Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.
Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.
Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.
Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.
ІЄРОМОНАХ ПОЛІКАРП ВАСИЛЬ ЛОЗАН ЧСВВ
06.08.1908-15.04.1972 рр.
Народився майбутній Василіянин в с. Нижній Студений, Міжгірського району, Закарпатської області; при Св. Тайні Хрещення отримав ім’я Василь.
Його батько помер в 1927 році, а мати – в 1908 році.
Василь мав двох сестер: Анастасію та Євдокію.
Навчався у місцевій школі чотири класи, опісля вчився у Берегівській гімназії, де також закінчив чотири класи. Відтак вступив до Василіянського Чину. Чернече випробування почав у Мукачівському монастирі, прийнявши чернече ім’я Полікарп.
14 серпня 1928 року, брат Полікарп склав перші тимчасові обіти убожества, чистоти і послуху.
У 1932 році, бр. Полікарп є слухачем риторики у Лаврівському монастирі (Львівська область).
У 1933-1934 рр., студіює філософію у Добромильському монастирі (Львівська область).
26 листопада 1933 року, складає Богові вічні обіти у Добромильському монастирі.
У 1934-1937 рр., бр. Полікарп вивчає теологію в Ужгородській духовній семінарії, виконуючи при цьому монаше служіння в Ужгородському монастирі.
У Мукачівському монастирі, 1929 рік.
Після закінчення філософсько-богословських студій, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка, 7 лютого 1937 року, уділив бр. Полікарпу пресвітерські свячення, у монастирській церкві оо. Василіян в м. Ужгороді. Тут же, на наступний день, нововисвячений ієромонах Полікарп відслужив свою першу Святу Літургію.
Приміційну Святу Літургію, у родинному селі Нижній Студений, о. Полікарп служив того року на свято Вознесіння Господнього.
Класична Гімназія при Ужгородському монастирі, 1937 рік. о. Полікарп Лозан ЧСВВ − Префект.
Після пресвітерських свячень, Протоігумен Полікарп Булик ЧСВВ, призначив о. Полікарпа префектом ліцею при Ужгородському монастирі.
Перед окупацією м. Ужгорода Угорськими військами, був переведений до Малоберезнянського монастиря.
********************
ВАСИЛІЯНСЬКА КЛАСИЧНА ГІМНАЗІЯ У С. ВЕЛИКИЙ БИЧКІВ
Великий Бичків – селище міського типу в Рахівському районі, Закарпатської області. За переписом 1848 року в Бичкові проживало 2320 чоловік. На даний час, проживає 9422 , з них переважна більшість українці.
У 1938 році, Василіяни перенесли сюди із м. Ужгорода класичну гімназію, в якій навчалися близько 200 учнів. Навчання тривало 8 років і випускники отримували свідоцтво про середню освіту. Ще в Ужгороді, о. Полікарп був Префектом Класичної гімназії, і коли гімназію, після окупації Ужгорода мадярськими військами, перевели до Бичкова, він продовжив виконувати роботу Префекта, як також викладав учням Релігію.
Будинок церковної школи у Великому Бичкові.
Варто додати, що з розпадом Австро-Угорщини в 1918 році українське населення Бичкова написало Меморандум до уряду ЗУНР у Львові про бажання бичківців об’єднатися з Україною, 250 бичківців вступили в ряди Гуцульської армії, 8 односельців брали участь в Хустському з’їзді 21 січня 1919 року, який прийняв історичне рішення про возз’єднання краю з Соборною Україною. Із входженням Закарпаття до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік) Бичків був одним з найбільших революційних і культурницьких центрів Закарпаття, за що чеські урядовці називали його „Малим Харковом” − по аналогії з тодішньою столицею Радянської України. Селищні організації були одні з наймасовіших в краї. Культурне життя селища концентрувалося навколо товариства „Просвіта”, яке тут було засновано в 1920 році. В Бичкові було створено хор, хату-читальню, оркестр, драмгурток, організацію „Пласт”, гімнастичне товариство „Сокол”, „Освітнянський союз”, футбольний клуб „Довбуш”, сільськогосподарські курси. В грудні 1933 року в Бичкові засновано театр „Нова сцена” − перший український професійний театр Закарпаття. Окрім василіанської гімназії, освіту в селі, бичківські школярі здобували у горожанській школі, п’яти державних народних (початкових) школах, які діяли в рідному селі у 20-х − 30-х рр. ХХ ст. 12 лютого 1938 року бичківці 2276 голосами „за” і п’ятьма „проти” підтримали Українське національне об’єднання. Саме з цим селищем пов’язані останні години перебування президента Карпатської України Августина Волошина на рідній землі.
На цьому тлі, виховна та викладацька діяльність о. Полікарпа у Великобичківській гімназії оо. Василіян, стала підставою до обвинувачення його у антирадянській діяльності. У Протоколі допиту від 23.02.1949 р., записано таке зізнання о. Лозана: „Якщо йдеться про політичні переконання, то я є прихильником українського націоналізму, й тому, в часах правління Волошина, коли я був викладачем релігії в с. В. Бичків, виховував там учнів в націоналістичному дусі, поширював ідеї створення „Самостійної України”, виступав за А. Волошина, називаючи його нашим батьком і визволителем”.
Звичайно що, таке зізнання було сказане не без примусу, й навряд чи, було сказане так, як записано у Протоколі, оскільки основою викладацької діяльності Василіян в Гімназії с. В. Бичків було − защепити в учнях насамперед духовні зародки. Щоправда, відчуття своєї ідентичності та приналежності до рідного краю, також було не менш важливим аспектом виховної діяльності у Василіянській гімназії. Тим не менше, одразу після окупації села угорськими військами, гімназія була закрита, а учнів розпущено, так як вважалося, що тут пропагуються політичні ідеї, несумісні з новим режимом.
********************
ЖЕРТВА «МАДЯРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ»
У травні 1939 року, о. Полікарп з Великого Бичкова був направлений до Мукачівського монастиря, де навчав початкуючих монахів грецької та латинської мови.
Внаслідок панування в краї політики „мадяризації”, місцеві Василіяни були змушувані сприяти цій політиці, зокрема у своїх проповідях, які вони виголошували під час публічних богослужінь. Так виникло роздвоєння духовенства, одна частина якого стала під „Короною святого Стефана”, а інша – пішла всупереч цій „Короні”. „Корона святого Стефана” була символом угорської влади. О. Полікарп був одним із тих священиків, хто відмовлявся вихваляти цю корону у своїх проповідях, за що став її жертвою.
У Будапешті (Угорщина), перед висилкою у Румунську Трансільванію. 1941 рік.
В лютому 1941 року, разом з о. Мелетієм Малиничем ЧСВВ, о. Богданом Мересієм ЧСВВ, о. Діонізієм Дребітко ЧСВВ, о. Йосифом Завадяком ЧСВВ та о. Антонієм Станканинцем ЧСВВ, був арештований мадярською жандармерією та висланий у Трансільванію (історична область Румунії) в с. Нікула. Тут важко захворів і через п’ять місяців був переведений до с. Марія-Повч (Угорщина). Лікувався тут до січня 1943 року.
У січні 1943 року отримав дозвіл повернутися на Закарпаття і був призначений до Імстичівського монастиря (Іршавський район), де виконував своє служіння до 1944 року.
********************
ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС МУКАЧІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ У С. ДІДОВО
З жовтня 1944 року по серпень 1946 року, о. Полікарп проживав у с. Дідово, Берегівського району. У цьому селі був господарський комплекс, що належав Мукачівському монастирю. О. Полікарп був завідуючим розміщеного тут господарства та одночасно виконував священиче служіння в окрузі. На той час, господарський комплекс складався з 150 га землі, були коні й воли, як також господарська техніка. Монастирські землі обробляли тринадцять сімей місцевих жителів, які проживали в домах, що належали монастирю.
Панорама села Дідово.
Греко-католицької церкви тут не було, однак була каплиця, в якій служив о. Полікарп. У богослужіннях, які проводились у цій каплиці брали участь лише бажаючі, число яких, налічувалось від 30 до 40 осіб.
З 1944 р. по 1946 р., о. Полікарп також був також членом сільської ради с. Дідово. На цю посаду був обраний по тій причині, що місцеве населення на той час, в основному було угорськомовним, а він єдиний знав руську (українську) мову. Основною функцією, яку виконував о. Полікарп у сільраді, була перекладацька.
Сучасний вигляд колишнього монастирського будинку у с. Дідово.
На фото: Протоігумен о. Павло Райчинець ЧСВВ, розпитується у працівників історію будинку.
На даний час будинок використовується як кафе-ресторан.
У грудні 1945 року, місцеві працівники Міністерства державної безпеки СРСР, намовляли о. Полікарпа до співпраці. Основними його завданнями мали б бути: виявлення каналів нелегального перетину кордону з території СССР до інших країн і навпаки та виявлення злочинної діяльності уніатського духовенства супроти комуністичної партії й радянської влади.
На основі документів кримінальної справи можна зробити висновок, що о. Полікарп був формально завербований до співпраці з органами держбезпеки. Однак, в дійсності о. Полікарп ніколи не співпрацював із згаданими органами.
Відомо, що проживаючи у с. Дідово, він допомагав різними засобами тим особам, які рятувалися від радянського терору. А про духовних осіб, на яких мав доносити, подавав лише позитивні характеристики. Це стало причиною, що о. Полікарп сам став звинувачений у невиконанні належних обов’язків супроти Радянської влади. Як член сільської ради, він мав обов’язок повідомити відповідні установи про наміри нелегальних перетинів кордону, про які знав. А як таємний працівник держбезпеки, мав виявляти незаконні дії духовенства. Не виконуючи згадані поручення, о. Полікарп сам став „злочинцем” супроти держави і в листопаді 1947 року, був вилучений із списку секретних співпрацівників держбезпеки, хоча в дійсності, ніколи не працював у цій сфері.
У цей період, за розпорядженням вищого начальства, частина населення Берегівського району, в тому числі й частина жителів села Дідово, мобілізовувалась в робочі батальйони. Це був призив молоді у ФЗО („Школы Фабрично-заводского обучения”). Траплялося, що молодих людей забирали, нібито, лише на три дні, але затримували на місяці, а декого відпускали додому більше ніж через рік. Це спричинило, що багато хто став ухилятися від мобілізації. В більшості, населення Берегівщини було мадярське й серед жителів с. Дідово, ходили слухи, що молодь призивають не у ФЗО, а відправляють у Сибірські табори, як відплату за знущання мадярів над євреями. До таких припущень схиляв і той факт, що Начальник Військкомату, де реєстрували молодь, був єврей.
