о. Методій Михайло Скраль ЧСВВ

(04.12.1933-25.05.2011)

Отець Методій народився 4 грудня 1933 року в с. Ільниця, Іршавського р-н., Закарпатської області. Того ж року був хрещений греко-католицьким священиком о. Бобітом і отримав хресне ім’я Михайло.

Батько Дмитро Скраль, помер 15 серпня 1963 року, а мати Марія Березнай, померла 20 жовтня 1993 року.

В сім’ї Скралів, окрім Михайла, було ще п’ять дітей: Василь, Анна, Марія, Дмитро та Іван. Михайло був наймолодшим.

Закінчив неповну середню освіту.

У січні 1960 року, вступив на кандидатуру до Василіянського Чину.

25 червня 1963 року був заарештований органами радянської влади за фотографування похорону греко-католицького священика Хмельовського, який помер 3 травня 1963 року у селі Мшана коло Львова. У цьому похороні взяло участь декілька тисяч вірних і підпільні священики, які відправляли похоронні богослужіння скрито без літургійних риз. Представники КГБ зауваживши, що бр. Михайло робить фотографії похорону; як тільки обряд закінчився затримали його і, відібравши фотоапарат, вийняли з нього плівку та її засвітили.

Через кілька днів, у помешканні, де проживав бр. Михайло (м. Львів, Джерельна 32/16), був проведений обшук, під час якого знайшли виготовлені ним фотографічним способом іконки і плівки. Починаючи з 7 червня брата поставили під домашній арешт і періодично викликали на слідство. 25 червня бр. Михайло був ув’язнений. Слідство тривало шість місяців і закінчилося показовим судом 15 листопада 1963 року.

Під час слідства застосовуючи психологічний тиск та довготривалі й виснажливі допити, бр. Михайла намовляли перейти до Російської Православної Церкви. „Ми дамо вам парафію у будь-якому місці, − пропонували брату, − навіть у Москві, якщо ви перейдете на православну віру і підпишете про це заяву. При цьому ви будете звільнені з арешту”. Бр. Михайло відмовився від такої пропозиції і слідчі пробували намовити його до співпраці з КГБ, обіцяючи звільнення з тюрми, але й від цієї „пропозиції” він рішучо відмовився.

Суд виніс бр. Михайлу вирок − три роки позбавлення волі у в’язниці суворого режиму за статтею 148. п. 2 Кримінального Кодексу УРСР − „незаконне виготовлення предметів релігійного культу” і він відбував один рік покарання у тюрмі КГБ м. Львова, вул Миру, № 1, а відтак його перевели до табору № 30 примусової праці (т. зв. „тридцятка”), де він знаходився півтора року, аж до звільнення у 1966 р.

Отець Методій з Братами по Чину, у Римі на аудієнції з Блаженним Іваном Павлом ІІ, тодішнім Папою Римським.

У тюрмі з братом поводилися по-різному: то використовували тактику заохоти, то залякували погрозами. При цьому морили голодом та завдавали фізичні ушкодження, вимагаючи показань щодо його зв’язків з іншими греко-католиками. Після виходу на волю, впродовж трьох років бр. Михайло хворів на виразку шлунку. Була пошкоджена також печінка. Після ув’язнення прийшлося довгі роки лікуватися та відновлювати сили для подальшої праці у „Підпільній Церкві”.

19 квітня 1966 року, у с. Колоденце (Львівська обл.), відбулися облечини бр. Михайла, якими він розпочав Новіціятський вишкіл під проводом магістра о. Макарія Греня ЧСВВ. Під час облечин отримав монаше ім’я Методій.

Цього ж року, бр. Методій поступив на навчання в будівельний технікум, де провчився два з половиною роки, здобувши професії будівельника та електрика.

Перші тимчасові обіти бр. Методій склав 14 січня 1967 року, у м. Львові, по вул. Тракт-Глинянський, 41.

3 січня 1970 року, склав довічну професію на руки о. Макарія Греня ЧСВВ.

13 квітня 1976 року отримав пресвітерські свячення з рук Преосвященного Кир Софрона Дмитерка ЧСВВ.

В часах підпілля, офіційно працював на державній роботі, а підпільно обслуговував греко-католицькі громади в довколишніх селах. Зі свідчень відносно о. Методія, він обслуговував близька тридцяти підпільних греко-католицьких громад.

Ще під час ув’язнення, проводячи час на молитві, о. Методій відчув силу виганяти з людей злих духів. Зціленням людей від опанування дияволом, він займався практично до кінця свого життя, за що отримував численні подяки від тих, кому допоміг.

З 1989 р. по 1991 р. виконував служіння у монастирі Вознесіння ГНІХ в м. Золочеві.

Опісля працював у Боронявському монастирі (Закарпатська обл.) до 1996 року.

Два роки (1996-1998рр.) знову служив у Золочівському монастирі, після чого був переведений до монастиря Різдва св. Івана Христителя у с. Краснопуща (Тернопільська обл.), де був Настоятелем.

