. Його переводили з однієї тюрми до іншої, над ним дуже знущалися, примушуючи всіляко до співпраці. Опісля, перевізши владику до Києва, його намовляли перейти на православ’я, що він рішуче відкинув, вказуючи на те, що він не є радянським громадянином, і вони не мають права його судити. Владика важко захворів на запалення у в’язниці, і тоді з огляду на вік і стан здоров’я його кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва.
Перед святом св. священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи, що смерть за плечима. Помер 17 листопада 1947 року. Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко–Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й дороговказом. Його мощі коло 1977 р. були перевезені з Києва спершу на Янівський цвинтар у Львові, а згодом до Стрия на Львівщині, а пізніше у с. Яблунівка. Тепер знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию.
27 червня 2001 р. святіший отець Іван Павло ІІ у Львові проголосив священномученика Йосафата блаженним.
Блаженний священномученик Павло Ґойдич ЧСВВ,
єпископ Пряшівський
Блаженний Павло Петро Гойдич прийшов на світ 17 липня 1888 р. в Руських Пеклянах (Словачинна). Був охрещений в неділю 23 липня та названий символічним іменем Петром – «скалою», бо й на неї потім опиралася наша стражденна Греко-Католицька Церква серед розбурханих хвиль безбожництва та зневіри. Його батько Стефан Гойдич був там священиком і разом з дружиною жив праведно. На загал священичі покликання продовжувалися в родині Гойдичів досить довго біля 200 років. У 1890 р. родина Гойдичів переїхала на іншу парафію до с. Цігелки, де майбутній проводир вірних Христового стада провів свої дитячі та юнацькі роки.
Родинна атмосфера, в котрій зростав малий Петрусь, була проникнута глибокою пошаною один до однoго, дисципліною та почуттям порядку, любов’ю, доброзичливістю до всіх людей тощо. О. Стефан, як зазначає у своєму двотомнику «Життя, віддане Богові» о. Мар’ян Поташ, ЧСВВ, був великим приятелем народу, цікавився всіма проблемами своїх парохіян, служив доброю радою та подавав поміч, де тільки міг. Ці гарні чесноти виробив у собі також і Петрик, розвиваючи їх і надалі на нелегкому життєвому шляху.
Відповідальний хлопчина вчився добре в місцевій школі, а потім у Королівській гімназії в Пряшеві. Те, чого навчився сам, міг завжди пeредати успішно й іншим. Науці віддавав він тоді всі свої сили. Власною скромністю та лагідністю вмів опановувати та втихомирювати навіть найбільш роз’ярених товаришів. Друзі такого зразкового співтовариша по навчанні любили, визнаючи його авторитет. Заздрість була далекою для Петрової душі – він щиро тішився добрими оцінками своїх колег. Його молодість була наповнена чистою радістю Божої дитини. Висока моральність, побожність, пильність, витривалість… полонили всіх, хто з ним жив і зустрічався.
Людина веселої вдачі, милого вигляду, непоганий спортсмен, талановитий музикант… Родина вже бачила в ньому визначного лікаря… Проте йому запали в серце одні слова, почуті на реколекціях: «Я народився для вищих справ», через що він забажав стати Господнім слугою, бути зачисленим в ряди Христових учнів.
1907 р. Петро Гойдич вступає на теологію в Пряшеві. Подальші студії продовжив у Будапешті, де під проводом доктора Ганауера веде строге аскетичне життя. Його дисциплінованість виявлялася в точному заховуванні денного порядку. Він завжди був на своєму місці, керуючись тільки волею Всевишнього. На вільному часі молодого теолога можна було бачити біля професорів, а особливо в присутності найбільшого Вчителя – Євхаристійного Ісуса. Теологічні студії він закінчив з відзнакою. Один з його професорів о. Іван Дудек так висловився про нього по-пророчому на одній зі своїх лекцій: «Побачите, що з нього вийде пряшівський єпископ…».
1911 р. Разом зі своїм старшим братом Корнелієм приймає Тайну свящества в целібаті, заручившись таким чином із Божественним Спасителем. Священичі свячення йому вділив єп. Валій, високий церковий ієрарх, який вже тоді добачав у ньому свого помічника в майбутності. Христовий атлет відзначався найбільше двома вагомими чеснотами: покорою та чистотою серця, щоб у такий спосіб якнайкраще стати схожим на нашого Господа Христа. Очевидці стверджували, що це була скромна та покірна людина ангельської чистоти. 1914 р. єп. Новак бере його на працю у свою канцелярію, одночасно призначаючи адміністратором м. Сабінов.
1922 р. o. Петро Гойдич вступає до василіянського монастиря на Чернечій горі біля м. Мукачева, де він 23 січня 1923 р. після належного випробувального періоду одягнув василіянську рясу. Своєю ревністю та покорою він швидко завоював прихильність усіх своїх молодих братів у новіціяті. На Чернечу гору до Мукачева, звідки почалося його монаше життя, уже будучи владикою, він приїздив щорічно, щоб відбути духовні вправи, як також часто любив проводити відпустку по василіянських монастирях. 1924 р. складає перші монаші обіти та призначається до монастиря в Ужгороді, де активно провадить молодь в організації Апостольства молитви, дає реколекції та місії.
1926 р. Св. Апостольський Престол іменував Павла Гойдича Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії. Того ж року складає монашу професію в монастирі Отців Василіян у Крехові.
З 1927 р. керує Пряшівською єпархією. Папа Пій XI іменує його титулярним єпископом Гарпазьким, викликаючи негайно до Рима, де на свято Благовіщення у храмі св. Климента відбувається його хіротонія. У 1943 р. Папа Пій XII призначає його пряшівским єпископом.
У 1951 р. за визнання своєї віри Павла Гойдича засуджено на досмертне ув’язнення, страту прав і титулів та конфіскацію майна. Будучи людиною золотого серця, він став у в’язниці, направду, “всім для всіх”. Всі його дуже швидко полюбили, навіть тюремні вартові. Його бажана присутність кожного заспокоювала та зміцнювала. Привітна усмішка ніколи не щезала з єпископового обличчя.