Весною 1946 року, на прохання місцевої молоді, о. Полікарп поцікавився у військкоматі, по яким причинам визивають молодих людей. Там він дізнався, що молодь нікуди забирати не збираються, а всього-на-всього, ставлять на облік. Цю інформацію він передав місцевій молоді. Однак, став із-за цього жертвою фальшивих доносів. Саме о. Полікарпа звинувачували в розповсюдженні між жителями с. Дідово фальшивої інформації про те, що молодь призивають не у ФЗО, а забирають у Сибірські табори.
У 1946 році, монастирські землі у с. Дідово, були відібрані органами Радянської влади. Причиною цього було те, що о. Полікарп, нібито не здавав державі належної кількості урожаю та приховував точну кількість землі, що належала Мукачівському монастирю. Під час відсутності о. Полікарпа, представники державної влади опечатали монастирські склади, а майно конфіскували.
********************
АРЕШТ
У постанові на арешт від 10 лютого 1949 року говориться, що злочинна діяльність о. Полікарпа проявлялася в наступних діях:
«В період існування Закарпатської України, т.зв. „української влади Волошина”, будучи викладачем у Василіянській гімназії, о. Лозан проводив активну націоналістичну діяльність і виступав за агресивну політику фашистської Німеччини.
Виховував студентів в націоналістичному дусі і закликав їх до боротьби за створення „Самостійної України” під протекторатом Німеччини.
Являється агентом Ватикану і за дорученням, прибув звідти на Закарпатську Україну у 1926 році, для проведення активної місіонерської, антикомуністичної і антирадянської діяльності.
Після возз’єднання Закарпатської області з Радянською Україною, о. Лозан почав висказувати антирадянські погляди і виступати проти мироприємств, що проводила Партія, як також проти Радянської Влади.
На даний час о. Лозан проводить серед населення активну антирадянську діяльність, скеровану на те, щоб зірвати заходи по колективізації, набору в школу ФЗО („фабрично-заводское обучение” – рос.), своєчасного виконання державних поставок і розповсюджує провокаційні слухи про те, що наближається війна між США і Англією з одного боку та Радянським Союзом з іншого боку та поразкою у цій війні Радянського Союзу.»
15 лютого 1949 року, о. Полікарпа Лозана ЧСВ було арештовано Берегівським відділом МДБ.
11 червня 1949 року, на Надзвичайній Нараді при Міністрі Державної Безпеки СССР, було постановлено ув’язнити о. Полікарпа у виправно-трудовому таборі, терміном на десять років, конфіскувавши при цьому усе його майно.
********************
ОЗЕРЛАГ
Озерний виправно–трудовий табір (Озерлаг, Спеціальний табір №7) − це найбільший табірний комплекс в СРСР (Іркутська обл.), що входив в систему таборів ГУЛАГу.
Озерлаг був організований в грудні 1948 року. Створення цього табору було заздалегідь спланованою акцією МВС в рамках репресивної політики радянської держави, головним завданням якої було зосередження політичних в’язнів у спеціальних місцях ув’язнення, що відрізнялися особливою суворістю режиму від звичайних таборів.
Озеолаг був розбитий на табірні пункти, що розташовувалися між м. Тайшет і Братськ. Тут одночасно містилися до 40 000 ув’язнених, що працювали на будівництві ділянки БАМу Братськ–Тайшет і далі до Усть–Кута, а також на лісозаготівлях, дерево-переробки, виробництві та постачанні пиломатеріалів, шпал і збірних дерев’яних будинків.
Як зазначено у протоколі закритих зборів первинної парторганізації першого відділу Озерлагу від 18 квітня 1951 року, постановою уряду в системі МВС СРСР організовані спеціальні табори для утримання в них засуджених для позбавлення волі: шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів, учасників інших антирадянських організацій і груп та осіб, що становлять небезпеку своїми антирадянськими зв’язками і ворожою діяльностю.
Для ув’язнених, що містилися в таборах Озерлагу, був встановлений суворий режим, що забезпечував надійну ізоляцію і сувору дисципліну. Строгий режим передбачав: використання ув’язнених переважно на важких фізичних роботах під посиленою охороною; десятигодинний робочий день і строгі вимоги до ув’язнених з виконанням ними встановлених норм виробництва; посилений нагляд за ув’язненими в зонах і на виробничих об’єктах; суворе покарання: переведення на штрафний режим, утримання в карцері, позбавлення на тривалий час листування та інші покарання за відмову від роботи, за порушення табірного режиму і схильність до втечі.
За свідченням самих ув’язнених, умови тут були вкрай важкими. „Ми безперестанку перебували під спостереженням. На ніч бараки зачинялися, але і вдень ув’язненим не дозволяли вільно ходити навіть усередині зони. Ув’язнені носили особливу табірну форму з номерами на фуфайках і брюках. Строго обмежувалося і контролювалося листування, дозволяли писати додому тільки два рази на рік. Працювали в неймовірно важких умовах, при сильному морозі, без теплого одягу, напівголодні”, − згадував колишній в’язень Озерлагу І. Бергер. Інший озерлаговець К. Штайнер згадував: „Ми наївно вважали, що спецтабори були створені, щоб полегшити умови ув’язнення політв’язнів, відділивши їх від кримінальників. В реальності, вони були організовані, щоб краще їх тероризувати”.
Ув’язнені жили в атмосфері свавілля і зловживань з боку посадових осіб. Як вказував І. Є. Киричевський, „постійний голод, важка непосильна праця, погані умови побуту − ось основні причини гибелі людей, плюс знущання, приниження, нерідкі побої, не кажучи вже про розстріли: бувало, що конвоїр посилав в’язня набрати води або хмизу і коли той ішов, розстрілював його, вказуючи це як спробу втечі.
11 червня 1949 року, було виписане розпорядження відіслати о. Полікарпа в Озерлаг, для ув’язнення терміном на 10 років.
З архівних документів можна довідатися про точне місце його перебування:
Іркутська область, Алзамайский район, п/о Чуна, п/я 215/5-051.
Місцевість заслання о. Полікарпа Лозана ЧСВВ в Іркутській області
У 50-х роках, праця в’язнів в цих районах, була зосереджена на заготівлі і обробці деревини. В Чунському лісному масиві знаходилися основні лісозаготівельні пункти Озерлагу. Тут же розташовувалися його лісопереробні підприємства, в першу чергу Чунський деревообробний комбінат (ДОК), який не тільки забезпечував потреби залізниці Тайшет-Лена, але і постачав продукцію (пиломатеріали, стандартні збірні будинки) на «великі будови соціалізму», в тому числі на будівництво Сталінградської ГЕС і Головного Туркменського каналу.
********************
ЗВІЛЬНЕННЯ З УВ’ЯЗНЕННЯ
Зміни, що відбувалися в країні після смерті І. В. Сталіна, торкнулися і табори ГУЛАГу. Велике пожвавлення серед ув’язнених викликав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року «Про амністію».
14 лютого 1955 року, о. Полікарп написав скаргу Генеральному Прокурору СРСР. У цій скарзі, він просив переглянути справу, так як розслідування його вини, було проведено частково і показання свідків були недостовірні.
Скарга була прийнята і 14 листопада 1955 року, Прокурор Відділу по Спецсправам Прокуратури РСФСР, дав розпорядження перевірити справу о. Лозана.
14 травня 1956 року, Президія Закарпатського обласного суду постановила виключити з обвинувачення о. Полікарпа епізоди, щодо належності його до агентури Ватикану та висказування ним про неминучість війни Америки і Англії проти СРСР. Президія скоротила термін ув’язнення до фактично відбутого, скасувала поразку в правах і дала розпорядження негайно звільнити його з-під варти.
На цей час, о. Полікарп перебував у 10-му лагвідділі УИТЛК УМВД Молотовської обл., в ст. Всесвятская, Чусовського району (з 01.09.1955). Звідси й був звільнений влітку 1956 року.
********************
ПІДПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ НА БЕРЕГІВЩИНІ
З ув’язнення о. Полікарп повернувся на Закарпаття обезсиленим та з надірваним фізичним здоров’ям. Однак це не завадило Ієромонаху, в умовах підпілля греко-католицької Церкви, надалі свідчити про Христа і продовжувати його місію серед місцевого населення. Повернувшись із заслання, о. Полікарп оселився у м. Берегові, Закарпатської області, і тут здійснював підпільну душпастирську працю.
Будинок у м. Берегові, в якому проживав о. Полікарп після повернення з ув’язнення.
Християнам, яких у той час було позбавлено можливості участі у Святих Тайнах Церкви, о. Полікарп віддано уділяв Святі Тайни підпільно. Незважаючи на свою фізичну неміч, він до останку присвячував себе на служіння людським духовним потребам.
В часах підпілля, християни в особливий спосіб відчували потребу участи у Святих Тайнах. Саме священики, між якими і о. Полікарп Лозан ЧСВВ, сміливо несли усім потребуючим цю можливість, адже якраз через Святі Таїнства, Христос живе і діє у своїй Церкві. «Передовсім у літургійних службах, Христос є завжди присутній у своїй Церкві» (Пор. ККЦ, 1088). Саме тому, як правдиві священики Христа, такі особи як о. Полікарп, потайки відправляли Святі Літургії, проповідували Слово Боже, уділяли Святі Тайни Покаяння і Євхаристії, Хрещення і Миропомазання та Єлеопомазання, і таким чином, підтримували Церкву Христову живою і діяльною навіть серед переслідувань.
*******************
ВІДХІД ДО ВІЧНОСТІ І ПОХОРОН
О. Полікарп Лозан ЧСВВ, відійшов у вічність 15 квітня 1972 р. на 64-му році життя, 44-му монашого життя та 35-му році священнослужіння, у м. Берегово, Закарпатської області. На похороні о. Полікарпа, який відбувся 17 квітня, були присутні Протоігумен Антоній Мондик ЧСВВ, о. Микола Шепа ЧСВВ та о. Борис Краснобродський ЧСВВ, як також інші священики.
********************
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ О. ПОЛІКАРПА ЛОЗАНА ЧСВВ, ЧЕНЦЯМИ ВАСИЛІЯНСЬКОЇ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ
17 вересня 2009 року, Протоігумен Провінції Святого Миколая о. Павло Райчинець ЧСВВ, разом з о. Франціском Онисько ЧСВВ, вирушили з Малоберезнянського Монастиря до м. Берегова, на пошуки місця поховання о. Полікарпа. За інформацією, о. Полікарп був похований на міському цвинтарі у м. Берегові, однак про точне місце поховання не було відомо. Пошуки могили о. Полікарпа ускладнювало й те, що поряд із загальним цвинтарем, був розміщений «римо-католицький» цвинтар, а на якому саме з них була могила – не було відомо.
