У цю різдвяну ніч, пригадаймо собі, як Ісус спитав фарисеїв:

„Що ви думаєте про Христа? Чий він син?” А вони йому відповіли: „Давидів”. Тоді Ісус їм каже: „Давид у натхненні називає його Господом, кажучи: Господь промовив Господеві моєму: сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги. Якщо, отже, Давид називає його Господом, то як він може бути його сином?” (Мт. 22, 41-45).

А у Символі Віри, який ми визнаємо на кожній Святій Літургії, є такі слова:

„Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця родженого, перед усіма віками”.

В Навечір’я празника Різдва Христового, ми повинні пам’ятати, що народження Ісуса Христа, було народженням не в тому сенсі, що його ніколи до того не існувало, і тут він раптом народився. Перед тим, як народитися на землі, він народився ще до того, як постав світ; народився перед усіма віками. Земне народження було лише втіленням, або об’явленням Бога серед людей. Цим об’явленням Христос показав, що Бог не існує сам для себе. Своїм народженням Христос показав, що Бог готовий на будь-які жертви задля нас. Можна навіть сказати, що подія Різдва Христового показує нам, що Бог без людей, це як бездітні батьки. Тим не менше, концепція життя сучасної людини спрямована всупереч правді про Різдво Христове. У відповідь на те, що Бог живе для людини, вона відповідає йому, що може обійтись і без нього. Розвиток, який ми сьогодні осягнули, наштовхує багатьох людей казати, що:

„Релігія необхідна тим, хто не може собі порадити без його допомоги”.

Життя сучасного світу, принципи, якими ми починаємо керуватися у своєму житті, є не меншим гріхом від того, яким згрішили перші люди. Це один і той же самий гріх. І це не є непослух, або якесь пожадання влади. Первородним гріхом людства, як у перших людей так і у нас − є нахабна заява про самодостатність; впевненість, що нам не потрібна нічия допомога. Бога, якого нам подає Святе Письмо, сьогодні багато що може замінити. І дійсно, судячи по-людськи, для того, щоб Христос міг здивувати нас своїм Народженням, йому потрібно принести нам набагато більше, ніж він приніс своїм народженням багато років тому.

Сьогодні ми досить сильні, щоб самим впоратися з усіма своїми проблемами. Але хіба це означає, що ми повинні вважати подію Різдва Христового невпливовою і безнадійною в наш час? Для чого народився Христос?

Наприкінці свого земного життя він сам дав на це відповідь у своїй Архієрейській молитві:

„Отче, Я тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання. … Я об’явив Твоє ім’я людям … і зберегли вони слово Твоє. Слово Твоє я передав їм… Як послав ти мене у світ, так послав і я їх у світ. Віддаю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині” (Ів. 17, 1-19).

Христос народився, щоб позбавити людей від тягарю первородного гріха. Суттю цього гріха є життя лише для себе, в свою користь. Самолюбна людина ніколи не буде нікого прославляти чи об’являти комусь чиєсь ім’я. Така людина ніколи не дасть себе у посвяту за щось чи за когось. Кажуть, що Христос нас відкупив від первородного гріха й прокляття, однак тягар чи наслідки цього гріха кожен з нас відчуває чи не щодня. Ще й досі ми під впливом думки перших людей: мовляв, будемо як Бог; він нам не потрібний.

Христос народився не лише для того, щоб відкупити нас від гріха перших людей. Він народився також для того, щоб показати, щоб закликати людей до наслідування. Христос своїм життям об’явив Бога: милосердного, жертвенного, турботливого. Він не народився, щоб когось здивувати, чи щоб дати тему для дискусій, чи нагодувати когось. Він народився, щоб дати новий напрямок людському життю. Цим напрямком є життя для іншого. Життя для себе є руйнівним. Спочатку здається, що ти забезпечуєш собі щасливе майбутнє, а виявляється, що воно того було не варте.

Хто з сучасних впливових людей є для нас прикладом життя для інших? На кожному кроці ми зустрічаємо переважно приклад самолюбства і повторення первородного гріха – нахабної заяви про самодостатність. В основі кожного вчинку людини, яка уражена цим гріхом, лежить особиста користь.

