Згідно старовинного передання Мукачівський Святомиколаївський монастир був заснований ще до 1242 року, а ченці-василіяни, що жили за правилами св. Василія тут поселились ще за княжих часів це підтверджує той факт, що після татарського лихоліття, Закарпаття а з ним і Мукачівська обитель була повністю зруйнована.

Відомий історик, василіянин о. А. Кралицький згадує про існуючу легенду. Згідно неї відновив монастир подільський князь Федір Корятович, як винагороду за чудесне врятування від змія, через заступництво св. Миколая Чудотворця. Шукаючи місце на нову обитель князь побачив ангела, який і вказав на місце майбутньої святині. Першим ігуменом Мукачівського монастиря був Лука, а його період вважається епохою розвитку святині. Першим мукачівським єпископом став владика Йоан. Саме від мукачівського монастиря і отримала свою назву Мукачівська єпархія. При монастирі монахи перекладали богослужбові книги. Також була заснована школа подібна до Острозької

Однак недовго обитель розвивалася внаслідок постійних воєн між Габсбургами та Семигородськими князями у 1537 р. Мукачівський монастир було знову зруйновано. За єпископа Василія І монастир знову було відбудовано.

У 1657 р. монастир втретє було зруйновано, польським гетьманом Любомирським. З другої половини ХVІІІ ст. почалося будівництво сьогоднішнього монастирського комплексу. Саме в цей час Дмитро Рац – покровитель василіян, користуючись авторитетом у Відні домігся перенесення осідку єпископа з Чернечої гори до Ужгороду.

У ХVІІІ ст. з мукачівської духовної школи вийшло десятки монахів просвітителів Закарпаття. Серед них історики Йоанікій Базилович, ЧСВВ та Анатолій Кралицький, ЧСВВ, філолог Арсеній Коцак, ЧСВВ.

У 1733 р. Мукачівський монастир стає також осідком протоігумена провінції св. Миколая оо. Василіян на Срібній Землі. Першим протоігуменом став Гедеон Пазин, ЧСВВ.

У 20-их рр. ХХ ст. Мукачівський монастир став центром оновлення монашого життя оо. Василіяни на Закарпатті. З Мукачівського новіціяту вийшли такі відомі василіяни як нині блаженний Павло Гойдич – єпископ Пряшівський, , Йосиф Мартинець, – перший єпископ греко-католиків Канади, Микола Дудаш, єпископ в Угорщині, Павло Миськів – довголітній протоархимандрит ЧСВВ, о. Севастіян Сабол, ЧСВВ (псевдонім Зореслав), відомий письменник, член НТШ, о. Йосиф Завадяк, ЧСВВ, останній ігумен Боронявського монастиря, який загинув мученицькою смертю у 1958 р.

У 1926 р. на прохання оо. Василіян Святіший Отець Пій ХІ дарує мукачівському монастирю старовинну чудотворну ікону Богородиці, як запоруку відновлення марійського культу та побожності серед вірних. Ікона датується 1453 р. Так на всі богородичні свята при монастирі відбувалися багатотисячні відпусти з найбільшим Успенським.

Мукачівська Чудотворна Ікона Божої Матері

Однак 24 березня 1947 р. Мукачівський василіянський монастир було ліквідовано, а всіх 33-ох монахів – василіян було перевезено до Імстичівського монастиря. Замість василіян монастир заселили православними монахинями Московського патріархату. Турбуючись про чудотворну ікону Богородиці ще в 1936 р. ігумен Мукачівського монастиря о. Полікарп Булик, ЧСВВ та магістер новіціяту о. Гліб Кінах, ЧСВВ замовляють копію ікони, яку у 1947 р. поставили на місце оригіналу, а оригінал на зберігання передали родині бр. Юліана Миговича, ЧСВВ.

Починаючи з 90 р. минулого століття оо. Василіяни намагалися повернути свій монастир, однак все безрезультатно. Та незважаючи на всілякі труднощі у 2006 р. оо Василіянам таки виділили земельну ділянку для побудови нового монастиря, і 16 липня 2009 р Було освячено новий монастир св. Миколая. Саме тут знайшла своє місце Чудотворна ікона Богородиці, що скиталася понад 60 р. Так відновилася діяльність оо. Василіян у Мукачеві.

Посвячення монастирської каплиці. Мукачево, 16.07.2009 рік.

Першим ігуменом відновленого монастиря став о. Веніамин Довганич, ЧСВВ. За неповних два роки вдалося організувати громаду вірних, які активно допомагають отцям. Також було відновлено славний Успенський відпуст. На честь Мукачівської Ікони Богородиці Конгрегація Східніх Церков встановила окреме свято для її вшанування на 16 липня.

При монастирі під проводом оо. Василіян діє спільнота «Апостольства Молитви» та «Матері в молитві», а також невеликий парафіяльний хор, також проводяться Катехизація дітей різних вікових груп.

Як колись, так і сьогодні до монастиря чисельно приходять люди, щоб випросити у стіп Мукачівської Богородиці благодаті та заступництва для себе та своїх родин.

Історики, такі як о. Анатолій Кралицький ЧСВВ, о. Йоанікій Базилович ЧСВВ, та о. Атанасій Пекар ЧСВВ, вказують на рік заснування − 1742. Хоча, на місці, де тепер стоїть монастир, вже в ХV ст. жили монахи, хоч їх було мало, лише два або три. У свою чергу, Н. Клин зазначає, що у 1580-1634 роках побудували там церкву і монастир. Слід зважати і на таку обставину, що збереглася монастирська печатка. Історик Л. Цуга пише, що печатка є найдавнішим свідченням діяльності монастиря; на ній викарбувано рік – 1435.

Існує ще одна версія щодо постання монастиря. В її основі лежить легенда, що місце, на якому побудовано Малоберезнянський монастир, раніше було сільським цвинтарем. Граф Гомонай, володар Ужгородської домінації, куди належали й землі Малого Березного, хотів на цьому місці побудувати господарські будівлі. Коли викопувано фундаменти, то знайдено тіло однієї багато одягненої дівчини, „выше памяти человьческой погребенное”, яке було нетлінне. Після цього випадку родина Гомонай припинила свої наміри і замість господарських будівель на тому місці побудувала каплицю, в якій малоберезнянський парох деколи проводив Службу. Пізніше до цього місця прийшов з Галичини один законник Чину святого Василія Великого, якому „мьста сего приемность обяла и издержала”. Тут він облаштував собі келію, в якій став постійно проживати. В каплиці проводив Святі Служби, навчав хлопчиків грамоти, а із милостині підтримував своє життя.

Після смерті цього ченця, йому слідували другий, і третій. З тих пір це місце стало процвітати, оскільки вірники східного та західного обряду часто відвідували його.

У 1733 році, відбулося об’єднання усіх монастирів на Закарпатті в одну провінцію Василіянського Чину. Першим головним настоятелем став тодішній ігумен Мукачівського монастиря о. Григорій Булко,ЧСВВ. Тоді ж ченці Мукачівського монастиря Чину святого Василія Великого у великій кількості прибули до Малого Березного, заклали монастир, який був добудований у 1742 році.

6 червня 1921 року Свята Конгрегація для Східних Церков дала дозвіл на проведення чернечої реформи, яка була необхідна для відновлення монашого життя.

У 1924 році до реформи прилучився Малоберезнянський монастир. Першим ченцем реформованих василіян тут став блаженний Павло Гойдич ЧСВВ, пізніший Пряшівський єпископ. Першим же пореформеним ігуменом у 1928 році постав о. Онуфрій Бурдяк ЧСВВ. До того часу монастир мав досить жалюгідний вигляд : господарські будівлі руйнувалися, та й саме господарство цілком занепало. О. Бурдяк, о. Степан Решетило відновили монастир і господарку. Відразу збільшилась кількість ченців, активізувалась душпастирська праця.

У 1932 році на Закарпатті була створена Закарпатська василіянська провінція святого Миколая. Того ж року, оскільки окупаційна чехословацька влада заборонила висилати василіян-українців на навчання до Галичини, у Святомиколаївському монастирі в Малому Березному відкрито власні студії, де навчалося п’ять студентів гуманістики та шість філософії. Тут вони перебували два роки, гуманістику продовжували вивчати в Мукачівському монастирі, а філософію та богослов’я – в Ужгородському.

В цьому часі монастир відігравав важливу роль в поширенні почитання Серця Христового. З цією метою було створено рух Апостольства Молитви, який започаткував ще в 1924 р. о. Павло Гойдич ЧСВВ при Ужгородському монастирі. Однак, найревнішим „Апостолом Христового Серця” був о. Христофор Миськів ЧСВВ, ігумен Малоберезнянського монастиря, який в 1933-1934 роках згуртував в Апостольстві Молитви майже цілу Ужанську долину.

Ієромонах Христофор Миськів ЧСВВ – Апостол Серця Христового.

Малоберезнянський монастир, 1934 р.

Діяльність монастиря перервало воєнне лихоліття. Під час мадярської окупації в 1939 році було прогнано всіх монахів, які походили з Галичини чи Східної Словаччини. Настало також ув’язнення та переслідування місцевих ченців. Тоді управу майже всіх Закарпатських монастирів перейняли мадярські василіяни. Ситуація погіршилася, коли в 1944 році Угорщина опинилася в руках радянської влади. Вже в березні 1947 року більшовики насильно ліквідували всі василіянські монастирі, а більшість монахів вивезли до концтаборів. Останнім Малоберезнянським ігуменом був о. М. Шепа ЧСВВ, якого в 1948 році засудили на двадцятирічне ув’язнення. Інші ченці змушені були втікати за кордон, або переходити в підпілля.

Знищено теж і церкву, скинено хрести та дзвони. В 1948 р. приміщення монастиря віддали Ужгородському університету, студенти якого кожного літа відбували тут практику. Церкву перетворено на спортивний зал. В лютому 1958 р. відкрито школу-інтернат для розумово відсталих дітей. Монастирські приміщення перероблено під класи і пристосовано для потреб цієї школи. З церкви зроблено господарський склад і понищено розписи на стінах. В 1973 р. поруч з церквою побудовано новий навчальний корпус.

В 1989 році розпочалися старання у справі відродження діяльності монастиря. В 1991 р. офіційно зареєстровано церкву, а парохом призначено о. Бориса Краснобродського ЧСВВ. В 1993 р. ігуменом цього монастиря був призначений нововисвячений священик о. Павло Райчинець ЧСВВ, який сюди прибув з Імстичівського монастиря. На початку він разом з двома братами замешкав у малому будиночку поруч з монастирем. Згодом, в 1994 р. вони відзискали для себе чотири кімнати і перейшли жити до монастирського корпусу. 24 липня 1994 р. монахам передано північне монастирське крило. Через рік Міністерство України у справах національностей, міграції та культів видало монастиреві свідоцтво про реєстрацію статуту релігійної організації. В 1997 р. остаточно були звільнені усі монастирські приміщення.