1960 р. проголошено амністію, що стосуватися також і хворого 70-літнього Преосв. Павла. Проти єпископового звільнення розпочали протест у Празі представники Православної Церкви. Того ж року покірний страждалець помирає в леопольдівській в’язниці в день свого народження. Поховано Павла Гойдича під № 681. У 1968 р. відбулася ексгумація тілесних останків владики і їх було перевезено до Пряшева, а згодом переміщено з каплиці до катедральної крипти.
Коли в 1995 р. Святіший отець Іван Павло II відвідав Пряшів, то прийшов поклонитися мощам василіянського єпископа-мученика Павла Гойдича і молився біля його гробу в Катедральному соборі Пряшева.
4 листопада 2001 Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив його блаженним у Римі. Свята Христова Церква святкує пам’ять свщмч. Павла Гойдича 17 липня, як в’язня Любові, оборонця святої віри, як приклад вірності своєму Творцеві, народові й Церкві, великого шанувальника Пречистої Діви Марії та Пресвятого Христового Серця.
Блаженний Дрогобицький преподобномученик
Северіян Бараник ЧСВВ
Народився 18 липня 1889 року у Вугневі, біля Рави (Львівська обл.). До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року у Крехові. Там закінчив пробу чернечого життя і 16 травня 1907 року склав свої перші чернечі обіти, а схиму – 21 вересня 1910 року.
Філософсько–богословські студії проходив у монастирях Провінції, а довершував їх, у зв’язку з російською окупацією Галичини, у Загребі, де 14 лютого 1915 року прийняв святу Тайну Священства. Коли наступного дня 15 лютого новоієрей відправляв приміцію, першу Святу Літургію, то його мама бачила це у сні і всім оповіла, що їхній Стефанцьо став священиком.
Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, де він працював як катехит і редагував дитячий журнал “Наш приятель”, відкриваючи дітям очі на Божу любов. Також ієром. Северіян був провідником Товариства Апостольства Молитви та Марійського Товариства для хлопців, дівчат і ремісників, настоятелем сиротинця, давав повчання монахам, провадив реколекції для вірних. Відзначався привітністю, щирістю та доброзичливістю до всіх. 26 листопада 1931 р. ієром. Северіяна призначено ігуменом монастиря та адміністратором церкви Святої Трійці в м. Дрогобичі, де він продовжив різноманітну працю для народу. Був провідником Апостольства Молитви, товариства Доброї Смерті, Марійської дружини для хлопців і домогосподарок, письменником, сповідником, проповідником, місіонарем. Його ревне служіння не обмежується тільки працею у храмі, але виходить й поза нього. Ієром Северіян скоро став добрим приятелем молоді, постійно цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, був також енергійним громадським діячем і членом Міської Ради.
Коли в Дрогобич прийшли радянські війська, то кадебісти заборонили ієром. Северіяну залишати стіни Святотроїцького монастиря, мотивуючи це воєнним часом, хоча їм йшлося про обмеження діяльності ревного священика, що голосив правди Божі. Вірні радили ієром. Баранику та Сеньківському якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони знали, що їх може очікувати смерть, але за Христа вони на все були готові.
НКВС забрало ієром. Северіяна до Дрогобицької тюрми 26 червня 1941 року і його більше ніхто живими не бачив. Після відступу більшовиків люди бачили спотворене тортурами тіло ієромонаха Северіяна на території в’язниці. Зі слів пана Йосифа Ластов’яка на грудях ієром. Бараника був вирізаний хрест. Наприкінці 40 р. місцевий прокурор оповідаючи п. Софії Морській про знущання у тюрмі, говорив, що в’язнів закопували до шиї в землю та ходили по їхніх головах. Місце захоронення ієром. Северіяна, як вказують численні свідчення, – у спільній «братській» могилі на цвинтарі по вул. М. Грушевського в м. Дрогобичі.
Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.
Блаженний Дрогобицький преподобномученик
Яким Сеньківський ЧСВВ
Ієром. Яким Іван народився 2 липня 1896 року с. Великі Гаї коло Тернополя в багатодітній сім’ї селян Семена й Антоніни (із Кардубів) Сеньківських. Батько його – досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей, праці. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.
Теологічні студії закінчив у Львові. 4 грудня 1921 року в катедральному соборі св. Юра був рукоположений на священика. Згодом в м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов’я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року він вступає на новіціят Отців Василіян у Крехові. Перші обіти склав 1 березня 1925 р., а 31 серпня 1930 року – довічні обіти. Він був веселої вдачі, товариський, добрий та зразковий чернець. Захоплював усіх своєю природною побожністю, скромністю та працьовитістю.
У період від 1925 р. до 1927 працював співробітником на парафії с. Краснопуща на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові, де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина.
У 1932 році ієрм. Якима призначили до Львова, де він провадив Марійське Товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви й Третій Василіянський Чин. Часто, особливо під час Великого Посту, провадив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.
У 1938 р. Якима Сеньківського призначено до Дрогобича сотрудником парафії храму Пресвятої Трійці, де він з перших днів свого перебування здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого. Був завжди ввічливий та зі сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська діяльність, доповнилась новими елементами парафіяльна праця.
Однак у скорому часі прийшли в Галичину «визволителі», які заводили нові порядки, бажаючи припинити діяльність монастиря в м. Дрогобичі, адже популярність та проповіді золотоустого промовця Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра, майбутнє. Кожне його слово западало в душу та серце. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими.
Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував маси на збереження вірності Церкві, збереження монастиря в Дрогобичі. Безпощадний ворог не міг цього простити.
Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його разом із ієром. Северяном Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря, і їх більше живими ніхто не бачив. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. І також після закінчення війни прокурор Дрогобича сказав Ганні Вітошинській, служниці, що отця зварили в казані…
Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам’яті вірних, як найкращий зразок Божого священика та щирого українського патріота.
Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.
Блаженний Дрогобицький преподобномученик
Віталій Байрак ЧСВВ
Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в с. Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Святу Церкву. У 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, активним організатором громадської роботи.