Після кількагодинних пошуків, які виявилися безуспішними, випадково знайшлися особи, які повідомили, що знають, де проживає родина блаженної пам’яті о. Лозана. В такий спосіб, о. Протоігумен спочатку зустрівся з родичами Василіянина, які й показали місце його поховання. Як виявилося, о. Полікарп був похований на римо-католицькому цвинтарі м. Берегова.
о. Павло Райчинець ЧСВВ, розмовляє з родичами о. Полікарпа.
Родич о. Полікарпа, показує о. Протоігумену місце поховання Василіянина.
Місце поховання о. Полікарпа Лозана ЧСВВ − «римо-католицький» цвинтар у м. Берегові.
27 жовтня 2011 року, Протоігумен о. Павло Райчинець ЧСВВ, освятив у м. Берегові нововстановлений пам’ятник блаженної пам’яті о. Полікарпу Лозану ЧСВВ.
Нехай буде Вічна пам’ять цьому Василіянину, який цілковито віддав своє життя на служіння Христу і Його Церкві.
Матеріали зібрав о. Франціск Онисько ЧСВВ
********************
Використані матеріали:
Отець Йосиф Василь Завадяк ЧСВВ
1911-1958
Народився о. Йосиф 23 лютого 1911 р. в родині Юрія та Агафії Завадяків у с. Новоселиця, Міжгірського р-ну, на Закарпатті.
У 1921 році, розпочав навчання у сільській школі.
У 1923 р. поступив у Хустську гімназію, яку закінчив у 1927 році.
15 листопада 1927 р. вступив до Висиліянського Чину і розпочав Новіціят у Мукачівському монастирі.
З 1929 р. по 1930 р. продовжив навчання у Малоберезнянському монастирі.
З 1930 – 32 рр. навчався у Василіянському монастирі в с. Лаврів, Самбірського району, Львівської області, де 29 червня 1932 р. прийняв перші обіти.
Філософію о. Йосиф вивчав у Добромильському монастирі в роках 1932-34.
У 1934-1936 рр. вивчав богословські науки в Кристинопольському монастирі (Львівська обл.). Опісля був знову скерований до Лаврівського монастиря, де закінчив навчання у 1937 р.
Після закінчення богословських студій, отця Йосифа призначили до Мукачівського монастиря, де 3-го травня 1937 р. він склав Богові Вічні обіти.
Мукачівський монастир – Новіціят – 1928 р.
19 серпня 1937 р. на празник Преображення Господнього, єпископ Павло Гойдич ЧСВВ, на Чернечій горі в Мукачеві висвятив о. Йосифа на священика.
Після прийняття пресвітерських свячень, о. Йосиф був направлений до Ужгородського монастиря. Оскільки тут діяла класична гімназія, о. Йосиф викладав класичні, європейські мови та інші предмети.
Восени 1938 р. Протоігумен Провінції Святого Миколая на Закарпатті, отець Полікарп Булик ЧСВВ, скерував о. Йосифа на навчання в Архієпископську гімназію у м. Кромержиж, що у Східній Моравії, де він на протязі року здавав екзамени з різних предметів.
27 липня 1939 року, о. Йосиф став настоятелем у Малоберезнянському монастирі.
Мукачівський монастир – 1928 р.
В лютому 1941 р., разом з о. Антонієм Станканинцем ЧСВВ, о. Полікарпом Лозаном ЧСВВ, о Мелетієм Малиничом ЧСВВ та о Діонізієм Дребітком ЧСВВ, о. Йосиф був арештований угорським урядом за те, що чинив опір політиці „мадяризації”. В Ужгородському монастирі, де зібрали всіх заарештованих, над затриманими Ченцями провели слідство і відправили їх до в’язниці у м. Будапешт (Угорщина), а опісля – до Будапештського монастиря отців Єзуїтів. Після місячного перебування у монастирі отців Єзуїтів в Будапешті, о. Йосифа, разом з іншими василіанами, під супровід конвою, відправили у Румунську Трансільванію до василіянського монастиря в с. Нікула, поблизу міста Герла.
У клопотанні про повернення о. Йосифа та інших отців на Закарпаття, в основному брав участь Протоігумен о. Леонтій Долгий ЧСВВ, в цьому йому допомагав єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка. За підтримки регентського комісара Вільгельма Томчані та папського нунція у Будапешті Анжело Ротта, 2 серпня 1942 р., Василіяни, серед яких був також о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, змогли повернутися на Закарпаття.
Після повернення з заслання, о. Йосиф був направлений до Боронявського монастиря. У 1947 р. став Ігуменом цього монастиря.
Однак, у травні 1948 року, рішенням Обласної Ради, монастир у Бороняві було ліквідовано. Після цього, єпископ Мукачівської єпархії, призначив о. Йосифа парохом у с. Діброва, Тячівського району.
У березні 1949 р. представники радянської влади заборонили йому священнодіяти та запропонувала перейти до російського православ’я. Не добившись він нього згоди, 16 липня 1950 р. о. Йосифа заарештували, а Закарпатський обласний суд, 26 серпня 1950 р. засудив його на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна . Після суду з Ужгорода він був направлений через Львівську тюрму-розподільник у табори ГУЛАГу м. Воркути.
21 червня 1956 р. о. Йосиф Завадяк ЧСВВ був звільнений і повернувся на Закарпаття оселившись у м. Хусті. Влаштувавшись на роботу в Рокосівському кар’єрі, де працював з 1956 по 1958 р., одночасно підпільно обслуговував греко-католиків у Хусті та в околиці.
В період підпільного існування греко-католицької Церкви, о. Йосиф був висвячений на єпископа. Інформація ця зберігалася у великій таємниці. Про це лише знали довірені місцеві співбрати по Чину.
О. Йосиф, перебував під постійним наглядом органів безпеки, неодноразово отримував від них попередження й перестороги за свою, так би мовити, антирадянську діяльність. Однак, ці перестороги не стримували завзятого Василіянина у службі Богові й українському народові.
Завдяки йому, Боронявський монастир став „гарячою точкою” для атеїстичного режиму, який панував у той час. Незважаючи на те, що 12 жовтня 1956 р. монастир у Бороняві передали під семирічну школу, на свято Іллі, яке традиційно проводилося в монастирі 2 серпня, було вирішено провести відпуст. Сюди була викликана міліція. Повідомлялося також, що на святі був присутнім о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, який намагався відправити богослужіння. Після цього з’явилося Рішення №553 Закарпатської обласної ради від 10 жовтня 1957 р. про часткову зміну попереднього рішення. Згідно з новим рішенням заборонялося передавати школі церкву монастиря при одночасній забороні її розбирати. Стало очевидним, що о. Йосиф Завадяк заважав керівництву держави.
Завзята праця незламного Василіянина показувала його ворогам, що він не „тростина, яку колише вітер”, якого – як вони вважали − під тиском можна намовити чи підкупити. В ньому бачили щось більше – силу, яка розпалювала ревність в інших душпастирях й закликала співбратів до діяльності й свідчення.
ГУЛАГ, м. Воркута, 1953 р. – Святвечір
В празник Введення в храм Пресвятої Діви Марії, 4 грудня 1958р. зранку при узбіччі дороги, що веде до Хуста, було знайдено напівживого отця Завадяка. Того ж самого дня він помер у лікарні. За словами очевидців, в той день на нього було скоєно замах такого самого типу, що й на єпископа Теодора Ромжу. На Василіянина наїхав вантажний автомобіль, а опісля, ті, що були в авто, добивали ченця залізними предметами. Один з мешканців околиці ще підібрав о. Йосифа й завіз до лікарні, де той перед смертю прийшов до тями, а опісля упокоївся не лише від побоїв, але й „за стараннями збоку”.
Поховали о. Йосифа на Хустському міському цвинтарі.
12 травня 2000 року відбулося урочисте перезахоронення тлінних останків о. Йосифа ЧСВВ. Численний процесійний хід з мощами о. Завадяка, від Хуста до Боронявського монастиря, очолив єпископ Іван Маргітич, тодішній ігумен Боронявського монастиря о. Атанасій Чейпеш і близько 50 священиків, монахів і монахинь та вірних.
25 лютого 1992 р. о. Йосифа Завадяка ЧСВВ, було реабілітовано на підставі Закону Української РСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 р.
Тлінні останки о. Йосифа Завадяка ЧСВВ зберігаються у престолі в монастирській каплиці Боронявського монастиря.
*******************
Фотографії з життя о. Йосифа Завадяка ЧСВВ
Мукачівський монастир – 1940-ві рр.
Ужгородський монастир – 1930-ті рр.
Часи класичної гімназії в Ужгородському монастирі
Після заслання в Румунію – 1942 р.
Перед засланням в Румунію. Будапешт – 1941 р.
Архієпископська гімназія у Кромержижі (Моравія)
Отець Мелетій Михайло Малинич ЧСВВ
1911-2003
Народився отець Мелетій 11 жовтня 1911 р. в багатодітній родині. До Василіанського Чину вступив на Закарпатті в 1926 р. і свої перші тимчасові обіти склав у 1928 р., а вічні – у 1936 р.
Висвячений на священика 17 грудня 1937 р. єпископом Олександром Стойкою.
Вкінці 1940 року був заарештований за „проукраїнську політику” василіян, разом з: о. Діонізієм Дребітко ЧСВВ, о. Богданом Мересієм ЧСВВ, о. Полікарпом Лозаном ЧСВВ, о. Йосифом Завадяком ЧСВВ та о. Антоніє Станканинцем ЧСВВ. В Ужгородському монастирі, над затриманими ченцями провели слідство і відправили їх до в’язниці у м. Будапешт (Угорщина), а опісля – до Будапештського монастиря отців Єзуїтів.
Після недовгого перебування у монастирі отців Єзуїтів в Будапешті, о. Мелетія разом з іншими українськими василіанами, під супровід конвою, відправили у Румунську Трансільванію до василіанського монастиря в с. Нікула, поблизу міста Герла. Цей період о. Мелетій описав у своїй книжці „Із нашого церковного Минулого”.
Повернувшись з Румунії, проживав у Мукачівському монастирі. Після заснування Ужгородського монастиря у 1912 році, працював тут у василіанській гімназії.
У 1943 році брав участь у місійних заходах, які проводили Василіяни на Закарпатті.
В історичних матеріалах залишилося студентське посвідчення о. Малинича, яке вказує, що у 1945 році, він був студентом Державного Закарпатського Університету, на біологічному факультеті.