Разом з відновою монастиря, велися також реставраційні роботи в монастирській святині. Ще в 1933 р. вона була розписана знаменитим художником Й. Бокшаєм. Але, оскільки цінні розписи не вдалося відреставрувати, церкву наново розмалював художник М. Приймич. З робіт Й. Бокшая залишилося тільки кілька образів, які знаходяться в церковній каплиці. В церкві встановлено іконостас роботи місцевого різьбяра − художника Йосифа Волосянського на протязі 1997 – 2003 р.р.

Рішенням Генеральної Управи Василіянського Чину в Римі у 1995 році тут відкрито новіціат – початковий етап на дорозі монашого життя. Першим магістром у Малоберезнянському монастирі став о. Павло Мадяр ЧСВВ, й 15 червня 1995 р. в монашу рясу облеклися перших четверо юнаків. Після його смерті в листопаді 1996 року обов’язки магістра перейняв о. Борис Краснобродський ЧСВВ, опісля магістром новіціату став о. Віктор Батіг ЧСВВ.

Перший новіціят, 1994 рік.

Сидять: о. Мелетій Малинич ЧСВВ, о. Павло Райчинець ЧСВВ, о. Борис Краснобродський ЧСВВ, о. Павло Мадяр ЧСВВ.

У 1998 році, ігумен монастиря о. Павло Райчинець ЧСВВ та отці Борис Краснобродський ЧСВВ і Мелетій Малинич ЧСВВ, перевезли до Малоберезнянського монастиря старовинну Ікону Мукачівської Божої матері, яку василіяни переховували протягом „підпілля”. Цю Ікону, у 1926 р. Папа Пій ХІ подарував для Мукачівського монастиря. Вона була намальована в Царгороді в 1453 р.

До 16 липня 2009 року чудотворна ікона знаходилася в Малоберезнянському монастирі і щороку на храмове і на всі Марійські свята виставлялася для публічного шанування.

16 липня 2009 року чудотворна ікона „Мукачівська 3аступниця” урочисто перенесена до Мукачівського монастиря св. Миколая. У Малоберезнянському монастирі залишилася копія ікони.

2-4 лютого 2009 року, у Малоберезнянському монастирі відбулась капітула відновленої Провінції св. Миколая на Закарпатті. Під час капітули було обрано першого Протоігумена відновленої Провінції. Ним став о. Павло Райчинець ЧСВВ – довголітній ігумен Малоберезнянського монастиря.

2 березня 2009 року, Декретом Протоархимандрита Василіянського Чину, Малоберезнянський монастир було призначено осідком Провінції св. Миколая.

Боронявський монастир було засновано у 1716 році, коли ієромонах Іван Козак збудував невелику дерев’яну церковцю й самітню келію, у якій почав провадити монаше життя.

Незважаючи на те, що вже з самих початків було збудовано дерев’яну церковцю і невеличкий монастир, монахи кілька десятиліть жили в печерах у лісі неподалік монастиря. Одному з них з’явилася Мати Божа, яку згодом, згідно з його розповіддю, намалював на полотні ієромонах Йоанікій Базилевич і подарував монастиреві на Благовіщення 1785 року.

За чудотворні зцілення, які діялися при цій Іконі, в кінці ХVІІІ ст. на основі подань Духовної комісії, її було визнано чудотворною, і згідно декрету Папи Лева ХІІІ від 28 березня 1893 року, короновано.

Боронявська Чудотворна Ікона Божої Матері.

В 1788 р. настала урядова касата всіх менших монастирів на Закарпатті, яка торкнулася й Боронявського. У літописі говориться, що в 1788 році монастир, разом з іншими чотирнадцятьма монастирями Мараморщини, за вказівкою австрійського імператора Йосифа ІІ, був закритий і довгий час належав Мукачівському монастирю.

На той час і до повторного відкриття монастиря монахи жили у печерах в лісі, на схід від закритої обителі.

Коли переслідування минулося, монахи збудували нову дерев’яну церкву і монастир.

Ієромонах Богдан Тодавчич ЧСВВ в монастирській печері.

За архівними даними, монастир був досить багатим. Йому належало 25 га орної землі, а під косовицю було відведено 24 га землі. Лісу було 2 га. Монахи мали своє пасовисько, два водяні млини. Три будинки було відведено для бідних і прислуги.

У 1893 році Папа Лев ХІІІ своїм декретом наділив монастир трьома відпустами – на свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, святого пророка Іллі та Воздвиження Чесного Хреста.

Боронявський монастир, часи підпілля УГКЦ.

З 1943 по 1947 Настоятелем монастиря був о. Діонісій Дребітко ЧСВВ.

За його Настоятельського служіння, 22 серпня 1947 р., депутатами Закарпатської обласної Ради було прийнято рішення про закриття греко-католицьких монастирів, в тому числі й Боронявського.

Таким чином, Боронявський монастир з 1948 року знято з реєстрації, а монахів заарештовано і засуджено до примусових робіт у таборах.

Ієромонах Діонісій Дребітко ЧСВВ.

Останнім ігуменом монастиря був о. Йосиф Завадяк ЧСВВ. За те, що не хотів перейти на православ’я, був засуджений на 25 років тюремного ув’язнення. Хоча цей ієромонах підпав під амністію, однак не скорився перед вимогами тодішньої влади і пролляв свою мученичу кров за католицьку віру.

Ієромонах Йосиф Завадяк ЧСВВ.

У 1949 році в монастирі розмістили дитячий садок, який проіснував лише два роки; у 1953 р. з монастирської церкви зробили склад для овочів, фруктів та зерна, а на кінець його передано колгоспові.

Влітку 1967 року, були спроби зруйнувати монастирську церкву, але майже всі жителі села стали на перешкоді цим спробам. Із-за цього, багато хто був заарештований.

Так як жителі села збиралися біля храму на молитву, місцеві органи влади дали розпорядження обгородити церкву сіткою з колючим дротом.

12 грудня 1990 року, виконкомом Хустської районної ради було дане рішення про повернення греко-католицькій громаді с. Боронява Благовіщенської церкви Боронявського монастиря. До монастиря прибули монахи Василіяни і розпочали віднову обителі.

Ієромонах Богдан Тодавчич ЧСВВ.

З 1991 р. щоденні богослужіння у монастирі почав правити о. Богдан Тодавчич ЧСВВ, який у минулий довгий час був на засланні в Казахстані. Невдовзі до монастиря прибув ще один ієромонах Теодозій Сочка ЧСВВ. Вони й почали віднову монашого життя у Боронявській обителі.

Ієромонах Теодосій Сочка ЧСВВ.

З 1991 р. по 1996 р., Настоятелем у Боронявському монастирі був о. Методій Скраль ЧСВВ, який прославився у народі, як „один із небагатьох католицьких священиків, які мають практичний досвід екзорцизму”.

Ієромонах Методій Скраль ЧСВВ.

Отець Методій з «народним єпископом» Іваном Маргітичем у Боронявському монастирі (2 серпня 1996 р.).

Навесні 2001 року, Настоятель монастиря о. Атаназій Чийпеш ЧСВВ, розпочав праці по будівництву нової церкви. Настоятель вирішив побудувати її на місці існуючої церкви, оскільки та була в небезпечному стані. Отож, насамперед, почали розбирати існуючу церкву, а на її місці, відразу розпочато будівництво нової. Поряд з новою церквою, розпочато будівництво монастирського комплексу.

Генеральна Канонічна Візитація у Боронявському монастирі,

яку проводив Протоархимандрит о. Ісидор Патрило ЧСВВ, 1991 р.

У грудні 2001 року оновили і укомплектували дзвонами дзвіницю, яку ще освятили у 1992 році.

Будівництво церкви й монастиря довершив Настоятель монастиря о. Йосафат Воротняк ЧСВВ у 2008 році. Посвячення церкви здійснив Кир Мілан Шашік Адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії 27 вересня 2008 року, щоправда, без участі Настоятеля Йосафата, який був у той час на лікуванні й тієї осені упокоївся у Господі. Настоятеля в той час заміщав о. Даниїл Дербаль ЧСВВ.

2-4 лютого 2009 року, у Малоберезнянському монастирі відбулась Капітула відновленої Провінції св. Миколая, на якій було обрано Протоігумена та його Радників. З того часу Боронявський монастир перейшов під керівництво новообраного Протоігумена.

Отець Павло Мадяр ЧСВВ

Після повернення прав Чинові і падіння комунізму, першим Протоігуменом на Закарпатті став у 1990 році о. Павло Мадяр ЧСВВ, відомий на Закарпатті, за свою апостольську діяльність в часах підпілля.

У СКЛАДІ ПРОВІНЦІЇ НАЙСВЯТІШОГО СПАСИТЕЛЯ

У 1992 році, діяльність Закарпатської Провінції було тимчасово припинено, а ченців підпорядковано Протоігуменові Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні.

Таким чином, монастирі: Боронявський, Малоберезнянський та Імстичівський, увійшли до складу Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні, під провід тодішнього Протоігумена о. Василя Мендруня ЧСВВ.

В період приєднання Провінції св. Миколая до Провінції Найсвятішого Спасителя, василіянські монастирі на Закарпатті, були під проводом таких Протоігуменів:

о. Василь МЕНДРУНЬ ЧСВВ (1992-1996)

о. Віктор БАТІГ ЧСВВ (1996-1997)

о. Теодозій ЯНКІВ ЧСВВ (1997-1990)

о. Йосиф БУДАЙ ЧСВВ (1999-2004)

о. Григорій ГРИНЬКІВ ЧСВВ (2004-2007)

о. Йоанікій ЧВЕРЕНЧУК ЧСВВ (2008-2009)

Малоберезнянський монастир.

Львівський монастир Св. Онуфрія.

НОВІЦІЯТ ПРИ МАЛОБЕРЕЗНЯНСЬКОМУ МОНАСТИРІ

Малоберезнянський монастир, 1996 рік.

Важливим моментом діяльності василіян на Закарпатті стало відкриття Новіціяту при Малоберезнянському монастирі. Рішення відкрити Новіціят на Закарпатті, прийняла Генеральна Управа Василіянського Чину в Римі 1995 року.

Першим Вчителем Новиків у Малоберезнянському монастирі став о. Павло Мадяр ЧСВВ. 15 червня 1995 року, в монашу рясу облеклися перших четверо кандидатів до монашого життя.

Після смерті о. Мадяра, в листопаді 1996 року обов’язки маґістра перейняв о. Борис Краснобродський ЧСВВ. Опісля, маґістром Новіціяту став о. Віктор Батіг ЧСВВ.