4 вересня 1924 року він вступив до монастиря Отців Василіан. Після новіціяту у Крехові, приступив до студій, які проходили по монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (Червоноград). 26 лютого 1933 року склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 року був рукоположений на священика в Жовківському монастирі.
Свою першу Службу Божу відправив ієром. Віталій у рідному селі в присутності батьків, братів і сестер, родини й односельчан. Як же раділи тоді батьки, що їх мрія здійснилась, – для них було великою честю бачити разом з іншими ієром. Віталія при престолі.
У Жовкві ієромонах Байрак ще рік докінчував свої студії та одночасно провадив парохіяльне життя в церкві Пресвятого Серця Ісусового. Його також призначили заступником ігумена, доручивши його опіці парафіяльну канцелярію. Він став провідником Марійської Дружини, також очоливши і Товариство Апостольства молитви гідної смерті. Незважаючи на свою зайнятість, ієром. Віталій ще виїжджав на місії в різні місця Західної України. Багато жителів сіл Гадинківці, Пробіжної, Товстенького, Чорнокінців, Колиндян, Косова слухали його запальні й переконливі проповіді під час місій та реколекцій.
У червні 1941 р., згідно з волею настоятелів, ієромонах Віталій Байрак отримав призначення до Дрогобича, щоб заступити там замучених ієром. Северіяна та Якима. Будучи вже ігуменом Дрогобицького монастиря, о. Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність, ставши провідником тих же товариств, що й у Жовкві. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу потягала й інших. Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували о. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре «Миссионар» за 1942 год». Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року йому було інкриміновано статтю 54-10 КК УРСР та засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. Реабілітований 14.08.1995 року (лист Управлінням Служби Безпеки України від 30 січня 2001 року).
Його „провина” була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном, сівачем Божого слова та милосердя до ближніх. Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бригідках». Отак у внутрішній в’язниці УНКДБ Дрогобицької області закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. Він полюбив чесноту, а не гріх. Не страхався смерті, особливо за Христа. Його подвиги на духовній ниві увінчалися славою.
Свята Католицька Церква звеличує пам’ять блаженного Віталія Байрака 27 червня, спільно з іншими ісповідниками Христової віри.
ТРИ ПРОВІДНІ ПОСТАТІ ВАСИЛІЯНСЬКОГО ЧИНУ СВЯТОГО ЙОСАФАТА
Василіянський Чин Святого Йосафата, заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379) Київським митрополитом Йосифом Веляміном Рутським (1574-1637) і Святим священномучеником Йосафатом Кунцевичем (1580-1623), які своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на об’єднання християн, відіграли вирішальну роль у розвитку Василіянського Чину.
Цими трьома аскетичними особистостями відображається початкова стадія Чину. В їхню духовну ідентичність входять три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на об’єднання християн.
Святий Василій Великий
Правила і твори Святого Отця нашого Василія надали життю у спільноті певної структури і скерували монахів на служіння Церкві. Згідно із Святим Василієм, монаше вдосконалення реалізується у спільноті, життя в якій є наслідуванням християн первісної Церкви. Таке спільне життя є одним із способів Божого поклику, щоб виконувати служіння проповіді Царства Божого на землі. Справжнім критерієм такого життя є дотримування Божих заповідей і цілковита підлеглість владі Святого Письма і Церкві. Кожен член монашої спільноти покликаний жертвувати собою за своїх співбратів, відрікаючись від виконання власної волі з метою якнайкраще служити ближньому в дусі братньої любові. Монах не живе для себе, але для добра своїх співбратів. Особиста харизма кожного монаха стає добром цілої спільноти. У спільноті легше виконувати Божі заповіді, виявляти любов до ближнього, вести духовну боротьбу, вдосконалюватися шляхом практикування євангельських рад. Святий Дух єднає серця братів у Господі нашім Ісусі Христі і своїми дарами підтримує й освячує спільноту.
У своїх 80-х Моральних Правилах Святий Василій зібрав біля 1500 уривків Святого Письма, які стали основою для зрозуміння його 55 Ширших Правил і 318 Коротших Правил. В усіх Василієвих правилах, як також у листах та інших творах, спостерігаємо чудову рівновагу, що гармонізує життя молитви й праці чернечої спільноти під проводом наставника.
Святий Василій, як і всі справжні великі Святі, даючи відповіді на духовні питання свого часу, відповідає на прагнення і проблеми всіх наступних монаших поколінь. Його Правила визначили назавжди суть монашества.
Дух Василієвого Правила висвітленийвибраними уривками з його творів перед Статутом нашого Чину, під назвою УСТАВ.
Митрополит Йосиф
Митрополит Йосиф розвинув василіянську концепцію спільнотного життя в Чині, впроваджуючи у своїх монастирях єдину дисципліну і підпорядковуючи їх єдиному настоятелю. Новий Чин поєднав у собі духовність Сходу й організаційний відбиток Заходу.
Статут Василіянського Чину змістовно відображає структуру, розвинену митрополитом Йосифом і шістьма капітулами-нарадами, які відбулися за його життя, як також і наступними.
Митрополит Йосиф поширив роль василіянських ченців у Церкві і в суспільстві та сприяв розвиткові душпастирської, виховної і місійної діяльності Східної Церкви. Згідно з його настановами, монахи не тільки повинні зберігати монастирський розпорядок, але й бути святими, вченими, готовими до виконання будь-якої місії та відкритими до потреб Церкви і суспільства.
Святий Йосафат
Побожність Святого Йосафата заохочувала до дисципліни і до чернечого духу, сприяючи в рішучий спосіб поширенню василіянського монашества. Його життя пройшло в молитві і проповідуванні як монаха, а потім як єпископа. Джерелом глибокої духовності Святого було літургійне життя, з якого він черпав силу і натхнення для свого апостольського служіння. Святий Йосафат постійно молився, але особливу любов мав до літургійних молитов Східної Церкви.
Прагненням Святого Йосафата було об’єднати всіх християн, тому він постійно молився: «Господи, нам єдність подай!», і за з’єднання християн він пожертвував своє життя. Мученицькою смертю він постраждав у 1623 році; в 1643 році був проголошений блаженним, а в 1867 р. ― святим.
