ДЕКРЕТ

про освоєння та застосування

нового Статуту Василіянського Чину Святого Йосафата

Я, отець Василій КОВБИЧ, Протоархимандрит Василіянського Чину Святого Йосафата, виконуючи обов’язки свого уряду, зокрема ті, які стосуються дбання про добро усіх ченців і кожного зокрема, а також цілісності Чину, кожної Провінції та всіх Чернечих осідків,

після затвердження нового Статуту Василіянського Чину Святого Йосафата Конгрегацією для Східних Церков 18 липня 2009 року (лист прот. № 70/2004), з наслідком безпосереднього набрання чинності adexperimentum (на пробу) до Звичайної Генеральної Капітули 2016 року,

зважаючи на те, що після ревної праці ченців та всіх тих, кому було доручено це завдання, виконано переклад офіційного італійського тексту на мови, які вживаються у нашому Чині, для того, щоб усі ченці могли поглиблено зрозуміти кожне правило та увесь Статут, і його спонтанно застосовувати,

силою повноважень, які випливають з мого уряду згідно з канонічним правом та цим же Статутом, порадившись з моєю Радою та компетентною Церковною владою,

для добра нашого Чину, усіх Провінцій і всіх Чернечих осідків, як також для добра усіх ченців та кожного ченця зокрема, видаю даний Декрет, яким наказую,

щоб кожен Протоігумен вжив усіх необхідних заходів для того, щоб до 31 березня 2010 року кожен окремий чернець, що йому підпорядкований, здобув ґрунтовне знання зобов’язуючого Статуту, аби від цієї дати застосування приписів цього Статуту могло відбуватися на якнайвищому рівні. До згаданої дати Статут повинен виконуватися з належною обережністю, зважаючи на період, призначений на ознайомлення з цими приписами, а також на те, що правила зобов’язуючого Статуту не вносять численних нововведень, які б могли створити проблеми для збереження чернечої дисципліни. Самі Протоігумени повинні дати відповідні розпорядження Вчителям новиків, щоб включити Статут, який став чинним, до програм виховання, щоб, таким чином, новики добре зрозуміли і прийняли, в духовному та буквальному вимірі, усе, що приписане Статутом.

Даний Декрет стає чинним від сьогоднішнього дня, незважаючи на жодні протилежні рішення та розпорядження.

Дано в Римі дня 19 січня 2010 року Божого.

о. Василій Ковбич, ЧСВВ

Протоархимандрит

о. Єфрем Кончак, ЧСВВ

Головний Секретар

Блаженний Йосафат Коциловський

Блаженний Павло Гойдич

Блаженний Северіян Бараник

Блаженний Яким Сеньківський

Блаженний Віталій Байрак

Блаженний священномученик Йосафат Коциловський ЧСВВ,

єпископ Перемишльський

Владика Йосафат, хресне ім’я Йосиф Коциловський, народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Його батько був послом до Галицького сейму. Йосиф Коциловський після закінчення початкової школи навчався в гімназії у містечку Ясло. Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. Протягом 1896-1901 рр. молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. У 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, відчуваючи покликання до священичого стану, маючи намір студіювати богослов’я. Подолавши певні труднощі, Й. Коциловський вступає у 1901 році в Colegium Rutenum у Римі за скеруванням перемишльського владики Чеховича. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: “Записки питомців руської Колегії у Римі”. Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Апgеlісит, одержавши докторат із філософії у 1903 р. та з теології у 1907 році. Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов’я Духовної семінарії у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).

Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту Отців Василіян та приймає на облечинах монаше ім’я Йосафат. Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом, викладав богослов’я в монастирі ЧСВВ у Лаврові. 1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся назад у Західну Україну та склав довічні монаші обіти.

23 вересня 1917 року був призначений єпископом Перемишльсько-Самбірської єпархії. Архієрейські свячення о. Й. Коциловського відбулись в Перемишлі. Зразу ж владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.

Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції. Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею.

Як правдивий учень Христа, владика Йосафат дуже багато терпів, починаючи з 1939 року, коли східну частину єпархії з Перемишлем зайняли більшовики. Перебув нелегку 3-річну німецьку окупацію. Був заарештований польською Службою Безпеки 21 вересня 1945 року і перевезений до польської комуністичної тюрми у Ряшеві, у якій знаходився до 17 січня 1946 року. 18 січня 1946 року, потрапивши до рук більшовиків, перебував у тюрмі НКВС до 24 січня, після чого був звільнений і перевезений назад до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, владика Йосафат, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав, написану там власною рукою, заяву вірності папі Пієві XIII: «У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення».

26 червня 1946 року владика Йосафат був заарештований вдруге та силоміць вивезений на схід польськими і радянськими військами. Його переводили з однієї тюрми до іншої, над ним дуже знущалися, примушуючи всіляко до співпраці. Опісля, перевізши владику до Києва, його намовляли перейти на православ’я, що він рішуче відкинув, вказуючи на те, що він не є радянським громадянином, і вони не мають права його судити. Владика важко захворів на запалення у в’язниці, і тоді з огляду на вік і стан здоров’я його кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва.

Перед святом св. священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи, що смерть за плечима. Помер 17 листопада 1947 року. Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко–Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й дороговказом. Його мощі коло 1977 р. були перевезені з Києва спершу на Янівський цвинтар у Львові, а згодом до Стрия на Львівщині, а пізніше у с. Яблунівка. Тепер знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию.

27 червня 2001 р. святіший отець Іван Павло ІІ у Львові проголосив священномученика Йосафата блаженним.

Блаженний священномученик Павло Ґойдич ЧСВВ,

єпископ Пряшівський

Блаженний Павло Петро Гойдич прийшов на світ 17 липня 1888 р. в Руських Пеклянах (Словачинна). Був охрещений в неділю 23 липня та названий символічним іменем Петром – «скалою», бо й на неї потім опиралася наша стражденна Греко-Католицька Церква серед розбурханих хвиль безбожництва та зневіри. Його батько Стефан Гойдич був там священиком і разом з дружиною жив праведно. На загал священичі покликання продовжувалися в родині Гойдичів досить довго біля 200 років. У 1890 р. родина Гойдичів переїхала на іншу парафію до с. Цігелки, де майбутній проводир вірних Христового стада провів свої дитячі та юнацькі роки.

Родинна атмосфера, в котрій зростав малий Петрусь, була проникнута глибокою пошаною один до однoго, дисципліною та почуттям порядку, любов’ю, доброзичливістю до всіх людей тощо. О. Стефан, як зазначає у своєму двотомнику «Життя, віддане Богові» о. Мар’ян Поташ, ЧСВВ, був великим приятелем народу, цікавився всіма проблемами своїх парохіян, служив доброю радою та подавав поміч, де тільки міг. Ці гарні чесноти виробив у собі також і Петрик, розвиваючи їх і надалі на нелегкому життєвому шляху.

Відповідальний хлопчина вчився добре в місцевій школі, а потім у Королівській гімназії в Пряшеві. Те, чого навчився сам, міг завжди пeредати успішно й іншим. Науці віддавав він тоді всі свої сили. Власною скромністю та лагідністю вмів опановувати та втихомирювати навіть найбільш роз’ярених товаришів. Друзі такого зразкового співтовариша по навчанні любили, визнаючи його авторитет. Заздрість була далекою для Петрової душі – він щиро тішився добрими оцінками своїх колег. Його молодість була наповнена чистою радістю Божої дитини. Висока моральність, побожність, пильність, витривалість… полонили всіх, хто з ним жив і зустрічався.

Людина веселої вдачі, милого вигляду, непоганий спортсмен, талановитий музикант… Родина вже бачила в ньому визначного лікаря… Проте йому запали в серце одні слова, почуті на реколекціях: «Я народився для вищих справ», через що він забажав стати Господнім слугою, бути зачисленим в ряди Христових учнів.

1907 р. Петро Гойдич вступає на теологію в Пряшеві. Подальші студії продовжив у Будапешті, де під проводом доктора Ганауера веде строге аскетичне життя. Його дисциплінованість виявлялася в точному заховуванні денного порядку. Він завжди був на своєму місці, керуючись тільки волею Всевишнього. На вільному часі молодого теолога можна було бачити біля професорів, а особливо в присутності найбільшого Вчителя – Євхаристійного Ісуса. Теологічні студії він закінчив з відзнакою. Один з його професорів о. Іван Дудек так висловився про нього по-пророчому на одній зі своїх лекцій: «Побачите, що з нього вийде пряшівський єпископ…».

1911 р. Разом зі своїм старшим братом Корнелієм приймає Тайну свящества в целібаті, заручившись таким чином із Божественним Спасителем. Священичі свячення йому вділив єп. Валій, високий церковий ієрарх, який вже тоді добачав у ньому свого помічника в майбутності. Христовий атлет відзначався найбільше двома вагомими чеснотами: покорою та чистотою серця, щоб у такий спосіб якнайкраще стати схожим на нашого Господа Христа. Очевидці стверджували, що це була скромна та покірна людина ангельської чистоти. 1914 р. єп. Новак бере його на працю у свою канцелярію, одночасно призначаючи адміністратором м. Сабінов.

1922 р. o. Петро Гойдич вступає до василіянського монастиря на Чернечій горі біля м. Мукачева, де він 23 січня 1923 р. після належного випробувального періоду одягнув василіянську рясу. Своєю ревністю та покорою він швидко завоював прихильність усіх своїх молодих братів у новіціяті. На Чернечу гору до Мукачева, звідки почалося його монаше життя, уже будучи владикою, він приїздив щорічно, щоб відбути духовні вправи, як також часто любив проводити відпустку по василіянських монастирях. 1924 р. складає перші монаші обіти та призначається до монастиря в Ужгороді, де активно провадить молодь в організації Апостольства молитви, дає реколекції та місії.

1926 р. Св. Апостольський Престол іменував Павла Гойдича Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії. Того ж року складає монашу професію в монастирі Отців Василіян у Крехові.

З 1927 р. керує Пряшівською єпархією. Папа Пій XI іменує його титулярним єпископом Гарпазьким, викликаючи негайно до Рима, де на свято Благовіщення у храмі св. Климента відбувається його хіротонія. У 1943 р. Папа Пій XII призначає його пряшівским єпископом.

У 1951 р. за визнання своєї віри Павла Гойдича засуджено на досмертне ув’язнення, страту прав і титулів та конфіскацію майна. Будучи людиною золотого серця, він став у в’язниці, направду, “всім для всіх”. Всі його дуже швидко полюбили, навіть тюремні вартові. Його бажана присутність кожного заспокоювала та зміцнювала. Привітна усмішка ніколи не щезала з єпископового обличчя.

1960 р. проголошено амністію, що стосуватися також і хворого 70-літнього Преосв. Павла. Проти єпископового звільнення розпочали протест у Празі представники Православної Церкви. Того ж року покірний страждалець помирає в леопольдівській в’язниці в день свого народження. Поховано Павла Гойдича під № 681. У 1968 р. відбулася ексгумація тілесних останків владики і їх було перевезено до Пряшева, а згодом переміщено з каплиці до катедральної крипти.

Коли в 1995 р. Святіший отець Іван Павло II відвідав Пряшів, то прийшов поклонитися мощам василіянського єпископа-мученика Павла Гойдича і молився біля його гробу в Катедральному соборі Пряшева.

4 листопада 2001 Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив його блаженним у Римі. Свята Христова Церква святкує пам’ять свщмч. Павла Гойдича 17 липня, як в’язня Любові, оборонця святої віри, як приклад вірності своєму Творцеві, народові й Церкві, великого шанувальника Пречистої Діви Марії та Пресвятого Христового Серця.

Блаженний Дрогобицький преподобномученик

Северіян Бараник ЧСВВ

Народився 18 липня 1889 року у Вугневі, біля Рави (Львівська обл.). До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року у Крехові. Там закінчив пробу чернечого життя і 16 травня 1907 року склав свої перші чернечі обіти, а схиму – 21 вересня 1910 року.

Філософсько–богословські студії проходив у монастирях Провінції, а довершував їх, у зв’язку з російською окупацією Галичини, у Загребі, де 14 лютого 1915 року прийняв святу Тайну Священства. Коли наступного дня 15 лютого новоієрей відправляв приміцію, першу Святу Літургію, то його мама бачила це у сні і всім оповіла, що їхній Стефанцьо став священиком.

Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, де він працював як катехит і редагував дитячий журнал “Наш приятель”, відкриваючи дітям очі на Божу любов. Також ієром. Северіян був провідником Товариства Апостольства Молитви та Марійського Товариства для хлопців, дівчат і ремісників, настоятелем сиротинця, давав повчання монахам, провадив реколекції для вірних. Відзначався привітністю, щирістю та доброзичливістю до всіх. 26 листопада 1931 р. ієром. Северіяна призначено ігуменом монастиря та адміністратором церкви Святої Трійці в м. Дрогобичі, де він продовжив різноманітну працю для народу. Був провідником Апостольства Молитви, товариства Доброї Смерті, Марійської дружини для хлопців і домогосподарок, письменником, сповідником, проповідником, місіонарем. Його ревне служіння не обмежується тільки працею у храмі, але виходить й поза нього. Ієром Северіян скоро став добрим приятелем молоді, постійно цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, був також енергійним громадським діячем і членом Міської Ради.

Коли в Дрогобич прийшли радянські війська, то кадебісти заборонили ієром. Северіяну залишати стіни Святотроїцького монастиря, мотивуючи це воєнним часом, хоча їм йшлося про обмеження діяльності ревного священика, що голосив правди Божі. Вірні радили ієром. Баранику та Сеньківському якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони знали, що їх може очікувати смерть, але за Христа вони на все були готові.

НКВС забрало ієром. Северіяна до Дрогобицької тюрми 26 червня 1941 року і його більше ніхто живими не бачив. Після відступу більшовиків люди бачили спотворене тортурами тіло ієромонаха Северіяна на території в’язниці. Зі слів пана Йосифа Ластов’яка на грудях ієром. Бараника був вирізаний хрест. Наприкінці 40 р. місцевий прокурор оповідаючи п. Софії Морській про знущання у тюрмі, говорив, що в’язнів закопували до шиї в землю та ходили по їхніх головах. Місце захоронення ієром. Северіяна, як вказують численні свідчення, – у спільній «братській» могилі на цвинтарі по вул. М. Грушевського в м. Дрогобичі.

Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.

Блаженний Дрогобицький преподобномученик

Яким Сеньківський ЧСВВ

Ієром. Яким Іван народився 2 липня 1896 року с. Великі Гаї коло Тернополя в багатодітній сім’ї селян Семена й Антоніни (із Кардубів) Сеньківських. Батько його – досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей, праці. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.

Теологічні студії закінчив у Львові. 4 грудня 1921 року в катедральному соборі св. Юра був рукоположений на священика. Згодом в м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов’я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року він вступає на новіціят Отців Василіян у Крехові. Перші обіти склав 1 березня 1925 р., а 31 серпня 1930 року – довічні обіти. Він був веселої вдачі, товариський, добрий та зразковий чернець. Захоплював усіх своєю природною побожністю, скромністю та працьовитістю.

У період від 1925 р. до 1927 працював співробітником на парафії с. Краснопуща на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові, де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина.

У 1932 році ієрм. Якима призначили до Львова, де він провадив Марійське Товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви й Третій Василіянський Чин. Часто, особливо під час Великого Посту, провадив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.

У 1938 р. Якима Сеньківського призначено до Дрогобича сотрудником парафії храму Пресвятої Трійці, де він з перших днів свого перебування здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого. Був завжди ввічливий та зі сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська діяльність, доповнилась новими елементами парафіяльна праця.

Однак у скорому часі прийшли в Галичину «визволителі», які заводили нові порядки, бажаючи припинити діяльність монастиря в м. Дрогобичі, адже популярність та проповіді золотоустого промовця Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра, майбутнє. Кожне його слово западало в душу та серце. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими.

Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував маси на збереження вірності Церкві, збереження монастиря в Дрогобичі. Безпощадний ворог не міг цього простити.

Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його разом із ієром. Северяном Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря, і їх більше живими ніхто не бачив. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. І також після закінчення війни прокурор Дрогобича сказав Ганні Вітошинській, служниці, що отця зварили в казані…

Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам’яті вірних, як найкращий зразок Божого священика та щирого українського патріота.

Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.

Блаженний Дрогобицький преподобномученик

Віталій Байрак ЧСВВ

Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в с. Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Святу Церкву. У 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, активним організатором громадської роботи.

4 вересня 1924 року він вступив до монастиря Отців Василіан. Після новіціяту у Крехові, приступив до студій, які проходили по монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (Червоноград). 26 лютого 1933 року склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 року був рукоположений на священика в Жовківському монастирі.

Свою першу Службу Божу відправив ієром. Віталій у рідному селі в присутності батьків, братів і сестер, родини й односельчан. Як же раділи тоді батьки, що їх мрія здійснилась, – для них було великою честю бачити разом з іншими ієром. Віталія при престолі.

У Жовкві ієромонах Байрак ще рік докінчував свої студії та одночасно провадив парохіяльне життя в церкві Пресвятого Серця Ісусового. Його також призначили заступником ігумена, доручивши його опіці парафіяльну канцелярію. Він став провідником Марійської Дружини, також очоливши і Товариство Апостольства молитви гідної смерті. Незважаючи на свою зайнятість, ієром. Віталій ще виїжджав на місії в різні місця Західної України. Багато жителів сіл Гадинківці, Пробіжної, Товстенького, Чорнокінців, Колиндян, Косова слухали його запальні й переконливі проповіді під час місій та реколекцій.

У червні 1941 р., згідно з волею настоятелів, ієромонах Віталій Байрак отримав призначення до Дрогобича, щоб заступити там замучених ієром. Северіяна та Якима. Будучи вже ігуменом Дрогобицького монастиря, о. Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність, ставши провідником тих же товариств, що й у Жовкві. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу потягала й інших. Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували о. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре «Миссионар» за 1942 год». Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року йому було інкриміновано статтю 54-10 КК УРСР та засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. Реабілітований 14.08.1995 року (лист Управлінням Служби Безпеки України від 30 січня 2001 року).

Його „провина” була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном, сівачем Божого слова та милосердя до ближніх. Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бригідках». Отак у внутрішній в’язниці УНКДБ Дрогобицької області закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. Він полюбив чесноту, а не гріх. Не страхався смерті, особливо за Христа. Його подвиги на духовній ниві увінчалися славою.

Свята Католицька Церква звеличує пам’ять блаженного Віталія Байрака 27 червня, спільно з іншими ісповідниками Христової віри.

ТРИ ПРОВІДНІ ПОСТАТІ ВАСИЛІЯНСЬКОГО ЧИНУ СВЯТОГО ЙОСАФАТА

Василіянський Чин Святого Йосафата, заснований на духовній спадщині Святого Василія Великого (329-379) Київським митрополитом Йосифом Веляміном Рутським (1574-1637) і Святим священномучеником Йосафатом Кунцевичем (1580-1623), які своєю духовністю і апостольською працею, спрямованою на об’єднання християн, відіграли вирішальну роль у розвитку Василіянського Чину.

Цими трьома аскетичними особистостями відображається початкова стадія Чину. В їхню духовну ідентичність входять три складові елементи: життя у спільноті, апостольська праця і діяльність, спрямована на об’єднання християн.

Святий Василій Великий

Правила і твори Святого Отця нашого Василія надали життю у спільноті певної структури і скерували монахів на служіння Церкві. Згідно із Святим Василієм, монаше вдосконалення реалізується у спільноті, життя в якій є наслідуванням християн первісної Церкви. Таке спільне життя є одним із способів Божого поклику, щоб виконувати служіння проповіді Царства Божого на землі. Справжнім критерієм такого життя є дотримування Божих заповідей і цілковита підлеглість владі Святого Письма і Церкві. Кожен член монашої спільноти покликаний жертвувати собою за своїх співбратів, відрікаючись від виконання власної волі з метою якнайкраще служити ближньому в дусі братньої любові. Монах не живе для себе, але для добра своїх співбратів. Особиста харизма кожного монаха стає добром цілої спільноти. У спільноті легше виконувати Божі заповіді, виявляти любов до ближнього, вести духовну боротьбу, вдосконалюватися шляхом практикування євангельських рад. Святий Дух єднає серця братів у Господі нашім Ісусі Христі і своїми дарами підтримує й освячує спільноту.

У своїх 80-х Моральних Правилах Святий Василій зібрав біля 1500 уривків Святого Письма, які стали основою для зрозуміння його 55 Ширших Правил і 318 Коротших Правил. В усіх Василієвих правилах, як також у листах та інших творах, спостерігаємо чудову рівновагу, що гармонізує життя молитви й праці чернечої спільноти під проводом наставника.

Святий Василій, як і всі справжні великі Святі, даючи відповіді на духовні питання свого часу, відповідає на прагнення і проблеми всіх наступних монаших поколінь. Його Правила визначили назавжди суть монашества.

Дух Василієвого Правила висвітленийвибраними уривками з його творів перед Статутом нашого Чину, під назвою УСТАВ.

Митрополит Йосиф

Митрополит Йосиф розвинув василіянську концепцію спільнотного життя в Чині, впроваджуючи у своїх монастирях єдину дисципліну і підпорядковуючи їх єдиному настоятелю. Новий Чин поєднав у собі духовність Сходу й організаційний відбиток Заходу.

Статут Василіянського Чину змістовно відображає структуру, розвинену митрополитом Йосифом і шістьма капітулами-нарадами, які відбулися за його життя, як також і наступними.

Митрополит Йосиф поширив роль василіянських ченців у Церкві і в суспільстві та сприяв розвиткові душпастирської, виховної і місійної діяльності Східної Церкви. Згідно з його настановами, монахи не тільки повинні зберігати монастирський розпорядок, але й бути святими, вченими, готовими до виконання будь-якої місії та відкритими до потреб Церкви і суспільства.

Святий Йосафат

Побожність Святого Йосафата заохочувала до дисципліни і до чернечого духу, сприяючи в рішучий спосіб поширенню василіянського монашества. Його життя пройшло в молитві і проповідуванні як монаха, а потім як єпископа. Джерелом глибокої духовності Святого було літургійне життя, з якого він черпав силу і натхнення для свого апостольського служіння. Святий Йосафат постійно молився, але особливу любов мав до літургійних молитов Східної Церкви.

Прагненням Святого Йосафата було об’єднати всіх християн, тому він постійно молився: «Господи, нам єдність подай!», і за з’єднання християн він пожертвував своє життя. Мученицькою смертю він постраждав у 1623 році; в 1643 році був проголошений блаженним, а в 1867 р. ― святим.

У 1932 році Апостольський Престол надав Чинові офіційну назву: «Василіянський Чин Святого Йосафата».

Автор: Ієромонах Атанасій Пекар ЧСВВ.

Початки Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева, як уже було згадано, сягають до Кирило-Методіївських часів (кінець ІХ ст.), про що свідчить і сама назва – Чернеча гора, бо на ній від непам’ятних часів жили ченці, чи пак монахи[1]. Саме звідси ширилося християнство, а з ним і монаше життя по всіх околицях історичного Закарпаття. Тим-то Мукачівський монастир з давніх-давен був головним осередком монашого життя Срібної Землі та осідком єпископа.

Первісний монастир на Чернечій горі утримався аж до 1241 р., коли-то татари його дощенту зруйнували. Після татарського наїзду, розігнані монахи вернулися на Чернечу гору й відбудували собі невеличкий монастирець, а при нім і церковцю[2]. Однак про їхнє життя-буття аж до приходу Подільського князя Теодора Корятовича через брак відповідних джерел, мало-що знаємо. З приходом Корятовича, який відбудував монастир і забезпечив його певними добрами, Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став наново важливим осередком релігійного й культурного життя закарпатських українців.

З літопису довідуємося, що 1393 р. великий Литовський князь Витовт силою зайняв Поділля й позбавив Подільського удільного князя Теодора Корятовича його володіння. Тоді князь Корятович, враз зі своєю родиною та численними дружинниками, знайшов собі притулок в Угорщині, з якою, як завважує історик М. Грушевський, мав певні родинні звязки[3]. Виглядає, що через одруження свояків Корятовича, князь був споріднений з тодішнім угорським королем Зигізмундом[4], який передав йому в управління Мукачівський замок, ураз з розлогою Мукачівською посілістю (біля 300 сіл), а відтак ще й Маковицю[5].