ПОВЕРНЕННЯ МУКАЧІВСЬКОЇ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ

Від початку легалізації УГКЦ, в 90-х роках ХХ століття, Василіяни намагались повернути відібраний у них монастир в Мукачеві і заодно примістити Мукачівську ікону Божої Матері на її старе місце. Оскільки це стало неможливо через те, що в 1991 р. місцева влада незаконно передала монастир у власність Російській Православній Церкві Московського патріархату, в 1998 р. оо. Василіяни вирішили перевести чудотворну ікону до Малоберезнянського монастиря, публічно об’явити про її існування і виставити для привселюдного почитання.

Ікону до Малоберезнянського монастиря перевезли ігумен о. Павло Райчинець ЧСВВ, о. Борис Краснобродський ЧСВВ та о. Мелетій Малинич ЧСВВ.

Ікона Божої Матері перебувала в укритті від 1947 року. У 1946 році ігумен Мукачівського монастиря, боячись за святиню, примістив копію  Ікони в монастирській церкві в Мукачеві, де вона знаходиться до сьогоднішнього дня. Оригінал же чудотворної ікони передав на надійне зберігання батькам брата Юліяна Миговича ЧСВВ. Вони довгі роки переховували її, а коли брат Юліан повернувся із в’язниці, зберігав ікону у м. Сваляві (Бистрий),. Незадовго місце переховування ікони стало ненадійним. За бр.Юліаном було встановлено нагляд і місце його проживання почали часто навідувати представники органів НКВД. Піклуючись про долю ікони, за порадою о. Антонія Мондика ЧСВВ та о. Мелетія Малинина ЧСВВ, було вирішено передати її на зберігання родині Ляховичів до Мукачева. І від цього моменту існування ікони опинилося в таємниці, яку Василіяни пильно оберігали від покоління до покоління: о. Протоігумен А. Мондик повідомив її своєму наступнику о. Павлу Мадяру ЧСВВ, а цей – отцям Малоберезнянського монастиря.

БУДІВНИЦТВО НОВОГО ВАСИЛІЯНСЬКОГО МОНАСТИРЯ У М. МУКАЧЕВІ

Влітку 2007 року, стараннями ігумена Малоберезнянського монастиря – о. Павла Райчинця ЧСВВ, в м. Мукачеві було виділено гектар землі під будівництво нового василіанського монастиря і церкви.

У 2008 році нововиділену територію було огороджено й збудовано каплицю.

У 2009 році, стараннями о. Райчинця ЧСВВ, було завершено часткове будівництво монастиря й каплиці для богослужінь.

ВІДНОВЛЕННЯ ПРОВІНЦІЇ

У 2008 році Генеральна Капітула, на пропозицію представників провінції з України, схвалила „ідею відновлення діяльності Закарпатської провінції св. Миколая” і передала дану справу Головній Управі на подальший розгляд і остаточне вирішення.

25 жовтня 2008 року, Всесвітліший о. Василій Ковбич ЧСВВ – Протоархимандрит Василіянського Чину, видав Декрет про відновлення Провінції Св. Миколая.

ПЕРША КАПІТУЛА ВІДНОВЛЕНОЇ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ

2-4 лютого 2009 року, у Малоберезнянському монастирі відбулася перша Капітула відновленої Провінції св. Миколая.

Основним завданням Капітули було обрання кандидата на становище Протоігумена. Ним став Високопреподобний о. Павло Райчинець ЧСВВ.

Радниками Протоігумена було обрано таких ієромонахів:

о. Мелетій Рішко ЧСВВ – 1-й Радник

о. Полікарп Погоріляк ЧСВВ – 2-й Радник, Адмонітор

о. Климентій Рішко ЧСВВ – 3-й Радник

УГОРСЬКА ОКУПАЦІЯ

Переслідування Василіян на Закарпатті розпочалося з приходом угорців. У березні 1939 р. мадярські війська остаточно окупували Карпатську Україну і василіяни, які були проукраїнського спрямування, стали об’єктом переслідування. Окупанти депортували всіх монахів Провінції св. Миколая, що були вихідцями з Галичини. Настало теж переслідування місцевих ченців. Тих, хто чинив опір політиці Мадярщини, виселяли та ув’язнювали.

Першим об’єктом переслідування став Імстичівський монастир, де нібито тримали січовиків. 18 березня 1939 р. обстріляно монастир, хоча ні зброї, ні тим більше січовиків там не було. Настоятель о. Петро Котович перейшов у Мукачівський монастир і 20 квітня переїхав до Югославії, а ігуменом у Імстичеві було призначено нереформованого о. Мефодія Кралицького. Наступний ганебний крок по відношенню до василіян здійснили у Мукачівському монастирі. 23 березня 1939 р. було вчинено обшук монастиря, а поки монахи стояли з піднятими руками біля стіни, окупанти завдали шкоди на суму 100 тис. чеських крон. У квітні 1939 р. угорці депортували за словацький кордон о. Севастьяна Сабола, разом із вісьмома монахами з Ужгородського монастиря. У середині травня 1939 р. вони ж ліквідували монастир у Великому Бичкові, де була розміщена гімназія василіян з Ужгорода. 23 травня 1939 р. насильно вислано до Словаччини о. Гліба Кінаха та брата Веніамина Навроцького, а в кінці року до них “приєднався” і протоігумен о. Петро Булик. Таким чином, більшість монахів опинилася за словацьким кордоном. Опікувався ними єпископ Пряшівської єпархії о. Павло Гойдич, який 4 червня 1939 р. надав їм будинок у Межилаборцях.

Імстичівський монастир Отців Василіян.

Маріяповчанському монастирю угорські окупанти надали опіку над усіма василіянськими монастирями. Одразу ж відбулися зміни у керівництві монастирів. Новими ігуменами стали: оо. Йосиф Гегедюш у Мукачеві, Бартоломей Дудаш в Ужгороді, Микола Сабо в Малому Березному, Йосиф Кіш у Бороняві, В. Жаткович в Імстичеві. Призначалися настоятелі за національною ознакою, в основному угорці. За наполяганням Архимандрита у Римі Апостольський Престол залишив підкарпатським василіанам Ужгородський, Мукачівський, Малоберезнянський, Імстичівський та Боронявський монастирі. Формально угорські василіяни не мали вплив на ці монастирі, але на місцях це виглядало трохи інакше. На Підкарпатті створили “Провінцію Василіанського Чину Св. Йосафата в Угорщині”, одночасно поділивши на своєрідні самоврядні віце-провінції (coetus) – угорську, руську та румунську.

Протоігуменом для підкарпатських василіан було призначено о. Леонтія Долгого. Він довгий час очолював Маріяповчанський монастир і упереджено ставився до реформи, а тому отримав супротив місцевих монахів. Невдовзі, як свідчить Юрій Мересій у своїх сумнозвісних спогадах, взимку 1940 р. угорці арештували оо. Антона Станканинця, Полікарпа Лозана, Мелетія Малинича, Йосифа Завадяка та Діонізія Дребітка. Крім того, були заарештовані: оо. Антоній Мондик, Іван Сідей, Богдан Мересій, Микола Шепа, Іван Сатмарій, Мефодій Кралицький.

Заарештовані угорським урядом Василіяни Провінції св. Миколая:

Сидять: о. Полікарп Лозан ЧСВВ, о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, о. Гем ТІ, о. Антоній Станканинець ЧСВВ, о. Іван Сатмарій ЧСВВ, о. Іван Сідей ЧСВВ.

Стоять: о. Діонізій Дребітко ЧСВВ, о. Антоній Мондик ЧСВВ, о. Богдан Мересій ЧСВВ, о. Мелнтій Малинич ЧСВВ.

Фото зроблене біля монастиря отців Єзуїтів у м. Будапешті, перед висилкою у с. Нікула (Румунія).

У справу засуджених монахів, які перебували в румунському монастирі Нікула, втрутився єпископ Олександр Стойка. За підтримки регентського комісара Вільгельма Томчані та папського нунція у Будапешті Анжело Ротта, 2серпня 1942 р. ним було звільнено дев’ятьох монахів василіан. Після повернення їх розіслали по монастирях і вони продовжували виконувати свої релігійні функції. Наприклад, продовжувалась практика проведення відпустів при монастирях. Ще до арешту монахів у 1940 р. було проведено Успенський відпуст, на який прийшло досить багато вірників, – близько 15 тис. чоловік . Так, 28 серпня 1942 р. на Успенський відпуст у Мукачівський монастир прийшло близько 5-6 тис вірників.

Продовжувалась практика виголошення проповідей у парохіях. Наприклад, у 1943 р. отцями-василіанами проведено вісім місій у різних куточках Підкарпаття – Чорна, Рокосово, Пилипець, Севлюш (Виноградів), Нересниця, Волове, Синевирська Поляна, Русково. Проповіді виголошували, оо. Антон Станканинець, Іван Сідей, Мелетій Малинич, Богдан Мересій, Бартоломей Дудаш, Теодор Легеза, Йосиф Гегедюш, Іван Сатмарій, Йосиф Завадяк.

У 1943 р. на вимогу центрального керівництва ЧСВВ у Римі протоігуменом підкарпатської гілки було призначено о. Антонія Мондика. За каталогом “Провінції Василіанського Ордена Св. Йосафата в Угорщині” у 1944 р. вона поділялася на три віце-провінції (угорську, руську та румунську), а Генеральну курію у Римі продовжував очолювати Архімандрит о. Дионісій Ткачук. До руської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum), яку очолював о. Антоній Мондик, належало 5 монастирів: Боронявський, настоятелем якого був о. Дионісій Дребітко (3 монахи); Малоберезнянський – ігумен о. Микола Сабо (8 ченців); Імстичівський – настоятель о. Іоан Сідей (6 монахів); Мукачівський – ігумен о. Іоан Сатмарій (32 монахи) та Ужгородський – настоятель о. Дионісій Жаткович (11 ченців). У цілому провінція станом на 1944 р. нараховувала 100 монахів. Найбільшу частину становили монастирі й монахи руської гілки.

о. Антоній Мондик ЧСВВ, Протоігумен закарпатських Василіян в часах Підпілля.

Отже, після окупації незалежної Карпатської України угорцями, починається переслідування монахів, які займалися активною проукраїнською діяльністю в часи її існування. Для вирішення цих проблем провінція розділена на руську, угорську та румунську віце-провінції. Здавалося б, такі заходи мали покласти край суперечкам всередині чернечої спільноти. Проте війна і постійне втручання у діяльність ордену призводили до негативних наслідків. Врешті волею історії провінція Св. Миколая стала “матір’ю” інших провінцій, зокрема в Угорщині, Румунії і Словаччині.

(Кічера В., Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 84-86) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)

Мадярська окупація, яка тривала від 1939 до 1944 року, була лише вступом до основного гоніння місцевих Василіян. Вже під кінець 1944 і початку 1945року Мадярщина опинилася в руках Більшовиків. Тоді монастирі поодиноких національних груп Василіанської Провінції в Мадярщині залишились знову поділені політичними кордонами.