У 1932 році Апостольський Престол надав Чинові офіційну назву: «Василіянський Чин Святого Йосафата».
Інтернет ресурси ЧСВВ
УГКЦ
Єпархії УГКЦ
Мукачівська Греко-Католицька єпархія — www.mgce.uz.ua (укр)
Інститути богопосвяченого життя
Навчальні заклади
Медіа
Комісії
Прицерковні і мирянські організації
Інші ресурси
ГЕНЕРАЛЬНА УПРАВА
Василіянського Чину Св. Йосафата
Протоархимандрит, Генеральні Радники, Генеральний Економ і Генеральний Секретар разом становлять Головну Управу.
Спільним елементом цих урядів є завдання підтримки взаємин із церковними інституціями – на рівні Чину, і з державними інституціями – на рівні Головного осідку.
ПРОТОАРХИМАНДРИТ
Протоархимандрит є Ієрархом у Чині. Він представляє Чин перед Вселенською Церквою і суспільством, є законним представником Чину і має владу управління як у внутрішній, так і у зовнішній сферах, щодо всіх Ченців і всього, що стосується духовного та організаційного управління всіх Провінцій і Чернечих осідків Чину, згідно з нормами загального права і Василіянського Статуту.
Всесвітліший
Отець Роберт Лисейко ЧСВВ
Уродженець Львівщини, о. Роберт Лисейко у липні 1993 року вступив до Василіянського Чину святого Йосафата, в якому 1 червня 2000 року склав вічні обіти. Після філософсько-богословських студій в Папському Григоріянському Університеті, 8 липня 2001 року отримав ієрейські свячення та протягом кількох років душпастирював у Апостольському Екзархаті для українців католиків візантійського обряду в Німеччині. В 2005-2007 роках продовжував навчання у Римі, здобувши ліценціатський ступінь з філософії в Папському Григоріянському Університеті. В 2007-2012 роках був ігуменом монастиря святого Йосифа та Ректором Василіянського Інституту Філософсько-Богословських студій у Брюховичах. В 2013-2017 роках навчався в Інституті психології Папського Григоріянського Університету. Від 2016 року – Духовник Папської української колегії святого Йосафата, а від 26 травня 2021 – Головний Радник Василіянського Чину святого Йосафата.
ГЕНЕРАЛЬНІ РАДНИКИ
Для допомоги у керівництві Чином Протоархимандриту допомагає його Рада. Вона складається з чотирьох Радників, яких також називають Головними Радниками. Радники обираються Генеральною капітулою згідно з нормами Статуту.
o. Ілля Броновський ЧСВВ
Генеральний Вікарій
**********
о. Луіс Касіян ЧСВВ
Другий Радник
**********
о. Маврикій Попадюк ЧСВВ
Третій Радник
**********
о. Тимотей Коцур ЧСВВ
Червертий Радник
**********
ГЕНЕРАЛЬНИЙ ЕКОНОМ
о. Йоанікій Чверенчук ЧСВВ
**********
ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР
о. Яків Шумило ЧСВВ
**********
ГОЛОВНИЙ ОСІДОК ВАСИЛІЯНСЬКОГО ЧИНУ
Монастир у Римі є Осідком Головної Управи, а також церковною і цивільною юридичною адресою Чину.
Головна Управа Василіянського Чину Святого Йосафата визнана Італійською Державою як Церковна організація і зареєстрована як юридична особа.
Адреса Головного осідку:
Curia Generalizia
Via S. Giosafat, 8 (Aventino)
00153 Roma, Italia
тел.: 8 10 (39 06) 5780378 – курія
факс: 8 10 (39 06) 5741976 – курія
тел./факс: 8 10 (39 06) 5743563 – нам. дому
тел.: 8 10 (39 06) 5780362 – фірта
Ел. пошта: curiaosbm@virgilio.it
ВЕБ-САЙТ ЧИНУ:
ПРЕОСВЯЩЕННІ ЄПИСКОПИ
із Василіянського Чину Св. Йосафата в Україні
Владика Василій (Тучапець), ЧСВВ
Владика Іриней (Білик), ЧСВВ
Владика Василій (Медвіт), ЧСВВ
Владика Дмитро (Григорак), ЧСВВ
Владика Володимир (Ющак), ЧСВВ
Владика Діонісій (Ляхович), ЧСВВ
Владика Лаврентій (Гуцуляк), ЧСВВ
Владика Северіян (Якимишин), ЧСВВ
Владика Павло Патрикій (Хомницький), ЧСВВ
Владика Володимир (Ковбич), ЧСВВ
Владика Мирон (Мазур), ЧСВВ
Владика Єфрем (Кривий), ЧСВВ
Владика Василь (Тучапець), ЧСВВ,
Екзарх Харківський
Владика Василь Тучапець, ЧСВВ, народився 29 вересня 1967 року в Яворові на Львівщині. У 1986 році вступив до Провінції Найсвятішого Спасителя Василіянського Чину святого Йосафата в Україні, де 1996 року склав довічні обіти. Філософсько-богословську освіту здобував у Польщі, захистивши 1998 року ліценціат з патристичного богослов’я.
Ієрейське рукоположенння отримав 12 липня 1997 р. з рук св. п. владики Софрона Дмитерка, ЧСВВ. Від 1998 року виконував різні душпастирські та настоятельські обов’язки в монастирях Провінції, займався викладацькою діяльністю. Від 2005 року – ігумен монастиря Святого Василія Великого в Києві, а від лютого 2012 р. – Радник та Вікарій Протоігуена Провінції Найсвятішого Спасителя.
Владика Іриней (Білик), ЧСВВ,
канонік папської базиліки Санта Марія Маджоре
Ігор Білик народився 2 січня 1950 року у с. Княжпіль в сім’ї Івана Білика та Анни з родини Крентів.