Живу для інших лише доти, доки маю від цього користь.

Як ми вже згадували, Христос народився не в тому сенсі, що його до того часу не існувало. Його земне народження мало зовсім інший характер, ніж наше земне народження. Такого народження Ісуса Христа ми сьогодні потребуємо, як ніколи. Ми потребуємо потягаючої сили, яка б нас спрямовувала жити в іншому напрямку. Попри усі наші достатки, Бога нам ніщо ніколи не замінить. І яким би цей світ не був, в цей день не одна людина знаходиться в церкві, бо має в цьому потребу.

Як християни, до свята Різдва Христового ми готуємося і духовно і матеріально. Ми приготовляємо для цього свої оселі. Чекаємо від Бога чогось нового. Начеб його нового народження. І хоч співаємо йому пісні прослави й подяки, але не завжди отримуємо радість і мир, які отримали ті, що були свідками Христового народження. Можливо ми чекаємо не того Христа, яким він є насправді?

В Євангелії написано, що Марія народила свого сина, сповила його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді (Лк. 2, 7).

Невже наші серця гірші від ясел, з яких їсть худоба? Що хоче Христос сказати нам такою поведінкою? Можливо якраз те й хоче сказати, що із-за свого самолюбства ми не маємо місця для Бога. Богом сьогодні стає для нас все те, що нам приносить вигоду і не лише матеріальну. Матеріальна вигода чи не найменша з усіх вигод.

Сьогодні Христос Народився. Якщо ми не бачимо цього народження в собі, послідуймо прикладу мудреців, які пішли на місце народження Месії, керуючись світлом зірки.

„Я Світло світу!” – сказав Христос своїм учням. − Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя” (Ів. 8, 12).

Подивімося, куди приведе нас це світло. Може воно приведе нас до засмученого батька чи матері. А може до ображеної на нас дитини чи родича. Все, що сьогодні неприємне для нас, є місцем народження Ісуса Христа, який не одну людину кличе, наче зірка кликала за собою мудреців. Кличе: Йди за мною!

Хочеш побачити новонародженого Христа? – Іди до того, хто тебе потребує.

Невдовзі після народження Ісуса, Марія та Йосиф мусіли з ним втікати до Єгипту, бо Ірод хотів вбити дитя. Чи ми задумувалися, чому люди втікають одне від одного? Чому хочуть все лишити і податися на край світу? Тому, бо хтось живе лише для себе, а другого використовує в своїх цілях, любою ціною.

Нехай буде велика подяка Богові, що він своїм народженням не перестає закликати нас хоч трохи забути про себе, а згадати про іншу людину.

Апостол Павло, в одному із своїх послань написав такі слова:

„Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал. 2, 20).

З нагоди празника Христового народження вітаємо всіх присутніх на сьогоднішньому Богослужінні й бажаємо, щоб кожна людина під час цих свят могла повторити про себе слова апостола: „Живу вже не я, а живе Христос у мені”.

Нехай ці свята і наша участь в них, сповнять нас тією радістю, якою був сповнений сам Ісус, коли прийшов на цей світ. І нехай цей новий рік, пройде у напрямку, який показує нам Вифлеємська зірка.

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

Сьогодні християнський світ святкує празник Успіння Пресвятої Богородиці. Згідно передання та свідчення істориків, у цей день Марія – мати Божа, уснула, іншими словами, закінчила земне життя і її тіло поховали у гробниці. Коли ж, через деякий час, гробницю відкрили, тіла Богородиці у ній не знайшли; її тіло разом з душею, було взяте на небо.

Насамперед, звернімо увагу, чому закінчення земного життя Марії, ми називаємо не смертю, а успінням. Адже, яким би не було закінчення життя, воно полягає на тому, що людина перестає існувати у цьому земному світі. І життя Богородиці, подібно, як і життя кожної людини, в певний момент, закінчилося у цьому світі.

