о. Методій Михайло Скраль ЧСВВ

(04.12.1933-25.05.2011)

Отець Методій народився 4 грудня 1933 року в с. Ільниця, Іршавського р-н., Закарпатської області. Того ж року був хрещений греко-католицьким священиком о. Бобітом і отримав хресне ім’я Михайло.

Батько Дмитро Скраль, помер 15 серпня 1963 року, а мати Марія Березнай, померла 20 жовтня 1993 року.

В сім’ї Скралів, окрім Михайла, було ще п’ять дітей: Василь, Анна, Марія, Дмитро та Іван. Михайло був наймолодшим.

Закінчив неповну середню освіту.

У січні 1960 року, вступив на кандидатуру до Василіянського Чину.

25 червня 1963 року був заарештований органами радянської влади за фотографування похорону греко-католицького священика Хмельовського, який помер 3 травня 1963 року у селі Мшана коло Львова. У цьому похороні взяло участь декілька тисяч вірних і підпільні священики, які відправляли похоронні богослужіння скрито без літургійних риз. Представники КГБ зауваживши, що бр. Михайло робить фотографії похорону; як тільки обряд закінчився затримали його і, відібравши фотоапарат, вийняли з нього плівку та її засвітили.

Через кілька днів, у помешканні, де проживав бр. Михайло (м. Львів, Джерельна 32/16), був проведений обшук, під час якого знайшли виготовлені ним фотографічним способом іконки і плівки. Починаючи з 7 червня брата поставили під домашній арешт і періодично викликали на слідство. 25 червня бр. Михайло був ув’язнений. Слідство тривало шість місяців і закінчилося показовим судом 15 листопада 1963 року.

Під час слідства застосовуючи психологічний тиск та довготривалі й виснажливі допити, бр. Михайла намовляли перейти до Російської Православної Церкви. „Ми дамо вам парафію у будь-якому місці, − пропонували брату, − навіть у Москві, якщо ви перейдете на православну віру і підпишете про це заяву. При цьому ви будете звільнені з арешту”. Бр. Михайло відмовився від такої пропозиції і слідчі пробували намовити його до співпраці з КГБ, обіцяючи звільнення з тюрми, але й від цієї „пропозиції” він рішучо відмовився.

Суд виніс бр. Михайлу вирок − три роки позбавлення волі у в’язниці суворого режиму за статтею 148. п. 2 Кримінального Кодексу УРСР − „незаконне виготовлення предметів релігійного культу” і він відбував один рік покарання у тюрмі КГБ м. Львова, вул Миру, № 1, а відтак його перевели до табору № 30 примусової праці (т. зв. „тридцятка”), де він знаходився півтора року, аж до звільнення у 1966 р.

Отець Методій з Братами по Чину, у Римі на аудієнції з Блаженним Іваном Павлом ІІ, тодішнім Папою Римським.

У тюрмі з братом поводилися по-різному: то використовували тактику заохоти, то залякували погрозами. При цьому морили голодом та завдавали фізичні ушкодження, вимагаючи показань щодо його зв’язків з іншими греко-католиками. Після виходу на волю, впродовж трьох років бр. Михайло хворів на виразку шлунку. Була пошкоджена також печінка. Після ув’язнення прийшлося довгі роки лікуватися та відновлювати сили для подальшої праці у „Підпільній Церкві”.

19 квітня 1966 року, у с. Колоденце (Львівська обл.), відбулися облечини бр. Михайла, якими він розпочав Новіціятський вишкіл під проводом магістра о. Макарія Греня ЧСВВ. Під час облечин отримав монаше ім’я Методій.

Цього ж року, бр. Методій поступив на навчання в будівельний технікум, де провчився два з половиною роки, здобувши професії будівельника та електрика.

Перші тимчасові обіти бр. Методій склав 14 січня 1967 року, у м. Львові, по вул. Тракт-Глинянський, 41.

3 січня 1970 року, склав довічну професію на руки о. Макарія Греня ЧСВВ.

13 квітня 1976 року отримав пресвітерські свячення з рук Преосвященного Кир Софрона Дмитерка ЧСВВ.

