Блаженний Йосафат Коциловський
Блаженний Павло Гойдич
Блаженний Северіян Бараник
Блаженний Яким Сеньківський
Блаженний Віталій Байрак
Блаженний священномученик Йосафат Коциловський ЧСВВ,
єпископ Перемишльський
Владика Йосафат, хресне ім’я Йосиф Коциловський, народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Його батько був послом до Галицького сейму. Йосиф Коциловський після закінчення початкової школи навчався в гімназії у містечку Ясло. Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. Протягом 1896-1901 рр. молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. У 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, відчуваючи покликання до священичого стану, маючи намір студіювати богослов’я. Подолавши певні труднощі, Й. Коциловський вступає у 1901 році в Colegium Rutenum у Римі за скеруванням перемишльського владики Чеховича. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: “Записки питомців руської Колегії у Римі”. Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Апgеlісит, одержавши докторат із філософії у 1903 р. та з теології у 1907 році. Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов’я Духовної семінарії у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту Отців Василіян та приймає на облечинах монаше ім’я Йосафат. Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом, викладав богослов’я в монастирі ЧСВВ у Лаврові. 1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся назад у Західну Україну та склав довічні монаші обіти.
23 вересня 1917 року був призначений єпископом Перемишльсько-Самбірської єпархії. Архієрейські свячення о. Й. Коциловського відбулись в Перемишлі. Зразу ж владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.
Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції. Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею.
Як правдивий учень Христа, владика Йосафат дуже багато терпів, починаючи з 1939 року, коли східну частину єпархії з Перемишлем зайняли більшовики. Перебув нелегку 3-річну німецьку окупацію. Був заарештований польською Службою Безпеки 21 вересня 1945 року і перевезений до польської комуністичної тюрми у Ряшеві, у якій знаходився до 17 січня 1946 року. 18 січня 1946 року, потрапивши до рук більшовиків, перебував у тюрмі НКВС до 24 січня, після чого був звільнений і перевезений назад до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, владика Йосафат, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав, написану там власною рукою, заяву вірності папі Пієві XIII: «У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення».
26 червня 1946 року владика Йосафат був заарештований вдруге та силоміць вивезений на схід польськими і радянськими військами. Його переводили з однієї тюрми до іншої, над ним дуже знущалися, примушуючи всіляко до співпраці. Опісля, перевізши владику до Києва, його намовляли перейти на православ’я, що він рішуче відкинув, вказуючи на те, що він не є радянським громадянином, і вони не мають права його судити. Владика важко захворів на запалення у в’язниці, і тоді з огляду на вік і стан здоров’я його кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва.
Перед святом св. священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи, що смерть за плечима. Помер 17 листопада 1947 року. Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко–Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й дороговказом. Його мощі коло 1977 р. були перевезені з Києва спершу на Янівський цвинтар у Львові, а згодом до Стрия на Львівщині, а пізніше у с. Яблунівка. Тепер знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию.
27 червня 2001 р. святіший отець Іван Павло ІІ у Львові проголосив священномученика Йосафата блаженним.
Блаженний священномученик Павло Ґойдич ЧСВВ,
єпископ Пряшівський
Блаженний Павло Петро Гойдич прийшов на світ 17 липня 1888 р. в Руських Пеклянах (Словачинна). Був охрещений в неділю 23 липня та названий символічним іменем Петром – «скалою», бо й на неї потім опиралася наша стражденна Греко-Католицька Церква серед розбурханих хвиль безбожництва та зневіри. Його батько Стефан Гойдич був там священиком і разом з дружиною жив праведно. На загал священичі покликання продовжувалися в родині Гойдичів досить довго біля 200 років. У 1890 р. родина Гойдичів переїхала на іншу парафію до с. Цігелки, де майбутній проводир вірних Христового стада провів свої дитячі та юнацькі роки.
Родинна атмосфера, в котрій зростав малий Петрусь, була проникнута глибокою пошаною один до однoго, дисципліною та почуттям порядку, любов’ю, доброзичливістю до всіх людей тощо. О. Стефан, як зазначає у своєму двотомнику «Життя, віддане Богові» о. Мар’ян Поташ, ЧСВВ, був великим приятелем народу, цікавився всіма проблемами своїх парохіян, служив доброю радою та подавав поміч, де тільки міг. Ці гарні чесноти виробив у собі також і Петрик, розвиваючи їх і надалі на нелегкому життєвому шляху.