ЛІКВІДАЦІЯ МОНАСТИРІВ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ

29 червня 1945 року Закарпатська Україна була приєднана до УРСР, тим самим увійшовши до складу федерації СРСР. З цього моменту розпочалось не лише чергове переслідування Василіанського Чину на Закарпатті, але й ліквідація його разом з греко-католицькою церквою.

Із початком визволення території Закарпаття, ситуація для монастирів не змінилась на краще. Наприклад, Малоберезнянський монастир перебував на лінії вогню – німецькі війська, відступаючи, обстрілювали з монастиря гарматами радянські війська. Після приходу радянських військ ставлення до монахів не сильно змінилося, прикладом може бути Малоберезнянський монастир. Солдати поводили себе досить безцеремонно і забирали з монастиря все, що їм було необхідно.

Ченці Провінції продовжували проводити місійну і благодійну діяльність на завершальному етапі війни та після неї. (…) Як вказує чернець  Малоберезнянського монастиря о. Мелетій Малинич, радянське керівництво дозволяло проводити проповіді, але органи безпеки весь час давали розпорядження, що і як проповідувати. Діяльність монастирів стосувалася виключно релігійних і благодійних функцій, але вже відчувалися спроби тотального контролю. Першим кроком стала спроба передати василіянські монастирі православним громадам.

о. Мелетій Малинич ЧСВВ.

Використовуючи зручні для неї факти, влада діяла цілком “обґрунтовано”. У інформації керівника Ради у справах релігійних культів Івана Полянського від 10 травня 1945 р. повідомляється про становище греко-католицької церкви і вказується, що проводяться “…заходи спрямовані на ліквідацію впливу повністю окатоличеного уніатського духовенства…”, яке пов’язане з націоналістичним рухом, і переходом віруючих у православіє.

Станом на 1946 р. на Закарпатті діяли 5 василіянських монастирів: у Бороняві ігуменом був о. Дионісій Дребітко (4 монахи), в Імстичеві настоятелем був о. Іван Сідей (5 ченців), Малоберезнянським монастирем керував о. Мелетій Малинич (6 ієромонахів і братів), в Ужгороді ігуменом був о. Богдан Мересій (3 ченці). Найбільшим монастирем залишався Мукачівський, настоятелем якого був о. Іван Сатмарій. У монастирі проживало 35 ченців.

Відзначимо, що греко-католицьке духовенство в інформаційних звітах навмисно ототожнювалося з угорцями, які разом з Ватиканом, намагалися відокремити закарпатських українців від їх історичних територій. Це зовсім не відповідало об’єктивним реаліям, хоч національний чинник при зміні влади був важливим. Але протягом довгого часу Чин базувався в основному на слов’янських традиціях, мав постійні зв’язки з українськими землями, а реформа галицьких монахів-василіан 20-30-х рр. ХХ ст. лише відновила колишню велич ЧСВВ. Такі перекручення історичних фактів були постійними і з позицій часу виглядають дуже тенденційними. Твердили навіть те, що греко-католицька церква до приходу “справедливої” влади була засобом експлуатації народних мас.

Після Львівського собору, на якому було ліквідовано УГКЦ, настала черга і Церкви на Закарпатті. Складовою частиною церкви були і василіанські монастирі – її надійна опора. Ліквідація монастирів проводилася паралельно з ліквідацією греко-католицької Церкви. (…)

Партійні керівники весь час наштовхувалися на протидію духовенства і, зокрема, монахів. Одним із виходів було контролювати релігійні установи, які мали великий вплив у краї. Оскільки очолити їх було нереально, то обирався інший шлях – будь-якими методами закрити монастирі, які “негативно” впливали на громадян держави.

Монаший оркестр Мукачівського монастиря, 1936 рік.

Влада добре знала, що найбільшим і найвпливовішим монастирем був Мукачівський, який відігравав велику роль не лише для Чину, але і для всієї єпархії. Як вказує Віктор Войналович, таємне рішення про передачу монастиря Закарпатський облвиконком ухвалив ще 2 грудня 1946 р. Це лише підтверджувало безсоромну плановість державного керівництва у цій акції. Проте передали монастир лише на наступний рік – 22 березня 1947 р. Співробітники державної безпеки перед тим провели відповідну роботу з протоігуменом о. Антонієм Мондиком та ігуменом обителі о. Іваном Сатмарієм, агітуючи їх у православ’я, але отримали рішучу відмову.

24 березня 1947 р. міліція у складі 40 чоловік провели обшук монастиря, де нібито переховуються бандерівці. Протоігумен й ігумен знову були викликані для пояснень у міськвиконком, де їх тримали з 10 годин ранку до 18 годин вечора. Вимогою влади було підписання протоколу про перехід у православ’я. Але жоден із 33 ченців не погодився. Всіх монахів було завантажено на два “Студебекери” і відвезено у невідомому напрямку, дозволено взяти лише ложку, тарілку і подушку. Врешті-решт монахів розселили в Імстичівському монастирі. У Мукачівський монастир заселили монашок із Липчанського монастиря, а настоятелькою стала Параскева.

Не можемо погодитися із думкою Юрія Данильця, який стверджує, що Мукачівський монастир був повернутий православним. Ця версія є не досить точною, адже розділяти конфесійно приналежність монастиря не можна. Монастир був заснований до унії для монахів східного чернецтва, а на той час цими монахами були лише василіани. Цікаво, що за офіційною версією влади передача Мукачівського монастиря робилася для укріплення православ’я на Закарпатті.

В одному з таємних документів від 22 квітня 1947 р., чітко визначено поступові кроки для знищення греко-католицької церкви. Спочатку необхідно зробити спеціальний облік василіанських ієромонахів, які проводили місіонерську роботу. Це свідчило про планові кроки на знищення церкви із залученням усіх можливих, у тому числі й силових методів. Як зазначає Віктор Войналович, влада вибрала трохи інший напрямок щодо ліквідації греко-католицизму в Закарпатті, ніж у Галичині, – “економічне знекровлення”  Із цим важко не погодитися, бо ще в таємному інформаційному звіті Уповноваженого Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР Петра Ходченка від 27 травня 1947 р. визначено наступні кроки для успішної ліквідації унії: посилити податковий тягар для духовенства, підвищити вимоги в комунальній і орендній сфері тощо.

У цьому ж звіті зазначено, що передача василіанського монастиря в Мукачеві православним “була дуже визначальною подією і сприйнята місцевим населенням як відновлення правди і справедливості”. Насправді ж брехня і несправедливість по відношенню до греко-католицької церкви лише починалися. Єдиним вірним твердженням у звіті було те, що Мукачівський кляштор дійсно залишався протягом довгих років важливим осередком саме духовності, культури і освіти, і навіть у найскрутніші часи мав зв’язки з українськими територіями. Повідомлялося, що все греко-католицьке духовенство після передачі монастиря перебувало у вкрай стурбованому стані, а тим часом в обителі почали керувати монашки, переселені з Липчі (40 сестер) [187, с. 214]. Передача монастиря не відповідала і конфесійній ситуації у краї, позаяк більша частина віруючих (61, 9 %) належали до греко-католиків.

Наступним кроком влади було закриття Боронявського та Малоберезнянського монастирів. Про закриття цих монастирів йшлося вже в таємній довідці Уповноваженого Ради в Справах релігій в УРСР Павла Вільхового від 6 серпня 1947 р., направляленій київському партійному керівництву. У пункті п’ятому “суспільно-політичних і адміністративних пропозицій” стверджувалось, що Малоберезнянський і Боронявський монастирі знаходяться недалеко від державного кордону і їх необхідно закрити. Це саме доцільно зробити і з Ужгородським монастирем, у якому живуть лише 3 монахи, а сам будинок передати Ужгородському університету. Всіх монахів, яких нараховувалося 47, повинні розмістити у єдиному Імстичівському монастирі. 22 серпня 1947 р. ці монастирі, за рішенням Закарпатського облвиконкому, були закриті. Основними причинами вказувались наближення до кордонів та вороже ставлення до радянської влади. У 1948 р. було опломбовано Боронявський монастир і вилучено всі цінності.

Фактично діючим василіанським монастирем залишався єдиний Імстичівський, який став тимчасовою тюрмою для ченців. Але до справжньої в’язниці для більшості із них було вже не так і далеко. Навіть у часи війни монастирі залишалися діючими, хоча монахи з різних причин переслідувалися.

У 1948 р., за статистикою місцевої влади, існував лише один чоловічий монастир в Імстичеві, настоятелем якого був о. Іван Сідей. (…) Ще на початку 1948 р. діяв Боронявський монастир, у якому перебувало 5 монахів – оо. Йосиф Завадяк, Ілля Миговк, Михайло Малинич, Мирон Завадяк та брат Гавриїл Мегела. Ужгородському державному університету було передано закритий монастир у Малому Березному. Рішенням № 390 Закарпатської обласної Ради від 5 квітня 1948 р. “Про забезпечення біологічної бази Ужгородського Державного Університету”, який підписав Іван Туряниця, Малоберезнянський монастир був переданий університету для розміщення біобази. (…)

Наступним ганебним кроком радянського керівництва стало “торжество православ’я” 28 серпня 1949 р. у Мукачівському монастирі. Володимир Фенич характеризує ці події як фарс, внаслідок якого жодна із сторін (греко-католики, православні, держава) не отримали значних вигод у довготривалій перспективі.

Ужгородський ліцей Отців Василіян, 1938 р.

Що стосувалося Ужгородського монастиря, то він був остаточно переданий університету рішенням Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР від 30 березня 1949 р. Там йшлося про те, що оскільки монастир пустує, його необхідно передати Ужгородському університету з правом переобладнання. Оскільки монастир – це пам’ятка культури, то переобладнання мало здійснюватися з погодженням відповідних органів. Вже 13 травня 1949 р. був складений акт про передачу монастиря, підписаний ігуменом монастиря Богданом Мересієм. 28 травня 1949 р. Михайло Распутько повідомляв київському керівництву в особі Павла Вільхового, що монастир успішно переданий університету, а церковний інвентар – Цегольнянській православній церкві в Ужгороді. Що ж до Боронявського монастиря, то колгоспним керівництвом повідомлялося, що всі будівлі і майно монастиря перейшло у користування колгоспу ім. Большевика, за винятком церкви і дзвіниці, які залишилися у колгоспному дворі.

Імстичівський монастир Отців Василіян, після ліквідації.

Останнім монастирем, який фактично залишався “тюрмою для монахів”, був Імстичівський монастир. Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР Петро Вільховий 13 серпня 1949 р. дав розпорядження своєму підлеглому в Закарпатській області Миколі Распутьку вивчати діяльність монахів. Пропозиції про необхідність закриття останнього монастиря були направлені Микиті Хрущову вже 29 вересня 1949 р. Про закриття обителі йшлося 15 листопада 1949 р., коли Уповноважений Петро Вільховий повідомив Уповноваженого Михайла Распутька про недоцільність передавати монастир православній громаді, а віддати сусідньому селу для відкриття там семирічної школи.