В часах підпілля, офіційно працював на державній роботі, а підпільно обслуговував греко-католицькі громади в довколишніх селах. Зі свідчень відносно о. Методія, він обслуговував близька тридцяти підпільних греко-католицьких громад.

Ще під час ув’язнення, проводячи час на молитві, о. Методій відчув силу виганяти з людей злих духів. Зціленням людей від опанування дияволом, він займався практично до кінця свого життя, за що отримував численні подяки від тих, кому допоміг.

З 1989 р. по 1991 р. виконував служіння у монастирі Вознесіння ГНІХ в м. Золочеві.

Опісля працював у Боронявському монастирі (Закарпатська обл.) до 1996 року.

Два роки (1996-1998рр.) знову служив у Золочівському монастирі, після чого був переведений до монастиря Різдва св. Івана Христителя у с. Краснопуща (Тернопільська обл.), де був Настоятелем.

Під час служіння у Боронявському монастирі, як також у монастирі в с. Краснопущі, прославився у народі, як „один із небагатьох католицьких священиків, які мають практичний досвід екзорцизму”.

Отець Методій з «народним єпископом» Іваном Маргітичем у Боронявському монастирі – 2 серпня 1996 р.

„Зло існує реально і має безліч ликів, − розповідав о. Методій кореспонденту Львівської газети «Високий Замок». − У мене є чотири відеокасети з «вичиток», на яких видно, що роблять із людьми біси. Шкоди християнам посередники антихриста завдають за допомогою чорної магії, через яку звичайні предмети набувають руйнівної, часто смертельної сили. Чим більше зведуть зі світу людей, тим більше «заслуг» отримають від свого покровителя. Багато хто й не знає, що йому вселили бісів, доки з людиною не починає коїтися лихе. Жоден лікар не продіагностує цю хворобу, бо аналізи – в повному порядку. У слуг диявола є цілий арсенал засобів, аби вибити людину з колії”.

Отець Методій уділяє Святі Тайни – 04.10.2002 р.

До 2009 року виконував монаше і священиче служіння у Золочівському монастирі, де останнім часом хворів.

У 2009 році було відновлено Провінцію Святого Миколая в Україні, до якої стали приналежні усі отці і брати, родом із Закарпатської області. У зв’язку з цим, 22 вересня 2009 року о. Методій був переведений із Золочівського до Малоберезнянського монастиря св. Миколая (Закарпатська бл..).

22 лютого 2010 року, за сприянням Протоігумена о. Павла Райчинця ЧСВВ, о. Методія було госпіталізовано до Ужгородської лікарні для проведення обстежень у зв’язку з підвищеним рівнем цукру в крові. Кінець лютого та місяць березень, отець Методій провів у лікарні перенісши інсульт; був два рази в реанімації. Внаслідок інсульту, став паралізований.

26 березня 2010 року, був виписаний з лікарні та перевезений до Малоберезнянського монастиря.

Отці і Брати колядують у келії о. Методія на Святий вечір 2011 року.

У монастирі хворий отець був під опікою місцевих отців і братів, які щодня надавали йому належну допомогу.

Помер о. Методій 25 травня 2011 року, у Малоберезнянському монастирі близько дев’ятої години ранку.

Співбрати відпроваджують о. Методія в «останню дорогу».

Похорон відбувся 26 травня, за участю отців і братів Провінцій Святого Миколая й Найсвятішого Спасителя в Україні. Очолив похорон Протоігумен Провінції Святого Миколая о. Павло Райчинець ЧСВВ.

Похований о. Методій на монашому цвинтарі у с. Малому Березному.

Вічна Йому Пам’ять!

27.05.2011 р.

********************

У Римі, в базиліці Св. Петра.

В Люрді.

В м. Арс (Франція).

Матеріали зібрав: о. Франціск Онисько ЧСВВ

Отець Мелетій Михайло Малинич ЧСВВ

1911-2003

Народився отець Мелетій 11 жовтня 1911 р. в багатодітній родині. До Василіанського Чину вступив на Закарпатті в 1926 р. і свої перші тимчасові обіти склав у 1928 р., а вічні – у 1936 р.

Висвячений на священика 17 грудня 1937 р. єпископом Олександром Стойкою.