Те, що Марія була взята на небо з душею і тілом, це вже інше питання. Спочатку, важливо замислитись над тим, в чому різниця між нашою смертю і успінням Богородиці. Різниця в тому, що Марія була безгрішною, а ми – грішні. Саме гріх впливає на те, як ми переживаємо закінчення нашого земного життя. Протягом свого життя, Богородиця розмовляла з Богом так, як перші люди до свого упадку в гріх: без страху, з повною довірою та без закидів сумління. Ми ж, розмовляємо з Богом, подібно як перші люди після гріха: ховаємося від нього із-за сорому; сумління нам закидає безліч провин супроти Бога й ближнього. Навіть, коли ми не відчуваємо за собою жодної провини, все ж таки, не почуваємося абсолютно впевненими перед Богом.

В певному сенсі, смерть – це зустріч з Богом віч-на-віч. Так, як Марія почувалася у Божій присутності тут на землі, так вона почувалася й перед обличчям смерті. Для неї це явище, не асоціювалося з трагізмом і горем, а з радістю побачити Бога не вірою, а так, як він є. Ми ж, почуваємося перед лицем смерті так, як почуваємося тут на землі перед Богом. Хоч ми й молимося з вірою, але гріх спричинює в нас страх і невпевненість. Ми кажемо, що віримо у всі правди, які нам подає Церква, однак, коли приходиться до діла, на місці нашої міцної віри – одні сумніви й невпевненість. Знаючи, що Бог існує, перед смертю закрадається думка: „А може там нічого нема”. Каючись і покутуючи за свої гріхи протягом життя, перед смертю думаєш: „А може Бог мені не простить”.

Отож, гріх впливає на те, як людина закінчує своє життя і на те, чим є для людини закінчення її земного життя. Для Богородиці, воно було блаженним успінням, а для нас – страшною смертю. Крім того, наша свідомість, – хоч ми й є християнами, – відрізняється від свідомості Марії. В наших поняттях нема такого окреслення, яке представляло б смерть, як позитивне явище. Коли людина стикається зі смертю, в нашій мові зазвичай говориться: „людина опинилася у небезпеці смерті”. Ніхто не каже, що „людині пощастило вмерти”.

Роздумуючи над змістом події Успіння Богородиці, ми маємо змогу зауважити, наскільки людська природа є змінена гріхом. Марія була такою самою людиною, як і ми, лише безгрішною. І лише ця відмінність, – те, що ми грішні, а вона ні, – спричинила між нею і нами таку різницю, що лишилося мало в чому порівнювати нас із нею.

З цього виникає важливий висновок: якби менше було гріха у цьому світі, нашого особистого гріха, якого ми допускаємося чи не щодня, тоді б, зовсім інакшою була наша свідомість, наші погляди на життя, наше ставлення одне до одного і, – що найважливіше, – наша смерть була б успінням.

Переважно, ми недооцінюємо впливу, який робить на наше життя гріх, а цей вплив великий. Подібно, як для людського тіла, кожна хвороба, якщо її не лікувати, може стати смертельною, так само для людської душі, кожен гріх, якщо його не викорінювати з себе, може привести до пекла.

У Соборному посланні апостола Петра є такий вислів: „Одне нехай не буде заховане від вас: що один день перед Господом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день” (2 Петр. 3, 8).

В цих словах показана таємниця неоднозначності того, що діється в нашому житті, і того, як це все виглядає у Бога. Якщо поняття часу у Бога є зовсім не таке, як у нас, то тим більше поняття гріха, є також відмінним. Про значний вплив гріха на людське життя ми можемо судити по тому, що за наші гріхи Ісус Христос був змушений страждати і вмерти на хресті. Це висока ціна, навіть, судячи людськими мірками. Якщо ми, різні проблеми можемо вирішити будь-якою ціною, лише не ціною людського життя, то тим більше, Бог міг би проблему нашої гріховності вирішити інакше. Але, як виглядає, міра нашої гріховності була і залишається занадто великою. Ціна гріха дорівнює ціні людського життя.

В події Успіння Богородиці, є ще один важливий елемент, на який треба звернути увагу. В християнському розумінні, смерть – це закінчення одного виду життя і початок іншого. Однак, людська природа схильна до переконання, що припинення життєдіяльності людського організму – це остаточне закінчення усього і після цього вже нічого не починається нового. В подібний спосіб, ми звикли ставитися і до змін, які стаються протягом нашого життя. Коли щось, пов’язане з нами закінчується, це для нас така трагедія, наче б щось вмерло.