Під час служіння у Боронявському монастирі, як також у монастирі в с. Краснопущі, прославився у народі, як „один із небагатьох католицьких священиків, які мають практичний досвід екзорцизму”.

Отець Методій з «народним єпископом» Іваном Маргітичем у Боронявському монастирі – 2 серпня 1996 р.

„Зло існує реально і має безліч ликів, − розповідав о. Методій кореспонденту Львівської газети «Високий Замок». − У мене є чотири відеокасети з «вичиток», на яких видно, що роблять із людьми біси. Шкоди християнам посередники антихриста завдають за допомогою чорної магії, через яку звичайні предмети набувають руйнівної, часто смертельної сили. Чим більше зведуть зі світу людей, тим більше «заслуг» отримають від свого покровителя. Багато хто й не знає, що йому вселили бісів, доки з людиною не починає коїтися лихе. Жоден лікар не продіагностує цю хворобу, бо аналізи – в повному порядку. У слуг диявола є цілий арсенал засобів, аби вибити людину з колії”.

Отець Методій уділяє Святі Тайни – 04.10.2002 р.

До 2009 року виконував монаше і священиче служіння у Золочівському монастирі, де останнім часом хворів.

У 2009 році було відновлено Провінцію Святого Миколая в Україні, до якої стали приналежні усі отці і брати, родом із Закарпатської області. У зв’язку з цим, 22 вересня 2009 року о. Методій був переведений із Золочівського до Малоберезнянського монастиря св. Миколая (Закарпатська бл..).

22 лютого 2010 року, за сприянням Протоігумена о. Павла Райчинця ЧСВВ, о. Методія було госпіталізовано до Ужгородської лікарні для проведення обстежень у зв’язку з підвищеним рівнем цукру в крові. Кінець лютого та місяць березень, отець Методій провів у лікарні перенісши інсульт; був два рази в реанімації. Внаслідок інсульту, став паралізований.

26 березня 2010 року, був виписаний з лікарні та перевезений до Малоберезнянського монастиря.

Отці і Брати колядують у келії о. Методія на Святий вечір 2011 року.

У монастирі хворий отець був під опікою місцевих отців і братів, які щодня надавали йому належну допомогу.

Помер о. Методій 25 травня 2011 року, у Малоберезнянському монастирі близько дев’ятої години ранку.

Співбрати відпроваджують о. Методія в «останню дорогу».

Похорон відбувся 26 травня, за участю отців і братів Провінцій Святого Миколая й Найсвятішого Спасителя в Україні. Очолив похорон Протоігумен Провінції Святого Миколая о. Павло Райчинець ЧСВВ.

Похований о. Методій на монашому цвинтарі у с. Малому Березному.

Вічна Йому Пам’ять!

27.05.2011 р.

********************

У Римі, в базиліці Св. Петра.

В Люрді.

В м. Арс (Франція).

Матеріали зібрав: о. Франціск Онисько ЧСВВ

Отець Мелетій Михайло Малинич ЧСВВ

1911-2003

Народився отець Мелетій 11 жовтня 1911 р. в багатодітній родині. До Василіанського Чину вступив на Закарпатті в 1926 р. і свої перші тимчасові обіти склав у 1928 р., а вічні – у 1936 р.

Висвячений на священика 17 грудня 1937 р. єпископом Олександром Стойкою.

Вкінці 1940 року був заарештований за „проукраїнську політику” василіян, разом з: о. Діонізієм Дребітко ЧСВВ, о. Богданом Мересієм ЧСВВ, о. Полікарпом Лозаном ЧСВВ, о. Йосифом Завадяком ЧСВВ та о. Антоніє Станканинцем ЧСВВ. В Ужгородському монастирі, над затриманими ченцями провели слідство і відправили їх до в’язниці у м. Будапешт (Угорщина), а опісля – до Будапештського монастиря отців Єзуїтів.

Після недовгого перебування у монастирі отців Єзуїтів в Будапешті, о. Мелетія разом з іншими українськими василіанами, під супровід конвою, відправили у Румунську Трансільванію до василіанського монастиря в с. Нікула, поблизу міста Герла. Цей період о. Мелетій описав у своїй книжці „Із нашого церковного Минулого”.

Повернувшись з Румунії, проживав у Мукачівському монастирі. Після заснування Ужгородського монастиря у 1912 році, працював тут у василіанській гімназії.

У 1943 році брав участь у місійних заходах, які проводили Василіяни на Закарпатті.

В історичних матеріалах залишилося студентське посвідчення о. Малинича, яке вказує, що у 1945 році, він був студентом Державного Закарпатського Університету, на біологічному факультеті.

На початку радянської окупації Закарпаття, о. Мелетій проживав у Малоберезнянському монастирі. У 1946 році, був Настоятелем цього монастиря.