Вкінці 1940 року був заарештований за „проукраїнську політику” василіян, разом з: о. Діонізієм Дребітко ЧСВВ, о. Богданом Мересієм ЧСВВ, о. Полікарпом Лозаном ЧСВВ, о. Йосифом Завадяком ЧСВВ та о. Антоніє Станканинцем ЧСВВ. В Ужгородському монастирі, над затриманими ченцями провели слідство і відправили їх до в’язниці у м. Будапешт (Угорщина), а опісля – до Будапештського монастиря отців Єзуїтів.

Після недовгого перебування у монастирі отців Єзуїтів в Будапешті, о. Мелетія разом з іншими українськими василіанами, під супровід конвою, відправили у Румунську Трансільванію до василіанського монастиря в с. Нікула, поблизу міста Герла. Цей період о. Мелетій описав у своїй книжці „Із нашого церковного Минулого”.

Повернувшись з Румунії, проживав у Мукачівському монастирі. Після заснування Ужгородського монастиря у 1912 році, працював тут у василіанській гімназії.

У 1943 році брав участь у місійних заходах, які проводили Василіяни на Закарпатті.

В історичних матеріалах залишилося студентське посвідчення о. Малинича, яке вказує, що у 1945 році, він був студентом Державного Закарпатського Університету, на біологічному факультеті.

На початку радянської окупації Закарпаття, о. Мелетій проживав у Малоберезнянському монастирі. У 1946 році, був Настоятелем цього монастиря.

Зі спогадів про той період, о. Мелетій згадував, що Малоберезнянський монастир перебував на лінії вогню – німецькі війська, відступаючи, обстрілювали з монастиря гарматами радянські війська. Щодо діяльності, радянське керівництво дозволяло виголошувати проповіді у монастирі під час богослужінь, але органи безпеки весь час давали розпорядження, що і як проповідувати.

Після ліквідації комуністами василіянського монастиря в Малому Березному в 1948 р. сповняв підпільне священиче служіння у Великоберезнянському і Воловецькому районах. Офіційно працював на у Карпатській Дослідній Станції. Згодом, до часу відродження Греко-Католицької Церкви і Василіянського Чину проживав у Сваляві на Закарпатті. Тут, в умовах підпілля виховував кандидатів до монашого стану і кандидатів до священства.

В часах підпілля написав чимало праць, серед яких найважливіші:

• „Із нашого церковного минулого”.
• „Православ’я і неправослав’я у світлі церковного року”.
• „В знаках часів”.

З 1994 р. був духівником і сповідником у Малоберезнянському монастирі.

Помер о. Мелетій 1 листопада 2003 року. Похований у Малоберезнянському монастирі.

********************

Фотографії з життя о. Мелетія Малинича ЧСВВ

Брат Мелетій після складення перших обітів

Студентський квиток бр. Мелетія

о. Мелетій (крайній праворуч), в центрі – о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, зліва – о. Панкратій Гучко ЧСВВ.

Монастир оо. Єзуїтів в Будапешті (Угорщина), в якому о. Мелетій перебував перед виселенням в Румунію, у 1941 р.

о. Мелетій після ліквідації Василіянських монастирів радянською владою.

о. Мелетій на роботах у Карпатській дослідницькій станції, 60-ті рр. 20 ст.

п. Петро Юрійчук з дружиною в гостях у о. Мелетія, 60-ті рр. 20 ст.

о. Мелетій та о. Борис Краснобродський ЧСВВ в Малоберезнянському монастирі, 90-ті рр. 20 ст.

о. Мелетій в Малоберезнянському монастирі, 90-ті рр. 20 ст.

Останні роки життя о. Мелетія. Малоберезнянський монастир.

Місце поховання о. Мелетія – монаший цвинтар у Малоберезнянському монастирі.

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Отець Павло Петро Мадяр ЧСВВ

«Апостол Закарпаття»

(1923-1996)

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Отець Павло Петро Мадяр ЧСВВ

«Апостол Закарпаття»

(1923-1996)

14.02.1915 р. – 07.11.1989 р.

Теодор Сідей (ієромонах Іван ЧСВВ) народився 14 лютого 1915 р. в сім’ї хлібороба Івана Сідея в с. Верхня Колочава (у 1939 р. перейменовано в с. Негровець) Міжгірського р-ну.

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