Одного разу, Ісус Христос сказав такі слова:

„Як настане вечір, ви кажете: Буде гарна погода, бо небо червоне; а вранці: сьогодні буде негода, бо небо щось червонясто похмуре.

То вигляд неба ви вмієте розпізнавати, а знаків часу ви не вмієте розпізнавати?” (Мт. 16, 1-3)

Тут, Христос звертає нам увагу, що ми вміємо розпізнавати і сприймати як щось, цілком ймовірне, зміни в природі, але зміни у нашому житті ми не розуміємо і не завжди хочемо їх сприйняти як щось належне. Протягом життя, у нас часто щось починається, якась життєва хвиля і, з часом, закінчується. Все, що з нами стається, має свій початок, але раніше чи пізніше воно закінчується. Таке закінчення успіху, знайомства, спільного життя й т.п., на загал, ми трактуємо як особисту трагедію. Сприймаємо закінчення життєвих явищ так, наче після них не буде нічого нового. І чомусь, знаючи, що в природі, на зміну одному явищу, приходить інше, ми не добачаємо, що у нашому людському житті, коли щось закінчується, починається інше.

Богородиця ставилася до різних змін так, як і до закінчення свого земного життя. Знаючи, що на зміну одному приходить інше, вона зуміла пережити важкі моменти свого життя. У тих, небагатьох описах, які знаходимо в Євангелії про Марію, видно, що вона відзначалася неймовірною мужністю. Мужність ця, випливала з переконання, що Бог, якщо він може зробити так, як написано в Євангелії – щоб верблюд пройшов крізь вушко в голці, то він може змінити на краще будь-яку недолю людини. Якщо б і ми ставилися до змін у нашому житті так, як Марія, ми б не були такими прив’язаними до земного. А прив’язання досить небезпечне. Від нього походить багато зла і страждання. Можна бути прив’язаним до особи, речі, посади, ситуації, місця проживання, праці, вигоди і т.д. І в кожному випадку, коли це все нас покидає чи перестає бути нашим, – а раніше чи пізніше так і стається, – людина поступає не завжди по-божому, аби залишити все так, як було.

Розповідаючи своїм учням про кінець світу, Ісус Христос перерахував знаки, які стануться в той час, а потім сказав про свій другий прихід у цей світ так:

„Від смоковниці навчіться притчі. Коли віття її стає м’яке й вона листя виганяє, ви знаєте, що близько літо. Отак і ви: коли це все побачите, знайте, що він (Син Чоловічий) уже близько під дверима.” (Мт. 24, 32).

В цих словах міститься правда не лише про кінець світу, але й про закінчення кожного явища у нашому християнському житті. Коли ми зауважуємо, як щось, важливе для нас, закінчується, то повинні пам’ятати, що інше добро уже близько. Подібно, як на зміну цьому світу, з другим приходом Ісуса Христа настане новий і кращий світ, так само протягом життя на землі, Бог дає людині інше добро, коли попереднє зникає. Саме таке ставлення до земського життя є християнським. І Богородиця показала нам у цьому приклад.

На це важливо звернути увагу тому, бо ми часто проявляємо таке прив’язання до дочасних дібр, яке є незгідне з євангельським духом. Ми так прив’язуємося до цього життя, що попри усі труднощі й незгоди, які воно нам приносить, все ж таки, не хочемо з ним розставатися. Ми, подібні до юнака, про якого розповідається в Євангелії; він спитав Ісуса Христа:

„Всі заповіді зберіг я змалку… Чого мені ще бракує?”

„Якщо хочеш бути досконалим, – відповів йому Ісус, – піди, продай, що маєш, роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21).

Як описується в Євангелії:

„Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно” (Мт. 19, 22).

Так ось ми, подібно як вищезгаданий юнак, із-за надмірного прив’язання до цього життя і всього, що в ньому, воліємо радше відійти від Бога, не насмілюємося піти дорогою, яку він нам пропонує. Але, в кінцевому результаті, з усім приходиться розставатися, і для людини, думки якої прикуті до земського, це дійсно смерть.