Зі спогадів про той період, о. Мелетій згадував, що Малоберезнянський монастир перебував на лінії вогню – німецькі війська, відступаючи, обстрілювали з монастиря гарматами радянські війська. Щодо діяльності, радянське керівництво дозволяло виголошувати проповіді у монастирі під час богослужінь, але органи безпеки весь час давали розпорядження, що і як проповідувати.

Після ліквідації комуністами василіянського монастиря в Малому Березному в 1948 р. сповняв підпільне священиче служіння у Великоберезнянському і Воловецькому районах. Офіційно працював на у Карпатській Дослідній Станції. Згодом, до часу відродження Греко-Католицької Церкви і Василіянського Чину проживав у Сваляві на Закарпатті. Тут, в умовах підпілля виховував кандидатів до монашого стану і кандидатів до священства.

В часах підпілля написав чимало праць, серед яких найважливіші:

• „Із нашого церковного минулого”.
• „Православ’я і неправослав’я у світлі церковного року”.
• „В знаках часів”.

З 1994 р. був духівником і сповідником у Малоберезнянському монастирі.

Помер о. Мелетій 1 листопада 2003 року. Похований у Малоберезнянському монастирі.

********************

Фотографії з життя о. Мелетія Малинича ЧСВВ

Брат Мелетій після складення перших обітів

Студентський квиток бр. Мелетія

о. Мелетій (крайній праворуч), в центрі – о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, зліва – о. Панкратій Гучко ЧСВВ.

Монастир оо. Єзуїтів в Будапешті (Угорщина), в якому о. Мелетій перебував перед виселенням в Румунію, у 1941 р.

о. Мелетій після ліквідації Василіянських монастирів радянською владою.

о. Мелетій на роботах у Карпатській дослідницькій станції, 60-ті рр. 20 ст.

п. Петро Юрійчук з дружиною в гостях у о. Мелетія, 60-ті рр. 20 ст.

о. Мелетій та о. Борис Краснобродський ЧСВВ в Малоберезнянському монастирі, 90-ті рр. 20 ст.

о. Мелетій в Малоберезнянському монастирі, 90-ті рр. 20 ст.

Останні роки життя о. Мелетія. Малоберезнянський монастир.

Місце поховання о. Мелетія – монаший цвинтар у Малоберезнянському монастирі.

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Отець Павло Петро Мадяр ЧСВВ

«Апостол Закарпаття»

(1923-1996)

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Отець Антоній Андрій Мондик (1913-1989) – в рр. 1943-1945 виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов’язки якого виконував аж до самої смерті.

Отець Павло Петро Мадяр ЧСВВ

«Апостол Закарпаття»

(1923-1996)

Отець Антоній Августин Станканинець ЧСВВ

(1905−1999)

„Над вавилонськими ріками,

там ми сиділи й ридали,

як згадували Сіон. (…)

Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду,

Нехай забудеться десниця моя”.

Псалом 137

Народився майбутній монах-василіянин, священик 21 липня 1905 року у м. Ужгороді в сім’ї службовця. Батька звали Дионізій (Станканинець), а матір − Єлизавета (Шнайдер).

Окрім Августина, в його сім’ї були ще три брата:

Йосиф (1907 р. нар.). З 1941 року проживав в Угорщині (Гайдудорог); був греко-католицьким священиком.

Георгій (1910 р. нар.). Проживав у м. Хусті та був викладачем музики.

Іван (1919 р. нар.). В майбутньому лікар. Проживав у м. Берегові.

Августин мав також трьох сестер:

Марія (1909 р. нар.). З 1939 року проживала у Чехословаччині, де працювала вчителькою.

Марта (1912 р. нар.). З 1941 року проживала в Угорщині.

Вероніка (1915 р. нар.). Проживала в одному з сіл Ужгородського району.

У віці сім років Августин поступив вчитися в Ужгородську початкову школу, де закінчив чотири класи. Опісля продовжив навчання в місцевій гімназії, яку закінчив у 1921 році. Наступним кроком був вступ до Чину Святого Василія Великого. Монаше життя розпочав у Мукачівському монастирі оо. Василіян на Чернечій горі. Монаше ім’я обра Антоній.

У 1922 році, ігумен мукачівського монастиря о. Єронім Маліцький ЧСВВ, направив брата Антонія в Лаврівський монастир (Львівська обл.).

У 1925 році, був переведений до Кристинопільського монастиря (тепер м. Червоноград, Львівської обл.).

У 1927 році, о. Протоігумен Львівської Провінції відіслав бр. Антонія на навчання до м. Риму (Італія), де він провчився до 1931 року у Григоріальній греко-католицькій семінарії під назвою „Коллегіум Рутенікум”. Під час перебування в Римі, бр. Антоній в числі 30-ти студентів був присутній на аудієнції з Папою Римським Пієм ХІ, від якого отримав Апостольське благословення.