Розпочав у 1957 р. навчання у Княжпільській восьмирічній школі; в 1959 р. навчання продовжив у середній школі м. Добромиля, куди батьки переїхали на постійне місце проживання. У 1965 р. з огляду на глибоке християнське патріотично-національне родинне виховання і на відмову вступити у ВЛКСМ та через репресії змушений був припинити навчання в даній школі і вступив до Львівського електротехнікуму зв’язку, паралельно продовжуючи навчання в Малехівській середній вечірній школі Жовківського району.
У 1968 році за релігійні переконання і через утиски з боку влади змушений був залишити навчання в технікумі. Того ж року вступив на фізичний факультет Львівського державного університету, однак тодішній політичний режим не дозволив продовжити навчання — і через півроку був відрахований з університету.
Восени 1968 р. розпочав монаший вишкіл і філософсько-богословські студії в підпільному Чині отців Василіян.
1969 р. змушений був податися дальше від Галичини і вступив на фізичний факультет Ужгородського державного університету. Там попав під пильний нагляд КДБ, оскільки паралельно продовжував духовні студії і підтримував тісні зв’язки з підпільними священиками Галичини і Закарпаття та єпископами Олександром Хірою, Йосафатом Федориком та Софроном Дмитерком, — та ще й проживав на квартирі в родині монахині Теофіли Манайло ЧСВВ, яка була свідком вбивства єпископа Теодора Ромжі підісланою агенткою НКВД. У квартирі проживало ще декілька релігійно і національно свідомих студентів і часто відбувалися підпільні богослужіння.
В 1972 році за сфабрикованими звинуваченнями на передостанньому курсі був виключений з університету і призваний на два роки військової служби, яка проходила на командному пункті штабу армії ПВО під землею стометрової глибини.
Після закінчення служби в армії в 1974 році, отримавши добру характеристику і рекомендацію з війська, зміг відновитися для продовження навчання в Київському державному університеті на фізичному факультеті, який закінчив в 1977 році та одержав рекомендацію в аспірантуру та направлення на роботу в науково-дослідний інститут в м. Києві. Через переслідування з боку КДБ змушений був відбути на роботу на обов’язкове відпрацювання в район Центрального Кавказу в Кабардино-Балкарію в наукову експедицію Академії Наук України, де пропрацював майже десять років. Туди також прибули з Галичини ще два підпільні монахи ЧСВВ, які згодом стали священиками. Там виявилась можливість безперешкодно і часто відбувати у відрядження в Україну — і таким чином підтримувати тісні зв’язки з підпільною УГКЦ та продовжувати підпільно студіювати богословські науки.
У 1978 році склав монаші обіти і був таємно рукоположений на священика єпископом Софроном Дмитерком.
У підпільних умовах відвідував з богослужіннями Львівську, Закарпатську, Волинську області, Київ, Москву, також Казахстан та країни колишньої Югославії, а на початку виходу Церкви з підпілля — і Донецьку область. 15 серпня 1989 року єпископами Софроном Дмитерком, Іваном Семедієм та Іваном Марґітичем підпільно висвячений на єпископа в невеликому будинку підпільного монастиря отців Василіян в передмісті Львова.
В 1990 році після офіційної легалізації УГКЦ отримав від Святішого Отця Івана Павла II, Папи Римського, благословення і папську буллу титулярного єпископа м. Нове і призначення єпископом-помічником Івано-Франківської єпархії УГКЦ.
У січні 1990 року декретом правлячого єпископа Івано-Франківської єпархії Софрона Дмитерка призначений ректором відновленій Івано-Франківської Духовної Семінарії, першої на теренах тодішнього Радянського Союзу. Навчання проходило в орендованих різних залах міста і в актовій залі монастиря Отців Василіян, що на Майзлях. Викладачами були ще довоєнні професори, частина викладачів місцевих вузів та запрошувані викладачі із-за кордону. Вже на перший курс тоді вступило понад 400 семінаристів, а на наступний рік кількість семінаристів разом із заочною формою навчання нараховувала біля 900 осіб. В цьому ж році Духовна семінарія була перереєстрована Держкомрелігії України як Теологічно-Катехитичний Духовний інститут і в цьому ж році відкрито катехитично-педагогічний факультет для монахинь і кандидаток.
24 травня 1994 р. паралельно призначений протосинкелом Івано-Франківської єпархії.
З осені 1994 р. до літа 1996 р. поглиблено студіював богослов’я в Папському Університеті «Анджелікум» в Римі, де захистив італійською мовою кандидатську дисертацію з догматичного богослов’я.
19 листопада 2000 року уведений на престіл новоствореної Синодом єпископів УГКЦ Бучацької єпархії і був її правлячим архієреєм до липня 2007 року. 28 липня 2007 р. Папа Римський Бенедикт XVI призначив владику Іринея Білика, ЧСВВ, каноніком римської папської базиліки Санта Марія Маджоре.
Владика Василій (Медвіт), ЧСВВ,
Єпископ-помічник
Владика Василій Медвіт народився 23 липня 1949 р. у Перемишлі.
До Василіянського Чину вступив 26 грудня 1978 р.
Теологічну освіту здобув у Римі.
31 травня 1984 р. рукоположений у священство Святішим Отцем Іваном Павлом II.
Упродовж 1984-1986 рр. працював у Колегії св. Йосафата в Римі на посаді віце-ректора. Повернувшись до Польщі, у 1986-1989 pp. був душпастирем українських парохій Бань Мазурських і Круклянок.
4 січня 1989 р. призначений протоігуменом Василіянської провінції Покрови Пресвятої Богородиці у Польщі.
12 липня 1994 р. у Львові в Архикатедральному Соборі св. Юра відбулася хіротонія. Єпископські свячення отримав із рук Блаженнішого Мирослава Івана Кардинала Любачівського.
У 1997 р. Синод Єпископів УГКЦ призначив його екзархом Києво-Вишгородського екзархату з осідком у Києві.
У 2001-2005 роках – Секретар Синоду Єпископів УГКЦ.
Владика Дмитро (Григорак), ЧСВВ,
Єпарх Бучацький
Народився 1 січня 1956 року в м. Івано-Франківську в сім’ї Дмитра і Анни з роду Припхан.
У 1963-1973 рр. здобув повну середню освіту в м. Івано-Франківську.