У квітні 1950 р. було остаточно закрито монастир в Імстичеві. Уповноважений в справах РПЦ в Закарпатській області Антон Шерстюк інформував вище владне керівництво, що із закриттям Імстичівського монастиря успішно відбулась “самоліквідація” останнього форпосту греко-католицької церкви на Закарпатті.

Із закриттям цього Імстичівського кляштору було ліквідовано останній активно діючий осередок греко-католицизму не лише на Закарпатті, а й в Україні загалом. Як вказує Богдан Боцюрків, останнім (27 березня 1950 р.) закритим кляштором у Галичині став Гошівський василіанський монастир. Таким чином, один за одним були закриті всі василіанські монастирі.

(Кічера В. Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 86-92) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)

СТАН КУЛЬТУРНОГО НАДБАННЯ ВАСИЛІЯНСЬКИХ МОНАСТИРІВ НА ЗАКАРПАТТІ

Крім закриття монастирів і переслідування ченців, радянська влада почала розпоряджатися культурними надбаннями монастирів, які, без перебільшення, накопичувалися століттями. Розглянемо долю фондів бібліотеки Мукачівського монастиря. У 1952 р. Львівський музей художнього промислу отримав книги з Мукачівського монастиря. Серед джерел, які перераховувалися за списком у монастирі можна виділити такі праці: “Діяння Угорців” (Gesta Gungarorum), рукописний “Урбарій” 1775 р., “Малорусская этнография за последние 25 лет” Д. Семенова, “Статистическое пособие Республики Чехословацкой” видане в Празі у 1925 р. Багато праць стосувалися Закарпаття, зокрема, “Нариси соціально-господарської історії Подкарпатської Русі”, видана Олександром Мицюком в Ужгороді у 1939 році; “Подкарпатська Русь” Карла Кадлеца, опублікована у Празі у 1920 р.

Етнографічний музей в Ужгородському монастирі (1941р.). Музей був перевезений з Мукачівського монастиря у 1939 році.

У відношенні від 18 березня 1961 р. директора Закарпатського краєзнавчого музею Уповноваженому у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області йдеться про дозвіл передачі Львівському музею експонатів Мукачівського монастиря, які на час передачі знаходяться у бібліотеці Мукачівського жіночого монастиря, надаючи відповідний список книг. Цікаво, що в цьому списку були дуже цінні екземпляри: “Церковнослов’янський рукопис 1401 р.”, “Измарагд” – слов’янський рукопис кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., Біблія Еразма Ротердамського 1544 р. Йшлося і про рукописи закарпатських учених, наприклад рукописи Олександра Духновича 1832 і 1848 рр. Були і незвичайні книги, наприклад, “Словарь на 11 язиках” Амвросія Цалепина, виданий у м. Базелі у 1627 р., а також каталог костюмів 1714 року. Решта цінностей становила монастирське й церковне приладдя: церковні дискоси, хрести тощо. Слід відмітити, що в монастирі існували ікони – ікона Св. Миколая XVIII ст., копія картини Рафаеля “Мадонна в кріслах” ХVІІІ ст., картина Андрія Грабаря 1889 року з видом Мукачівського монастиря. Взагалі, як стверджує Василій Пагиря, станом на 1951 р. у Мукачівському монастирі нараховувалося 6400 книг на 17 мовах, що не може не вражати. Радянська влада не дуже піклувалася цими експонатами, передавши, для прикладу, стародавній виноградний прес XVII-XVІІІ ст. Мукачівському міськхарчкомбінату, про що повідомлялося у 1960 р.

Як бачимо, у монастирі були надзвичайно цінні експонати. Більшість із них були передані музею, оскільки, як говорилося у звіті, вони мали загальнокультурне значення. Деякі з них і до сьогодні належать музеям, але більшість експонатів і літератури назавжди втрачені для бібліотеки Мукачівського монастиря.

(Кічера В. Заснувння і діяльність ЧинуСвятого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Стор. 94) /Рукопис/ Наукова бібліотека Ужгородського національного університету. – Відділ рукописів. – Інвентарний № 1733.)

АРЕШТИ Й УВ′ЯЗНЕННЯ ІЄРОМОНАХІВ ПРОВІНЦІЇ СВ. МИКОЛАЯ

Після закриття усіх монастирів Провінції, ті ченці, що були священиками, виконували душпастирські обов’язки по різних греко-католицьких храмах Закарпаття, поки ті храми не віддали православним віруючим, а самих Василіян, кого арештували, а кому заборонили священнодіяти.

о. Антоній Станканинець ЧСВВ, на засланні в Казахстані.

Протягом наступних років було здійснено арешти та ув’язнення ключових ієромонахів Провінції, яких радянська влада на Закарпатті вважала найбільш небезпечними по відношенні до своєї політики.

Серед них були такі:

о. Йосиф Завадяк ЧСВВ − Настоятель Боронявського монастиря, після закриття монастиря у травні 1948 року, був направлений у с. Діброва, Тячівського р-н, а згодом влітку 1950 року заарештований та засуджений.

о. Миколай Шепа ЧСВВ − Настоятель Малоберезнянського монастиря. 27 березня 1948 року, представники Великоберезнянської райвиконкому ознайомили Настоятеля о. Миколая Шепу ЧСВВ з рішенням Закарпатського облвиконкому про переселення ченців даного монастиря до Імстичівського; до 5 квітня 1948 року, Настоятель мав подбати, щоб це рішення було виконане. Оскільки рішення не було виконано, о. Миколая Шепу було заарештовано 1 липня того ж року. 15 вересня того ж року його засудили до 10 років позбавлення волі заслали у табори ГУЛАГу. Звільнений 18 грудня 1955 р. Основними закидами були антирадянська діяльність і відмова перейти у православ’я. Повернувшись на Закарпаття таємно виконував священиче служіння.

У 1947 році, спецслужби пропонували о. Івану Сідею ЧСВВ, та о. Борису Краснобродському ЧСВВ, закрити Імстичівський монастир, але вони відмовились. У відповідь на це було заарештовано о. Івана Сідея. Його звинуватили у “самогоноварінні”. Закарпатський обласний суд засудив його на 3 роки ув’язнення та праці у таборах ГУЛАГу в м. Запоріжжя на каменоломні. На засланні о. Сідей втратив ногу, попавши під потяг. Після лікування повернувся на Закарпаття й працював як священик підпільно.

17 квітня 1946 року, місцеві спецслужби заарештували о. Теофана Скибу ЧСВВ, що з 1941 року проживав у с. Мідяниця, Іршавського р-н. О. Скібу звинувачено у мадярофілстві і співпраці з мадярською жандармерією та засуджено на 10 років ув’язнення у таборі в Комі АССР.

5 квітня 1949 року було арештовано о. Антонія Станканинця ЧСВВ, який до цього часу виконував душпастирські обов’язки у с. Сусково, Свалявського р-н. о. Станканинця засудили на 25 років ув’язнення й заслання в Караганду з конфіскацією майна. Працював у таборах ГУЛАГу Казахської РСР на будівельних роботах, де внаслідок травми йому видалили око. Після звільнення 28 липня 1957 р. душпастирював у Караганді, оскільки повернутися на Закарпаття йому заборонили.

о. Антоній Станканинець ЧСВВ.

15 лютого 1949 року був арештований о. Полікарп Лозан ЧСВВ, який завідував господарськими маєтками Провінції у с. Дедово, Берегівського р-н і обслуговував місцевих греко-католиків. Його засудили на 10 років й відправили в Іркутську обл., конфіскувавши усе майно.

6 квітня 1950 р. заарештовують о. Костянтина Голіша ЧСВВ, який відмовився перейти на православ’я. Закарпатський обласний суд позбавляє його волі на 25 років та відправляє у табори ГУЛАГу м. Междурєченск Кемеровської області. 26 вересня 1953 р. о. Голіш помирає. Обставини і причини його смерті залишаються не з’ясованими.

31 січня 1951 року арештовано о. Діонізія Дребітка ЧСВВ, який, після закриття Малоберезнянського монастиря у 1948 році, де він проживав на той час, поселився у м. Сваляві і продовжував діяльність, як греко-католицький священик. Після заборони священнодіяти, працював у Свалявському лісокомбінаті. Однак, 8 квітня 1949 року поселився в Імстичівському монастирі, і прожив там до квітня 1950 року, після чого був змушений повернутися на проживання у Сваляву, де й був заарештований. О. Діонізія було засуджено на 25 років ув’язнення у гірському таборі м. Норільськ. Цей вирок йому було зменшено до 7 років й дана можливість повернутися на Закарпаття. 25 лютого 1957 року, о. Діонізій Дребітко ЧСВВ, був заарештований вдруге та засуджений на 5 років позбавлення волі у виправних таборах.

Крім о. Дребітка Д., у м. Сваляві та околиці підпільно діяв о. Мелетій Малинич ЧСВВ, якому вдалося уникнути арешту й ув’язнення та підтримувати віру греко-католиків в умовах підпілля.

Так само уникнули арешту й інші ієромонахи Провінції, хоч й були під постійним наглядом та переслідуванням.

На іршавщині й не тільки, підпільно діяв о. Павло Мадяр ЧСВВ. О. Мадяр проживав у с. Білки, Іршавського р-н.

На Ужанській долині, підпільно працював о. Борис Краснобродський ЧСВВ, який проживав у с. Малий Березний.

Усіх ченців Провінції, що виконували своє монаше та священиче служіння в умовах підпілля, підтримував Протоігумен о. Антоній Мондик ЧСВВ, який проживав у с. Доробратово.

Станом на 1964 р., Провінція св. Миколая нараховувала 17 єромонахів та 5 братів, які підпорядковувалися Протоігумену Мондику ЧСВВ. Ченці опікувалися вірними в місцевостях поблизу ліквідованих василіянських монастирів, поєднуючи працю на державній роботі з душпастирством, та тісно співпрацюючи з генеральним вікарієм о. Миколаєм Муранієм, а після його смерті у 1979 р. з Кир Іваном Семедієм і його помічником Кир Іваном Маргітичем.

МУЧЕНИЦТВО

Таємний єпископ Йосиф Завадяк ЧСВВ

14 червня 1956 року, постановою Президії Верховної Ради СРСР, було звільнено з ув’язнення о. Йосифа Завадяка ЧСВВ, яке він відбував у таборах м. Воркути.

Повернувшись з ув’язнення на Закарпаття, о. Завадяк розпочав активну душпастирську працю серед місцевих греко-католиків у підпіллі. В цей час, перебуваючи під наглядом органів безпеки, о. Йосиф неодноразово отримував від них попередження й перестороги за свою, так би мовити, антирадянську діяльність. Однак, ці перестороги не стримували завзятого Василіянина у службі Богові й українському народові.

В цей період, о. Йосиф був підпільно висвячений на єпископа. Інформація ця зберігалася у великій таємниці. Про це лише знали довірені місцеві співбрати по Чину.