На початку радянської окупації Закарпаття, о. Мелетій проживав у Малоберезнянському монастирі. У 1946 році, був Настоятелем цього монастиря.
Зі спогадів про той період, о. Мелетій згадував, що Малоберезнянський монастир перебував на лінії вогню – німецькі війська, відступаючи, обстрілювали з монастиря гарматами радянські війська. Щодо діяльності, радянське керівництво дозволяло виголошувати проповіді у монастирі під час богослужінь, але органи безпеки весь час давали розпорядження, що і як проповідувати.
Після ліквідації комуністами василіянського монастиря в Малому Березному в 1948 р. сповняв підпільне священиче служіння у Великоберезнянському і Воловецькому районах. Офіційно працював на у Карпатській Дослідній Станції. Згодом, до часу відродження Греко-Католицької Церкви і Василіянського Чину проживав у Сваляві на Закарпатті. Тут, в умовах підпілля виховував кандидатів до монашого стану і кандидатів до священства.
В часах підпілля написав чимало праць, серед яких найважливіші:
З 1994 р. був духівником і сповідником у Малоберезнянському монастирі.
Помер о. Мелетій 1 листопада 2003 року. Похований у Малоберезнянському монастирі.
********************
Фотографії з життя о. Мелетія Малинича ЧСВВ
Брат Мелетій після складення перших обітів
Студентський квиток бр. Мелетія
о. Мелетій (крайній праворуч), в центрі – о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, зліва – о. Панкратій Гучко ЧСВВ.
Монастир оо. Єзуїтів в Будапешті (Угорщина), в якому о. Мелетій перебував перед виселенням в Румунію, у 1941 р.
о. Мелетій після ліквідації Василіянських монастирів радянською владою.
о. Мелетій на роботах у Карпатській дослідницькій станції, 60-ті рр. 20 ст.
п. Петро Юрійчук з дружиною в гостях у о. Мелетія, 60-ті рр. 20 ст.
о. Мелетій та о. Борис Краснобродський ЧСВВ в Малоберезнянському монастирі, 90-ті рр. 20 ст.
о. Мелетій в Малоберезнянському монастирі, 90-ті рр. 20 ст.
Останні роки життя о. Мелетія. Малоберезнянський монастир.
Місце поховання о. Мелетія – монаший цвинтар у Малоберезнянському монастирі.
Ієромонах Діонізій Дмитро Дребітко ЧСВВ
(1911-1976 рр.)
„Увійшовши в храм, Ісус вигнав усіх, що продавали й купували в храмі, перевернув столи міняйлів, і ослони тих, що продавали голубів, і сказав їм: «Написано: „Дім мій, буде домом молитви називатися, ви ж чините з нього печеру розбійників” (Мт. 21, 12-13).
Життя і діяльність визначного Василіянина Закарпатського краю можна охарактеризувати посилаючись на євангельську розповідь про те, як Ісус Христос очистив Єрусалимській храм від несумісних з Божим домом речей і осіб. Отець Діонізій жив в таких історичних обставинах, коли в Церкву Христову насильно втискалася політика окупантів Закарпаття. Спочатку це була політика мадяризації, яку проводив угорський уряд. Опісля, настала політика „оправославлення” греко-католиків і ліквідація греко-католицької Церкви, яку проводив радянський уряд. Замість того, аби в Церкві прославляти Бога і вчитися моральним засадам, тут стали купляти людей, продавати їх, конфесіювати і т.п. Як за угорської окупації, так і за радянської влади, в церковних питаннях основним було не те, чи людина є істинним християнином, а на боці якої політики вона є. Наприклад, у примусовому „переписуванні на православну віру”, йшлося не так про вибір єдиної і правдивої віри, тобто православної, а про визнання пануючого режиму в краї. Отець Діонізій був одним з тих ієромонахів, які очищали Церкву від несумісних з нею течій і берегли в християнах прагнення „шукати найперше Царства Божого і його справедливості” (Мт. 6, 33).
Народився майбутній Василіянин 31 жовтня 1911 р. у м. Сваляві, Закарпатської області.
Батьки його, Василь (помер у 1945 році) та Анна (уродженка м. Іршави, Закарпатської області, померла у 1954 році), посідали багато землі і мали акції у Підкарпатському банку.
Брат Діонізій в Малоберезнянському монастирі, 01.11.1929 р.
У 1927 році, після закінчення восьмирічної школи, молодий Дмитро вступив до Чину Святого Василія Великого у Мукачівський монастир, де відбув вступне випробовування протягом двох років, обравши монаше ім’я Діонізій.
З 1929 р. по 1930 р., брат Діонізій проживав у Малоберезнянському монастирі.
З 1930 р. по 1932 р. навчався у Василіянському монастирі в с. Лаврів, Самбірського р-н. А опісля, був переведений на подальше навчання до монастиря у с. Добромиль, де у 1933 році захворів й повернувся до василіанського монастиря у м. Мукачеві й після одужання, продовжив тут навчання.
У 1933-37 роках, брат Діонізій виконував монаше служіння в Ужгородському монастирі і продовжував богословські студії.
Пресвітерські свячення брат Діонізій отримав у 1937 році, з рук Преосвященного єпископа Олександра Стойки.
На свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7 квітня 1937р. нововисвячений ієромонах відслужив свою першу святу Літургію у Мукачівському монастирі, де, в подальшому, залишився виконувати свої обов’язки. В цьому монастирі отець Діонізій, зокрема, викладав грецьку та латинську мови для ченців, що проходи вступний курс монашого життя.
Жертва „Корони святого Стефана”.
„Корона святого Стефана” була символом угорської влади. В березні 1939 року, після розпаду Чехословаччини, василіанські монастирі на Закарпатті, опинилися під окупацією цієї „корони”. В краї запанувала політика „мадяризації” і місцеві Василіяни були змушувані сприяти цій політиці, зокрема − у своїх проповідях, які вони виголошували під час публічних богослужінь. Так виникло роздвоєння духовенства, одна частина якого стала під „Короною святого Стефана”, а інша – пішла всупереч цій „Короні”. О. Діонізій був одним із тих священиків, хто відмовлявся вихваляти цю корону у своїх проповідях, за що став її жертвою.
У 1939 році о. Діонізій був призначений до василіанського монастиря у с. Бороняво. Його душпастирська і місійна діяльність була сприйнята тут як анти мадярська, тому що він її не те щоб не підтримував чи виступав проти неї, а діяв поза політикою, закликаючи християн, як казав Ісус Христос, „шукати найперше Царства Божого і його справедливості”. Але тут проявилася закономірність „Хто не з нами, той проти нас”. Угорська влада потрактувала дії отця Діонізія за цим принципом: якщо він не сприяє політиці мадяризації, значить він ворог цієї політики і прихильник іншої – проукраїнської.
В цей час виникали конфлікти між громадянами та представниками угорського уряду. Звичайні працівники і селяни відчули тиск нових державних законів і проявляли бунт. Ось так, у 1939 році, мали місце кілька конфліктних подій у с. Бороняво, в яких о. Діонізій став основним фігурантом і жертвою.
Влітку 1939 року, голова села Бороняво, на зборах жителів села, які відбувалися біля церкви, оголосив, що населення повинно продавати свої вироби лише державним підприємствам, при чому, за визначену суму. З цього приводу, люди почали виражати невдоволення і в свою чергу, вимагати, щоб взамін держава продавала для населення продукти за мінімальною ціною. У цю дискусію вмішався о. Діонізій, виступивши на захист населення. Це показало його в очах угорського уряду, як ворога „Мадярщини”.
Вкінці того самого року, о. Дребітко звернувся до жандармерії с. Сокирниця, Хустського району, де виразив невдоволення з приводу того, що жандарми даного відділу, незаконно нанесли тілесні пошкодження декільком жителям с. Бороняво, які, нібито, крали у лісі дрова.
Ці та інші події, стали причиною того, що вкінці 1940 року, о. Діонізій був заарештований угорським урядом та переведений до Ужгородського монастиря під нагляд угорських василіян. Причиною арешту о. Діонізія було також те, що він відмовлявся проводити мадяризацію місцевих дітей та молоді.
Отець Діонізій Дребітко ЧСВВ (стоїть крайній зліва), серед арештованих угорським урядом закарпатських Василіян.
Будапешт, 1941 р. Монастир отців Єзуїтів.
В цей час, до Ужгородського монастиря перевели також інших заарештованих за „проукраїнську політику” василіян, серед яких були: о. Мелетій Малинич ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ та о. Антоній Станканинець ЧСВВ. Тут, над затриманими ченцями провели слідство і відправили їх до в’язниці у м. Будапешт (Угорщина), а опісля – до Будапештського монастиря отців Єзуїтів.
Історична в’язниця закарпатських василіян:
Василіанський монастир в румунському селі Нікула.
Історичний василіянський монастир в с. Нікула (Румунія).
Після недовгого перебування у монастирі отців Єзуїтів в Будапешті, о. Діонізія разом з іншими українськими василіанами, під супровід конвою, відправили у Румунську Трансільванію до василіанського монастиря в с. Нікула, поблизу міста Герла.
У румунському василіянському монастирі, разом зі своїми братами по Чину, о. Діонізій молився за свій народ, за його витривання у правдивій християнській вірі, незаплямованій течіями цього світу.
Ченці-василіяни, що проживали на території Закарпаття, одразу почали робити старання, щоб ув’язненим василіянам було дозволено повернутися на рідні землі.
У справі повернення даних ченців на територію Закарпаття, в основному брали участь Протоігумен о. Леонтій Долгий ЧСВВ та єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка.
Загальна панорама розташування монастиря в с. Нікулі.
Після смерті регентського комісара Закарпатської України Міклоша Козьми, санкціями якого була здійснена висилка вищеперелічених ченців, його наступник Вільгельм Томчані, дав дозвіл на їх повернення в Закарпаття. У промові до цих монахів, п. Томчані сказав: „Ви були наказані, однак, завдяки нашим старанням, повернулися додому. Ви, як духовні особи, які знають свої обов’язки, тепер будете продовжувати свою роботу. Дивіться, щоби знову не провинились супроти мадярського закону. Тому що, Бог прощає грішника завжди, а люди – лише один раз. Вдруге люди вам не простять”.
1942 р. о. Діонізій повернувся на Закарпаття та оселився у Мукачівському монастирі.
Радянське переслідування.
1943-47 роки − це період, коли о. Діонізій був ігуменом Боронявського монастиря (Хустський район, Закарпатської області). На той час, у монастирі проживали такі ченці, як: о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, який був заступником ігумена та інші отці і брати.