Відповідальний хлопчина вчився добре в місцевій школі, а потім у Королівській гімназії в Пряшеві. Те, чого навчився сам, міг завжди пeредати успішно й іншим. Науці віддавав він тоді всі свої сили. Власною скромністю та лагідністю вмів опановувати та втихомирювати навіть найбільш роз’ярених товаришів. Друзі такого зразкового співтовариша по навчанні любили, визнаючи його авторитет. Заздрість була далекою для Петрової душі – він щиро тішився добрими оцінками своїх колег. Його молодість була наповнена чистою радістю Божої дитини. Висока моральність, побожність, пильність, витривалість… полонили всіх, хто з ним жив і зустрічався.
Людина веселої вдачі, милого вигляду, непоганий спортсмен, талановитий музикант… Родина вже бачила в ньому визначного лікаря… Проте йому запали в серце одні слова, почуті на реколекціях: «Я народився для вищих справ», через що він забажав стати Господнім слугою, бути зачисленим в ряди Христових учнів.
1907 р. Петро Гойдич вступає на теологію в Пряшеві. Подальші студії продовжив у Будапешті, де під проводом доктора Ганауера веде строге аскетичне життя. Його дисциплінованість виявлялася в точному заховуванні денного порядку. Він завжди був на своєму місці, керуючись тільки волею Всевишнього. На вільному часі молодого теолога можна було бачити біля професорів, а особливо в присутності найбільшого Вчителя – Євхаристійного Ісуса. Теологічні студії він закінчив з відзнакою. Один з його професорів о. Іван Дудек так висловився про нього по-пророчому на одній зі своїх лекцій: «Побачите, що з нього вийде пряшівський єпископ…».
1911 р. Разом зі своїм старшим братом Корнелієм приймає Тайну свящества в целібаті, заручившись таким чином із Божественним Спасителем. Священичі свячення йому вділив єп. Валій, високий церковий ієрарх, який вже тоді добачав у ньому свого помічника в майбутності. Христовий атлет відзначався найбільше двома вагомими чеснотами: покорою та чистотою серця, щоб у такий спосіб якнайкраще стати схожим на нашого Господа Христа. Очевидці стверджували, що це була скромна та покірна людина ангельської чистоти. 1914 р. єп. Новак бере його на працю у свою канцелярію, одночасно призначаючи адміністратором м. Сабінов.
1922 р. o. Петро Гойдич вступає до василіянського монастиря на Чернечій горі біля м. Мукачева, де він 23 січня 1923 р. після належного випробувального періоду одягнув василіянську рясу. Своєю ревністю та покорою він швидко завоював прихильність усіх своїх молодих братів у новіціяті. На Чернечу гору до Мукачева, звідки почалося його монаше життя, уже будучи владикою, він приїздив щорічно, щоб відбути духовні вправи, як також часто любив проводити відпустку по василіянських монастирях. 1924 р. складає перші монаші обіти та призначається до монастиря в Ужгороді, де активно провадить молодь в організації Апостольства молитви, дає реколекції та місії.
1926 р. Св. Апостольський Престол іменував Павла Гойдича Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії. Того ж року складає монашу професію в монастирі Отців Василіян у Крехові.
З 1927 р. керує Пряшівською єпархією. Папа Пій XI іменує його титулярним єпископом Гарпазьким, викликаючи негайно до Рима, де на свято Благовіщення у храмі св. Климента відбувається його хіротонія. У 1943 р. Папа Пій XII призначає його пряшівским єпископом.
У 1951 р. за визнання своєї віри Павла Гойдича засуджено на досмертне ув’язнення, страту прав і титулів та конфіскацію майна. Будучи людиною золотого серця, він став у в’язниці, направду, “всім для всіх”. Всі його дуже швидко полюбили, навіть тюремні вартові. Його бажана присутність кожного заспокоювала та зміцнювала. Привітна усмішка ніколи не щезала з єпископового обличчя.