Завзята праця незламного єпископа показувала його ворогам, що він не звичайний священик, якого – як вони вважали − під тиском можна намовити чи підкупити. В ньому бачили щось більше – силу, яка розпалювала ревність в інших душпастирях й закликала співбратів до діяльності й свідчення.

В празник Введення в храм Пресвятої Діви Марії, 4 грудня 1958р. зранку при узбіччі дороги, що веде до Хуста, було знайдено напівживого єп. Завадяка. Того ж самого дня він помер у лікарні. За словами очевидців, в той день на владику було скоєно замах такого самого типу, що й на єпископа Теодора Ромжу. На Василіянина наїхав вантажний автомобіль, а опісля, ті, що були в авто, добивали ченця залізними предметами. Один з мешканців околиці ще підібрав єп. Йосифа й завіз до лікарні, де той перед смертю прийшов до тями, а опісля упокоївся не лише від побоїв, але й „за стараннями збоку”.

Мученики Василіянського Духа

Більшість ченців Провінції, які повернулися із заслання, втратили, насамперед, фізичне здоров’я. Однак, набагато важчим було подолати переживання духовного плану. Усвідомлення існуючого й майбутнього стану Католицької Церкви й Василіянського Чину в Україні, почуття страху і непевності життя на волі, супроводжували репресованих Василіян протягом низки років після звільнення з виправно-трудових таборів. З трудом приходилось долати спогади про арешти, допити, ув’язнення й знущання. Переважно ніхто не хотів згадувати й розповідати про пережите. Ці особисті спомини, виринали в свідомості репресованих, як не вилікувані рани й часто їх мучили.

Під час візитації України у 1965 році, Протоконсультор Генеральної Курії о. Єронім Хімій ЧСВВ виявив, що Василіяни, які зазнали переслідуваннь, перебувають у постійній напрузі і втратили відчуття реальності, в якій знаходились.

о. Діонісій Дребітко ЧСВВ, м. Норильськ, 1955 р.

Тим не менше, ієромонахи Провінції св. Миколая, як лише могли обслуговували й допомагали християнам, хоч не раз й самі потребували допомоги. Проживаючи не в спільноті, як колись у монастирях, а відірвані одне від одного, у своїх родичів, ченці, як ніколи розуміли значення слів Ісуса Христа: „Там, де двоє, або троє зібрані в моє ім’я, там і я серед них”. Ці слова заохочували їх бути в духовній єдності між собою й додавали сміливості збиратися час-від-часу в одному місці й таємно відправляти богослужіння для людей.

Після пережитого ув’язнення, ніхто не хотів повертати минуле. І ті ченці, що після ув’язнення далі працювали як священики, не зважаючи на небезпеку й заборони, гідні, щоб їх назвати хоробрими воїнами Церкви, яка на землі мусіла в такий спосіб відстоювати свої права й захищати приналежних до неї визнавців. Це були незламні мученики. Вони пережили роки тиранії не піддавшись спокусам вигоди й зради, які, без сумніву, приходили.

ПІДПІЛЬНИЙ НОВІЦІЯТ І СЕМІНАРІЯ

Незважаючи на небезпеку, в Провінції св. Миколая діяв підпільний новіціят і семінарія. Ці заклади не мали окресленого місця й кількості осіб, а діяли відповідно до потреб й можливостей. Однак відомо, що одним із приміщень підпільної семінарії Провінції св. Миколая, був будинок у м. Сваляві, де мешкав о. Мелетій Малинич ЧСВВ.

Будинок в м. Сваляві, у якому мешкав в часах підпілля о. Мелетій Малинич ЧСВВ. Тут проходили виклади для новиків і студентів.

Новіціят провадив о. Мелетій Малинич ЧСВВ. Число кандидатів було до 10 осіб. З-поміж них залишився лише о. Павло Райчинець ЧСВВ.

В семінарії предмети для Василіян викладали зокрема о. Мелетій Малинич ЧСВВ та о. Павло Мадяр ЧСВВ. Така семінарія діяла й у с. Боржавське, яку провадив Кир Іван Маргітич для одружених кандидатів до священства.

Ці, та інші викладачі Василіяни, вчили та виховували майбутніх священиків перш за все прикладом свого життя, засвідчуючи свою віру в Бога і вірність Католицькій Церкві.

ОРГАНІЗАЗІЯ ЧЕРНЕЧОГО ЖИТТЯ НА ЗАКАРПАТТІ

Монаше життя на Срібній Землі, як і на інших українських землях, розквітало за правилами св. Василія Великого. Реформа й об’єднання українсько-білоруських монастирів в один, т.зв. Василіянський Чин під проводом митр. Йосифа В. Рутського († 1637) і св. Йосафата († 1623) відбилися, до певної міри, теж на чернечих спільнотах Закарпаття. Тим більше, що визначні закарпатські ченці з Мукачівського монастиря, захоплені унійними ідеалами, підтримували тісні стосунки з Київською митрополією і правдоподібно, прийняли Правила Рутського. Тоді, закарпатські монахи присвоїли собі назву − Василіяни (до половини ХVІІ-го сторіччя вони називали себе тільки загальним ім’ям – монахи).

Мукачівські владики, аж до смерти єп. Юрія Г. Бізанція, були одночасно архимандритами Святомиколаївського монастиря і їм підлягали всі закарпатські монастирі, хоч вони не були між собою тісно пов’язані. Спроба об’єднати закарпатські монастирі в одну Провінцію наступила щойно після смерті згаданого Владики 1733 p., після похорону якого, ігумени монастирів: Березнянського, Імстичівського, Краснобрідського і Зачівського − признали «законное послушаніе» ігуменові Мукачівського монастиря, який був зобов’язаний їхні монастирі «ведлуг регули святой − посипати и о них попеченіе мати». Так першим протоігуменом став тодішній ігумен Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі, о. Григорій Булко ЧСВВ († 1742), від якого властиво зачинається список Василіянських Протоігуменів на Закарпатті.

Ієромонах Йоанікій Базилович ЧСВВ

Мукачівські владики, які й далі мали свою резиденцію при Святомиколаївському монастирі на Чернечій горі, не хотіли втратити нагляд над монастирями. Однак, у 1766 р. єпископ Михайло Ольшавський був вимушений покинути Чернечу гору. З того часу закарпатські Протоігумени, які перебували в новоспорудженому монастирі на Чернечій горі, могли вже вільно управляти підлеглими собі монастирями і довели їх під кінець ХVІІІ-го сторіччя до повного розквіту. «Золота доба» монашого життя на Закарпатті тривала більш-менш до смерті славнозвісного протоігумена о. Йоанникія Базиловича ЧСВВ († 1821 p.).

МОНАША РЕФОРМА

За часів Австрійської імперії, в рамках якої опинилися теж західно-українські землі (1772 p.), чернецтво перейнялося вільнодумними ідеями, що призвело до повного упадку церковної карності й легковаження духовного життя.

Тому 1852 р., Папа Пій IX наказав провести канонічну візитацію усіх монаших Чинів і Згромаджень імперії. Візитатором закарпатських Василіян назначено Пряшівського Владику, єп. Йосифа Ґаґанця (1843-1875), який у вересні 1856 р. провів візитацію і уклав для Василіян нові Правила.

Але Протоігумен о. Інокентій Левканич ЧСВВ пішов по лінії мадяризаційної політики і довів Закарпатську провінцію ОО. Василіян до жалюгідного стану.

Синод духовенства Мукачівської єпархії, який відбувся в Ужгороді 8-10 листопада 1903 p., під проводом єп. Юлія Фірцака (1891-1912), заохочений успіхом Добромильської реформи ОО. Василіян в Галичині, представив Владиці план реформи закарпатських Василіян, що її мали провести ОО. Василіяни з Галичини або мадярські ОО. Єзуїти.

Владика Фірцак не хотів, щоб реформу проводили мадярські ОО. Єзуїти, остерігаючись цілковитої мадяризації завмираючого Чину. З іншого боку, Владика боявся, що мадярська влада не погодиться на те, щоб реформу проводили галицькі Василіяни, щоб не допустити до відродження закарпатських українців.

Ієромонах Йоаким Хома ЧСВВ

Справою реформи мав зайнятися Протоігумен о. Йоаким Хома ЧСВВ, але вибухла світова війна, і реформа відтягнулася ще на кілька років. В наслідок війни настав також політичний поділ закарпатських монастирів. Так на Закарпатті залишилися тільки монастирі Мукачівської єпархії, а саме: в Мукачеві, Ужгороді, Малому Березному, Хуст-Бороняві та Імстичові. Всі вони опинилися на території новоствореної Чехословаччини. Позбувшись мадярської опозиції, о. Протоігумен Хома нарешті зміг без перешкод почати проводити домовленості про здійснення реформи з галицькими Василіянами.

Поки сприяли політичні обставини, Протоігумен Галицької Провінції, о. Анастасій Калиш ЧСВВ приїхав на Закарпаття, щоб на місці розглянути справу реформи й укласти відповідну домовленість між двома Провінціями, яке відтак затвердив Апостольський Престол. Так, 2 листопада 1920 p., до Мукачівського монастиря прибули з Галичини: оо. Єронім Малицький, Гліб Кінах і Полікарп Булик, як також Брр. Помічники: Гавриїл Ханик, Симеон Бужара і Йосиф Нижник.

Осередком Василіянської реформи на Закарпатті став Святомиколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева, який галицькі Отці не без труднощів перебрали під свою управу, разом з монастирськими добрами щойно на початку грудня 1920 р.

Мукачівський монастир Отців Василіян

Новоприбулі монахи натрапили на великі труднощі, як з боку змадяризованого клиру на чолі із єп. Антонієм Паппом, так і з боку державних чиновників, які тоді підтримували на Закарпатті москвофільство і православний рух. Однак, найбільше перешкод створювали свої „монахи-мадярони”, які були звикли до бездіяльного й вигідного життя, тому всіма силами противилися реформі.

Галицькі Отці, взявши у свої руки Мукачівський монастир, насамперед його відновили й приготували все потрібне для Новіціяту. На початку січня 1921 р. на Новіціят прийшли три перші кандидати з Маріяповчі, а саме: М. Дудаш, М. Євчак і Й. Шандор. Почали зголошуватися теж місцеві кандидати. Так, 28 лютого 1921 р. у Мукачівському монастирі був урядово відкритий реформований Новіціят з 8-ма новиками, з-поміж яких були 6 кандидатів на священиків, а 2 на брр. помічників. Учителем новиків став о. Гліб Кінах ЧСВВ.

З Мукачівського монастиря реформа поступово поширювалась, в міру прибування реформованих ченців, теж на інші монастирі. Вже 1 вересня 1923 р. до реформи був залучений Ужгородський монастир.

Закарпатські Василіяни з Єпископом Павлом Гойдичем ЧСВВ.