Ставши управителем Мукачівського замку та розлогої домінії[6], Корятович, за давнім звичаєм українських князів, на Чернечій горі розбудував монастир з церковцею[7], а на утримання монахів призначив села Бобовище й Лавки[8], десятину вина з виноградників Іванівської гори та поблизьких винниць. А присілок Росвигово був зобов’язаний щорічно жертвувати на монастир десятину зерна й 9 годованих поросят. Тому що один з монахів приходив що дня відправляти богослуження в замковій каплиці, то замок був зобов’язаний давати на монастир 10 котлів пшениці й 10 котлів жита, 4 бочки вина, 100 каменів соли, як також 100, – флоренів грішми[9].

Хоч дарча грамота не була потверджена королем і в скорому часі затратилася, все ж таки король Матвій І Корвин 1458 р. признав посілість Бобовища і Лавок монастиреві[10], а згодом і десятину вина з винниць села Іванівці й околиці[11]. Ось так усі монастирські добра, що ними князь Т. Корятович наділив Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, нарешті були затверджені королями і тим самим набрали законної сили. До того король Володислав ІІ 1491 р. визнав Мукачівського єпископа Івана повноправним настоятелем Святомиколаївського монастиря, якому за давнім звичаєм, були підпорядковані всі «русини грецького обряду». Значить, що Святомиколаївський монастир був осідком Мукачівських єпископів, від давніх часів[12].

І саме тоді, коли монаше життя на Чернечій горі почало наново змагатись, на Угорщину напали турки – османи і в битві під Могачем (1526 р.) уповні розгромили угорські війська. В бою загинув теж король Людовик ІІ, не залишивши по собі престолонаслідника[13]. Угорська шляхта, яка в тому часі керувала долею королівства, поділилась на два ворожі собі табори. Протестантська частина дворян проголосила угорським королем васала турків, семигородського князя Івана Заполяя († 1540 р.), а західна переважно католицька частина настановила на угорський трон Фердинанда І († 1564 р.), з австрійського роду Габсбургів. Жертвою протяжної боротьби за угорський трон став і Мукачівський монастир, який 1537 р. був цілковито знищений, а монахи розбіглися на всі сторони[14].

Хто відбудував Святомиколаївський монастир і коли монахи, враз з єпископом вернулися на Чернечу гору – невідомо. Однак єпископ Василій І. 1552 р. дістав теж позволення відбудувати і монастирський млин, знищений під час згаданої боротьби за угорський трон[15], хоч розграблене майно так і не було звернене монастиреві.

Мукачівські єпископи від довшого часу намагались підпорядкувати собі Мараморощину враз з Грушівським монастирем, який втішався привілеями ставропігії. Нарешті 1551 р. король Фердинанд І таки приєднав Марамороський комітат до Мукачівської єпархії[16], а Граф Юрій Баторій, власник Бичківського землеволодіння, до якого в тому часі належало й Грушево, 1556 р. підпорядкував владі Мукачівського єпископа Іларіона[17]. Так ото Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став центральним монастирем Мукачівської єпархії і почав наново змагатись як релігійно культурний осередок закарпатських українців, а згодом став колискою унійних змагань.

Літом 1600 р. Мукачівський замок з широкими посілостями зайняв волоський князь Михайло Воєвода († 1601 р.), який негайно прогнав із Святомиколаївського монастиря тодішнього єпископа Петронія[18], а на його місце єпископом насадив волоського архімандрита Сергія[19]. Прогнаний єп. Петроній, враз із своїм помічником, ієромонахом Іваном Григоровичем[20], знайшов соби прибіжище між монахами з’єдиненої Київської митрополії. Під впливом митроп. Йосифа В. Рутського, ЧСВВ[21] вони перейнялись унійними ідеями і так у серці єп. Петронія зродилось щире бажання пересадити церковне з’єднання теж і по той бік Карпат.

Петронієві мрії в скорому часі здійснились 1622 р. Мукачівське землеволодіння, а з ним і ктиторство над Святомиколаївським монастирем на Чернечій горі, попало в руки могутнього на той час Семигородського княза Гавриїла Бетелена († 1629 р.), який був споріднений з польською шляхтою. І саме через посередництво польської шляхти митрополитові Рутському вдалося вплинути на Бетелена, який 1623 р. привернув Мукачівське владицтво й монастир єп. Петронієві. Ось так єпископ-скиталець Петроній[22], а з ним і ієромонах Іван Григорович[23], повернулися до Святомиколаївського монастиря. До них придався ще й багатонадійний монах Василій Тарасович ЧСВВ, якого митр. Рутський призначив їм до помочі[24]. Вони створили т. зв. Унійну трійцю і з великою посвятою потрудилися над поширенням унійних ідей між закарпатськими українцями й довели Мукачівську єпархію до з’єдинення з Римським престолом[25].

Єпископ Тарасович, перед своєю смертю, «живим словом і письмом своїм наслідником призначив» Партена П. Петровича, ЧСВВ[26]. Тож після своїх єпископських свячень (1651 р.) монаша братія Мукачівського монастиря з радістю вітала з’єдиненого єпископа, однак тодішня землевласниця Мукачівського домену, запекла кальвінітка спротивилася[27] і насадила на Мукачівське владицтво нез’єдиненого єпископа Йоанікія Зейкана[28]. Літом 1657 р. Мукачево і Святомиколаївський монастир на Чернечій горі ограбили і спалили польські князі в помсту за прагнення князя Юрія ІІ Раковція, власника Мукачівської фортеці й домінії, силою зайняти польський трон[29]. Спасаючись від польських наїзників, єпископ Зейкань перейшов з кількома монахами до давніше ним спорудженого Святомихайлівського монастиря в Імстичеві і звідтіля відтак наглядав відбудову Мукачівського монастиря[30].

Саме в тому часі в Мукачівському замку скривався прогнаний турками заможний Волоський князь-воєвода Константин Мултянський. Познайомившись з монахами на Чернечій горі, 1661 р. він дав спорудити для них мистецьку кам’яну церкву-ротонду у чисто візантійськім стилі. Це була перша кам’яна церква при Мукачівському монастирі, яку, на жаль, протоігумен Боніфатій Стро­­мецький, ЧСВВ 1826 р., без відома єпископа, зрівняв з зем­лею[31].

Після смерти княгині С. Ларантері († 1660 р.) володіння Мукачівської латифундії перейшло в руки княгині Софії Баторі, вдови князя Юрія ІІ Раковція, яка по смерті чоловіка навернулася до Католицької Церкви[32]. Поборовши деякі друднощі щодо права призначання Мукачівського владики, вона 1664 р. усунула незаконного єпископа Й. Зейкана, а на його місце призначила унійного єпископа Партена П. Петровича, ЧСВВ[33]. Так ото майбутність Ужгородського з’єднання була забезпечена, а Святомиколаївський монастир на Чернечій горі став головним розсадником унійних змагань між закарпатськими українцями[34].

Хоч куруцьке повстання під проводом графа Емерика Текелі (1678-1685 рр). накоїло багато лих у Мукачівській єпархії[35], однак з приходом єпископа Йосифа І. Декамеліса, ЧСВВ[36], стан Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі значно покращав. Перш за все він добився від родин Раковція повернення всіх ними незаконно загарбаних монастирських посілостей і призначених доходів. Знайшовши монастир у вповні занедбаному стані, в якому не було відповідного приміщення для єпископа, дав збудувати собі при монастирі муровану хатчину[37], а відновивши монастирські помеш­кання, на­стоятелем монастиря призначив свого секретаря, ієромонаха Адріяна Косаковського[38].

І саме тоді, коли Святомиколаївський монастир на Чернечій горі почав наново відживати, 1703 р. князь Ференц ІІ Раковцій розпочав нове повстання проти цісаря Леопольда І (1657-1705 р.). Зайнявши Мукачівський замок, він негайно прогнав єпископа Декамеліса, як цісарського ставленника, з Мукачева[39]. Святомиколаївський монастир розграбував, монахів порозганяв, а відтак ще й наново загарбав собі монастирські посілості. Навіть монастирська церква, тобто ротонда, була осквернена й значно пошкоджена.

По смерті єпископа Декамеліса цісар Йосиф І уже 22 вересня 1707 р. призначив на його наслідника о. Івана Годермарського[40]. Щоб забезпечити для нього користування монастирськими добрами, то цісар рівночасно настановив його також архімандритом Святомиколаївського монастиря. Як законно призначений архімандрит[41], Годермарський застав монастир опущеним і сильно по­шкодженим. Тож, відбудувавши і наново заселивши монастир і велично прибравши церкву-ротонду, монаше життя на Чернечій горі знову почало розвиватись.

Наслідник Декамеліса, єпископ Юрій Бізанцій (1716-1733 р.) за звичаєм східного обряду, перед єпископським своїм рукоположенням постригся у ченці й прийняв монаше ім’я – Геннадій[42]. Він настільки зжився з монашою братією на Чернечій горі, що після смерти Годермарського († 1729 р.) монахи його вибрали на свого архімандрита, але з тим застереженням, що після його смерти монахам буде вільно вибрати свого власного настоятеля[43]. Тож після смерти Бізанція ігумени поодиноких закарпатських монастирів уже 9 липня 1733 р. відбули «соборноє засіданіє» і на основі вище згаданої угоди з єпископом Бізанцієм вибрали собі за свого власного головного настоятеля в особі ігумена Святомиколаївського монастиря Григорія Г. Булка, надаючи йому титул протоігумена[44]. З того часу протоігумен став головним настоятелем закарпатських василіян, якого освновним обов’язком було нагалядати над карністю і монашим життям нових монастирів[45].

Наслідники єпископа Бізанція всіма силами намагалися знов перебрати у свої руки нагляд над Святомиколаївським монастирем, з чого повставали між владиками й монашою братією постійні непорозуміння. Вже наступник Бізанція, єпископ Симеон С. Ольшавський (1733-1737 р.), постригшись у ченці, старався захопити владу протоігумена Булка, однак це йому не вдалося[46]. А його наслідник, єпископ Гавриїл Ю. Блажовський (1738-1742 р.) таки усунув протоігумена Булка з Мукачева, призначивши його 1740 р. на уряд Марамороського вікарія[47]. Однак Булко не зрікся свого протоігуменства і сповняв обов’язки чільного настоятеля закарпатських ченців аж до своєї передчасної смерти[48].

Не інакше поступав також і єпископ Мануїл М. Ольшавський (1743-1767 р.), який, знехтувавши владу протоігумена Гедеона Пазини (1744-1754 р.) над монастирем і нанашою братією, почав незаконно втручатися в монастирські справи[49]. Що більше, він домагався від цісарського двору, щоб раз назавджи відібрав від монахів право на Святомиколаївський монастир з його посілостями й призначив його на утримання єпископа та його курії. Однак придворний суд признав, що монастир був заснований не для єпископа, але для монахів, тому наказав єпископу Ольшавському чим скоріше покинути Чернечу гору й перенестись до міста та замешкати при парафіяльній церкві, а на його утримання цісарева Марія Терезія (1740-1780) призначила 4 тисяч флоренів річної дотації[50]. Отак 1766 р. Ольшавський був урядом примушений монастир і Чернечу гору покинути. Нарешті протоігумени могли вже свобідно упрявляти підлеглими монастирями[51].

Завдяки щедрій пожертві заможного закарпатського дворянина Дмитра Раца[52] в рр. 1766-1772 на місці вже наднищеного дерев’яного монастиря на Чернечій горі був споруджений розлогий мурований монастир у барокковім стилі з високою вежею для годинника. Монастир з подвірям був обведений, неначе яка фортеца, камінним муром, з чотирма бастіонами по кутах. До складу монастиря входили 30 вигідних чернечих келій, домашня каплиця-молитовня, дві більші кімнати – одна для архіву, а друга для бібліотеки, відтак простора їдальня з кухнею та коморою. При самім вході знаходилася ще вітальня для гостей[53]. Так ото новозбудований монастир на Чернечій горі біля Мукачева не тільки виглядав, але й насправді став твердинею релігійного життя на Закарпатті.