Сьогоднішнє свято, Успіння Пресвятої Богородиці, є надзвичайно промовистим для сучасної людини. Наш світ обмежився лише до земського. Наші турботи зосереджені на дочасному. Ми вкладаємо цілих себе у те, що скороминуще. А цей день звертає нам увагу на те, що крім тілесних потреб, є ще й духовні. І що окрім земного життя, є ще й небесне.

У своєму посланні до Коринтян, яке й сьогодні є актуальним, апостол Павло написав так:

„Коли мертві зовсім не воскресають, чого тоді за них христитись? Чого й нам наражатися повсякчасно на небезпеки? Щодня я наражаюся на смерть;.

І коли б я боровся із звірами в Ефесі як людина, то що мені з того? Коли ж мертві не воскресають, – їжмо й пиймо, бо взавтра ми помремо. Але не дайте себе обманути: лихі розмови псують добрі звичаї” (1 Кор. 15, 30-33).

Як в часах апостола Павла, так і тепер, розмови про такі події, як успіння Богородиці, або воскресіння з мертвих, виглядають неправдоподібними. На першому місці у нас стоять розмови про насущні проблеми. А законом, що керує нашим земним життям є той, на який звернув увагу апостол Павло:

„Їжмо й пиймо, бо взавтра ми помремо”.

До чого приведе нас спосіб життя, яким ми живемо у сучасному світі: до смерті чи до успіння?

Звичайно що, маючи грішну натуру, ми схильні сумніватися в тому, що є Бог і вічне життя. Навіть Петро одного разу спитав Ісуса Христа:

„Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?” (Мт. 19, 27).

Десь в глибині душі нам хочеться мати переконливі аргументи, що наше релігійне життя не ведеться даремно. Адже, якщо Бога і вічного життя нема, тоді без сенсу ми зібралися сьогодні. Тоді без сенсу жити згідно заповідей Божих і духом Євангелія.

Свого часу, над цією проблемою застановлявся Блез Паскаль, відомий вчений. Він міркував, як потрібно жити: так, наче Бог є, чи так, наче його нема. І дійшов до такого висновку, який називається „Парі Паскаля”:

Краще жити так, наче Бог існує, тому що, якщо це неправда, ми втрачаємо небагато, а якщо виявиться, що він, все ж таки, є, то ми отримаємо вічне життя. Якщо ж ми будемо жити так, наче Бога нема, а потім виявиться, що він існує, тоді ми приречені на пекло. Живучи з вірою в Бога, ми нічим не ризикуємо, а живучи без віри, ризикуємо усім.

Нехай Пресвята Богородиця і всі інші мудрі люди, допоможуть нам жити з вірою в Бога та дійти до вічності. Щоб у небесному Царстві ми могли сказати, як написав апостол Павло у своєму посланні:

«Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (…) „Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа”. (1 Кор. 15, 51-57). Амінь.

Христос Воскрес!

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

В книзі Діянь описується, що:

„Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса (Ді. 4, 33)”.

За це, правителі Ізраїля вирішили їх убити. Тоді один з фарисеїв – Гамалиїл, звернувся до усіх старшин з такими словами:

„Залишіть цих людей, бо коли від людей цей задум чи ця справа, вона собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолаєте звести їх зі світу. Вважайте, щоб ви часом не стали противниками Бога” (Ді. 5, 38-39).

Те, що ми сьогодні вітаємо одне з одного висловом: „Христос Воскрес”, є чи не найбільш достовірним доказом, що Воскресіння – це не балачки учнів Ісуса Христа, а Боже діло.

Коли Ісус Христос в’їжджав в Єрусалим, і учні вигукували про нього: „Благословен Цар, що йде в ім’я Господнє!”, фарисеї просили, щоб Ісус заборонив їм. Тоді Христос відповів:

„Кажу вам: Коли оці замовкнуть, кричатиме каміння” (Лк. 19, 38-40).