У 1924 р. прийшла черга на Святомиколаївський монастир у Малому Березному, який прийняв тоді о. Павло Гойдич ЧСВВ, пізніший єпископ Пряшівський. 26 листопада 1931 р. о. ігумен Петро Котович ЧСВВ, приєднав до реформи Святомихайлівський монастир в Імстичові. Останній, Благовіщенський монастир у Хуст-Бороняві, де вже від 12 серпня 1918 р. був Ігуменом о. Вартоломей Мотринець ЧСВВ, залишився для тих монахів, які відмовились прийняти реформу. Цей монастир перебрали реформовані Василіяни щойно 17 грудня 1938 p., коли новим ігуменом Боронявського монастиря був призначений о. Іван Сатмарій ЧСВВ.

Господь поблагословив кропітку і повну посвяти працю учасників реформи на Закарпатті. Почавши реформу з 8-ма новиками й 2-ма нереформованими ієромонахами, протягом десятьох років вони довели Закарпатську Провінцію до повного розквіту з 129-ма членами, з яких 34 були ієромонахи, 51 брр. помічники та 44 схоластики, крім 19 новиків.

СТВОРЕННЯ ЗРЕФОРМОВАНОЇ ПРОВІНЦІЇ

Конгрегація для Східних Церков, декретом з 2 квітня 1932 p., канонічно створила закарпатську Василіянську провінцію під назвою − Провінція св. Миколая.

11-14 липня 1932 p. відбулася Провінційна Капітула в Мукачеві, на якій було обрано першу Провінційну Управу, у такому складі:

Протоігумен: о. Полікарп Булик ЧСВВ.

Консультори:

1. о. Гліб Кінах ЧСВВ − представник закарпатських монастирів;

2. о. Атанасій Максим ЧСВВ − представник румунських монастирів;

3. о. Миколай Дудаш ЧСВВ − представник мадярських монастирів.

Секретар Провінції: о. Мирон Калинець ЧСВВ.

Прокуратор Провінції: о. Онуфрій Бурдяк ЧСВВ.

Реформа закарпатських Василіян виправдалась не тільки відродженням чернечого життя і багато чисельними покликаннями, але також успішністю праці зреформованих ченців, які запопадливо трудилися для піднесення релігійного й культурного життя на Срібній Землі.

До 1932 р. закарпатські ченці висилали своїх студентів на студії до Галичини. Однак чехословацька влада заборонила ОО. Василіянам висилати туди своїх студентів. Тому вони восени 1932 р. відкрили свій власний схоластикат у щойно відновленому Святомиколаївському монастирі в Малому Березному, де почали навчання 5 студентів гуманістики й 6 студентів філософії.

В Малому Березному Василіянські студенти провчилися тільки два роки. Гуманістику почали вивчати в Мукачівському монастирі, а філософію і богослов’я в Ужгороді. З того часу, закарпатські Василіяни, як пише о. Михайло Ваврик ЧСВВ, ішли «від успіху до успіху та дотримували кроку своїм старшим братам із галицького боку Карпат. Таким чином після Галицької Провінції була це найсильніша вітка Василіянського Чину напередодні другої світової війни».

АПОСТОЛЬСЬКА ПРАЦЯ

В післявоєнних часах, Закарпаття переживало важкі часи релігійної боротьби; у 20-их роках тут почалася завзята агітація православ’я. Православний рух, який часто використовував насилля і злочини, набирав щораз то більшого характеру антитимадярського протесту. Більша частина закарпатського духовенства, на чолі з єп. Антонієм Паппом (1912-1924), надалі орієнтувалася на мадярів і ворожо ставилась до нових панів-чехів. А чехи, з чисто політичних інтересів, бажали ослабити Греко-католицьку Церкву на Закарпатті та внести релігійно-національний поділ серед місцевого населення. На жаль, вірні не були підготовлені до релігійної боротьби й оборони своєї віри. І саме тут стала відчутною потреба місіонерської діяльності місцевих Василіян.

Душею місіонерської праці Василіян на Закарпатті став о. Степан Решетило ЧСВВ, який прибув сюди з Галичини 1924 р. Саме в тому часі у Мукачівському монастирі склав свої монаші обіти о. Павло Ґойдич ЧСВВ. До них долучився також о. ігумен Полікарп Булик ЧСВВ; ці троє ієромонахів, під час Великого посту 1924 p., започаткували на Закарпатті місійний рух, який припинив масовий перехід греко-католицьких вірних на православ’я, підніс їхню релігійну свідомість та утвердив у католицькій вірі.

Під проводом о. Решетила, який залучав до місійної праці не лише своїх співбратів по Чину, але також і єпархіяльних священиків, місійний рух на Закарпатті розвивався з великим успіхом. Однак, знайшлися вороги цього руху, які намагалися усунути о. Решетила із Закарпаття. Чеський уряд кількаразово відбирав від о. Решетила дозвіл на побут у державі, аж поки, при кінці 1928 p., його не відкликали самі Настоятелі до Галичини.

Після від’їзду о. Решетила до Галичини, провідником місій на Закарпатті став о. Полікарп Булик ЧСВВ, який детельно дотримувався плану, що його склав о. Решетило.

Відпуст у Мукачівському монастирі на празник Успіння Пресвятої Богородиці, 1925 рік.

Рівночасно з місійним рухом, Василіяни на Закарпатті започаткували теж і реколекційний рух, який швидко охопив інтелігенцію і молодь шкільного віку.

Під час місій і ре колекцій, Василіяни поширювали набожність до Пресвятого Серця Христа-Чоловіколюбця і створювали гуртки Апостольства Молитви. Поширювалося також набожество до Пресвятої Тайни Євхаристії. Рух Апостольства Молитви на Закарпатті започаткував о. П. Ґойдич ЧСВВ. З того часу, Святовасиліївський монастир в Ужгороді став осередком Апостольства Молитви на ціле Закарпаття. Протягом першого 10-річчя, в Мукачівській єпархії нараховувалося понад 10 000 членів Апостольства.

Найревнішим «Апостолом Христового Серця» був о. Христофор Миськів ЧСВВ, який в 1933-1934 pp. згуртував до Апостольства Молитви Святомиколаївського монастиря в Малому Березному майже цілу Ужанську долину.

о. Христофор Миськів ЧСВВ.

Тріумфом Пресв. Серця Христа-Чоловіколюбця був величний відпуст при монастирській церкві ОО. Василіян в Ужгороді, що відбувся 18-19 червня 1936 р.

До поширення Апостольства Молитви й почитання Пресв. Євхаристії на Закарпатті у великій мірі спричинився популярний місячник «Благовістник», як теж релігійні книжечки: «Найсвяттійше Серце Спасителя», «Девятниця до Найсв. Серця Исуса» та «Молебень до Пресв. Сердця u Суплікація», що їх ОО. Василіяни поширювали між народом у великім числі. Тож цілком слушно «Нова Зоря» у 1938 р. писала: «Якщо тепер на Закарпатті наскрізь процвітає культ Пресв. Євхаристії і Найсолодшого Серця Христового, це безсмертна заслуга ОО. Василіян».

ВАСИЛІЯНСЬКІ ПРОЩІ

Найславнішим відпустовим місцем на Закарпатті був Маріаповчанський монастир, де зберігалася чудотворна ікона Божої Матері, яка три рази просльозилася (в pp. 1696, 1715 і 1905).

Після першої світової війни Маріаповч опинився на території Мадярщини. Тому Василіяни почали робити старання при Апостольській Столиці, щоб набути для своєї Провінції ікону Матері Божої. 1926 р. Папа Пій XI подарував для Мукачівського монастиря ікону Богородиці, намальовану в Царгороді 1453 p.

Урочисте перенесення ікони Божої Матері на Чернечу гору відбулося у Неділю Всіх Святих 1926 p., при участі великої кількості вірних (понад 30 000). Чин інтронізації ікони довершив Владика П. Ґебей, який віддав в опіку Божої Матері Мукачівську єпархію і всіх її вірних. З того часу вона стала «Мукачівською Заступницею», а Святомиколаївський монастир на Чернечій горі − головним відпустовим місцем цілого Закарпаття. Прощі тут відбувалися у всі Богородичні свята. Найбільш величним був Святоуспенський відпуст, на який збиралося до 50-80 тисяч паломників.

АПОСТОЛЯТ ДРУКОВАНОГО СЛОВА

Від самих початків реформи, Василіяни робили старання, щоб мати власну друкарню. Видавництво та друкарню у Провінції започаткував о. Петро Котович ЧСВВ у 1925 році.

Ієромонах Петро Котович ЧСВВ

Ставши Ігуменом Ужгородського монастиря о. Котович запросив із Жовкви професійного друкаря бр. Партенія Пасіку ЧСВВ, закупив друкарські машини і найняв відповідних працівників. «Видавництво ОО. Василіян в Ужгороді»,внесло неоціненний вклад у поширення релігійної преси й піднесення релігійного життя на Закарпатті між двома війнами.

Завдяки друкарні пожвавилась теж письменницька діяльність Василіян. Від 1927 р. почали вони видавати «Календарь Благовтістника», у якому друкували статті на різні релігійні й повчальні теми. Від 1930 р. Василіяни перебрали від єпархії редакцію «Благовтьстника», який від січня 1935 р. виходив, як «Благовтьстник Пресвятого Серця Христового». У серпні 1935 р. редакцію «Благовтістника» перейняв Василіянський поет і письменник, о. Севастіян Сабол ЧСВВ відомий під псевдонімом «Зореслав», який значно підніс рівень цього місячника.

КУЛЬТУРНО-ВИХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Святовасиліївський монастир в Ужгороді було споруджено для того, щоб він став осередком виховання закарпатської молоді. У вересні 1912 p., о. ігумен А. Максим ЧСВВ, відкрив при цьому монастирі ліцей, в якому щороку виховувалось 70-90 хлопців.

Ужгородський монастир Отців Василіян

З історією Василіянського ліцею в Ужгороді тісно пов’язані імена визначних її духовних провідників-префектів, таких як о. Павло Ґойдич ЧСВВ (1924-1926); о. Йосафат Роґа ЧСВВ (1931-1934), о. Христофор Миськів ЧСВВ (1935-1937) та о. Полікарп Булик ЧСВВ, який підніс рівень ліцею до статусу класичної гімназії.

Дозвіл на відкриття державної класичної гімназії з українською мовою навчання, Василіяни отримали з Праги влітку 1937 p.

ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ

Провінція св. Миколая під проводом її першого Протоігумена, о. Полікарпа Булика ЧСВВ, все більше й більше розвивалася.

Однак, у половині березня 1939 р. прийшов розвал Чехословаччини. Мадяри тоді наново окупували Карпатську Україну і насилу прогнали всіх монахів Святомиколаївської Провінції, що народилися в Галичині чи Східній Словаччині. Прийшло теж ув’язнення та переслідування місцевих монахів. Тоді управу майже всіх закарпатських монастирів взяли у свої руки мадярські Отці.