У 1930 році був рукоположений у священичий сан греко-католицьким єпископом Петром Гебеєм. Своє священиче та монаше служіння о. Августин виконував у Мукачівському монастирі.

З 1934р. по 1935 р., був редактором Василіянського часопису „Благовісник”, в якому друкував також свої статті. Між іншим, під час допитів службами безпеки, о. Станканинцю було пред’явлено № 2-й цього журналу за 1935 рік, де була опублікована його стаття, яка засуджувала комуністичну партію та радянську дійсність.

В період приналежності території Закарпатської України до Чехословаччини, відвідував різні міста і села, де проводив богослужіння та проповідував Слово Боже.

*******************

Мадярське переслідування

У 1939 р. був виселений мадярськими військами з території Закарпаття і поміщений в монастирі у с. Повч (Угорщина), де пробув до 1941 року, після чого знову повернувся до Мукачівського монастиря. Будучи в с. Повчі., Настоятель монастиря Євчак, показав о. Антонію Акт мадярських окупаційних військ, де було зазначено, що Станканинець виселений із Закарпаття за те, бо під час наступу мадярських військ у 1938 році на м. Мукачево, намовляв Чехословацькі війська, щоб вони взяли в полон мадярський танк. Однак такого, по словах о. Антонія ніколи не було.

У лютому 1941 р., був арештований разом з вісьмома співбратами по Чину, серед яких були такі як: о. Мелетій Малинич ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ та о. Діонізій Дребітко ЧСВВ; були між ними також три ієромонахи з Угорщини. Санкціями регентського комісара Закарпатської України Миколи Кузьми, о. Станканинець був висланий, в числі дев’ятьох василіян до Румунії у Трансільванію (історична область Румунії) в с. Нікула. Угорська влада звинувачувала даних василіан у анти мадярській діяльності, яка полягала в тому, що василіяни не пропагували мадяризацію закарпатського населення. Після смерті комісара Кузьми М., о. Станканинцю, разом з іншими отцями було дозволено повернутися на Закарпаття у травні 1942 р.

Перед висилкою в Румунську Трансільванію. Будапешт, 1941 рік. Монастир оо. Єзуїтів.

Після повернення на Закарпаття, виконував служіння в Ужгородському монастирі. Однак в скорому часі Протоігумен Вартоломей Дудаш ЧСВВ відправив о. Антонія до Марія-Повчі (Угорщина), де він знаходився до липня 1943 року, після чого знову повернувся до Ужгородського монастиря, в якому пробув до серпня 1944 р.

З серпня 1944 р. по березень 1947 р. проживав у Мукачівському монастирі. був помічником Ігумена; завідував монастирською бібліотекою. За порученням Ігумена о. Івана Сатмарія ЧСВВ, показував гостям цінну літературу, що зберігалася у монастирській бібліотеці. Був викладачем літургіки для монахів.

********************

Радянське переслідування

о. Антоній Станканинець і о. Леонтій Дебель ЧСВВ – Ужгородський монастир – 17.05.1946

Восени 1946 р., за дорученням Ради Міністерства УССР, у Мукачівському монастирі була проведена перевірка бібліотечної літератури, з метою виявлення серед неї книг антирадянського характеру. Оскільки о. Антоній був завідуючим монастирської бібліотеки, як він зізнався під час допитів, − близько сотні примірників, які можна було б поставити під сумнів, сховав до архіву монастиря незадовго до здійснення перевірки. Однак всі книги о. Станканинець сховати не встиг. Перевірка здійснювалася кілька денними візитами держпрацівників. Не раз, отця Антонія заставали за працею у бібліотеці. Врешті, працівники – які до цього часу здійснювали перегляд літератури поверхнево − зауважили, що розміщення книг у бібліотеці змінено і деяких книг бракує. Повторною перевіркою було вилучено з бібліотеки близько 40 книг антирадянського змісту. Це лише заінтригувало ревізорів і в подальшому, з монастирської бібліотеки було вилучено приблизно 5 тисяч книг.

7 квітня 1945 року, за дорученням єпископа Теодора Ромжі, о. Антоній на свято Благовщення Пресвятої Богородиці, відправив богослужіння у с. Тростник, Свалявського району. Перед богослужіннями, о. Станканинець запропонував вірним піти всім разом до православної церкви, яка до недавнього часу належала греко-католикам, і попросити православного священика, щоб той повернув ключі від церкви колишнім власникам. Тридцять осіб згодилися на цей крок. Разом з отцем Станканинцем вони пішли до церкви. Дочекавшись, поки закінчаться богослужіння у церкві, спільнота греко-католиків зайшла всередину до того, як православні почали виходити. о. Антоній одразу попрямував до престолу і попросив у православного священика ключі від церкви. В той час, хтось із православних викрикнув греко-католикам: „Геть із храму!”. Після чого між вірними обох конфесій зчинилася бійка. Два або три чоловіки були побиті до крові. Бійку спинили працівники міліції.