Про Воскресіння Христове апостоли давно вже перестали свідчити та голосити, однак сили і закони природи продовжують цю справу. Час нікого з людей не слухає і ніколи не призупиняється. Йому байдуже, віримо ми, чи не віримо. По годинам ми народжуємося і вмираємо. Час проникає все наше життя. Кожен з нас носить з собою годинник і не позволяє собі не знати, який час.

Сьогодні час є також одним з найпотужніших свідків Христового Воскресіння. Якби це був людський задум, час його б знищив, як і багато людських ідей та затій. Свято Христового Воскресіння сьогодні, в сучасному розвинутому світі, в якому пропонується багато замінників Бога, це свято в наш час − є справді Божим ділом.

Колись, за часів апостолів, греки, почувши від них про воскресіння, почали сміятись, а деякі казали: Послухаємо про це іншим разом” (Ді. 17, 32).

Сьогодні ж, наука і людська мудрість набагато більше розвинута ніж колись у греків. Ця мудрість з одного боку допомагає нам, а з іншого – затрудняє нам вірити у Божі діла. Тому сьогоднішній день і причина, по якій ми зібралися сьогодні у цьому храмі, є великою прославою Бога в наш час.

Цей день є також знаком нашого воскресіння. Ми віримо і, як казав Апостол Павло:

„знаємо, що той, хто воскресив Господа Ісуса, − воскресить і нас…” (2 Кор. 4, 14).

Кожен рік, кожен день, зближує нас до особистого воскресіння, коли ми вкінці цього земного життя досвідчимо таємницю, яку сьогодні визнаємо своєю вірою.

Однак, вчитуючись у Святе Письмо, можна помітити, що поняття Воскресіння має ще й інше значення. Той же апостол Павло, у своєму листі до Римлян, написав їм такі слова:

„Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над ним більше не панує. Вмираючи бо, він умер для гріха раз назавжди, а живучи, живе для Бога. Так само й ви, вважайте себе за мертвих для гріха, а живими для Бога, в Христі Ісусі” (Рм. 6, 9-11).

Згідно з цих слів, можемо зробити висновок, що наше особисте воскресіння, з одного боку – наступить після нашої смерті, а з іншого боку – воно вже наступило. Христос приніс нам не лише воскресіння з мертвих, але й воскресіння від гріха.

„Нехай не панує гріх у вашім смертнім тілі, − продовжує своє звернення до Римлян Апостол, − і не віддавайтеся гріхові, як знаряддя неправедності, але віддайте себе Богові, як ожилих з мертвих і як зброю праведності” (Рм. 6, 12-13).

При чому, важливо зазначити, що воскресіння з мертвих і воскресіння від гріха тісно взаємопов’язані між собою. Воскресіння з мертвих є одночасно й воскресінням від гріха. Як сказав апостол Павло:

„Хто вмер, той від гріха звільнився. Коли ж ми вмерли з Христом, то віруємо, що й житимемо з ним” (Рм. 6, 7-8).

Однак, щоб воскреснути з мертвих, потрібно протягом цього земного життя найперше воскреснути від гріха. Чи можемо ми в майбутньому уподібнитися до Ісуса Христа воскресінням, якщо в теперішньому житті живемо для гріха?

Христос, провіщаючи воскресіння мертвих описав його так:

„Ті, що чинили добро, вийдуть на воскресіння життя. А ті, що зло чинили – воскреснуть на суд” (Ів. 5, 29).

Саме по собі, воскресіння з мертвих для нас не має важливого значення. Значення для нас має те, чи ми воскреснемо до життя вічного.

Тут ми вже переходимо на вищий рівень християнської свідомості. Нас, як сучасних християн, не повинно турбувати: є воскресіння з мертвих чи нема; воскрес Христос, чи не воскрес. Ці факти для нас повинні бути очевидні; ми можемо до цього дійти. Однак знати й вірити у воскресіння ще замало. Ми повинні брати участь у воскресінні Христовому.

Апостол Яків сказав, що: „Віра без діл мертва” (Як. 2, 26).

Мертвою буде й наша віра у воскресіння, якщо буде без діл, тобто без участі у воскресінні. А ця участь, як ми вже вище згадували, полягає в тому, щоб берегти себе від гріха. Абсурдно бути слугою гріха і слугою воскресіння. Це дві несумісні речі. Однак, ми умудряємося ці речі поєднати, хоч це й неможливо.