У ці роки, як монах та священик греко-католицької церкви, відмовився від переходу на православ’я, закликав населення не зраджувати своєї віри. Якщо ж не буде греко-католицького священика і церков, − застерігав о. Діонізій, − греко-католики можуть самостійно хрестити новонароджених, вінчати і хоронити померлих згідно свого обряду.
Це був час, коли приходилось робити вибір: вигідне, а одночасно продажне життя, чи переслідування, а може й смерть. Настали скитання по монастирях Закарпаття, які, один за другим, радянська влада почала ліквідовувати.
Восени 1947 р. о. Діонізій поселився у Малоберезнянському монастирі, а вже взимку 1948 р., був змушений працевлаштуватися на роботу у Свалявський лісхоз, начеб ніколи не був монахом і священиком.
Монаший дух, виплеканий у монастирських стінах, не дав змиритися о. Діонізію з існуючим станом монашого життя. У квітні 1949 р., він залишив примусову працю й місце проживання у родичів, та оселився у Імстичівському монастирі, єдиному з діючих на той час. Разом з ним, у даному монастирі проживав о. Антоній Голіш ЧСВВ, пізніше арештований органами КГБ. Всупереч намовлянням перейти на православ’я, о. Діонізій повторно написав присягу, у якій йшлося про довічну вірність Папі Римському та греко-католицькій вірі та що не буде старатися про підвищення в церковних та монаших гідностях.
На запитання слідчого: „Із-за яких причин о. Діонізій відмовився стати священиком православної церкви?”, він відповів: „Як на мене, православна віра є неправдивою. Однією з правдивих є греко-католицька віра. Це моє переконання”.
У квітні 1950 року, після примусового закриття Імстичівського монастиря, повернувся на проживання до м. Сваляви, та влаштувався працювати на місцевий ліспромхоз. Монастирське життя поніс з собою у серці й жив цим євангельським життям там, де на це була Божа воля. Приходилось часто згадувати слова Ісуса Христа: „Лисиці мають нори, а птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічий не має де голови приклонити” (Мт. 8, 19).
На час арешту, який стався 29 січня 1951 р., о. Діонізій проживав у с. Пашковці, Воловецького району та числився працівником Жденієвського лісничого відділу.
У „Постанові на арешт” вказувалося, що в період окупації території Закарпаття мадярськими військами, о. Дребітко являвся активним прибічником окупантів. Будучи ігуменом монастиря у с. Бороняво, Хустського р-н., систематично виступав у церкві перед віруючими з проповідями, що містили антирадянський зміст. У цих проповідях він, нібито, схвалював фашистський окупаційний режим, робив наклепи на комуністичну партію та Радянський Союз, а також, закликав населення надавати допомогу мадярсько-фашистським військам у війні проти СССР. Після визволення території Закарпаття з під мадярської окупації та об’єднання з Радянською Україною, Дребітко, з точки зору працівників КГБ, проводив серед населення антирадянську агітацію, скеровану проти заходів Радянської влади на Закарпатті.
Фото, відбиток пальця та особистий підпис арештованого о. Діонізія Дребітка.
Взято з кримінальної справи. Архів СБУ.
12 квітня 1951 року Закарпатський обласний суд, засудив о. Діонізія на 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з поразкою в правах на 5 років та конфіскацією майна. Ув’язнення відбував у таборах ГУЛАГу м. Норільськ, Красноярського краю.
Норильський виправно-трудовий табір.
Норильлаг був організований у 1935 році. Його завданням було будівництво Нікелевого комбінату та освоєння району розміщення комбінату та його підприємств.
о. Діонізій, м. Норильськ, 08.08.1955 р.
У м. Норільську о. Діонізій працював на залізниці. Однак, попри цю роботу, не переставав бути священиком. Норильський виправно-трудовий табір був місцем ув’язнення численних християн, віра яких вважалася радянською владою, злочином проти існуючої політичної системи. В цих умовах, християни об’єднувалися й підтримували свій релігійний дух таємними богослужіннями та участю у святих церковних Таїнствах. Одним із ревних та завзятих провідників християн в умовах ув’язнення у м. Норільську був о. Діонізій.
Священнослужителі відправляли богослужіння у бараках майже щовечора. Чаші виготовлялися з нікелю самими ув’язненими. Вино робили з родзинок, а хлібці для причастя випікали ті католики, що працювали на кухні.
Активістів релігійної діяльності допитували і забороняли нею займатися. Однак, о. Діонізій ухитрявся проводити обряди в різних бараках, або ж виголошувати проповіді прогулюючись з вірними по табору, наче б група зібралася поговорити. Значна частина ув’язнених приходила на сповідь регулярно, раз на місяць, а інші й щотижня.
о. Діонізій з групою закарпатців у м. Норильську.
Це була доволі небезпечна діяльність. Священиків тут розстрілювали, остерігаючись виникнення контрреволюційного бунту серед ув’язнених. Однак, саме незаконна наруга над священиками викликала бунт людей. Якраз по такій причині, в одному з відділів Норильлагу, виникло повстання у 1953 році.
Попри усі небезпеки та важку фізичну працю, о. Діонізію вдалося не те, що уникнути продовження терміну ув’язнення, що було тут досить поширеним явищем, а навіть отримати дострокове звільнення. З виправного табору о. Діонізій був звільнений 15 жовтня 1955 року. Після чого ще працював на складі пального, приналежного до норильської шахти „Медвежий ручей”.
Другий арешт і ув’язнення.
12 січня 1956 року о. Діонізій прибув з Красноярського краю у м. Сваляву, Закарпатської області. Проживав тут в домі свого брата Дребітко Василя Васильовича, по вул. Достоєвського, 6 і проводив підпільну душпастирську діяльність серед місцевого населення. Після чергового нелегального богослужіння, проведеного в домі брата, о. Діонізій був змушений переселитися до своєї сестри Ковач Марти Василівни по вул. Островського, 20, де проживав близько року. В лютому 1957 року, о. Діонізій переселився до своєї другої сестри Анни, що проживала по вул. Первомайській, 27. Незадовго після цього, 25 лютого 1957 р., о. Діонізій був вдруге заарештований.
Причиною арешту о. Діонізія, як подається в кримінальній справі, були такі „злочини”:
За вироком судової колегії в кримінальних справах Закарпатського обласного суду, 28 травня 1957 року, о. Діонізій був ув’язнений у виправно-трудовий табір терміном на 5 років, без поразки у правах, з конфіскацією належного йому майна.
Мордовські політичні табори „Дубравлаг”.
Своє друге ув’язнення о. Діонізій відбував у Мордовських політичних таборах. Це був комплекс відділень і лагпунктів у районах Мордовської АРСР, у яких до 1987 утримувалися політичні в’язні.
Дубравлаг був організований у 1948 на базі Темниковського ВТТ і до 1954 мав статус Особливого табору ГУЛАГу. З 1961 до 1972 це був єдиний табір в СРСР, де відбували покарання засуджені у всіх республіках за „особливо небезпечні державні злочини”, такі як: „зрада Батьківщини”, „антирадянська агітація і пропаганда”, „участь в антирадянській організації”.
Серед півтора-двох десятків табірних відділень і лагпунктів, ізольованих один від одного і розкиданих уздовж вузькоколійки довжиною близько 60 км або неподалік її (за 15-20 км), було кілька табірних зон (в окремі періоди − до 7-8), де, окремо від інших ув’язнених утримувалися засуджені за „особливо небезпечні державні злочини”. За даними Прокуратури РРФСР, на 14.07.1965 серед приблизно 10 тисяч ув’язнених Дубравного ВТТ було 3816 „особливо небезпечних”; у середині 70-х їх було біля 500. Українці в Дубравлазі зазвичай становили половину континґенту.
о. Діонізій, Мордовські табори. 29.07.1957р.
Серед політв’язнів Дубравлагу, засуджених за „антирадянську агітацію і пропаганду” між іншими, абсолютну більшість складали дисиденти, учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів й лідери заборонених релігійних громад. До останніх належав й о. Діонізій. Він належав й до тих, хто відбував ув’язнення повторно, а таких тут було чимало.
З другого ув’язнення о. Діонізій повернувся у 1962 році.
Підпільна діяльність.
с. Дусино, Свалявського р-н., Закарпатської обл., де о. Діонізій служив Службу Божу в підпіллі.
Про невтомну душпастирську працю отця Діонізія, свідчать спогади його родичів, у яких він проживав після повернення з концентраційних таборів. О. Діонізій проживав у свого брата Івана і родичі згадують, що між братами не було згоди відносно діяльності о. Діонізія. Іван Дребітко не дозволяв своєму братові ходити по селах і підпільно священнодіяти. „За тобою стежать, тебе спровокують, а це знову грозить тюрмою” – говорив Іван Діонізію, на що той відповідав: „Я присягався бути священиком правдивої Церкви Христової і не можу відмовити потребуючим греко-католикам. Якщо мене заарештують – значить на те Божа Воля; піду знову в Сибір”.
Духовне покликання, навіть в умовах небезпеки, було й надалі для о. Діонізія на першому місці. Щоб не створювати проблем своєму брату, він переселився у село Неліпино, Свалявського району і звідси відвідував підпільні греко-католицькі парафії, проводив богослужіння і проповідував Христове Євангеліє.
о. Павло Райчинець ЧСВВ з жителями села Дусино, у яких о. Діонізій проводив богослужіння.
„По тому усі спізнають, що ви мої учні, коли будете мати любов між собою” (Ів. 13, 35).
Душпастирська праця о. Діонізія в умовах підпілля полягала не лише в тому, щоб проводити богослужіння, але також в тому, щоб проповідувати Христа прикладом свого життя.
О. Діонізій був змушений працювати, перш-за-все на державних роботах. При чому, працювати йому можна було лише на чорних роботах, таких як лісосплав, або сторожування і т.п. Тим не менше, в цих місцях ним були показані істинні християнські цінності і свідчення про вищий світ – Небесне Царство.
Місцями духовної діяльності о. Діонізія можна назвати не лише ті, де він відправляв Службу Божу, але й ті, де він працював фізично. Одним з таких місць було лісництво у с. Тибава, Свалявського району, де працював о. Діонізій. Деякі працівники, знаючи, що між ними є греко-католицький священик-монах, насміхалися над ним, робили йому великі навантаження, намагаючись вивести о. Діонізія з рівноваги. Однак, він проявляв зразкову терпеливість і дякував Богові за усі труднощі. Свідки відгукуються про таку поведінку о. Діонізія, як про „нечувану” в той час. Це була проповідь ієромонаха своїм життям, коли заборонено було проповідувати словом. Він проповідував за принципом св. Апостола Павла, який написав в одному із своїх послань: „Коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його, бо, роблячи це, ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром” (Рм. 12, 20-21).