Після відібрання у василіян Мукачівського монастиря, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа, призначив о. Станканинця парохом у с. Сусково, Свалявського району. У цьому селі о. Августин священнодіяв до 5 квітня 1949 року, після чого був заарештований органами державної безпеки. Під час своєї праці у с. Сусково, окрім богослужінь, час-від-часу, особливо у неділі та свята, збирав у себе на квартирі молодь (близько 30 осіб) та проводив з нею релігійні зайняття. На той час, навчання дітей релігії було заборонено. Однак, основуючись на своїх переконаннях та за власною ініціативою, о. Станканинець продовжував релігійну працю між молоддю та старшими греко-католиками, які відмовились перейти на „православ’я”.

Заарештований був за те, що нібито „в квітні 1945 року, з метою насильницького захвату приміщення православної церкви села Тростник, Свалявського району, спільно з куркульськими елементами цього села спровокував реакційну частину греко-католиків на відкриту боротьбу проти православного населення й тоді, під час богослужінь, за посередництвом шантажу та агітації, організував „антирадянську волинку” у цьому ж селі.

В результаті організованої „антирадянської волинки”, учасниками був побитий голова сільради комуніст Н.Н.

На даний час Станканинець, будучи священиком у с. Сусково, проводить нелегальні збори студентської молоді, яку під прикриттям навчання релігії, обробляє в антирадянському дусі”.

Такі дані були записані 30 березня 1949 року в ПОСТАНОВІ на Арешт о. Августина.

Відбиток пальця та особистий підпис о. Августина. 1949 р.

На початку допитів скривав своє перебування в Італії, Румунії та Галичині. Однак, під час наступних в цьому зізнався. Про те, чому скрив своє перебування у вищезгаданих країнах, слідчому сказав наступне: „Виходячи з прочитаних мною статей в радянській пресі про те, що Рим і Ватикан веде ворожу політику по відношенні до Радянського Союзу, я мав намір скрити від розслідування своє перебування в Римі у минулому… про своє перебування у Румунії та в західних регіонах України я змовчав тому, бо не хотів, щоб слідчі цікавилися особами, з якими я там спілкувався, та коли і з якою метою я там був і чим займався”.

Однак, в одному з протоколів допиту, є перелік осіб, з якими отець Антоній перебував за кордоном. Мабуть допити були настирливими!

********************

Карагандинський виправно-трудовий табір

Приміщення колишнього управління Карлагом

о. Антоній Станканинець ЧСВВ, був засуджений на двадцять п’ять років ув’язнення в ИТЛ. Покарання відбував у Карлазі.

Карлаг спочатку дістав назву: “Карагандинський радгосп-гігант ОГПУ”, і метою його організації стало створення основи сільськогосподарського виробництва для важкої промисловості Центрального Казахстану. Освоїти грандіозний район Центрального Казахстану – було його почесним та відповідальним завданням.

Умови життя ув’язнених Карлага були важкими. Ось, для прикладу, Акт, складений працівниками-наглядачами Гулага, від 5 лютого 1941 р.: „Ув’язнені розміщені в стандартних бараках. Стіни бараків саманові, внутрішнє устаткування − подвійні нари. Підлоги земляні, зимових рам немає. Бруд, вогкість, печі в бараках опалюються не щодня. У чоловічому бараку температура повітря +4 C, в жіночому +16 C. У багатьох ув’язнених немає постільного приладдя. Баня, пральня дизкамери з причини відсутності палива працюють з великими перебоями. Виявлені масова вошивість, брак білизни, яка не міняється і не стирається. Зимовими речами забезпечене менше 50% ув’язнених. Більшість одягнена не по сезону, на ногах літнє взуття. Кип’ячена вода, як в бараках, так і на роботах відсутня. На роботах немає навіть сирої води. Ув’язнені замість води їдять сніг. Живлення за якістю не відповідає калорійності. Є випадки невиходу на роботу із-за нестачі взуття та одягу. Ув’язнені, такі, що не вийшли на роботу з цих причин, трактуються, як відмовники від роботи, яким видається пайок відмовника, і відправляють в ШИЗО (штрафний ізолятор)”.

(http://www.dobrodel.net/weather.html)

У Карлазі був й третій відділ (пізніше перейменований на перший) – в’язниця у в’язниці, де ув’язненим додавали термін покарання, піддавали тортурам, розстрілювали. У цьому відділі відомою була виїзна колегія Карагандинського обласного суду у складі трьох осіб, звана „трійкою”. Вироки виконувалися на місцях. Засуджених ставили на коліна на край ями, заздалегідь виритої іншими ув’язненими, і стріляли в потилицю. Розстріляні бралися на облік з грифом „Помер”; особисті справи знищувалися.

о. Антоній серед ув’язнених в Карлазі.