За матеріалами: „Нарис Історії Василіянського Чину Святого Йосафата”, Рим 1992

Звернення Протоархимандрита Високопреподобного о. Василія Ковбича до ченців Василіянського Чину Святого Йосафата з нагоди проголошення катехизму УГКЦ.

Слава Ісусу Христу!

Високопреподобні й Дорогі Отці та Брати,

Українська Греко-Католицька Церква має свій КАТЕХИЗМ – «ХРИСТОС – НАША ПАСХА». У контексті проведення Канонічної візитації ЧСВВ в Україні, 24 червня 2011 у Львові я мав честь і приємність бути учасником події особливої вагомості в історії нашої Церкви, а саме, презентація Катехизму Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Хочу накреслити на тому, що це не плід якоїсь поспішної праці деяких осіб, але десятилітня праця багатьох відповідно кваліфікованих і призначених Церквою осіб, як наприклад (без наміру вичислити всіх), Преосвященний Владика Петро Стасюк – Голова Комісії, сам Блаженніший Святослав – у своїх попередніх обов’язках, Преосвященний Владика Ярослав Приріз, о. Мирон Бендик, д-р Михайло Петрович, о. Тарас Барщевський і десятки інших осіб, які допомогли в редакції частин Катехизму або подавали свої зауваги або пропозиції до тексту. Із Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, благословенням Головної настоятельки постійно була задіяна в цій праці Преп. с. Луїза Цюпа, а з нашого Чину співпрацював зокрема Високопреподобний о. Матей Гаврилів. Треба зазначити, що окрім того, що в цій праці були особисто задіяні деякі Єпископи УГКЦ, Синод нашої Церкви створив Синодальну комісію у складі сімох Владик для перевірки Катехизму та висловлення зауважень та висновків, а остаточний текст був схвалений тим же Синодом. Саме на цьому ґрунтуються слова Блаженнішого Святослава, що це видання «є першим Катехизмом нашої помісної Церкви».

Католицька віра і вірність східній київській традиції гармонійно зібрані в цьому Катехизмі, що складається з трьох частин: 1) Віра Церкви – правди віри, яких повинен дотримуватись кожен християнин; 2) Молитва Церкви – літургійне життя Церкви, зберігаючи все, що притаманне обрядові нашої Церкви; 3) Життя Церкви – християнська мораль і аскеза. Це праця УГКЦ, яка гідна особливого признання і похвали. За словами Блаженнішого Святослава: «Протягом багатьох років найкращі богослови намагалися цілісно зібрати і висловити відповідно до нашої духовної та літургійної традиції усю віру Східної Католицької Церкви».

Отож поручаю усім Високопреподобний отцям і братам нашого Чину, зокрема в тих Провінціях, що знаходяться в рамках УГКЦ, користуватись Катехизмом «Христос – наша Пасха» у своєму особистому й спільнотному житті, зокрема у вихованні тих, хто вступає до нашого Чину та в душпастирській праці.

Нехай Предвічний Бог Отець зішле на Вас повноту дарів Святого Духа і Ним керує Вас найкращою Дорогою, що нею є Споконвічний Син Ісус Христос.

Львів, 26 червня 2011 р.Б.

о. Василій Ковбич, ЧСВВ

Протоархимандрит

о. Методій Михайло Скраль ЧСВВ

(04.12.1933-25.05.2011)

Отець Методій народився 4 грудня 1933 року в с. Ільниця, Іршавського р-н., Закарпатської області. Того ж року був хрещений греко-католицьким священиком о. Бобітом і отримав хресне ім’я Михайло.

Батько Дмитро Скраль, помер 15 серпня 1963 року, а мати Марія Березнай, померла 20 жовтня 1993 року.

В сім’ї Скралів, окрім Михайла, було ще п’ять дітей: Василь, Анна, Марія, Дмитро та Іван. Михайло був наймолодшим.

Закінчив неповну середню освіту.

У січні 1960 року, вступив на кандидатуру до Василіянського Чину.

25 червня 1963 року був заарештований органами радянської влади за фотографування похорону греко-католицького священика Хмельовського, який помер 3 травня 1963 року у селі Мшана коло Львова. У цьому похороні взяло участь декілька тисяч вірних і підпільні священики, які відправляли похоронні богослужіння скрито без літургійних риз. Представники КГБ зауваживши, що бр. Михайло робить фотографії похорону; як тільки обряд закінчився затримали його і, відібравши фотоапарат, вийняли з нього плівку та її засвітили.

Через кілька днів, у помешканні, де проживав бр. Михайло (м. Львів, Джерельна 32/16), був проведений обшук, під час якого знайшли виготовлені ним фотографічним способом іконки і плівки. Починаючи з 7 червня брата поставили під домашній арешт і періодично викликали на слідство. 25 червня бр. Михайло був ув’язнений. Слідство тривало шість місяців і закінчилося показовим судом 15 листопада 1963 року.

Під час слідства застосовуючи психологічний тиск та довготривалі й виснажливі допити, бр. Михайла намовляли перейти до Російської Православної Церкви. „Ми дамо вам парафію у будь-якому місці, − пропонували брату, − навіть у Москві, якщо ви перейдете на православну віру і підпишете про це заяву. При цьому ви будете звільнені з арешту”. Бр. Михайло відмовився від такої пропозиції і слідчі пробували намовити його до співпраці з КГБ, обіцяючи звільнення з тюрми, але й від цієї „пропозиції” він рішучо відмовився.

Суд виніс бр. Михайлу вирок − три роки позбавлення волі у в’язниці суворого режиму за статтею 148. п. 2 Кримінального Кодексу УРСР − „незаконне виготовлення предметів релігійного культу” і він відбував один рік покарання у тюрмі КГБ м. Львова, вул Миру, № 1, а відтак його перевели до табору № 30 примусової праці (т. зв. „тридцятка”), де він знаходився півтора року, аж до звільнення у 1966 р.

Отець Методій з Братами по Чину, у Римі на аудієнції з Блаженним Іваном Павлом ІІ, тодішнім Папою Римським.

У тюрмі з братом поводилися по-різному: то використовували тактику заохоти, то залякували погрозами. При цьому морили голодом та завдавали фізичні ушкодження, вимагаючи показань щодо його зв’язків з іншими греко-католиками. Після виходу на волю, впродовж трьох років бр. Михайло хворів на виразку шлунку. Була пошкоджена також печінка. Після ув’язнення прийшлося довгі роки лікуватися та відновлювати сили для подальшої праці у „Підпільній Церкві”.

19 квітня 1966 року, у с. Колоденце (Львівська обл.), відбулися облечини бр. Михайла, якими він розпочав Новіціятський вишкіл під проводом магістра о. Макарія Греня ЧСВВ. Під час облечин отримав монаше ім’я Методій.

Цього ж року, бр. Методій поступив на навчання в будівельний технікум, де провчився два з половиною роки, здобувши професії будівельника та електрика.

Перші тимчасові обіти бр. Методій склав 14 січня 1967 року, у м. Львові, по вул. Тракт-Глинянський, 41.

3 січня 1970 року, склав довічну професію на руки о. Макарія Греня ЧСВВ.

13 квітня 1976 року отримав пресвітерські свячення з рук Преосвященного Кир Софрона Дмитерка ЧСВВ.

В часах підпілля, офіційно працював на державній роботі, а підпільно обслуговував греко-католицькі громади в довколишніх селах. Зі свідчень відносно о. Методія, він обслуговував близька тридцяти підпільних греко-католицьких громад.

Ще під час ув’язнення, проводячи час на молитві, о. Методій відчув силу виганяти з людей злих духів. Зціленням людей від опанування дияволом, він займався практично до кінця свого життя, за що отримував численні подяки від тих, кому допоміг.

З 1989 р. по 1991 р. виконував служіння у монастирі Вознесіння ГНІХ в м. Золочеві.

Опісля працював у Боронявському монастирі (Закарпатська обл.) до 1996 року.

Два роки (1996-1998рр.) знову служив у Золочівському монастирі, після чого був переведений до монастиря Різдва св. Івана Христителя у с. Краснопуща (Тернопільська обл.), де був Настоятелем.

Під час служіння у Боронявському монастирі, як також у монастирі в с. Краснопущі, прославився у народі, як „один із небагатьох католицьких священиків, які мають практичний досвід екзорцизму”.

Отець Методій з «народним єпископом» Іваном Маргітичем у Боронявському монастирі – 2 серпня 1996 р.

„Зло існує реально і має безліч ликів, − розповідав о. Методій кореспонденту Львівської газети «Високий Замок». − У мене є чотири відеокасети з «вичиток», на яких видно, що роблять із людьми біси. Шкоди християнам посередники антихриста завдають за допомогою чорної магії, через яку звичайні предмети набувають руйнівної, часто смертельної сили. Чим більше зведуть зі світу людей, тим більше «заслуг» отримають від свого покровителя. Багато хто й не знає, що йому вселили бісів, доки з людиною не починає коїтися лихе. Жоден лікар не продіагностує цю хворобу, бо аналізи – в повному порядку. У слуг диявола є цілий арсенал засобів, аби вибити людину з колії”.

Отець Методій уділяє Святі Тайни – 04.10.2002 р.

До 2009 року виконував монаше і священиче служіння у Золочівському монастирі, де останнім часом хворів.

У 2009 році було відновлено Провінцію Святого Миколая в Україні, до якої стали приналежні усі отці і брати, родом із Закарпатської області. У зв’язку з цим, 22 вересня 2009 року о. Методій був переведений із Золочівського до Малоберезнянського монастиря св. Миколая (Закарпатська бл..).

22 лютого 2010 року, за сприянням Протоігумена о. Павла Райчинця ЧСВВ, о. Методія було госпіталізовано до Ужгородської лікарні для проведення обстежень у зв’язку з підвищеним рівнем цукру в крові. Кінець лютого та місяць березень, отець Методій провів у лікарні перенісши інсульт; був два рази в реанімації. Внаслідок інсульту, став паралізований.

26 березня 2010 року, був виписаний з лікарні та перевезений до Малоберезнянського монастиря.

Отці і Брати колядують у келії о. Методія на Святий вечір 2011 року.

У монастирі хворий отець був під опікою місцевих отців і братів, які щодня надавали йому належну допомогу.

Помер о. Методій 25 травня 2011 року, у Малоберезнянському монастирі близько дев’ятої години ранку.

Співбрати відпроваджують о. Методія в «останню дорогу».

Похорон відбувся 26 травня, за участю отців і братів Провінцій Святого Миколая й Найсвятішого Спасителя в Україні. Очолив похорон Протоігумен Провінції Святого Миколая о. Павло Райчинець ЧСВВ.

Похований о. Методій на монашому цвинтарі у с. Малому Березному.

Вічна Йому Пам’ять!

27.05.2011 р.

********************

У Римі, в базиліці Св. Петра.

В Люрді.

В м. Арс (Франція).

Матеріали зібрав: о. Франціск Онисько ЧСВВ