Той же благородний добродій василіян, Дмитро Рац, перед своєю смертю лишив за упокій своєї душі ще й більшу суму грошей на будову нової монастирської церкви, яку в рр. 1798-1804 спорудив уже протоігумен Й. Базилович. У її крипті спочили теж і тлінні останки щедрого жертводавця. Будуючи нову церкву, Базилович зберіг церкву-ротонду, збудовану 1661 р. князем Константином Мултянським, як цінний історичний пам’ятник. Та на жаль, наслідник Базиловича, протоігумен Боніфатій Стромецький († 1829 р.), недоцінюючи історичної вартості ротонди 1826 р. без відома єпископа, зрівняв її з землею. Справа опинилася в єпархіяльній консисторії, яка змусила Стромецького зректися свого уряду протоігуменства[54].

1862 р. монастир і церква були значно пошкоджені пожаром. Разом згоріло й кілька дерев’яних господарських будинків. Та на протязі трьох років як монастир, так і церква були майстерно відновлені й покриті бляхою[55].

Бібліотека Мукачівського монастиря творила найкращу закарпатську книгозбірню. Після відбудови монастиря Годермарським (біля 1721 р.) монастирська бібліотека почала наповнятися цінними рукописами, давніми першодруками та унікальними виданнями, так що за каталогом бібліотеки з 1951 р. в ній знаходилось 6.400 рукописних книг і першодруків і друкованих книг, і то не тільки богослужбових та релігійних, але теж і літературних видань на 17-ох різних мовах. Між давніми рукописними книгами слід згадати Мукачівський Псалтир з кінця ХІV ст[56]. та Королівське Четвероевангеліе з 1401 р[57]. З-поміж численних першодруків згадаємо хіба Біблію Ф. Скорини, друковану в Празі 1519 р.; Біблію І. Федорова, видану 1581 р. в Осторозі; Служебник єп. Г. Балабани, який появився у Стрятині 1604 р.; чи Евангеліе Поучительное К. Ставровецького, що побачило світ у Рахманові 1619 р[58].

Не меншого значення надбав собі також і монастирський архів, в якому якимось дивом уціліли деякі важливі грамоти з ХV-ХVІ ст., хоч Святомиколаївський монастир на Чернечій горі був часто нищений. Однак від часів архімандрита Годермарського († 1729 р.) усі монастирські грамоти та історичні пам’ятки були вже старанно зберігані. Крім того, Святомиколаївський архів значно збагатився новими історичними пам’ятками та цінними грамотами, завдяки історичним розшукам протоігумена Йоаникія Базиловича[59] та ігумена А. Кралицького[60]. Так ото монастирський архів на Чернечій горі став найбогатшим і найкращим з усіх закарпатських архівів[61].

Внаслідок буйного вільнодумства, яке запанувало прикінці ХІХ ст. в цілій Австро-Угорщині, до поодиноких монастирів почав вкрадатися світський дух і шукання вигідного життя. Внаслідок того теж і в закарпатських монастирях підупала чернеча карність і духовне життя. Це виявилось передусім за протоігуменства Інокентія Левканича, ЧСВВ (1885-1906), який вступивши на дорогу мадяризації та своєю поблажливістю довів монаше життя на Закарпатті до сумного занепаду[62]. На це звернуло увагу і світське духовенство і 1903 р. під час єпархіяльного синоду, домагалося від єпископа Юлія Фірцака († 1912) «обновити монашеський Чин св. Василія Великого», бо інакше від розпадеться[63].

Єпископ Фірцак, щоб запобігти лихові, намагався перевести реформу закарпатських василіян, але через різні причини, це йому не вдалося[64]. Тож з реформою прийшлось зачекати аж до 1920 р., коли ревний протоігумен Йоаким Хома[65] нарешті розпочав відновлення монашого життя при помочі галицьких василіян. Осередком реформи, тобто відновлення закарпатських василіян став Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, звідкіля відтак реформа ширилася теж до інших монастирів, так що вже 1932 р. Апостольська Столиця створила на Закарпатті вже оновлену Провінцію Святого Миколая[66]. З того часу закарпатські василіяни своїм богобойним життям і діяльністю «дотримували кроку своїм старшим братам з галицького боку Карпат»[67].

Мукачівський монастир з давніх-давен був облюбистим відпустовим осередком, де вірні, особливо на празник Успіння Пресвятої Богородиці, паломничали із найдальших сторін єпархії.

Тож після основного ремонту монастирської церкви, настоятелі монастиря, щоб пожвавити в народі почитання Божої Матері, старались набути з Ватикану старовинну, віками освячену ікону Богородиці. Незабаром, тобто початком 1926 р. Папа Пій ХІ подарував Святомиколаївському монастиреві дорогоцінну візантійську ікону Пресвятої Богородиці з Дитятком на руках, написану 1453 р. в Царгороді[68]. Так ото, вже 1928 р. на Успенський відпуст на Чернечій горі зібралось біля 50 тисяч прочан, з яких 10 434 приступили до св. Тайн[69]. А їхнє число помітно зростало з року на рік[70].

На жаль, коли саме чернече життя у Святомиколаївському монастирі почало гарно розвиватись, в половині березня 1939 р. мадяри силою зайняли Карпатську Україну й прогнали всіх монахів, які родились у Галичині чи на Пряшівщині[71]. Це дало можливість угорським монахам з Маріяповчі захопити у свої руки керівництво над усіма закарпатськими монастирями. А згодом, щоб не випустити зі своїх рук згадані монастирі, вони вже постарались про ув’язнення свідомих закарпатських ієромонахів, мовляв, вони й надалі «ведуть українську політику», що в очах угорського окупанта було тяжким злочином[72].

В тому часі до манастиря на Чернечій горі прибули з Маряповчі два угорські помахи, які притьмом захопили у свої руки виховання чернечого доросту, тобто новіціят, і ввели мадярську мову навчання. Коли ж ігумен А. Мондик відважився запротестувати, то його, разом з чотирма іншими тамошніми ченцями, ув’язнили за «продовження української політики й вивезли з монастиря[73]. Тоді уряд ігумена перебрав маріяповчанський ієромонах М. Євчак і ось так Мукачівський монастир опинився в руках мадярських ченців[74].

Однак, завдяки старанням Головної Управи Чину в Римі, Східна Конгрегація вже пачатком 1943 р. наказала новопризначеному протоігуменові В. Дудашові повернути усі закарпатські монастирі в руки українських настоятелів[75]. Ось так уже 6 травня 1943 р. ігуменом Святомиколаївського монастиря був знов призначений монах українського походження, о. Іван Й. Сатмарі, ЧСВВ, якого чернеча братія привітала з великим захопленням[76].

При кінці 1944 р. Закарпаття зайняли совіти, які в скорому часі приєднали його, як Закарпатську область, до Радянської України. Тим самим почалось переслідування греко-католицької Церкви, очоленої недавно рукоположеним єпископом Теодором Ромжою[77]. Коли ж у березні 1946 р. в Галичині була знесена Берестейська унія, а Галицька митрополія підпорядкована Московському патріярхові[78], то Владика почав по селах поїздку, закликаючи своїх священиків і вірних непохитно триматись своєї Церкви і своєї віри, бо тільки той, хто витриває до кінця, той спасеться! (Мт. 10:22)[79]. Тому й не дивно, що того 1946 р., під час Успенського відпусту на Чернечій горі зібралося понад 50.000 бого­моль­ців, до яких непохитний Владика про­мовив з глибини свого батьківського серця: «Якщо нам прийдеться за нашу віру вмирати, то вмираймо як мученики, щоб прийняти від Христа нев’янучий вінець небесної слави!» А на кінці своєї проповіді він увізвав усіх прочан піднести свої руки й присягнути, що вони ніколи не відречуться від своєї прарідної віри, але витримають у ній до кінця[80].

Большевики попадали в лють. Вони не могли позволити греко-католикам на подібні масові маніфестації їхньої віри, тож постановили зліквідувати Святомиколаївський монастир на Чернечій горі. Дня 22 березня 1947 р., пізно вночі, НКВД покликало до міського комітету головного настоятеля закарпатських василіян – о. Антонія Мондика[81] та місцевого ігумена – о. Івана Сатмарія[82] і домагались, щоб в імені всіх закарпатських ченців підписали заяву про перехід на православ’я. Вони ж однозначно заявили, що того ніколи не зроблять. Коли ж ніякі намови, обіцянки та погрози не помогли, то десь над ранком їх відпустили.

Два дні згодом, саме під час вечері, Чернечу гору зі всіх сторон облягли моторизовані відділи тяжко озброєної міліції. До їдальні ввійшло кілька агентів НКВД і ще раз домагалися від вже згаданих настоятелів підписати заяву про перехід на православ’я, бо інакше монастир буде зліквідований а всіх монахів вивезуть до концентраційних таборів. Як о. Мондик, так і о. Сатмарій ще раз рішуче заявили, що того ніколи не зроблять, хоч би їм довелось і вмерти. Коли ж командир НКВД казав відокремити настоятелів від решти монахів, о. Сатмарій ще встиг був до них промовити: «Нехай кожен з вас так поступить, як йому підкаже його власне сумління!» На те згаданий командир приступав до кожного монаха зосібна і намовляв їх, щоб рятували своє життя та підписали заяву про перехід на православ’я. Однак кожен з них переконано відмовився. Тоді усіх монахів, числом 32-ох, посадили до трьох вантажних авт і в супроводі озброєної міліції вивезли до Святомихайлівського монастиря в Імстичеві, Іршавського району, а Святомиколаївський монастир на Чернечіг горі передали православним[83].

Зайнявши Святомиколаївський монастир на Чернечій горі, православні монахи негайно взялись до бібліотеки і спалили аскетич­ні твори та книжки релігійного змісту католицьких авторів. Ще того ж року, Святомиколаївський монастир передали православним монахиням. Їхнім духовним настоятелем став архімандрит Василій Пронин[84]. І саме йому облвиконком поручив упорядкувати розкинену монастирську бібліотеку й архів. На основі списків арх. Пронина обласний комітет літом 1953 р. наказав вивезти й передати монастирську бібліотеку Ужгородському державному університету, а ввесь архівний матеріял перенести до обласного архіву в Берегові. Святимоколаївський монастир посідав також багатющу скарбницю давніх церковних пам’яток і реліквій. Теж і їх вивезено й приміщено у Краєзнавчому музею в Ужгороді[85].

Тим-то Святомиколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева перестав фігурувати як культурний осередок закарпатських українців, а для греко-католиків від 1947 р. перестав бути їхнім релігійним і культурним центром.

[1] Див. С. Пап, Історія Закарпаття, Івано-Франківськ 2001 р. т. І. с. 462.

[2] Татари, діставшись на Закарпаття через Веречанський перевал 12 березня 1241 р. знищили ціле місто – Мукачево, а з ним також і монастир – див. В Пачовський, Исторія Підкарпатськой Руси, Ужгород 1920 р. с. 67; И. Кондратович, Исторія Подкарпатской Руси, Ужгород 1930 р. с. 27-28.

[3] М. Грушевський, Історія України-Руси, Нью Йорк 1955 р., т. ІV, с. 172; я користувався також докладною розвідкою И. Кондратовича, «Князь Феодор Корятович и Мукачевський монастырь, поміщеного у педаг. журналі – Подкарпатська Русь, Прага, 1 (1923 р.), с. 30-32.

[4] Король Зигізмунд в однім своїм листі називає Корятовича «своїм дорогим дядьком» («цариссимус ностер авунцулус»), що по латині означає посвоячення через одруження – Грамоту Зигізмунда від 5 лютого 1404 р. подав А. Годинка у Записках ЧСВВ, Рим 1950 р., т. І. с. 346-347.

[5] У тому часі власницею Мукачівського замку і домінії була жінка Зигізмунда, який по її смерті, 1395 р. передав замок і Мукачівську домінію Корятовичеві, який з того часу титулував себе: «Dux Podoliae, Dominus de Munkach, Comes gnogne de ãeregh» (Князь Подільський, Пан Мукачівський і Граф Березьський). На гербі Корятовича представлений св.Юрій на коні своїм списом убиває змія – див. И. Кондратович у журналі Подкарпатська Русь, 1 (Прага 1923 р.) с. 30.

[6] В тому часі до Мукачівської домінії належало біля 300 сіл, з їхніми посілостями.

[7] За народним переказом Корятовичеві у сні з’явився ангел, який ходив на хвилях річки Латориця і рукою показував на Чернечу гору, щоб там розбудував монастир – як подає А. Кралицький у журналі Листок, 19 (1889 р.) с. 221.