Після праці у с. Тибава, о. Діонізія переведено в лісництво у с. Дусино, Свалявського району. Тут згадують його, як сумлінного робочого, який не відмовлявся від жодної роботи. Бачачи зразкову працю і приклад життя, співпрацівники пропонували о. Діонізію час-від-часу не приходити на роботу у лісництво, а працювати по своєму духовному покликанню і молитися за них. Як говориться у свідченнях цих працівників, вони завжди відчували молитовну і духовну підтримку о. Діонізія, що стало для них ціннішим від фізичної допомоги.
Третій арешт.
„Ніхто не спроможне любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Ів. 15, 13).
В 70-х роках, на Закарпатті, в околиці м. Сваляви, підпільно діяв одружений греко-католицький священик Андрій Бокотей. За те, що він охрестив дитину, йому загрожував арешт і чергове ув’язнення. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що цей священик мав сім’ю і четверо дітей та вже відбув ув’язнення в таборах ГУЛАГу Казахської РСР. о. Діонізій, зголосився в державні органи, що це він проводив згаданий обряд хрещення, взявши, таким чином, вину на себе. Родичі о. Діонізія, намагалися „врозумити” його, але він відчував обов’язок допомогти в цій ситуації о. Андрію. Результатом був третій арешт і ув’язнення о. Діонізія. По тому, що не існує кримінальної справи про цей арешт, можемо зробити висновок, що ув’язнення о. Діонізій відбував вже не на засланні, а в місцевих в’язницях.
Смерть і похорон.
Помер о. Діонізій 26 липня 1976 р. у м. Сваляві, на 65-му році життя, 49-му монашого покликання й 40-му році священнослужіння.
Похований мав бути на цвинтарі у м. Сваляві, однак, попри те, що на свалявському цвинтарі була вже викопана могила, перед якою очікували поховання тлінні останки померлого, працівники КГБ не дозволили здійснити тут похорон, й родичі були змушені похоронити о. Діонізія у с. Неліпино, Свалявського району.
Похорон о. Діонізія Дребітка ЧСВВ.
На фото: крайній справа о. Микола Шепа ЧСВВ.
Реабілітація.
11 травня 1990 р о. Діонізій був реабілітований Пленумом Верховного Суду Української РСР. А 17 квітня 1991 р., Закарпатський обласний суд, в свою чергу реабілітував о. Діонізія на підставі ст. 1 Закону Української РСР „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.
Вшанування пам’яті отця Діонізія Дребітка ЧСВВ
Ченцями відновленої Провінції Св. Миколая.
У 2009 році, за ініціативою Протоігумена нововідновленої Василіянської Провінції св. Миколая – отця Павла Райчинця ЧСВВ, було вирішено встановити пам’ятник отцю Діонізію на місці його поховання у селі Неліпино.
20 серпня 2011 року, відбулося посвячення надгробного пам’ятника отцю Діонізія на сільському кладовищі у с. Неліпино. У посвяченні взяли участь Протоігумен о. Павло Райчинець та отці і брати Провінції св. Миколая, як також, родина блаж. пам’яті о. Діонізія.
На могилі о. Діонізія Дребітка ЧСВВ. Сільський цвинтар у с. Неліпино.
Нововстановлений пам’ятник о. Діонізію.
Обряд посвячення пам’ятника і панахида, 20 серпня 2011 року.
„Чим більше пружину затискати, − говорить народна мудрість, − тим скоріше і сильніше вона розіжметься”. Чим сильніше утискали о. Діонізія, тим ревнішою та більш впливовою ставала його праця, як священика й монаха-василіянина. Це був один з тих духовних діячів Закарпаття, який тримав віру греко-католиків в умовах підпілля сильнішою, ніж вона була у тих, хто міг у той час визнавати свою віру легально.
Тричі ув’язнений, та у виправно-трудових таборах, він залишився вірним своєму духовному покликанню й зберіг віру в серцях численних християн за часів радянського атеїзму.
„Дім мій, домом молитви назветься” – це був життєвий девіз о. Діонізія. Незважаючи на наслідки, він продовжував оберігати Божий дім, яким, насамперед, є душа кожної людини, від гріха і засліпленості, які поширювали атеїстичні та політичні режими.
Нехай вічною буде пам’ять про о. Діонізія в наших серцях, а в нашому християнському житті, нехай він буде прикладом для наслідування.
Отець Антоній Августин Станканинець ЧСВВ
(1905−1999)
„Над вавилонськими ріками,
там ми сиділи й ридали,
як згадували Сіон. (…)
Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду,
Нехай забудеться десниця моя”.
Псалом 137
Народився майбутній монах-василіянин, священик 21 липня 1905 року у м. Ужгороді в сім’ї службовця. Батька звали Дионізій (Станканинець), а матір − Єлизавета (Шнайдер).
Окрім Августина, в його сім’ї були ще три брата:
Йосиф (1907 р. нар.). З 1941 року проживав в Угорщині (Гайдудорог); був греко-католицьким священиком.
Георгій (1910 р. нар.). Проживав у м. Хусті та був викладачем музики.
Іван (1919 р. нар.). В майбутньому лікар. Проживав у м. Берегові.
Августин мав також трьох сестер:
Марія (1909 р. нар.). З 1939 року проживала у Чехословаччині, де працювала вчителькою.
Марта (1912 р. нар.). З 1941 року проживала в Угорщині.
Вероніка (1915 р. нар.). Проживала в одному з сіл Ужгородського району.
У віці сім років Августин поступив вчитися в Ужгородську початкову школу, де закінчив чотири класи. Опісля продовжив навчання в місцевій гімназії, яку закінчив у 1921 році. Наступним кроком був вступ до Чину Святого Василія Великого. Монаше життя розпочав у Мукачівському монастирі оо. Василіян на Чернечій горі. Монаше ім’я обра Антоній.
У 1922 році, ігумен мукачівського монастиря о. Єронім Маліцький ЧСВВ, направив брата Антонія в Лаврівський монастир (Львівська обл.).
У 1925 році, був переведений до Кристинопільського монастиря (тепер м. Червоноград, Львівської обл.).
У 1927 році, о. Протоігумен Львівської Провінції відіслав бр. Антонія на навчання до м. Риму (Італія), де він провчився до 1931 року у Григоріальній греко-католицькій семінарії під назвою „Коллегіум Рутенікум”. Під час перебування в Римі, бр. Антоній в числі 30-ти студентів був присутній на аудієнції з Папою Римським Пієм ХІ, від якого отримав Апостольське благословення.
У 1930 році був рукоположений у священичий сан греко-католицьким єпископом Петром Гебеєм. Своє священиче та монаше служіння о. Августин виконував у Мукачівському монастирі.
З 1934р. по 1935 р., був редактором Василіянського часопису „Благовісник”, в якому друкував також свої статті. Між іншим, під час допитів службами безпеки, о. Станканинцю було пред’явлено № 2-й цього журналу за 1935 рік, де була опублікована його стаття, яка засуджувала комуністичну партію та радянську дійсність.
В період приналежності території Закарпатської України до Чехословаччини, відвідував різні міста і села, де проводив богослужіння та проповідував Слово Боже.
*******************
Мадярське переслідування
У 1939 р. був виселений мадярськими військами з території Закарпаття і поміщений в монастирі у с. Повч (Угорщина), де пробув до 1941 року, після чого знову повернувся до Мукачівського монастиря. Будучи в с. Повчі., Настоятель монастиря Євчак, показав о. Антонію Акт мадярських окупаційних військ, де було зазначено, що Станканинець виселений із Закарпаття за те, бо під час наступу мадярських військ у 1938 році на м. Мукачево, намовляв Чехословацькі війська, щоб вони взяли в полон мадярський танк. Однак такого, по словах о. Антонія ніколи не було.
У лютому 1941 р., був арештований разом з вісьмома співбратами по Чину, серед яких були такі як: о. Мелетій Малинич ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ та о. Діонізій Дребітко ЧСВВ; були між ними також три ієромонахи з Угорщини. Санкціями регентського комісара Закарпатської України Миколи Кузьми, о. Станканинець був висланий, в числі дев’ятьох василіян до Румунії у Трансільванію (історична область Румунії) в с. Нікула. Угорська влада звинувачувала даних василіан у анти мадярській діяльності, яка полягала в тому, що василіяни не пропагували мадяризацію закарпатського населення. Після смерті комісара Кузьми М., о. Станканинцю, разом з іншими отцями було дозволено повернутися на Закарпаття у травні 1942 р.
Перед висилкою в Румунську Трансільванію. Будапешт, 1941 рік. Монастир оо. Єзуїтів.
Після повернення на Закарпаття, виконував служіння в Ужгородському монастирі. Однак в скорому часі Протоігумен Вартоломей Дудаш ЧСВВ відправив о. Антонія до Марія-Повчі (Угорщина), де він знаходився до липня 1943 року, після чого знову повернувся до Ужгородського монастиря, в якому пробув до серпня 1944 р.
З серпня 1944 р. по березень 1947 р. проживав у Мукачівському монастирі. був помічником Ігумена; завідував монастирською бібліотекою. За порученням Ігумена о. Івана Сатмарія ЧСВВ, показував гостям цінну літературу, що зберігалася у монастирській бібліотеці. Був викладачем літургіки для монахів.
********************
Радянське переслідування
о. Антоній Станканинець і о. Леонтій Дебель ЧСВВ – Ужгородський монастир – 17.05.1946
Восени 1946 р., за дорученням Ради Міністерства УССР, у Мукачівському монастирі була проведена перевірка бібліотечної літератури, з метою виявлення серед неї книг антирадянського характеру. Оскільки о. Антоній був завідуючим монастирської бібліотеки, як він зізнався під час допитів, − близько сотні примірників, які можна було б поставити під сумнів, сховав до архіву монастиря незадовго до здійснення перевірки. Однак всі книги о. Станканинець сховати не встиг. Перевірка здійснювалася кілька денними візитами держпрацівників. Не раз, отця Антонія заставали за працею у бібліотеці. Врешті, працівники – які до цього часу здійснювали перегляд літератури поверхнево − зауважили, що розміщення книг у бібліотеці змінено і деяких книг бракує. Повторною перевіркою було вилучено з бібліотеки близько 40 книг антирадянського змісту. Це лише заінтригувало ревізорів і в подальшому, з монастирської бібліотеки було вилучено приблизно 5 тисяч книг.