В 1973 році поступив в Івано-Франківський інститут нафти і газу, який закінчив в 1978 році, отримавши диплом інженера-механіка. Працював на різних заводах м. Івано-Франківська інженером-конструктором.
14 жовтня 1989 року офіційно вступив до чину св. Василія Великого. 7 січня 1990 року відбулись облечення в монастирській церкві в м. Золочеві. Перший «легальний» новіціят проходив в Гошеві і Крехові в 1990-1991 рр.
З 1991 по 1996 рр. – навчався в семінарії оо.Василіян, а також закінчив Івано-Франківський теологічно-катехитичний духовний інститут.
Дияконські свячення отримав 21 вересня 1992 року, а священичі – 25 жовтня того ж року (святитель Владика Софрон Дмитерко).
З 1992 по 1998 роки – служіння у монастирі і на парафії Христа Царя в м. Івано-Франківську. Виконував обов’язки економа і духівника сестер-мироносиць, був настоятелем монастиря ЧСВВ в с. Погоня Тисминецького району. Започаткував капеланське служіння в Івано-Франківській в’язниці, був духівником молодіжної молитовної групи. Також був направлений на місійну працю на Волинь, обслуговував парафії у Володимир-Волинську, Луцьку та інші.
Згодом призначений ігуменом монастиря і парохом храму св. Василія Великого у м. Луцьку. Започаткував будівництво комплексу приміщень монастиря і церкви.
28 липня 2007 року Папа Венедикт XVI призначив о. Дмитра Апостольським Адміністратором Бучацької єпархії.
23 липня 2011 року оприлюднено повідомлення, що Cвятіший Отець Венедикт ХVІ дав свою згоду на канононічний вибір Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який прийняв рішення призначити о. Дмитра Єпархом Бучацьким.
Архиєрейська хіротонія відбулася 18 вересня 2011 року в катедральному соборі Святих апостолів Петра і Павла м. Чортків (Тернопільщина). Чин архиєрейської хіротонії здійснив Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ. Співсвятителями були Владика Василь (Семенюк), Правлячий єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії, та Владика Софрон (Мудрий), Єпископ-емерит Івано-Франківської єпархії.
Владика Володимир (Ющак), ЧСВВ,
Єпарх Вроцлавсько-Ґданський
Народився 19 липня 1957 p. в Лігниці (Польща).
Закінчив початкову школу в 1972 p. у с. Росохата і того ж року розпочав навчання в Українському ліцеї в Лігниці.
31 серпня 1976 p. вступив до Василіянського Чину, з яким запізнався ще під час навчання в початковій школі. Філософсько-богословські студії у Варшавській Вищій духовній семінарії закінчив у 1983 p.
Довічні монаші обіти склав 1 травня 1983 p.
Священичі свячення отримав 28 травня 1983 p. із рук Митрополита Вроцлавського Генрика Кардинала Гульбіновича.
Після свячень працював душпастирем у заснованій в грудні 1982 p. o. Юліяном Гбуром парафії в Бартошицях та в діючій від 1957 p. парафії в Асунах (Ольштинщина). Від 1985 p. о. Володимир додатково прийняв обслугу парафії в с. Остре Бардо.
У 1984 p. розпочав студії в Академії католицької теології у Варшаві на факультеті церковного права, а в 1990 p. здобув ступінь ліценціату.
Із 1989 p. виконував обов’язки магістра новіціяту та префекта василіянських братів-студентів.
У 1993 p. переведений до монастиря отців василіян у Венгожеві, одночасно виконуючи обов’язки пароха та отця-декана Ольштинського деканату.
У 1994 p. переймає обов’язки протоігумена василіянської Провінції у Польщі, одночасно виконує також обов’язки пароха у Варшаві.
24 квітня 1999 p., за рішенням Святішого Отця Івана Павла II, призначений єпископом Вроцлавсько-Гданської єпархії Української Греко-Католицької Церкви у Польщі. Єпископська хіротонія відбулася 19 червня 1999 р. у Вроцлаві. Головним святителем був Митрополит Перемишльсько-Варшавський Іван Мартиняк.
Владика Діонісій (Ляхович), ЧСВВ,
Апостольський Візитатор для українців греко-католиків Італії та Іспанії
Народився 2 липня 1946 році в Помбасі, район Ітайополіс, штат Святої Катерини, єпархія Святого Івана Хрестителя в Куритибі (Бразилія). Середню освіту і початкову духовну підготовку отримав у Духовній семінарії Отців Василіян в Іваї. Продовжував підготовку до священства у вищих католицьких навчальних закладах Риму та Бразилії. Має ліценціат з теології і спеціалізацію з ділянки філософії щодо питань Бога.
30 березня 1970 року склав вічні обіти. 8 грудня 1972 року був висвячений на священика. Відтак виконував різноманітну душпастирську працю, упродовж 8 років був ректором Семінарії та Інституту філософії в Куритибі, викладав філософію і теологію в кількох навчальних закладах у Бразилії.
У 1991 році приїхав в Україну для відродження філософсько-богословських студій Василіянського Чину.
У 1994 році – ректор Василіянського інституту в Золочеві, викладач в вищих духовних семінаріях України.
З 1996 до 2004 роки – протоархімандрит Чину Святого Василія Великого, з осідком у Римі. Опублікував в Україні низку книжок і публікацій релігійної тематики та два підручника для семінаристів.
21 грудня 2005 року номінований Куріальним єпископом Верховного Архиєпископа Києво-Галицького. 26 лютого 2006 року в Прудентополісі у храмі Святого свщмч. Йосафата відбулася єпископська хіротонія. Головним святителем був Блаженніший Любомир, а співсвятителями – Високопреосвященний Владика Стефан (Сорока), Митрополит Філадельфійський, та Преосвященний Владика Єфрем (Кривий), Єпарх Куритибський.
Від квітня 2006 до грудня 2008 Куріальний єпископ Верховного Архиєпископа УГКЦ, керівник Патріаршої адміністрації, відповідальний за церковні громади в країнах, де немає структур УГКЦ, голова Відділу душпастирства емігрантів, голова Сенату УКУ.