[8] Про Бобовище і Лавки див. статтю о. І. Кінаха, ЧСВВ у журналі НЗТП., ХІІІ-ХІV (Ужгород 1937-1938 рр.) с. 165-167.

[9] Тому, що дарча грамота Корятовича не була потверджена королем, то марярські февдали почали насильно відбирати монастирські добра. Тож монахи, щоб відзискати свої посілості підробили дарчу грамоту Корятовича, однак подали невірний рік даровизни – 1360-ий, коли ж Корятович прибув на Закарпаття щойно 1393 р. – Про підроблення дарчої грамоти Корятовича, див. А. Петров, Двернейшія грамоти.

[10] Грамоту короля Матвія від 14 серпня 1458 р. – Там же, с. 158-159.

[11] Грамота Матвія від 1 травня 1488 р. – Там же, с. 162-163.

[12] Див. грамоту короля Володислава ІІ від 31 липня 1491 р. – Там-же, с. 166-167; в укр. перекладі див. М. Лучкай, Історія Карпатських Русинів,т. І. с.

[13] Про битву під Могачем та про її наслідки див. C.R. Macartney, Hungary. Å Short History, Chicago, Ил. 1962, п. 63-66.

[14] Див. Пап, Історія, т. І. с. 463-464.

[15] Див. грамоту Фердинанда І від 15 березня 1552 р. В тому часі Мукачівський замок був в руках короля.

[16] Грамота Фердинанда І від 9 жовтня 1551 р.

[17] Див. грамоту Ю. Баторій від 19 лютого 1556 р.; в укр. перекладі подано у Лучках, Історія, т. ІІ, с. 228-229.

[18] Про єп. Петронія див. М. Лацко.

[19] Сергій був архімандритом волоського монастиря у Тизмані. Як Мукачівський єпископ згадується в рр. 1600-1619. Про його діяльність – там же, с. 41-46.

[20] І. Григорович на вигнанні завершив 1617 р. духовну академію при катедральному храмі у Володимирі Волинському. По смерті Петро став Мукачівським єпископом (1627-1633) – див. А. Пекар. Нариси, т. І. с. 23-24; М. Лацко.

[21] Йосиф В. Рутський, ЧСВВ, який походив зі шляхецького роду, був Київським з’єдиненим митрополитом в рр. 1613-1637 і багато трудився над наверненням нез’єдинених до єдності з Римом. Докладний його життєпис подав І. Назарко, ЧСВВ, Київські і Галицькі митрополити, Рим 1962 р. с. 17-36.

[22] Про дальшу долю єп. Петронія († 1626 р.) див. М. Лацко.

[23] Про І. Григоровича та його діяльність (1627-1633) – Там же, с. 54-57; А. Пекар, Нариси, т. І, с. 23-24.

[24] Про єп. Тарасович, ЧСВВ (1633-1651) та його старання для з’єдинення – див. А. Пекар, Нариси, т. І, с. 24-26; Лацко, Унио, пп. 58-90.

[25] Про участь оо. Василіян, як розсадників унійних знагань, я подав у Нарисах, т. І. с. 22-37.

[26] Партеній П. Петрович, ЧСВВ – перший з’єдинений єпископ на Закарпатті (1651-1665). Як монах-василіянин він поділяв унійні ідеї Тарасовича, який вислав Партенія до західної частини Мукачівської єпархії під володінням католицьких землевласників осівших у Краснобродському монастирі. І саме Партеній 1646 р. довів 63 священиків до з’єдинення і так став «творцем т. зв. Ужгородської унії» – див. мою докладну розвідку: «Ужгородська унія».

[27] Княгиня С. Лорантері († 1660 р.) після смерти свого чоловіка, князя Юрія І Раковці († 1648 р.) володіла Мукачівським замком і його посілостями в рр. 1648-1660.

[28] Нез’єдинений єп. Йоанікій Зейкань (1651-1686) – походив із знатного роду. Ставши священиком, по смерті своєї жінки, заснував на своїх добрах в Імстичеві (сьогодні Іршавського району) монастир. Задля спротиву до унійних змагань єп. Тарасовича, втішався прихильністю мадярів-протестантів – див. Лучкай Історія… т. ІІ, с. 296-297.

[29] Див. С. Пап, Історія, т. І, с. 464.

[30] Єп. Зейкань походив з немешської шляхти. Див. його життєпис зі знимкою у журналі Листок, 15 (1890 р). с. 169-171; історію Імстичевського монастиря подав М. Ваврик, По Василіянських монастирях, Торонто 1958 р., с. 246-247.

[31] Про князя Константина Мултянського та спорудження ним монастирської церкви-ротонди на Чернечій горі – див. М. Лучкай, Історія, т. ІІ. с. 298-299; докладний опис згаданої церкви-ротонди подав В. Січинський. Ротонди на Україні, Київ 1929 р. с. 28-30.

[32] Княгиня Софія Баторі († 1680 р.) була захоплена нашим обрядом і дуже часто брала участь у богослужіннях на Чернечій горі – див. М. Лучкай, Історія, т. ІІ. с. 313-315.

[33] Див. А. Пекар, Нариси, т. І. с. 27-28.

[34] Про дальшу долю Ужгородської унії після смерти єп. Партенія († 1665 р.) – див. мою розвідку у Записках ЧСВВ, Рим, т. ХV (1996 р.) с. 270-285.

[35] Куруц – з лат. црух-хрест, вважаючи себе хрестоносцями в боротьбі з катол. Габсбургами. Про повстання Текелі див. О. Мицюк, Нариси з соціяльно-господарської історії Підкарпаття, Прага 1938 р., т. ІІ, с. 21-22.

[36] Йосиф І. Декамеліс – родом грек, студіював разом з майбутнім Київським митрополитом К. Жоховським (1674-1693 р.) у Грецькій Папській Колегії в Римі. Коли ж Жоховський став митрополитом, Декамеліс вступив до українських василіян і був призначений на прокуратора при Апостольській Столиці. Про єпископа Йосифа І. Декамеліса, ЧСВВ та його діяльність див. мою вичерпну розвідку у Записках ЧСВВ, Рим, т. ХІІ (1985 р.), с. 374-418.

[37] По своїм приїзді єп. Декамеліс замешкав із своїм секретарем у приміщеннях замку і зразу розпочав будову своєї хатчини – цфр. Басиловитс, Фундатис, П. ИИ, п. 184-185.

[38] Адріян Косаковський (1664-1695 р.), василіянин Київської митрополії, завершив свої студії у Римі, у грецькій колегії (Доктор богословія (1689 р.) – товаришив єп. Декамелісові як секре­тар-товмач, а згодом став його генеральним вікарієм-шамбелляном – див. Записки ЧСВВ, Рим, ХІІ (1985 р.) с. 394-395).

[39] Скоро після свого вигнання єпископ Декамеліс тяжко захворів і 22 серпня 1706 р. помер у Пряшівській лікарні.

[40] Іван Годермарський, у монашестві Йосиф († 1729 р.). Народився в містечку – Годермарк (нині Угляни), Спіського комітату (Словаччина), звідки пішла і його назва. Про його ранні роки мало що знаємо. Богословські студії завершив у Трнавському університеті отців Єзуїтів і 1701 р. був висвячений на священика. Перші три роки трудився у Боснії, а після повороту до Мукачева 1704 р. єпископ Декамеліс призначив його своїм генеральним вікарієм. По смерті єпископа Декамеліса цісар Йосиф І призначив його вже 1707 р. єпископом, але Рим відкинув його призначення. Однак він затримав для себе титул архімандрита Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі аж до своєї смерти († 1729 р.). Щоб забезпечити для себе достоїнство архімандрита, надане йому цісарем Йосифом І. Годермарський 1713 р. постригся у Лаврівському монастирі у ченці, прийнявши монаше ім’я – Йосиф, яке вживав до смерти.

[41] Для призначення єпископів цісар потребував потвердження Апостольського Престолу, але для призначення архімандритів цісар такого потвердження не потребував. Тому цісар Карло V виразно зазначив, що достоїнство архімандрита Годермарського лишається за ним до самої смерти. – Грамоту цісаря Карла V від 8 листопада 1716 р. в укр. перекладі – див. Лучкай, Історія, т. ІІІ, с. 166-168.

[42] Див. А. Пекар, Нариси, т. І. с. 186; обширніше у журналі Листок, 1890 р. чч. 18-21.

[43] Повний текст договору єпископа Бізанція з монахами від 16 лютого 1729 р. подав І. Дулишкович, Исторіческія черты – т. ІІІ, с. 95-97.

[44] Грецьке протос – перший, старший. Протоігумен – перший чи пак старший між ігуменами, тобто настоятелями поодиноких монастирів. Протокол монашого собору від 9 липня 1733 р. опублікував о. Г. Кінах, ЧСВВ у Записках ЧСВВ, Жовква (1927 р.) 576. Уряд протоігумена Булко виконував у рр. 1733-1742.

[45] Про закарпатських протоігуменів та про їх вибір див. мою статтю Василіянські протоігумени на Закарпатті, поміщену у Записках ЧСВВ, Рим, т. ІХ (1974 р.), с. 152-166.

[46] Симеон Ольшавський перед своїми єпископськими свяченнями постригся у ченці, прийнявши монаше ім’я – Стефан, щоби одночасно стати теж і «архімандритом Мука­чівського монастиря» – див. статтю И. Копуротовича «Симен Стефан Олшавскій», поміщену у Карпаторусскій Сборник в честь праз. Т. Масарика (1850-1930 р.). Ужгород 1930 р. с. 100.

[47] Див. Дулишкович, Историческія черти, т. ІІІ, с. 231-232.

[48] Протоігумен Булко помер на чуму 22 листопада 1742 р. і похоронений у церкві Білоцерковного монастиря на Мараморощині. Боже Провидіння так зарядило, що в грудні того самого року, скриваючись від зарази у Малоберезнянському монастирі, теж єпископ Блажовський помер на чуму.

[49] У своїх листах до протоігумена Пазини єпископ Ольшавський завсіди титуловав його тільки – ігумен. Його переписку з Пазином опублікував А. Горняк у Записках ЧСВВ, Львів, т. VІ (1938 р.) с. 228-241. Див також «Дневник протоігумена Г. Пазини», оприлюднений о. Г. Кінахом у Записках ЧСВВ, т. ІІІ (Жовква 1928 р.) с. 97-125.

[50] Басиловитс, Бревио нотитиа, П. ИИИ. пп. 109-110; Дулишкович, Историческая черта, т. ІІІ, с. 176-177.

[51] Про непорозуміння й боротьбу єпископа Ольшавського з монахами на Чернечій горі див. мою історичну розвідку: «Василіянська провінція св. Миколая на Закарпатті», поміщену у Записках ЧСВВ; т. ХІ (Рим 1982 р.), с. 13-134; див. теж А. Пекар, Нариси, т. ІІ, с. 53-54.

[52] Дворянин Дмитро Рац (1710-1782 р.) родом з Мукачева, був управителем розлогих посіло­стей графа Франциска Каролі. Обширний його життєпис подав Басиловитс, Бревис нотитиа, П. ИИИ, пп. 103-109; див. теж його життєпис о. Ю. Жаткович у Місяцослові Уніо на 1907 год. Унгвар 1906, с. 89-90.

[53] Опис монастиря подав Басиловитс, Бревис нотитиа, П. ИИИ, п. 107; див. теж С. Пап, Історія Закарпаття, т. І. с. 466.

[54] Лучкай, Історія, т. ІІ, с. 299.

[55] Тоді навіть цісарський двір уділив монастиреві дві тисячі флоринів помочі – див. статтю о. А. Кралицького про Мукачівський монастир у Місяцослові на год 1866, Ужгород 1865 р. с. 33-25.

[56] Мукачівський Псалтир – переписана півуставом на пергамені ігуменом Грушівського монастиря Пахомієм в рр. 1390-1393. Псалтир названий «Мукачівським», бо зберігся в Мукачівському монастирі – див. О. Орос. Грушівський монастир, с. 232.

[57] Про Королівське «Тетраевангеліе» з 1401 р. – Там же, с. 37; Игумен Василий (Пронин), «Закарпатское Евангеліе 1401 года» – стаття у журналі Православная Мысль, 2 (Прага 1957 р.) с. 117-124.