1960 р. проголошено амністію, що стосуватися також і хворого 70-літнього Преосв. Павла. Проти єпископового звільнення розпочали протест у Празі представники Православної Церкви. Того ж року покірний страждалець помирає в леопольдівській в’язниці в день свого народження. Поховано Павла Гойдича під № 681. У 1968 р. відбулася ексгумація тілесних останків владики і їх було перевезено до Пряшева, а згодом переміщено з каплиці до катедральної крипти.
Коли в 1995 р. Святіший отець Іван Павло II відвідав Пряшів, то прийшов поклонитися мощам василіянського єпископа-мученика Павла Гойдича і молився біля його гробу в Катедральному соборі Пряшева.
4 листопада 2001 Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив його блаженним у Римі. Свята Христова Церква святкує пам’ять свщмч. Павла Гойдича 17 липня, як в’язня Любові, оборонця святої віри, як приклад вірності своєму Творцеві, народові й Церкві, великого шанувальника Пречистої Діви Марії та Пресвятого Христового Серця.
Блаженний Дрогобицький преподобномученик
Северіян Бараник ЧСВВ
Народився 18 липня 1889 року у Вугневі, біля Рави (Львівська обл.). До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року у Крехові. Там закінчив пробу чернечого життя і 16 травня 1907 року склав свої перші чернечі обіти, а схиму – 21 вересня 1910 року.
Філософсько–богословські студії проходив у монастирях Провінції, а довершував їх, у зв’язку з російською окупацією Галичини, у Загребі, де 14 лютого 1915 року прийняв святу Тайну Священства. Коли наступного дня 15 лютого новоієрей відправляв приміцію, першу Святу Літургію, то його мама бачила це у сні і всім оповіла, що їхній Стефанцьо став священиком.
Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, де він працював як катехит і редагував дитячий журнал “Наш приятель”, відкриваючи дітям очі на Божу любов. Також ієром. Северіян був провідником Товариства Апостольства Молитви та Марійського Товариства для хлопців, дівчат і ремісників, настоятелем сиротинця, давав повчання монахам, провадив реколекції для вірних. Відзначався привітністю, щирістю та доброзичливістю до всіх. 26 листопада 1931 р. ієром. Северіяна призначено ігуменом монастиря та адміністратором церкви Святої Трійці в м. Дрогобичі, де він продовжив різноманітну працю для народу. Був провідником Апостольства Молитви, товариства Доброї Смерті, Марійської дружини для хлопців і домогосподарок, письменником, сповідником, проповідником, місіонарем. Його ревне служіння не обмежується тільки працею у храмі, але виходить й поза нього. Ієром Северіян скоро став добрим приятелем молоді, постійно цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, був також енергійним громадським діячем і членом Міської Ради.
Коли в Дрогобич прийшли радянські війська, то кадебісти заборонили ієром. Северіяну залишати стіни Святотроїцького монастиря, мотивуючи це воєнним часом, хоча їм йшлося про обмеження діяльності ревного священика, що голосив правди Божі. Вірні радили ієром. Баранику та Сеньківському якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони знали, що їх може очікувати смерть, але за Христа вони на все були готові.
НКВС забрало ієром. Северіяна до Дрогобицької тюрми 26 червня 1941 року і його більше ніхто живими не бачив. Після відступу більшовиків люди бачили спотворене тортурами тіло ієромонаха Северіяна на території в’язниці. Зі слів пана Йосифа Ластов’яка на грудях ієром. Бараника був вирізаний хрест. Наприкінці 40 р. місцевий прокурор оповідаючи п. Софії Морській про знущання у тюрмі, говорив, що в’язнів закопували до шиї в землю та ходили по їхніх головах. Місце захоронення ієром. Северіяна, як вказують численні свідчення, – у спільній «братській» могилі на цвинтарі по вул. М. Грушевського в м. Дрогобичі.
Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.
Блаженний Дрогобицький преподобномученик
Яким Сеньківський ЧСВВ
Ієром. Яким Іван народився 2 липня 1896 року с. Великі Гаї коло Тернополя в багатодітній сім’ї селян Семена й Антоніни (із Кардубів) Сеньківських. Батько його – досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей, праці. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.