7 квітня 1945 року, за дорученням єпископа Теодора Ромжі, о. Антоній на свято Благовщення Пресвятої Богородиці, відправив богослужіння у с. Тростник, Свалявського району. Перед богослужіннями, о. Станканинець запропонував вірним піти всім разом до православної церкви, яка до недавнього часу належала греко-католикам, і попросити православного священика, щоб той повернув ключі від церкви колишнім власникам. Тридцять осіб згодилися на цей крок. Разом з отцем Станканинцем вони пішли до церкви. Дочекавшись, поки закінчаться богослужіння у церкві, спільнота греко-католиків зайшла всередину до того, як православні почали виходити. о. Антоній одразу попрямував до престолу і попросив у православного священика ключі від церкви. В той час, хтось із православних викрикнув греко-католикам: „Геть із храму!”. Після чого між вірними обох конфесій зчинилася бійка. Два або три чоловіки були побиті до крові. Бійку спинили працівники міліції.
Після відібрання у василіян Мукачівського монастиря, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа, призначив о. Станканинця парохом у с. Сусково, Свалявського району. У цьому селі о. Августин священнодіяв до 5 квітня 1949 року, після чого був заарештований органами державної безпеки. Під час своєї праці у с. Сусково, окрім богослужінь, час-від-часу, особливо у неділі та свята, збирав у себе на квартирі молодь (близько 30 осіб) та проводив з нею релігійні зайняття. На той час, навчання дітей релігії було заборонено. Однак, основуючись на своїх переконаннях та за власною ініціативою, о. Станканинець продовжував релігійну працю між молоддю та старшими греко-католиками, які відмовились перейти на „православ’я”.
Заарештований був за те, що нібито „в квітні 1945 року, з метою насильницького захвату приміщення православної церкви села Тростник, Свалявського району, спільно з куркульськими елементами цього села спровокував реакційну частину греко-католиків на відкриту боротьбу проти православного населення й тоді, під час богослужінь, за посередництвом шантажу та агітації, організував „антирадянську волинку” у цьому ж селі.
В результаті організованої „антирадянської волинки”, учасниками був побитий голова сільради комуніст Н.Н.
На даний час Станканинець, будучи священиком у с. Сусково, проводить нелегальні збори студентської молоді, яку під прикриттям навчання релігії, обробляє в антирадянському дусі”.
Такі дані були записані 30 березня 1949 року в ПОСТАНОВІ на Арешт о. Августина.
Відбиток пальця та особистий підпис о. Августина. 1949 р.
На початку допитів скривав своє перебування в Італії, Румунії та Галичині. Однак, під час наступних в цьому зізнався. Про те, чому скрив своє перебування у вищезгаданих країнах, слідчому сказав наступне: „Виходячи з прочитаних мною статей в радянській пресі про те, що Рим і Ватикан веде ворожу політику по відношенні до Радянського Союзу, я мав намір скрити від розслідування своє перебування в Римі у минулому… про своє перебування у Румунії та в західних регіонах України я змовчав тому, бо не хотів, щоб слідчі цікавилися особами, з якими я там спілкувався, та коли і з якою метою я там був і чим займався”.
Однак, в одному з протоколів допиту, є перелік осіб, з якими отець Антоній перебував за кордоном. Мабуть допити були настирливими!
********************
Карагандинський виправно-трудовий табір
Приміщення колишнього управління Карлагом
о. Антоній Станканинець ЧСВВ, був засуджений на двадцять п’ять років ув’язнення в ИТЛ. Покарання відбував у Карлазі.
Карлаг спочатку дістав назву: “Карагандинський радгосп-гігант ОГПУ”, і метою його організації стало створення основи сільськогосподарського виробництва для важкої промисловості Центрального Казахстану. Освоїти грандіозний район Центрального Казахстану – було його почесним та відповідальним завданням.
Умови життя ув’язнених Карлага були важкими. Ось, для прикладу, Акт, складений працівниками-наглядачами Гулага, від 5 лютого 1941 р.: „Ув’язнені розміщені в стандартних бараках. Стіни бараків саманові, внутрішнє устаткування − подвійні нари. Підлоги земляні, зимових рам немає. Бруд, вогкість, печі в бараках опалюються не щодня. У чоловічому бараку температура повітря +4 C, в жіночому +16 C. У багатьох ув’язнених немає постільного приладдя. Баня, пральня дизкамери з причини відсутності палива працюють з великими перебоями. Виявлені масова вошивість, брак білизни, яка не міняється і не стирається. Зимовими речами забезпечене менше 50% ув’язнених. Більшість одягнена не по сезону, на ногах літнє взуття. Кип’ячена вода, як в бараках, так і на роботах відсутня. На роботах немає навіть сирої води. Ув’язнені замість води їдять сніг. Живлення за якістю не відповідає калорійності. Є випадки невиходу на роботу із-за нестачі взуття та одягу. Ув’язнені, такі, що не вийшли на роботу з цих причин, трактуються, як відмовники від роботи, яким видається пайок відмовника, і відправляють в ШИЗО (штрафний ізолятор)”.
(http://www.dobrodel.net/weather.html)
У Карлазі був й третій відділ (пізніше перейменований на перший) – в’язниця у в’язниці, де ув’язненим додавали термін покарання, піддавали тортурам, розстрілювали. У цьому відділі відомою була виїзна колегія Карагандинського обласного суду у складі трьох осіб, звана „трійкою”. Вироки виконувалися на місцях. Засуджених ставили на коліна на край ями, заздалегідь виритої іншими ув’язненими, і стріляли в потилицю. Розстріляні бралися на облік з грифом „Помер”; особисті справи знищувалися.
о. Антоній серед ув’язнених в Карлазі.
Карлаг ряснів, не лише дешевою робочою силою, але й мав міцний мозковий центр. У ньому знаходилися відомі всьому світу вчені, воєначальники, діячі культури, політики, люди духовного звання: єпископи, священики, монахи. Серед цієї верстви в’язнів опинився й отець Антоній Сканканинець ЧСВВ.
Однак, завдяки таким як він, Караганда стала центром Католицької Церкви у Радянському Союзі, отримавши в народі назву „Другого Риму”. Цьому сприяло збільшення чисельності католицького населення (поляків та німців), яке було сюди депортоване. Але основною причиною розвитку католицької віри та практики релігійного життя, становило духовенство.
Отець Антоній потайки відправляв Божественну Літургію, уділяв святі Таїнства. Він став одним з найбільш впливових духовних кадрів, які були необхідні для збереження католицької віри та відродження Церкви в Україні.
Вже в середині 50-х рр. в Караганді було три католицькі церкви, які відкрили без дозволу влади. Однак, діяли вони не довго і протягом 1957 р. всі три були закриті. Доводилось єднатися зі своїми співбратами по Чину, що працювали в умовах підпілля на Україні, та душпастирювати без церковних будівель. О. Станканинець відправляв Службу Божу у домах надійних віруючих, сповідав, катехизував, підготовляв до Хрещення, Вінчання й т.д. Це була велика праця, оскільки десятки років, ув’язнені християни були позбавлені можливості брати участь у Святих Таїнствах Церкви, до якої належали і яку визнавали, хоча й потайки.
В умовах ув’язнення та заслання, о. Станканинець, як і багато священиків в Караганді, стає своєрідною, нелегальною „церквою”, що знаходиться у постійному русі та уділяє Святі Таїнства.
отець Антоній в каплиці. На засланні служив для німців у римо-католицькому обряді.
Указом від 24.03.1956 р., термін покарання отцю Станканинцю скорочено до десяти років.
27 липня 1957 року, він був звільнений з Карлагу, та нажаль, на Україну повернутися йому не дали можливості. Так виглядає, що на Україні він був би більшою загрозою для радянської політики, ніж в Караганді. Вижити пощастило, а ось повернутися пощастило не одразу. Минуло ще багато років заслання, відчуження від рідної землі, народу і Церкви, поки нарешті настала легалізація Греко-Католицької Церкви в Україні.
До того часу, отець Антоній далі продовжував працювати як священик серед депортованих та ув’язнених християн різних національностей. В цілому, його підпільна діяльність у Караганді тривала понад 30 років.
У 1977 році, католицька спільнота Караганди, що нараховувала біля 1500 осіб, переважно німців, врешті отримала офіціальну реєстрацію та дозвіл на будівництво храму. В основі цього храму було закладене жертвенне служіння та мучеництво багатьох священиків та збережена в суворих умовах віра тисячі католиків. Будівництво та освячення церкви в Караганді, зробило її центром католицизму на території Радянського Союзу.
Німецький дослідник Герд Штріккер так характеризує роль Караганди у ті часи: „Регіон Караганди в Казахстані, з, мабуть, півмільйоном депортованих, різних національностей, став центром католицизму в Радянському Союзі, „Ватиканом Радянського Союзу”, як називали місто депортовані. Після смерті Сталіна у 1953 р. відчинилися брами багатьох таборів, які були там розміщені. Серед них було значне число священиків, які після звільнення, ще певний час залишалися в Караганді. Таким чином, в середині 50-х рр. в Караганді було одночасно п’ять-шість, деякий час навіть дванадцять підпільних священиків”.
Серед цих священиків працював також ієромонах Василіянського Чину, о. Антоній Станканинець.
********************
Реабілітація
На рідне Закарпаття, до м. Ужгорода, о. Станканинець повернувся лише у 1991 році, коли був реабілітований й проживав у родичів.
У 1995 році відбулась канонічна візитація усіх підпільних василіан на Україні. Візитацію здійснював тодішній Протоархимандрит Василіянського Чину, о. Ізидор Патрило. За його вказівкою, о. Станканинець був направлений до Бучацького монастиря (Тернопільська область). Навіть у цьому він проявив монаший послух і цілковиту посвяту свого життя вищим цілям.
о. Антоній в Бучацькому монастирі Отців Василіян.
З Ужгорода до Бучача о. Станканинця перевіз о. Павло Райчинець ЧСВВ.
За час перебування у Бучацькому монастирі, його часто навідували отці з Закарпаття.
Цей період був для о. Антонія своєрідною відлигою, прикінцевою весною його монашого життя. Хоча й хворий, немічний, без одного ока, він все ж таки чувся щасливим, адже пережив складні, довгі роки й не зламався. А зараз, у стінах легальної монашої обителі в спокої та безпечній молитві, в чистоті та опіці, він по-новому переживав цінність свого монашого покликання.
о. Павло Райчинець у о. Антонія. м. Бучач, 1996 рік.
Помер о. Антоній 24.10.1999 р. в м. Ужгороді у лікарні.
Похований у Малоберезнянському монастирі св. Миколая на Закарпатті (Великоберезнянський район).