[58] В. Пагиря, у журналі Дукля 2 (Пряшів 1996 р.) с. 64-66, подав довгий список цінних першодруків, які зберігалися у монастирській книгозбірні на Чернечій горі; див. теж А. Петров, «Старопечатныя церковныя книги в Мукачеві», розвідка у журналі Листок, 13 (1892 р.), с. 148-149. Зріст Святомиколаївської бібліотеки на Чернечій горі досить докладно описав В. Л. Микитась, Давні рукописи і стародруки, Львів 1964 р. т. ІІ, с. 8-26.

[59] Протоігумен Йоаникій Базилович, ЧСВВ († 1821 р.) – автор першої докладної історії Мукачівської єпархії у 6-ох томах, в якій поміщена значна кількість цінних грамот з єпископського архіву єпископа Бачинського, копії яких він зберігав у монастирському архіві. Про монументальну історію Базиловича див. стідію А. Пекаря у Записках ЧСВВ, ХІV (Рим 1992) 110-116.

[60] Див. А. Пекар, «А. Кралицький, ЧСВВ – як історик», розвідка у Записках ЧСВВ, ІХ (Рим 1974) 276-292. Як довголітній ігумен Мукачівського монастиря (1869-1894) Кралицький із захопленням зайнявся монастирським архівом, його упорядкував та придбав чимало давніх грамот й історичних пам’яток.

[61] Г. Кінах, ЧСВВ опублікував чимало архівних матеріялів Святомиколаївського монастиря з поясненнями у Галицьких Записках ЧСВВ, які я докладно описав у статті: «Письменницька діяльність о. Г. Кінаха, ЧСВВ», поміщена у Записках ЧСВВ ХІІ (Рим 1983) 103-116.

[62] Мадяри величали Левканича як «закарпатського Нестора». Життєпис протоігумена І. Левканича поданий у Списку протоігуменів Закарпатської провінції – під чисом 18.

[63] Див. журнал Наука, Ужгород 1903, чис. 18, с. 7.

[64] Див. докладний звіт єпископа Ю. Фірцака про стан закарпатських василіян до Апостольського Престолу від 30 листопада 1908 р. у Записках ЧСВВ, VІІ (Рим 1971) 179-180).

[65] Повний життєпис о. Й. Хоми, ЧСВВ (1870-1931) я подав у Записках ЧСВВ, ХV (Рим 1996) 487-499; про клопіткі старання о. Хоми розпочати реформу закарпатських василіян обширно подає о. Кінах у своєму «Записнику про початки реформи на Закарпатті», що їх я вповні опублікував у Записках ЧСВВ, ХІІ (Рим 1985) 117-164.

[66] Див. мою докладну розвідку про реформу закарпатських василіян у Записках ЧСВВ, VІІ (Рим 1971) 143-178. Декрет Східної Конгрегації створення оновленої провінції від 2 квітня 1932 р. – Там же, с. 225-226.

[67] Див. М. Ваврик, По Василіянських монастирях, Торонто 1958, с. 223.

[68] Про ікону Богородиці, даровану Папою Пієм ХІ 1926 р. Мукачівському монастиреві див. статтю о. Ст. Решетила у Записках ЧСВВ, ІІ (Жовква 1927 р. с. 411-416. Саме того року, тобто 1453, турки зайняли Царгород.

[69] Див. статтю «Мукачевский успенский отпуст» у Душпастирі, Ужгород, 10 (1928) 229-231.

[70] Про відпусти на Чернечій горі див. П. Булик, ЧСВВ, «Мої спомини» – у Василіянському віснику, 11 (Рим 1972-1973) 69-77; А. Пекар, Нариси, т. ІІ, с. 361-364.

[71] Див. статтю очевидця, о. Г. Кінаха, ЧСВВ. – «Прогнання Василіянських монахів з Карпатської України» у журналі Світло, Мондер, Алберта, з 15 липня 1939 р. ч. 14, с. 7. Як подає Каталог Провінції з 1940 р., с. 20 – то тоді мадяри прогнали 17 монахів, між якими було й кілька новиків.

[72] Про долю закарпатських василіян під час мадярської окупації (1939-1944) див. Записки ЧСВВ ХV (Рим 1996) 511-519. Так у 1941 р. мадяри ув’язнили 9-ох укр. монахів, яких відтак вислободив із заслання єпископ О. Стойка († 1943 р.).

[73] Разом з Мондиком були ув’язнені: 1. П. Лозан, 2. І. Сідей, 3. Б. Мересій та 4. М Малинич – див. Записки ЧСВВ, ХV (Рим 1996) 518.

[74] Учителем новиків став о. Й. Геґедиш, який нама­гався перенести новіціят до Маріяповчі, однак це йому не вдалося.

[75] Ієромонах Вартоломей В. Дудаш, ЧСВВ (1909-2004), уродженець Маріяповчі, сповняв уряд протоігумена в рр. 1943-1946. В монастирському в архіві зберігається його вичерпна автобіографія (у рукописі).

[76] Некролог о. Івана Й. Сатмаря, ЧСВВ (1906-1982) поміщений у Василіянському Віснику, 17 (Рим, 1984-1985) 119-123.

[77] Єп. Т. Ромжа був рукоположений 24 вересня 1944 р. Докладний його життєпис списав А. Пекар, Владика – Мученик Теодор Ромжа (1911-1947), Ню Йорк 1962.

[78] Див. Діяння Собору Греко-катол. Церкви у Львові 8-10 березня 1946 р., вид. Президія Собору, Львів 1946; критичне пояснення псевдо-собору подав А. Великий, ЧСВВ, Большевицький церковний собор у Львові 1946 р., Йю Йорк 1952.

[79] Щоб унеможливити Владиці Теодорові його поїздки, то НКВД-исти відібрали від нього авто, але він не піддався і продовжав свої подорожі на звичайному возі.

[80] Див. А. Пекар, «Останній відпуст на Чернечій горі», стаття у його збірній праці: Ісповідники віри нашої сучасности, Торонто-Рим 1982, с. 187-188.

[81] Антоній А. Мондик, ЧСВВ († 1989 р.) був від 1945 р., як архім. відпоручник, головним настоятелем закарпатських василіян з осідком на Чернечій горі. Його неклолог списав для мене о. П. Мадяр, ЧСВВ 1992 р.

[82] Див. примітку 79 вище.

[83] Див. Р.Н. (о. С. Сабол. ЧСВВ), «Одна сторінка з історії воз’єднання», стаття у Календарі «Доброго Патиря», на 1952 р., Нью Йорк 1951, с. 110-113; А. Пекар, Ісповідники віри, с. 188-190. Слід примітити, що Святомиколаївський монастир 1948 р. був совітами переданий православним монахиням.

[84] Коротку біографію арх. Василія Пронина (1911-1997) подав О. Орос, Грушівський монастир, Ужгород 2001, с. 202-203; В. Пагиря, «Моя дружба з о. Василієм», стаття у Календарі Просвіти на 2006 рік. Ужгород 2006, с. 126-127.

[85] Див. розвідку В. Пагирі, «Де архів і библіотека Мукачівського монастиря» у журналі Дукля, 2 (Пряшів 1996) 64-67.

Автор: о. Атаназій Пекар ЧСВВ

Ставропигійський монастир св. Михаїла у Грушеві, нині Тячівського району на Мараморощині, належав до здавна відомих закарпатських монастирів. Коли і хто заснував цей монастир невідомо. Однак знаємо, що він існував ще перед татарською навалою на Угорщину 1242, бо опісля грушівські монахи жалувались угорському королеві Бейлі ІV (1235-1270), що під час нападу татар їхній монастир був цілковито знищений, а з монастирем пропали також усі монастирські грамоти. Тому вони просили короля, щоб дозволив їм наново відбудувати Святомихайлівський монастир. Виглядає, що король задовільнив прохання монахів, бо вже при кінці ХІІІ ст. є знову згадка про Грушівський монастир.

Грушівський монастир набув важливого значення у половині ХІV ст., після того як волоський воєвода Сас († 1364) взяв Грушівську обитель під свою охорону й розбудував новий монастир. Опісля його сини, воєвода Балица і Драг, спорудили монастирську церкву й забезпечили Грушівський монастир посілостями трьох сіл, а саме: Грушева, Кривого та Тересви, як також млином на річці Сопунка, де вона впадає у Тису.

Старовинний дерев′яний хрест на місці давнього монастиря

Забезпечивши монастир, Балица і Драг звернулися відтак з просьбою до Царгородського патріарха Антонія ІV (1391-1397), щоб узяв Грушівський монастир під свою опіку, надаючи йому права ставропігії. Так ото патріарх Антоній ІV грамотою від 14 серпня 1391 р., проголосив Святомихайлівський монастир у Грушеві ставропігіальним, тобто війнятим з-під влади місцевого єпископа й безпосередньо підпорядкований владі патріарха, а тодішнього ігумена грушівського монастиря Пахомія призначив своїм екзархом.

Ігумен Пахомій, бувши уповноваженим патріарха, набув широкі права як над духовенством, так і над вірними усіх церков, які знаходилися на розлогих посілостях згаданих воєвод Балиці та Драга. Він мав право видавати нові розпорядження щодо збереження порядку, розглядати й вирішувати спори поміж духовенством, як також посвячувати новопоставлені храми. Однак, не маючи єпископських свячень, він не міг висвячувати нових священиків чи дияконів.

Ставши осідком патріяршого екзарха, Грушівський монастир тим самим набув право архімандрії, а його настоятель, як архимандрит, міг користуватися деякими єпископськими відзнаками, тобто мітрою, жезлом та золотим нагрудним хрестом. Так ото Грушівський монастир, до певного часу став центральним монастирем Мараморощини і йому були підпорядковані ще й інші довколишні монастирі. Як знаємо, архімандрит Грушівського монастиря Симеон, у 1456 р. взяв під свою охорону два невеличкі монастирі у Сарвасові та Сопунці, що були пограбовані жителями близького коронного міста Довге Поле. За його інтервенцією король, перевіривши дану справу, наказав довгопільській громаді повернути згаданим монастирям їхні незаконно загарбані землі.

Речі, знайдені під час археологічних досліджень на місці монастиря.

Воєвода Драг помер 1402 р., а його брат Балица – 1404 р. Однак сини Балиці затвердили Грушівському монастиреві всі подаровані йому посілості (три села та один млин) і так надалі опікувалися ним на основі права ктиторства. Та на жаль, в половині ХV ст. усі нащадки воєводів Драга і Балиці, шукаючи кращих умов життя, покинули Мараморош і переселилися на низину Угорщини, де вони в короткому часі змадяризувалися. Тим самим, Грушівський монастир утратив своїх відданих покровителів, як теж і значну частину дарованих йому посілостей.

Втративши своїх покровителів, Грушівський монастир став безборонним, тож ворожо наставлені сусіди, почали напосідатись на монастир та його добра. Найбільшої шкоди монастиреві завдавали мадярські феодали сусіднього коронного міста Довге Поле, які незадовго присвоювали собі монастирські посілості та, раз у раз, нападали й нищили монастир та забирали все, що тільки їм попало під руки. Часто доходило до кровопролиття. Тож грушівський архимандрит не мав іншого виходу, як тільки шукати допомоги у самого короля. На жаль бувало й так, що й сам король не мав змоги оборонити монастир з його посілостами. Так ото довгопільські громадяни, майже ціле століття, допускалися насильства та різних злочинів проти монастиря і монашої братії.

Наприкінці ХV ст., став опинився під загрозою навіть і сам ставропігійський ювілей монастиря. Після того, як король Володислав ІІ 1491 р. затвердив Мукачівським єпископом «за старинним звичаєм» Івана, то він, знехтувавши патріарші права Грушівського монастиря, старався підпорядкувати собі теж і всі марамороські парафії, як це було давніше. Тож тодішній грушівський архімандрит Іларій, щоб забезпечити за собою права патріаршого екзарха, звернувся до самого короля. Король Владислав ІІ, у 1494 р. затвердив надані Іларієві права патріярхом, однак з тією умовою, що як Іларій, так і його наступники, «зобов’язані виявляти Мукачівському єпископові належну підлеглість і слухняність». Тут історик Лучкай зауважує: «Із цієї грамоти видно, що король Володислав таки підпорядкував Мараморош Мукачівському єпископу».