Теологічні студії закінчив у Львові. 4 грудня 1921 року в катедральному соборі св. Юра був рукоположений на священика. Згодом в м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов’я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року він вступає на новіціят Отців Василіян у Крехові. Перші обіти склав 1 березня 1925 р., а 31 серпня 1930 року – довічні обіти. Він був веселої вдачі, товариський, добрий та зразковий чернець. Захоплював усіх своєю природною побожністю, скромністю та працьовитістю.
У період від 1925 р. до 1927 працював співробітником на парафії с. Краснопуща на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові, де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина.
У 1932 році ієрм. Якима призначили до Львова, де він провадив Марійське Товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви й Третій Василіянський Чин. Часто, особливо під час Великого Посту, провадив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.
У 1938 р. Якима Сеньківського призначено до Дрогобича сотрудником парафії храму Пресвятої Трійці, де він з перших днів свого перебування здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого. Був завжди ввічливий та зі сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська діяльність, доповнилась новими елементами парафіяльна праця.
Однак у скорому часі прийшли в Галичину «визволителі», які заводили нові порядки, бажаючи припинити діяльність монастиря в м. Дрогобичі, адже популярність та проповіді золотоустого промовця Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра, майбутнє. Кожне його слово западало в душу та серце. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими.
Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував маси на збереження вірності Церкві, збереження монастиря в Дрогобичі. Безпощадний ворог не міг цього простити.
Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його разом із ієром. Северяном Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря, і їх більше живими ніхто не бачив. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. І також після закінчення війни прокурор Дрогобича сказав Ганні Вітошинській, служниці, що отця зварили в казані…
Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам’яті вірних, як найкращий зразок Божого священика та щирого українського патріота.
Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.
Блаженний Дрогобицький преподобномученик
Віталій Байрак ЧСВВ
Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в с. Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Святу Церкву. У 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, активним організатором громадської роботи.
4 вересня 1924 року він вступив до монастиря Отців Василіан. Після новіціяту у Крехові, приступив до студій, які проходили по монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (Червоноград). 26 лютого 1933 року склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 року був рукоположений на священика в Жовківському монастирі.
Свою першу Службу Божу відправив ієром. Віталій у рідному селі в присутності батьків, братів і сестер, родини й односельчан. Як же раділи тоді батьки, що їх мрія здійснилась, – для них було великою честю бачити разом з іншими ієром. Віталія при престолі.
У Жовкві ієромонах Байрак ще рік докінчував свої студії та одночасно провадив парохіяльне життя в церкві Пресвятого Серця Ісусового. Його також призначили заступником ігумена, доручивши його опіці парафіяльну канцелярію. Він став провідником Марійської Дружини, також очоливши і Товариство Апостольства молитви гідної смерті. Незважаючи на свою зайнятість, ієром. Віталій ще виїжджав на місії в різні місця Західної України. Багато жителів сіл Гадинківці, Пробіжної, Товстенького, Чорнокінців, Колиндян, Косова слухали його запальні й переконливі проповіді під час місій та реколекцій.
У червні 1941 р., згідно з волею настоятелів, ієромонах Віталій Байрак отримав призначення до Дрогобича, щоб заступити там замучених ієром. Северіяна та Якима. Будучи вже ігуменом Дрогобицького монастиря, о. Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність, ставши провідником тих же товариств, що й у Жовкві. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу потягала й інших. Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували о. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре «Миссионар» за 1942 год». Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року йому було інкриміновано статтю 54-10 КК УРСР та засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. Реабілітований 14.08.1995 року (лист Управлінням Служби Безпеки України від 30 січня 2001 року).
Його „провина” була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном, сівачем Божого слова та милосердя до ближніх. Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бригідках». Отак у внутрішній в’язниці УНКДБ Дрогобицької області закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. Він полюбив чесноту, а не гріх. Не страхався смерті, особливо за Христа. Його подвиги на духовній ниві увінчалися славою.
Свята Католицька Церква звеличує пам’ять блаженного Віталія Байрака 27 червня, спільно з іншими ісповідниками Христової віри.