Від 7 січня 2009 іменований Святішим Отцем Венедиктом ХVІ Апостольським Візитатором для українців греко-католиків в Італії та Іспанії.
Владика Лаврентій (Гуцуляк), ЧСВВ,
Митрополит Вінніпезький
Народився 25 січня 1951 року у Верноні (Британська Колумбія, Канада). Навчався у початковій і середній школах у Верноні, відтак – у Колегії Святого Володимира Отців Редемптористів у Робліні (Манітоба).
1969 року вступив до Чину Отців Василіян українського обряду в Оттаві, а новіціят закінчив у монастирі Святого Йосафата у Ґлен Кові, Нью-Йорку (1971-1972рр.).
Таїнство Священства прийняв 28 серпня 1977 року.
У 1974 році захистив бакалаврат з філософських наук в Оттавському університеті та продовжував вивчати богослов’я в Університеті Святого Ансельма у Римі. Вивчав літургіку в Папському східному інституті в Римі і 1985 року захистив докторську працю на тему: “Свята Літургія Івана Золотоустого у Київській Митрополії під час з’єднання з Римом (1596-1839)” (науковий керівник – відомий єзуїт о. Роберт Тафт). Видавши свою працю 1990 року в серії видань Отців Василіян „Записки ЧСВВ”, o. Лаврентій отримав науковий ступінь доктора (у Папському східному інституті).
Проживши одинадцять років у Римі, навесні 1986 року повернувся до Канади і був призначений парохом української католицької парафії Святих Апостолів Петра і Павла у Монтері (Альберта) (1986-1996рр.).
У вересні 1996 року призначений ігуменом монастиря Святих Апостолів Петра і Павла в Мондері і магістром новиків. Водночас обіймав посаду директора музею Отців Василіян.
Від 1992 року викладає курси візантійської Літургії у Богословській колегії в Нюмені (околиці Едмонтона).
Єпископська хіротонія о. Лаврентія відбулася 3 квітня 1997 року, а введення на престол Української католицької єпархії Едмонтона та Альберти – 6 квітня 1997 року в Катедральному храмі Святого священномученика Йосафата в Едмонтоні.
9 січня 2006 року у Ватикані було повідомлено про те, що Святіший Отець Венедикт XVI поблагословив рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви і призначив Владику Лаврентія (Гуцуляка), ЧСВВ, Митрополитом Вінніпезьким, Архієпископом Вінніпезької архієпархії (Канада). Введення на престол Вінніпезької архієпархії відбулося 11 лютого 2006 року.
Владика Северіян (Якимишин), ЧСВВ,
Єпископ-емерит
Народився 22 квітня 1930 року в Плейн Лейк, Альберта.
16 березня 1945 року вступив до новіціяту Отців Василіян Св. Йосафата в Мундаре, Альберта. Вибрав монаше ім’я – Северіян.
21 листопада 1946 року склав перші обіти в Мундаре, а довічні – 1 січня 1953 року в Римі.
У Римі 19 травня 1955 року на празник Вознесіння Господнього Владика Іван Бучко уділив диякону Северіяну ієрейські свячення.
У 1958 році захистив докторат з богослов’я у Григоріанському Університеті.
Пасторальна праця:
Служіння в Чині Святого Василія Великого:
5 січня 1995 року вибраний на єпископа і 23 січня 1995 року Апостольська Столиця проголосила єпископське призначення Северіяна Якимишина до Нью-Вестмінстерської єпархії для греко-католиків в Британській Колумбії, Юконі та Північно-Західних територіях. 25 березня 1995 року, на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, у Ванкувері, Канада, відбулася його хіротонія та інтронізація.
1 червня 2007 року, згідно з кан. 210 Кодексу Канонів Східних Церков, прийнято зречення з уряду.
Владика Павло Патрикій (Хомницький), ЧСВВ,
Єпарх Стемфордський
Народився 19 травня 1954 р. в м. Ванкувер (Британська Колумбія, Канада). Закінчив середню школу у Ванкувері і вчився в Університеті Британської Колумбії, захистивши бакалаврат за спеціальністю „Комерційна діяльність“. Відтак кілька років працював бухгалтером.
13 листопада 1982 р. вступив до новіціяту Василіянського Чину свмч Йосафата у Ґленкові (поблизу Нью-Йорка).
Вічні обіти склав 1 січня 1988 р. у Римі.
Був рукопокладений на ієрея Владикою Ієронімом Химієм, ЧСВВ, 1 жовтня 1988 р. у церкві Покрови Богородиці у Ванкувері.
Вивчав філософію в Університеті св. Ансельма в Римі і богослов’я в Григоріанському університеті в Римі, захистивши у 1990 р. бакалаврат з богослов’я.
З 1990 р. по 1991 р. був сотрудником церкви Святих Петра і Павла в Мондері (Альберта);
1991-1992 рр. — парох в околицях Лямонт, Стар-Пено, Скаро;
1992-1994 рр. — сотрудник церкви Святого Василія Великого в Едмонтоні;
1994-1999 рр. — парох церкви Богородиці у Ванкувері;
1997-2000 рр. — настоятель монастиря Петра і Павла та парох церкви Святих Петра і Павла в Мондері;
2000-2002 рр. — настоятель монастиря Святого Василія Великого в Едмонтоні;
2001-2002 рр. — парох церкви Святого Василія в Едмонтоні.
11 червня 2002 р. у Катедральному храмі Святого Василія Великого в Едмонтоні іменований Єпископом Української Греко-Католицької Церкви з титулом місцевого єпископського престолу Буффади і призначений Апостольським екзархом для українців-католиків у Великобританії (головний святитель — Блаженніший Любомир, співсвятителі — Митрополит Михаїл Бздель та Владика Лаврентій Гуцуляк).
16 червня 2002 р. у Великобританії відбулося введення Владики Павла Патрикія на екзарший престол.