Після того як єп. Іван, не звертаючи уваги на королем затверджені патріарші привілеї Грушівського монастиря, намагався й далі відбирати єпископські данини (т.зв. катедратик) теж від парафій, підлеглих архимандриту Іларію як екзарху, то Іларій 1498, знову звернувся до короля про допомогу. Цього разу, король Володислав ІІ рішив особисто розглянути суперечку між архимандритом Іларієм і єпископом Іваном. Чим закінчилася ця справа, із-за браку відповідних документів, нам невідомо. Однак, врешті-решт, Мукачівський єпископ таки добився свого, бо 1551 р. король Фердинанд І признав його владу над цілим Марамороським комітатом і тим самим і над Грушевським монастирем. Так ото Святомихайлівський монастир у Грушеві втратив свої патріарші привілеї ставропігії і був уповні підпорядкований Мукачівському єп. Василієві. Це ясно виходить з декрету графа Юрія Баторі, власника Бичківської домінії, до якої у той час належало теж і Грушево, від 19 лютого 1556 р. Приблизно у тому часі був знищений Мукачівський монастир, тож Баторі, передав тогочасному Мукачівському єп. Іларіонові на перебування Грушевський монастир з усіма його посілостями. Так ото Грушівський монастир був остаточно позбавлений патріарших привілеїв і зістав під володінням Мукачівських єпископів аж до повного його знищення під час повстання Текелі, біля 1680 р.

Грушівський монастир був не тільки духовним центром церковного життя Мараморощини на основі привілеїв ставропігії, але теж важливим культурним осередком цілого Закарпаття. Тут здавна існувала монастирська школа, тут монахи пильно трудилися над приготуванням богослужебних книг. Тут, за народним переданням, вже з давніх-давен існувала слов’янська друкарня. Тож і не дивно, що знаний закарпатський історик М. Лучкай († 1843 р.), в половині ХІV ст. визнав існування Грушівської друкарні – дійсним. Після нього вже цілий ряд науковців виразно признає, що існування друкарні в Грушівському монастирі, це не якась там собі байка, але історична дійсність.

Історичний дослідник, О. Орос, опираючись на достовірних джерелах і ним віднайдених першодруках, довів спірне питання Грушівської друкарні до щасливого кінця. Ось його слова: «Сьогодні вже можемо впевнено сказати, що друкарня в Грушеві таки була!» Тож, опершись на дослідах О. Ороса, можемо упевнено сказати, що «друкування слов’янських книг було винайдене монахами Грушівського монастиря, де вже між 1445-1456 рр. вийшла друком перша слов’янська книга, т.зв. Октоїх.

Друкарня була знищена протестантськими куруцами, враз з монастирем, десь біля 1680 р. На тому місці був поставлений великий камінний хрест, де відбувалися святкові богослужіння, на празник св. Михаїла.

Залишки монастиря, віднайдені під час розкопок.

ДОДАТОК:

Є згадки, що в історії румунської літератури, Грушівська друкарня займала видне місце: заходами й коштом семигородського князя Юрія І Ракоці (George Rаkoczy 1631-1638 рр.), в цій друкарні видано першу волоську книгу − переклад Нового Завіту. Так як в монастирі діяла школа для оволодіння майтерністю каліграфії, тут були вперше скопійовані та перекладені на румунську мову «Псалтирь», «Євангеліє» та «Діянна Апостолів». У ХVІІ столітті, монастир перетворився на центр першодрукарства «руською» мовою на Закарпатті. Його заснував Фіоль Івайполь – слов’янський першодрукар, який у 1483-1491 рр. видав у Кракові перші східно-слов’янські книги кириличним шрифтом.

Князь Юрій І Ракоці

На даний час тут діє чоловічий православний монастр УПЦ (МП), в якому монахи проживають з 2006 року. На місці давнього монастиря стоїть кам’яний хрест. Кажуть, що 1997 року, на цій горі почали ставатися чуда. Один із мешканців Грушова зрубав 150-річну яблуню, яка росла на тому місці, де стояв монастир, а коли розколов її, то побачив усередині хрест. Після цього, у 1997 році, почалися розкопки монастиря, які проводили науковці з Ужгороду та Бая Маре (Румунія); вони віднайшли фундамент і підвальне приміщення монастиря. Також були знайдені чотири богослужбові книги й «Буквар» закарпатських послушників. На півтораметровій глибині також виявлені старовинні фрески, коричневі уламки стін, залишки кераміки та нетлінні останки.

Сучасний православний монастрир, збудований на території давнього Грушівського монастиря.

Село Грушово, розташоване у Тячівському районі, Закарпатської області. Але на лівому березі Тиси, у Румунії, неподалік села Сепенца, мешканці Мараморощини збудували дерев’яну церкву, як згадку про давній Грушівський монастир. Це найвища в Європі дерев’яна церква, 75-метрової висоти.

Дерев′яна церква поблизу с. Сепенца (Румунія)

Джерело: www.rri.ro

Інтернет ресурси ЧСВВ

• Василіянський Чин Святого Йосафата − http://osbm.info/
  

• Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні Отців Василіян — http://osbm.in.ua

• Містопровінція Покрови Пресв. Богородиці в Польщі — http://bazylianie.pl

• Вебсторінка Монастиря Святого Василія Великого у Києві — http://osbm-kyiv.com.ua

• Web сторінка монастиря в Луцьку — http://osbm.lutsk-ugcc.org.ua/

• Web сторінка Червоноградського монастиря — http://osbm-krystynopil.com.ua

• Web сторінка Херсонського монастиря — http://www.osbm-kherson.at.ua

• Християнський молодіжний часопис “Господь і я” — http://www.gospodija.osbm.in.ua

• Сайт Мукачівського монастиря оо. Василіян — http://osbm-mukachevo.org.ua

• Web сторінка – Словацької Провінції св. Кирила і Методія — http://www.baziliani.net

УГКЦ

• Офіційний сайт УГКЦ — www.ugcc.org.ua (укр, рос, eng)

Єпархії УГКЦ

• Львівська архиєпархія — www.ugcc.lviv.ua (укр)
• Київська архиєпархія — www.kyiv.ugcc.org.ua (укр)
• Бучацька єпархія – buchacheparchy.org.ua (укр)
• Івано-Франківська єпархія — www.if-eparchia.org.ua (укр)
• Коломийсько-Чернівецька єпархія – www.ko.if.ua/dioceseUGCC (укр)
• Самбірсько-Дрогобицька єпархія – www.sde.org.ua (укр)
• Сокальсько-Жовківська єпархія — www.sokaleparchy.org.ua (укр)
• Стрийська єпархія — stryi.ugcc.org.ua (укр)
• Тернопільсько-Зборівська єпархія — www.tze.org.ua (укр)
• Луцький Екзархат — www.lutsk-ugcc.org.ua
• Донецько-Харківський Екзархат — www.ugcc.dn.ua

• Веб-сторінка Владики Іринея (Білика), Єпископа Каноніка Римської базиліки Santa Maria Maggiore, Єпископа-емерита Бучацької єпархії – canonic.org.ua (укр, eng)

Мукачівська Греко-Католицька єпархія — www.mgce.uz.ua (укр)

Інститути богопосвяченого життя

• Монашество УГКЦ — monks.ugcc.org.ua (укр)
• Василіянський чин св. Йосафата (ЧСВВ Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні) – www.osbm.in.ua (укр)
• Монастир Чину святого Василія Великого у м. Луцьк – osbm.lutsk-ugcc.org.ua (укр)
• Святоюрський монастир отців Василіян в м. Червонограді – osbm-krystynopil.com.ua (укр)
• Свято-Успенська Унівська Лавра Монахів Студійського уставу — www.studyty.org.ua (укр)
• Чин Найсвятішого Ізбавителя (редемптористи) в Україні – www.cssr.lviv.ua (укр)
• Салезіани святого Івана Боско Східного обряду – www.sdbua.net (укр)
• Товариство Ісуса в Україні – www.jesuit-ua.org (укр, eng)
• Францисканці Візантійського обряду в Україні – ofmbizant.com.ua (укр, pol, de)
• Святопокровський монастир, с. Закреничі — pokrov.if.ua (укр)
• Салезіянки – Дочки Марії Помічниці Християн, східного обряду в Україні — salezianky.blogspot.com (укр)

Навчальні заклади

• Український Католицький Університет — www.ucu.edu.ua (укр, eng)
• Львівська Духовна Семінарія Святого Духа — www.lds.lviv.ua (укр, eng)
• Тернопільська Вища Духовна Семінарія — www.tvds.org.ua (укр)
• Івано-Франківська Духовна Семінарія — ifds.org.ua (укр)
• Дрогобицька Духовна Семінарія — dds.edu.ua (укр)
• Інститут історії Церкви УКУ — www.ichistory.org (укр, eng, fr)
• Інститут екуменічний студій – www.ecumenicalstudies.org.ua (укр, eng, fr)
• Інститут родини та подружнього життя – www.family-institute.org.ua (укр)
• Інститут релігії і суспільства — www.ucu.edu.ua/irs/ (укр)
• Інститут літургійних наук — www.ils.org.ua (укр)
• Інститут церковного права — www.icl.org.ua (укр)
• Іконописна школа УКУ — www.os.ucu.edu.ua/uk/icon.html (укр, eng)
• Дистанційна програма екуменічних наук — www.dmpen.org.ua (укр, eng)

Медіа

• “Радіо Воскресіння”, інтернет-версія — www.rr.lviv.ua (укр)
• “Пізнай правду”, інтернет-версія християнського часопису ЛДС — magazine.lds.lviv.ua (укр, eng)
• Видавництво “Свічадо” — www.svichado.com (укр, eng)
• “Патріярхат”, інтернет-версія часопису — www.patriyarkhat.org.ua (укр)
• “Промінь любові” — Духовний часопис Християнської родини (Мукачівська ГКЦ) — promin-lubovi.narod.ru (укр)
• Сайт журналу для дітей “Ангелятко” – www.angelyatko.com.ua (укр)
• Форум Української Греко-Католицької Церкви — forum.ugcc.org.ua (укр)
• Сайт газети Київської архиєпархії “Собор” — sobor-gazeta.blogspot.com (укр)
• Християнське радіо “Світанок” — www.svitanok.te.ua (укр)
• “Клирос” світові релігійні новини — klyros.org (укр, рос)
• Портал -релігійних новин “Sobornews” — sobornews.org (укр)
• Інтернет телебачення Мукачівської єпархії “Логос” — logos-tv.uz.ua
• Радіо “Дзвони” — dzvonyfm.if.ua

Комісії

• Молодіжна комісія Івано-Франківської єпархії — www.mkugkc.if.ua (укр)
• Молодіжна комісія Київської Архиєпархії — mkkae.ucoz.ua (укр)
• Комісія УГКЦ у справах соціальної комунікації — ugccmedia.blogspot.com (укр)
• Екуменічна комісія УГКЦ — www.ecumenism.com.ua (укр)

Прицерковні і мирянські організації

• Міжнародний Благодійний Фонд “Карітас України” — www.caritas-ua.org (укр, eng)
• Сайт проекту “Допомогти дітям вулиці” — kids.net.ua (укр)
• Мальтійська служба допомоги — www.malteser.lviv.ua (укр, eng, de)
• Фонд святого Володимира — stwf.org.ua (укр, eng, de)
• Біблійне товариство сприяння екуменічному та міжрелігійному діалогу “Еффата” ЛДС — effata.lds.lviv.ua (укр, eng)
• Федерація українських католицьких академічних і студентських товариств “Обнова” — www.obnova.net.ua (укр)
• Молодіжна християнська організація “Витанія” — www.bethany.org.ua (укр)
• Cпільнота “Віра і світло” — www.faithandlight.faithweb.com (укр)
• Одеський благодійний фонд “Світлий дім” — www.svetly-dom.org.ru/ (рос)
• Український літургійний центр — www.liturgia.org.ua (укр, eng, pol)
• “Сілоам”, сайт Духовно-пасторального відділу УКУ – www.ucu.edu.ua/siloam (укр)
• Братство Введення в Храм Пресвятої Богородиці ЛДС — brotherhood.lds.lviv.ua (укр, eng)
• Спільнота Віднови у Святому Дусі “Як Марія” — www.yakmariya.org.ua (укр.)
• “Янгол” – паломницька служба УГКЦ — yangol.org
• Недержавний пенсійний фонд “Покрова” — www.pokrova.in.ua (укр.)
• Пасторальний центр “Еклезія” — eklesia.lds.lviv.ua (укр)
• Центр мирянського лідерства — www.cml.org.ua (укр)
• “Боже слово” – сайт Задністрянського осередку УМХ — bozheslovo.at.ua (укр)
• Архибратство св. священномученика Йосафата, м. Делятин — www.yosaphat.org (укр)
• Київське товариство “Обнова” — obnovlyany.blogspot.com (укр)
• “Центр волонтаріату” БФ “Карітас” — www.volontariat.org.ua (укр)
• Рух Назаретських Родин Київської архиєпархії УГКЦ — www.nazaretrodyna.com.ua (укр)