Карлаг ряснів, не лише дешевою робочою силою, але й мав міцний мозковий центр. У ньому знаходилися відомі всьому світу вчені, воєначальники, діячі культури, політики, люди духовного звання: єпископи, священики, монахи. Серед цієї верстви в’язнів опинився й отець Антоній Сканканинець ЧСВВ.

Однак, завдяки таким як він, Караганда стала центром Католицької Церкви у Радянському Союзі, отримавши в народі назву „Другого Риму”. Цьому сприяло збільшення чисельності католицького населення (поляків та німців), яке було сюди депортоване. Але основною причиною розвитку католицької віри та практики релігійного життя, становило духовенство.

Отець Антоній потайки відправляв Божественну Літургію, уділяв святі Таїнства. Він став одним з найбільш впливових духовних кадрів, які були необхідні для збереження католицької віри та відродження Церкви в Україні.

Вже в середині 50-х рр. в Караганді було три католицькі церкви, які відкрили без дозволу влади. Однак, діяли вони не довго і протягом 1957 р. всі три були закриті. Доводилось єднатися зі своїми співбратами по Чину, що працювали в умовах підпілля на Україні, та душпастирювати без церковних будівель. О. Станканинець відправляв Службу Божу у домах надійних віруючих, сповідав, катехизував, підготовляв до Хрещення, Вінчання й т.д. Це була велика праця, оскільки десятки років, ув’язнені християни були позбавлені можливості брати участь у Святих Таїнствах Церкви, до якої належали і яку визнавали, хоча й потайки.

В умовах ув’язнення та заслання, о. Станканинець, як і багато священиків в Караганді, стає своєрідною, нелегальною „церквою”, що знаходиться у постійному русі та уділяє Святі Таїнства.

отець Антоній в каплиці. На засланні служив для німців у римо-католицькому обряді.

Указом від 24.03.1956 р., термін покарання отцю Станканинцю скорочено до десяти років.

27 липня 1957 року, він був звільнений з Карлагу, та нажаль, на Україну повернутися йому не дали можливості. Так виглядає, що на Україні він був би більшою загрозою для радянської політики, ніж в Караганді. Вижити пощастило, а ось повернутися пощастило не одразу. Минуло ще багато років заслання, відчуження від рідної землі, народу і Церкви, поки нарешті настала легалізація Греко-Католицької Церкви в Україні.

До того часу, отець Антоній далі продовжував працювати як священик серед депортованих та ув’язнених християн різних національностей. В цілому, його підпільна діяльність у Караганді тривала понад 30 років.

У 1977 році, католицька спільнота Караганди, що нараховувала біля 1500 осіб, переважно німців, врешті отримала офіціальну реєстрацію та дозвіл на будівництво храму. В основі цього храму було закладене жертвенне служіння та мучеництво багатьох священиків та збережена в суворих умовах віра тисячі католиків. Будівництво та освячення церкви в Караганді, зробило її центром католицизму на території Радянського Союзу.

Німецький дослідник Герд Штріккер так характеризує роль Караганди у ті часи: „Регіон Караганди в Казахстані, з, мабуть, півмільйоном депортованих, різних національностей, став центром католицизму в Радянському Союзі, „Ватиканом Радянського Союзу”, як називали місто депортовані. Після смерті Сталіна у 1953 р. відчинилися брами багатьох таборів, які були там розміщені. Серед них було значне число священиків, які після звільнення, ще певний час залишалися в Караганді. Таким чином, в середині 50-х рр. в Караганді було одночасно п’ять-шість, деякий час навіть дванадцять підпільних священиків”.

Серед цих священиків працював також ієромонах Василіянського Чину, о. Антоній Станканинець.

********************

Реабілітація

На рідне Закарпаття, до м. Ужгорода, о. Станканинець повернувся лише у 1991 році, коли був реабілітований й проживав у родичів.

У 1995 році відбулась канонічна візитація усіх підпільних василіан на Україні. Візитацію здійснював тодішній Протоархимандрит Василіянського Чину, о. Ізидор Патрило. За його вказівкою, о. Станканинець був направлений до Бучацького монастиря (Тернопільська область). Навіть у цьому він проявив монаший послух і цілковиту посвяту свого життя вищим цілям.

о. Антоній в Бучацькому монастирі Отців Василіян.

З Ужгорода до Бучача о. Станканинця перевіз о. Павло Райчинець ЧСВВ.

За час перебування у Бучацькому монастирі, його часто навідували отці з Закарпаття.

Цей період був для о. Антонія своєрідною відлигою, прикінцевою весною його монашого життя. Хоча й хворий, немічний, без одного ока, він все ж таки чувся щасливим, адже пережив складні, довгі роки й не зламався. А зараз, у стінах легальної монашої обителі в спокої та безпечній молитві, в чистоті та опіці, він по-новому переживав цінність свого монашого покликання.

о. Павло Райчинець у о. Антонія. м. Бучач, 1996 рік.

Помер о. Антоній 24.10.1999 р. в м. Ужгороді у лікарні.