Похорон отця Антонія у Малоберезнянському монастирі
Отець Антоній був єдиним Василіянином Закарпатської Провінції Святого Миколая, якому, після звільнення з ув’язнення не дозволили повернутися на Батьківщину. Було багато його побратимів − василіян, які поверталися й працювали як духовні провідники серед закарпатського населення в умовах підпілля. Без сумніву, звільняючи їх з ув’язнення, радянська влада передбачала фактор підпільної праці.
Наскільки небезпечним вважали о. Станканинця, що не дозволили йому повернутися на Закарпаття після ув’язнення!
Звичайно, що спостерігаючи за його працею на засланні, в умовах, непридатних не лише до душпастирства, але й до нормального існування, можна була припустити, наскільки діяльним він буде на рідних землях, серед братів по Чину й священству, серед населення, якому проповідував та серед якого поширював духовні й моральні цінності.
Починаючи від свого вступу до монастиря, як також, протягом усього свого монашого й священичого життя, о. Антоній відзначався неймовірною дисципліною та незламністю, був людиною слова.
Очевидці – брати-монахи, які пам’ятали його зі спільного життя у Мукачівському монастирі, згадують про нього як про строгого монаха, який не пропускав найменшої поблажливості у виконуванні розпорядку монастиря та монаших правил. Тим не менше, поважали його усі, оскільки бачили в ньому приклад – о. Антоній був строгим насамперед сам до себе.
Мабуть, саме ця строгість та серйозність по відношенні до свого духовного покликання, допомагала о. Станканинцю, залишатися вірним та незламним серед переслідувань, допитів й ув’язнень.
Такі люди назавжди залишаться для нас прикладами вірності, навіть, серед переслідувань й смерті.
В наш час, коли пам’ять про тоталітарні режими поволі затирається, історія життя о. Антонія Станканинця ЧСВВ і йому подібних, пригадує нам правду, яку нам сьогодні мало хто розповість.
Суспільство опиняється під загрозою завжди, коли стає зрадливим й податливим.
Нехай історія життя о. Станканинця стане для нас взірцем вірності та відданості своїй Церкві, Державі, своїй сім’ї й усьому, що для нас має якусь цінність.
Свого часу, Ісус Христос сказав про Івана Христителя ось ці слова: „На що ви вийшли подивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж ви вийшли подивитись? На чоловіка одягненого у м’яку одежу? Таж ті, що носять м’яку одежу, сидять у царських палатах. Чого ж тоді вийшли? Побачити пророка? Так, кажу вам, і більше ніж пророка” (Мт. 11, 7-9).
Що пророкує нам цей звичайний, здавалось би, монах? На що нам звертає увагу його історія? Хто сьогодні зміг би дорівнювати йому?
ВІЧНА ЙОМУ ПАМ’ЯТЬ!
********************
Використані матеріали:
о. Франціск Онисько ЧСВВ
10.05.2010 р.
Малий Березний
о. Методій Михайло Скраль ЧСВВ
(04.12.1933-25.05.2011)
Отець Методій народився 4 грудня 1933 року в с. Ільниця, Іршавського р-н., Закарпатської області. Того ж року був хрещений греко-католицьким священиком о. Бобітом і отримав хресне ім’я Михайло.
Батько Дмитро Скраль, помер 15 серпня 1963 року, а мати Марія Березнай, померла 20 жовтня 1993 року.
В сім’ї Скралів, окрім Михайла, було ще п’ять дітей: Василь, Анна, Марія, Дмитро та Іван. Михайло був наймолодшим.
Закінчив неповну середню освіту.
У січні 1960 року, вступив на кандидатуру до Василіянського Чину.
25 червня 1963 року був заарештований органами радянської влади за фотографування похорону греко-католицького священика Хмельовського, який помер 3 травня 1963 року у селі Мшана коло Львова. У цьому похороні взяло участь декілька тисяч вірних і підпільні священики, які відправляли похоронні богослужіння скрито без літургійних риз. Представники КГБ зауваживши, що бр. Михайло робить фотографії похорону; як тільки обряд закінчився затримали його і, відібравши фотоапарат, вийняли з нього плівку та її засвітили.
Через кілька днів, у помешканні, де проживав бр. Михайло (м. Львів, Джерельна 32/16), був проведений обшук, під час якого знайшли виготовлені ним фотографічним способом іконки і плівки. Починаючи з 7 червня брата поставили під домашній арешт і періодично викликали на слідство. 25 червня бр. Михайло був ув’язнений. Слідство тривало шість місяців і закінчилося показовим судом 15 листопада 1963 року.
Під час слідства застосовуючи психологічний тиск та довготривалі й виснажливі допити, бр. Михайла намовляли перейти до Російської Православної Церкви. „Ми дамо вам парафію у будь-якому місці, − пропонували брату, − навіть у Москві, якщо ви перейдете на православну віру і підпишете про це заяву. При цьому ви будете звільнені з арешту”. Бр. Михайло відмовився від такої пропозиції і слідчі пробували намовити його до співпраці з КГБ, обіцяючи звільнення з тюрми, але й від цієї „пропозиції” він рішучо відмовився.
Суд виніс бр. Михайлу вирок − три роки позбавлення волі у в’язниці суворого режиму за статтею 148. п. 2 Кримінального Кодексу УРСР − „незаконне виготовлення предметів релігійного культу” і він відбував один рік покарання у тюрмі КГБ м. Львова, вул Миру, № 1, а відтак його перевели до табору № 30 примусової праці (т. зв. „тридцятка”), де він знаходився півтора року, аж до звільнення у 1966 р.
Отець Методій з Братами по Чину, у Римі на аудієнції з Блаженним Іваном Павлом ІІ, тодішнім Папою Римським.
У тюрмі з братом поводилися по-різному: то використовували тактику заохоти, то залякували погрозами. При цьому морили голодом та завдавали фізичні ушкодження, вимагаючи показань щодо його зв’язків з іншими греко-католиками. Після виходу на волю, впродовж трьох років бр. Михайло хворів на виразку шлунку. Була пошкоджена також печінка. Після ув’язнення прийшлося довгі роки лікуватися та відновлювати сили для подальшої праці у „Підпільній Церкві”.
19 квітня 1966 року, у с. Колоденце (Львівська обл.), відбулися облечини бр. Михайла, якими він розпочав Новіціятський вишкіл під проводом магістра о. Макарія Греня ЧСВВ. Під час облечин отримав монаше ім’я Методій.
Цього ж року, бр. Методій поступив на навчання в будівельний технікум, де провчився два з половиною роки, здобувши професії будівельника та електрика.
Перші тимчасові обіти бр. Методій склав 14 січня 1967 року, у м. Львові, по вул. Тракт-Глинянський, 41.
3 січня 1970 року, склав довічну професію на руки о. Макарія Греня ЧСВВ.
13 квітня 1976 року отримав пресвітерські свячення з рук Преосвященного Кир Софрона Дмитерка ЧСВВ.
В часах підпілля, офіційно працював на державній роботі, а підпільно обслуговував греко-католицькі громади в довколишніх селах. Зі свідчень відносно о. Методія, він обслуговував близька тридцяти підпільних греко-католицьких громад.
Ще під час ув’язнення, проводячи час на молитві, о. Методій відчув силу виганяти з людей злих духів. Зціленням людей від опанування дияволом, він займався практично до кінця свого життя, за що отримував численні подяки від тих, кому допоміг.
З 1989 р. по 1991 р. виконував служіння у монастирі Вознесіння ГНІХ в м. Золочеві.
Опісля працював у Боронявському монастирі (Закарпатська обл.) до 1996 року.
Два роки (1996-1998рр.) знову служив у Золочівському монастирі, після чого був переведений до монастиря Різдва св. Івана Христителя у с. Краснопуща (Тернопільська обл.), де був Настоятелем.
Під час служіння у Боронявському монастирі, як також у монастирі в с. Краснопущі, прославився у народі, як „один із небагатьох католицьких священиків, які мають практичний досвід екзорцизму”.
Отець Методій з «народним єпископом» Іваном Маргітичем у Боронявському монастирі – 2 серпня 1996 р.
„Зло існує реально і має безліч ликів, − розповідав о. Методій кореспонденту Львівської газети «Високий Замок». − У мене є чотири відеокасети з «вичиток», на яких видно, що роблять із людьми біси. Шкоди християнам посередники антихриста завдають за допомогою чорної магії, через яку звичайні предмети набувають руйнівної, часто смертельної сили. Чим більше зведуть зі світу людей, тим більше «заслуг» отримають від свого покровителя. Багато хто й не знає, що йому вселили бісів, доки з людиною не починає коїтися лихе. Жоден лікар не продіагностує цю хворобу, бо аналізи – в повному порядку. У слуг диявола є цілий арсенал засобів, аби вибити людину з колії”.
Отець Методій уділяє Святі Тайни – 04.10.2002 р.
До 2009 року виконував монаше і священиче служіння у Золочівському монастирі, де останнім часом хворів.
У 2009 році було відновлено Провінцію Святого Миколая в Україні, до якої стали приналежні усі отці і брати, родом із Закарпатської області. У зв’язку з цим, 22 вересня 2009 року о. Методій був переведений із Золочівського до Малоберезнянського монастиря св. Миколая (Закарпатська бл..).
22 лютого 2010 року, за сприянням Протоігумена о. Павла Райчинця ЧСВВ, о. Методія було госпіталізовано до Ужгородської лікарні для проведення обстежень у зв’язку з підвищеним рівнем цукру в крові. Кінець лютого та місяць березень, отець Методій провів у лікарні перенісши інсульт; був два рази в реанімації. Внаслідок інсульту, став паралізований.
26 березня 2010 року, був виписаний з лікарні та перевезений до Малоберезнянського монастиря.
Отці і Брати колядують у келії о. Методія на Святий вечір 2011 року.
У монастирі хворий отець був під опікою місцевих отців і братів, які щодня надавали йому належну допомогу.
Помер о. Методій 25 травня 2011 року, у Малоберезнянському монастирі близько дев’ятої години ранку.
Співбрати відпроваджують о. Методія в «останню дорогу».
Похорон відбувся 26 травня, за участю отців і братів Провінцій Святого Миколая й Найсвятішого Спасителя в Україні. Очолив похорон Протоігумен Провінції Святого Миколая о. Павло Райчинець ЧСВВ.
Похований о. Методій на монашому цвинтарі у с. Малому Березному.
Вічна Йому Пам’ять!
27.05.2011 р.
********************
У Римі, в базиліці Св. Петра.
В Люрді.
В м. Арс (Франція).
Матеріали зібрав: о. Франціск Онисько ЧСВВ