Інші ресурси

• Сайт “Слуга Божий митрополит Андрей” – sheptytsky.ugcc.org.ua (укр)
• Християнський форум “Молодь – Церква – Україна” (м. Київ, 18-19 серпня 2007 р.) – www.christianyouthforum.org.ua (укр)
• Спільноти молодих подруж “Сім’я” – www.simya.org.ua (укр)
• Сайт Школи для вагітних – www.pregnant.simya.org.ua (укр)
• Об’явлення Пречистої Діви Марії та Пресвятої Родини в Джублику – www.dzhublyk.org.ua (укр, рос, eng)
• Веб-проекти о. Віталія Тарасенка “Духовні роздуми” — www.rozdum.org.ua (укр), “Душпастирство” — www.pastoral.org.ua (укр)
• Офіційний сайт Центру військового капеланства — www.kapelanstvo.com.ua
• Сайт проекту – “Рух чистих сердець” — truelovewaits.at.ua
• Сайт “Milites Christi Imperatoris” (Воїни Христа Царя) — www.christusimperat.org (укр., рос., eng.)
• Музей вишитих ікон отця доктора Дмитра Блажейовського — www.blazejowskyj.org (укр, eng)
• Веб-сторінка Владики Іринея (Білика), Єпископа Каноніка Римської базиліки Santa Maria Maggiore, Єпископа-емерита Бучацької єпархії – canonic.org.ua (укр, eng)
• Християнський портал “Кіріос” — www.kyrios.org.ua
• Сайт присвячений блаженному мученику єпископу Григорію Хомишину — homyshyn.te.ua

ПРЕСА

«Місіонар»

http://missioner.com.ua/

В минулому у Провінції св. Миколая було своє Видавництво (від 23.09.1925 р.) та власна друкарня при Ужгородському монастирі св. Василія. Тут, стараннями о. Петра Котовича ЧСВВ, тодішнього Ігумена Ужгородського монастиря, виходили друком: василіанський місячник „Благовісник”, календарі, різнорідні видання молитовників, апологетична та релігійна література, як також, наукові твори.

На сьогодні, у видавництві духовної літератури, Провінція св. Миколая співпрацює з Василіянським Видавництвом „Місіонер” (м. Львів) та Друкарнею оо. Василіян (м. Жовква) Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні.

«Дзвін Чернечої Гори»

У 2008 році, при Малоберезнянському монастирі св. Миколая, почав виходити друком василіанський часопис „Дзвін Чернечої Гори”.

Оскільки Малоберезнянський монастир є осідком Провінції, даний часопис частково виконує роль провінційного вісника.

Розповсюдження духовної літератури

Кожен монастир Провінції має релігійну Крамницю і займається розповсюдженням духовної літератури. Співпраця ведеться не лише з Василіянським Видавництвом „Місіонер”, але й з Видавництвами „Свічадо”, „Добра книжка” та іншими релігійними Видавництвами.

Ченці Малоберезнянського монастиря, розповсюджують духовну літературу у м. Ужгороді при кафедральному греко-католицькому соборі.

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА ВИДАВНИЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ У ПРОВІНЦІЇ

Високопреподобний Отець Павло Кречун ЧСВВ

РАДІО

Радіо Ватикан

Василіяни провадять українську секцію Ватиканського радіо у Римі.

Головна мета Ватиканського Радіо – це вільне й дійове звіщення християнської благовісті і з’єднання центру католицизму з іншими країнами світу:

• поширюючи голос і вчення Святішого Отця Папи Римського;

• інформуючи про діяльність Апостольської Столиці;

• віддзеркалюючи католицьке життя у світі;

• розглядаючи актуальні проблеми сучасності у світлі вчення католицької Церкви, даючи їм християнську інтерпретацію.

У своїй багатокультурності та гнучкості Радіо Ватикан становить особливо корисний засіб суспільних комунікацій на служінні Вселенському Архиєреєві. Ватиканське Радіо є дзеркалом вселенськості Церкви, підтримуючи різноманітність її культурних традицій.

Хоч події в історії людства постійно змінюються, незмінним, однак, залишається наказ звіщати Євангеліє. Також і у третьому тисячоріччі християнства, коли, завдяки технічному прогресові, зростають можливості поширення нашого звіщення, більше як будь-коли існує потреба надати йому сили живого свідчення.

Ми трудимось для вас, тож сподіваємось на вашу допомогу, щоб бути завжди на висоті довіреного нам завдання. Слухайте нас і заохочуйте інших слухати Радіо Папи, підтримуючи його своїми пропозиціями, рапортами про чутність, своїми пожертвами. А передусім, нехай ніколи не забракне нам такої могутньої допомоги, якою є ваші молитви! Нехай же діяльність Ватиканського Радіо буде тим, до чого воно покликане: а саме, ділом благодаті!

З історії Радіо Ватикан

У 1929 році, відразу після підписання Лятеранських Угод, папа Пій XI доручив Гульєльмо Марконі спорудження радіостанції на території новоствореної Ватиканської держави, при цьому призначивши її першим керівником Отця Джузеппе Джанфранческі, Т.І., фізика і математика за фахом. 12 лютого 1931 року папа Пій XI урочисто відкрив Радіо, виступаючи з промовою латинською мовою, яка справила надзвичайне враження у всьому світі. До перших експериментальних передач належить «Scientiarium Nuncius Radiofonicus», бюлетень діяльності Папської Академії Наук. 9 лютого 1939 року помер папа Пій XI і Ватиканське Радіо супроводжувало перебіг Конклаву (тобто вибору) і коронацію нового папи Пія XII, коментуючи ці події дев’ятьма мовами світу. У Палацціні Льва XIII, у якій до 1936 року була Ватиканська Обсерваторія, було створено нові студії та редакції.

Національна Радіокомпанія України транслює спеціальну україномовну програму Радіо Ватикан на Першій програмі НРКУ щоп’ятниці о 22.30 годині та ретранслює україномовну програму Радіо Ватикан на Третій програмі Українського радіо щовівторка та щочетверга о 22.05 годині.

Також Радіо Ватикан українською мовою можна слухати в діапазонах коротких і середніх хвиль за київським часом за таким графіком:

Українські передачі Радіо Ватикану виходять в ефір також через мережу Internet і за допомогою супутникового зв’язку EUTELSAT Hot Bird 2 (13 Est), Transponder 54, 11804 MHz 128 Kbit/s

Наша київська адреса:Радіо Ватикан, поштова скринька 20, Київ 54, 01054 УКРАЇНА

Наша ватиканська адреса: Radio Vaticana – Programma Ucraino – 00120 Cattà del Vaticano

Tel. +39.06.698.84807

Fax. +39.06.698.84565

www.radiovaticana.org

ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Ченці Провінції Святого Миколая співпрацюють з Закарпатською обласною державною телерадіокомпанією та Регіональною телевізійною компанією „Хуст”.

Ці телекомпанії надають свої послуги монастирям Провінції зокрема під час відпустових святкувань.

Крім того, ієромонахи Провінції беруть участь у телепередачах, на каналах „Тиса – 1” Закарпатської ОДТРК, М-студіо ТРК Мукачево та РТК Хуст, під час яких виголошують духовні науки й розповідають про діяльність монастирів Провінції; на цих каналах транслюються богослужіння з монастирів.

ІНТЕРНЕТ

Провінція має свою Веб-сторінку: http://www.osbm.org.ua/

ШКІЛЬНИЦТВО

Притаманною працею ченців Провінції Святого Миколая є виховання молоді. За часів історичного розквіту Провінції, василіанські школи та ліцеї, були одними з найпомітніших і вагомих в Карпатській Україні.

За останній відрізок історії Провінції, школи при монастирях (в Ужгороді та Мукачеві), були передані державній владі, або взагалі закриті.

Під час підпорядкування, ченців Провінції св. Миколая Протоігумену Провінції Найсвятішого Спасителя, місцеві закарпатські юнаки, проходили навчання у Василіянських ліцеях при таких василіянськиї монастирях, як: Бучацький, Кристинопільський, Жовківський, Брюховецький і Лаврівський.

На даний час, хоч у Провінції нема своєї василіанської школи, ченці викладають чи навчають катехизму і християнської етики у місцевих державних навчальних закладах.

МОЛОДІЖНІ ПРОЩІ

Одним з найбільш відомих монастирів, який збирає найчисельніші молодіжні прощі, є Боронявський монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці, в якому знаходиться чудотворна ікона Божої Матері – ціль кожної прощі. Особливо перед відпустовим празником св. Пророка Іллі, тут збирається молодь з різних кутків Закарпаття та інших областей України. Під час таких прощ, у монастирях збирається також більше ченців, які організовують духовну програму для молоді.

Не менш важливим відносно молодіжних прощ є Малоберезнянський монастир, який довший час зберігав чудотворну ікону Мукачівської Божої Матері. Ікона була передана до нового Мукачівського монастиря влітку 2009 року.

НАВЧАЛЬНІ КУРСИ В МОНАСТИРЯХ

У кожному монастирі щороку влітку, проводяться курси для юнаків шкільного віку. Під час цих курсів, молоді хлопці мають змогу ознайомитись з монастирським способом життя, його ідеалами та цінностями.

Такі заходи проводяться з метою допомогти молодому поколінню зреалізувати своє особисте християнське покликання, яке вкладає Господь у серце кожної людини. В монастирі, протягом цього часу, юнацтво має змогу поглянути на своє життя з іншої сторони і це, дуже важливо, якщо йдеться про вибір свого майбутнього.

Якщо у когось зароджувалась думка присвятити своє життя Богові, проживання в монастирі допомагає розвинутись цьому покликові, та ознайомитись з монашим життям.

Юнаки беруть участь у монастирських щоденних богослужіннях, слухають духовні науки, спілкуються з ченцями, проводять різні молодіжні конкурси й т.д.

МОЛОДІЖНІ ТАБОРИ

Кожного року під час літніх вакацій, ченці Провінції св. Миколая організовують молодіжні табори для молоді.

Зазвичай, є два тури таких таборів. Один тур проводиться при одному з монастирів Провінції. Другий – в природних умовах (в горах, при гірських санаторіях, тощо).

В даних молодіжних заходах поєднується духовний елемент з відпочинковим. Молодь не лише збирається, щоб відпочити, завести нові знайомства та провести час в новому середовищі, але й для того, щоб духовно збагатитися. Щодня усі беруть участь у Божественній Літургії, під час якої виголошується наука на тему актуальної проблематики сучасної молоді. Крім того, на протязі дня, є ще й інші духовні частини у програмі табору.

В основному, у цих молодіжних таборах бере участь молодь з монастирських василіанських парафій Провінції, оскільки для молоді з інших парафій Мукачівської греко-католицької єпархії, організовують літні табори на єпархіальному рівні.

Тим не менше, з впорядкуванням деяких формальностей та за погодженням відповідної влади, у молодіжних таборах, які організовують ченці Провінції св. Миколая, можуть узяти участь усі бажаючі.

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА МОЛОДІЖНІ ЗАХОДИ У ПРОВІНЦІЇ

Високопреподобний Отець Мелетій Рішко ЧСВВ

Контактна інформація:

Впр. о. Мелетій Рішко ЧСВВ

(+38) 097-933-19-13

Монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці

с. Бороняво

вул. Монастирська, 36

Хустський р-н.

Закарпатська обл.

За інформацією можна звертатись до будь-якого монастиря у Провінції Св. Миколая.