Похований у Малоберезнянському монастирі св. Миколая на Закарпатті (Великоберезнянський район).

Похорон отця Антонія у Малоберезнянському монастирі

Отець Антоній був єдиним Василіянином Закарпатської Провінції Святого Миколая, якому, після звільнення з ув’язнення не дозволили повернутися на Батьківщину. Було багато його побратимів − василіян, які поверталися й працювали як духовні провідники серед закарпатського населення в умовах підпілля. Без сумніву, звільняючи їх з ув’язнення, радянська влада передбачала фактор підпільної праці.

Наскільки небезпечним вважали о. Станканинця, що не дозволили йому повернутися на Закарпаття після ув’язнення!

Звичайно, що спостерігаючи за його працею на засланні, в умовах, непридатних не лише до душпастирства, але й до нормального існування, можна була припустити, наскільки діяльним він буде на рідних землях, серед братів по Чину й священству, серед населення, якому проповідував та серед якого поширював духовні й моральні цінності.

Починаючи від свого вступу до монастиря, як також, протягом усього свого монашого й священичого життя, о. Антоній відзначався неймовірною дисципліною та незламністю, був людиною слова.

Очевидці – брати-монахи, які пам’ятали його зі спільного життя у Мукачівському монастирі, згадують про нього як про строгого монаха, який не пропускав найменшої поблажливості у виконуванні розпорядку монастиря та монаших правил. Тим не менше, поважали його усі, оскільки бачили в ньому приклад – о. Антоній був строгим насамперед сам до себе.

Мабуть, саме ця строгість та серйозність по відношенні до свого духовного покликання, допомагала о. Станканинцю, залишатися вірним та незламним серед переслідувань, допитів й ув’язнень.

Такі люди назавжди залишаться для нас прикладами вірності, навіть, серед переслідувань й смерті.

В наш час, коли пам’ять про тоталітарні режими поволі затирається, історія життя о. Антонія Станканинця ЧСВВ і йому подібних, пригадує нам правду, яку нам сьогодні мало хто розповість.

Суспільство опиняється під загрозою завжди, коли стає зрадливим й податливим.

Нехай історія життя о. Станканинця стане для нас взірцем вірності та відданості своїй Церкві, Державі, своїй сім’ї й усьому, що для нас має якусь цінність.

Свого часу, Ісус Христос сказав про Івана Христителя ось ці слова: „На що ви вийшли подивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж ви вийшли подивитись? На чоловіка одягненого у м’яку одежу? Таж ті, що носять м’яку одежу, сидять у царських палатах. Чого ж тоді вийшли? Побачити пророка? Так, кажу вам, і більше ніж пророка” (Мт. 11, 7-9).

Що пророкує нам цей звичайний, здавалось би, монах? На що нам звертає увагу його історія? Хто сьогодні зміг би дорівнювати йому?

ВІЧНА ЙОМУ ПАМ’ЯТЬ!

********************

Використані матеріали:

• Бургарт Л. А., Влияние массовых депортаций и трудовых мобилизаций на формирование Караганды как центра католической веры в СССР.

• http://www.dobrodel.net/weather.html

• Архів СБУ у Закарпатській області. Кримінальна справа, Станканинец Августина Дионизовича, № 2286, С-5715, 1949 р.

о. Франціск Онисько ЧСВВ

10.05.2010 р.

Малий Березний

Юрій Краснобродський (о. Борис ЧСВВ) народився 5 вересня 1915 року, в селі Малий Березний, Великоберезнянського району, Закарпатської області, у багатодітній сім’ї землеробів, в якій був найстаршим із шести дітей.

Початкову школу закінчив в рідному селі, а горожанську – у Великому Березному.

За спогадами самого о. Бориса, одного разу в неділю, у монастирі Отців Василіян в Малому Березному, ченці-богослови, які там навчалися, вийшли перед іконостас на Велике Славословʼя і дуже гарно співали. Йому цей спів так сильно запав в серце, що він почав молитися до Пресвятої Богородиці, аби допомогла йому навчитися так само співати. З того часу у нього зародилося бажання стати монахом.

Юрій вступив до монастиря Отців Василіян у Мукачеві 1 вересня 1933 року.

Після кандидатури і новіціяту, вивчав класичні мови і філософію в Мукачівському та Лаврівському монастирях. А у 1940 році вступив до Ужгородської богословської академії. Крім того, грав в Чернечому оркестрі Мукачівського монастиря.

8 листопада 1942 року – склав Вічні обіти в Маріяповчанському монастирі (теперішня Угорщина).

31 січня 1943 – отримав Святу Тайну Священства з рук Преосвященного єпископа Вартолемея Дудаша в Марія Повчі.

Після священичих свячень виконував служіння в Мукачівському монастирі.

У 1946 році був переведений до Ужгородського монастиря де був помічником Настоятеля.

Опісля, на прохання місцевого єпископа, о. Борис обслуговував парафію у с. Великі Комʼяти (Виноградівський район).