3 січня 2006 року призначений Єпархом Стемфордським (США). Введений на престол Стемфордської єпархії УГКЦ 20 лютого 2006 року. Владика Павло став наступником Владики Василя (Лостена), який від 7 грудня 1977 року був Єпархом Стемфордським і, відповідно до кан. 210 Кодексу Канонів Східних Церков, досягнувши певного віку, подав Святішому Отцеві Венедиктові XVI, Папі Римському, зречення з уряду.
Владика Володимир (Ковбич), ЧСВВ,
Єпарх Куритибський
Народився 27 березня 1953 року в селі Мандаґуасу (Парана, Бразилія).
Протягом 1966-1970 років навчався в Малій семінарії Отців Василіян в Прудентополісі (Парана).
28 січня 1971 року вступив до новіціяту Отців Василіян в Іваї.
11 лютого 1973 року склав тимчасові обіти.
Від 1976 до 1978 року вивчав філософію в Василіянському навчальному центрі в Куритибі (Батель).
16 серпня 1978 року склав вічні обіти у Василіянському монастирі. Від 1978 до 1981 року вивчав богослов’я в Папському коледжі Святого Ансельма в Римі.
12 квітня 1981 року в Римі висвячений на диякона (святитель Архієпископ Мирослав Марусин).
6 грудня 1981 року отримав ієрейські свячення (святитель Владика Єфрем Кривий).
Душпастирська і освітянська діяльність:
У 2000 році отримав докторський ступінь з морального богослов’я в Папському університеті в Ріо-де-Жанейро.
10 грудня 2003 року Святіший Отець Іван Павло ІІ призначив Владику Володимира Ковбича (ЧСВВ) Єпископом-коад’ютором Української католицької єпархії Святого Івана Хрестителя в Куритибі (Бразилія).
21 березеня 2004 року в Катедральному соборі Святого Івана Хрестителя в Куритибі відбулася архієрейська хіротонія. Святитель – Блаженніший Любомир Кардинал Гузар, Глава УГКЦ.
13 грудня 2006 року Святіший Отець Венедикт XVI призначив Владику Володимира Єпархом Куритибським. Інтронізація відбулася 7 лютого 2007 року у катедральному храмі Святого Івана Хрестителя у Куритибі.
Владика Мирон (Мазур), ЧСВВ,
Єпископ-помічник Куритибської єпархії
Народився 5 лютого 1962 року у м. Прудентополісі (штат Парана, Бразилія). Закінчив Малу семінарію Отців Василіян у Прудентополісі, після чого 7 лютого 1979 року вступив до Василіянського чину. 10 лютого 1981 року, після закінчення новіціяту, склав свої перші обіти в Чині.
Шкільне навчання та університетські філософські студії закінчив у Семінарії Святого Василія у Бастелі (Куритиба). <p>Испытайте яркие эмоции и наслаждение от каждого спина на Пинап Онлайн . Это казино постоянно радует своих клиентов щедрыми бонусами.</p> У 1986 році його скерували на навчання до Риму, до Папської колегії Святого Ансельма, де у 1989 році він одержав ступінь бакалавра богослов’я, а в 1992 році в Салезіянському Інституті (Салезіянумі) – ступінь лінцеціята педагогіки.
1 січня 1988 року у Римі склав урочисті вічні обіти і відтак у Прудентополісі отримав священичі свячення (святитель Владики Єфрем Кривий, ЧСВВ).
Отець Мирон виконував різні душпастирські завдання, а також займав посади професора, настоятеля та ректора у Василіянських інститутах Прудентополіса та Куритиби. Він також був настоятелем Головної семінарії Святого Василія. У липні 2004 року о. Мирона призначили протоігуменом Отців Василіян у Бразилії.
21 грудня 2005 року Папа Венедикт XVI іменував отця Мирона Мазура єпископом-помічником Української Католицької Єпархії св. Івана Хрестителя в Куритибі (Бразилія), титулярним єпископом Сімітту. 26 лютого 2006 року в Прудентополісі у храмі Святого свщмч. Йосафата відбулася єпископська хіротонія. Головний святитель Блаженніший Любомир, а співсвятителі – Високопреосвященний Владика Стефан (Сорока), Митрополит Філадельфійський, та Преосвященний Владика Єфрем (Кривий), Єпарх Куритибський.
Брат Юліан Мигович ЧСВВ в повному василіянському вбранні
(Після складення довічної професії в Мукачівському монастирі на Чернечій горі)
Ченці Василіянського Чину вдягають василіянський одяг, що відзначається своєю простотою, як «символ посвяти» і «знак свідчення».
Загальноприйнятий одяг у Василіянському Чині Святого Йосафата складається з таких компонентів:
У кожній Провінції, може бути власний варіант одягу, однак зі збереженням його основних елементів.
Під час літургійних богослужінь одягається габіт, а під час урочистих богослужінь, згідно звичаю, одягається також мантія і каптур.
У спільноті та при виконанні апостольської праці, Ченці вживають василіянський одяг або, принаймні, одяг священнослужителя, згідно місцевого звичаю.
Поза осідками Чину, Ченці одягають «клержімен» або використовують іншу чернечу відзнаку, дотримуючись також більш обмежених норм, встановлених єпархіяльним Єпископом.
У приватних справах Ченці можуть носити інший одяг, відповідний до місцевих звичаїв, дотримуючись завжди скромності, пристойності і поваги до самих себе і до ближнього.
Провінційний Правильник може дати детальніші розпорядження щодо обставин і способу використання василіянського одягу.
Монаше життя і діяльність Ченців Василіянського Чину базується:
Чернець–Василіянин, прямуючи до досконалості свого стану, вірно дотримується натхненних навчань святого Отця нашого Василія Великого, основоположника спільнотного чернечого життя, як надійного духовного керманича, на правилах якого взорувався митрополит Йосиф Велямин Рутський, реформатор монашого життя, який об’єднав Василіянські Монастирі в один Чин .
Дух навчання св. Василія, висвітлений вибраними уривками з його творів, представлений у «Повчаннях святого Отця нашого Василія Великого», що затверджує Генеральна Капітула Чину.
Правила цього Статуту стосуються Василіянського Чину Святого Йосафата, усіх його Ченців і кожного зокрема, його юридичних і фізичних осіб.