Також проживав у Боронявському монастирі, а перед остаточною ліквідацією Василіянських монастирів на Закарпатті – в Імстичівській обителі, куди були насильно звезені усі Василіяни.

Ще у 1946 році, Протоігумен Василіян на Закарпатті о. Антоній Мондик ЧСВВ, повідомив ченців про можливе закриття монастирів новою владою. Молодшим, які лише розпочали своє монаше життя, радили повертатися додому. А тих, що вже склали Богові Вічні обіти і були священиками, попереджали про можливе переслідування, якщо вони не згодяться перейти на «православʼя».

Невдовзі, у 1947 році, було виселено всіх Василіян з Мукачівського монастиря. Так само було закрито Боронявський та Малоберезнянський монастирі. Єдиним пристановищем залишився тільки Імстичівський монастир, але й він був у той час для Василіян більше вʼязницею, ніж монастирем.

У 1950 році, коли монастир в Імстичеві було ліквідовано, о. Борис був змушений повернутися до свого родинного дому у Малий Березний, із забороною священнослужіння та під пильним наглядом органів безпеки. Від цього часу, починається його підпільна діяльність.

Як звичайний громадянин, він працював на різних роботах: майстром по лісу у ліспромгоспі в Турʼї Реметі, водієм вантажного автомобіля в райспоживспілці у Великому Березному та продавцем і бухгалтером.

А вночі, підпільно служив людям як священик: відправляв Служби Божі, сповідав, хрестив, вінчав…

Однак все це відбувалося з частими допитами, наглядами та провокаціями з боку атеїстичного режиму.

Після смерті свого рідного брата, о. Борис проживав у домі його сімʼї в Малому Березному, допомагаючи виховувати осиротілих дітей. Сам мав маленьку кімнату, яка була для нього також каплицею, де він щодня таємно служив Службу Божу, на яку приходили й односельчани.

Довгі роки підпілля, о. Борис був свідком нищення Василіянського монастиря у Малому Березному.

Після закриття обителі, її приміщення, у 1948 році, було передано Ужгородському Державному Університету і відкрито першу стаціонарну біологічну базу, а в церкву перетворили на спортзал для студентів. У 1958 році, тут відкрито школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. В 1971 році, поряд з монастирськими приміщеннями розпочато будівництво навчального корпусу інтернату, і після завершення будівництва, монастир перетворився на спальний корпус, а церква – на склад будівельних і господарських матеріалів.

Після довголітнього підпільного служіння, у 1989 році, о. Борис наважився вперше прилюдно відслужити Службу Божу біля монастиря на Чернечій горі, перед празником Зіслання Святого Духа, на яку прийшло біля 30 людей. Другу Службу Божу він відслужив біля напівзруйнованої каплиці перед вʼїздом до монастиря на свято Благовіщення, на яку вже зібралося біля 200 осіб. Це викликало обурення з боку дирекції інтернату, в результаті чого, о. Бориса оштрафували на 25 карбованців. Однак з того часу, незважаючи на доноси та погрози, богослужіння біля каплиці від проводив вже щонеділі. А на свято Воскресіння Христового, о. Борис відслужив співану Службу Божу зі свяченням пасок біля монастирської церкви, хоч для цього, на вимогу влади, потрібно було зібрати 300 підписів місцевих жителів, що було без труднощів зроблено.

У 1990 році, було офіційно зареєстровано греко-католицьку парафію в Малому Березному з передачею частини будівлі колишнього монастиря, а о. Бориса призначено парохом.

3 червня 1991 року, о. Борис, за допомогою місцевих жителів, вперше відслужив Службу Божу у монастирському храмі на свято Зіслання Святого Духа.

В тому часі, він взявся також за відновлення греко-католицької парафії у Великому Березному.

Коли всі монастирські приміщення у Малому Березному вже були звільнені та відновлено церкву, а при монастирі діяв Новіціят, о. Борис протягом певного часу (1996-1997) був Магістром для кандидатів та новиків. А опісля, був в цьому монастирі для молодих ченців сповідником та безцінним духовним провідником.

3 травня 2003 року, на 88-му році життя, 70-му чернечого покликання, 60-му священнослужіння, о. Борис Юрій Краснобродський ЧСВВ, відійшов до вічності і був похований на чернечому цвинтарі при Малоберезнянському монастирі.

Вічная йому памʼять!

Лаврів, 1936 р.

Монаший оркестр, Мукачево, 1936 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після складення Вічних обітів, 1942 р.

Василіянський монастир у Маріяповчі. Після священичих свячень, 1943 р.

Малоберезнянський монастир, 1994 р.

Каплиця Малоберезнянського монастиря. о. Мелетій Малинич ЧСВВ і о. Борис Краснобродський ЧСВВ.

Малоберезнянський монастир, 1996 р.

Могила о. Бориса Краснобродського ЧСВВ