В сучасному світі, людина у щоденному житті служить гріхові, поширює його, провокує до гріха своє оточення, а в день Воскресіння Христового визнає свою віру і надію на особисте воскресіння.

Якщо б гріх був нашою неміччю, то це ще простимо. Але часто гріх є нашою гордістю. Не раз ми грішимо, бо не згрішити вважаємо нижче нашої гордості.

Застосуймо до себе золоте правило моральності:

Як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само.

Або:

Як бажаєте щоб вам не чинили люди, не чиніть їм і ви так само.

Скільки ми зробили й робимо іншим вчинків, яких би не хотіли, щоб нам їх вчинили? Ось це є гріх.

Сьогоднішнє свято Христового Воскресіння, закликає нас, під час очікування свого Воскресіння з мертвих, щоденно вмирати для гріха, а оживати для Бога. Таке духовне воскресіння сьогодні для нас не менш важливе ніж воскресіння в буквальному значенні цього поняття. Сáме духовно ми завмираємо; маємо таку небезпеку. Якщо ми сумлінні громадяни нашої Держави, сумлінні батьки, сім’янини, служителі й урядовці, ми ніколи не повинні б були нехтувати своєю духовністю. Адже наша духовність є основою нашого суспільного і сімейного життя. Руйнуються ці сфери якраз тоді, коли руйнується наша духовність. А хто сьогодні усім серцем переймається своєю духовністю?

Просімо сьогодні Воскреслого Христа, який витерпів страждання, розпинання й смерть, щоб він допоміг нам подолати всі спокуси, що чигають на нас на дорозі до нашого особистого воскресіння.

Нехай Воскресіння Господнє стане для нас силою у щоденній боротьбі з гріхом, що виступає проти духовних цінностей нашого суспільства.

„Я Дорога, Правда і Життя” (Ів. 14, 6) – сказав Ісус своїм учням.

Нехай цей Ісус, якого воскресіння сьогодні святкуємо, приведе й нас до життя вічного.

Щирі вітання всім присутнім на цих святкових Богослужіннях з нагоди празника Христового Воскресіння.

Нехай Господь поблагословить усіх тих, хто його визнає та покланяється його Воскресінню з мертвих.

Мт. 19, 16-26

Слава Ісусу Христу!

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

В євангельській історії, яку ми щойно чули, розповідається про духовне покликання людини.

„Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; – сказав Ісус юнакові, – потім приходь і йди за мною”.

Насамперед, звернімо увагу на те, що юнак питав у Ісуса про добро: що доброго має чинити. Як виникає з Євангелія, найвищим Добром є Бог, а чинити добро, означає – виконувати Заповіді Божі. А та людина, яка зреклася усього земного і пішла слідом за Христом, зробила найбільше добро, як по відношенні до себе, так по відношенні й до своїх ближніх. Але цікаво що юнак, який щиро шукав правильної дороги в житті, не згодився піти найкращою для нього дорогою. Хто як не Бог може вказати людині правильну дорогу в житті? Тим не менше, юнак вибрав інший шлях.

Тут можна зауважити незрозуміле явище: людина шукає добра, однак того, що насправді для неї добре, вона уникає.

З цієї євангельської історії виникає такий висновок: якщо ти робиш якесь добро, то це ще не означає, що ти робиш те, чого Бог від тебе хоче. Робити добрі вчинки – це ще замало; важливо робити ті добрі вчинки, до яких Бог нас закликає.

Юнак змалку дотримувався Заповідей Божих. Це подиву гідний приклад. Він зробив багато добра. Але те добро, до якого закликав його Христос, він не зробив.

В цьому б не було великої проблеми, якби людина жила на цій землі і робила добро без усякої причини. Власне що людина шукає добро для того, щоб відчути себе щасливою. Багато чого можна зробити й осягнути у цьому житті, але якщо людина робить і осягає не те, для чого народилася, щасливою вона не буде ніколи. Крім того, євангельський спосіб життя, який показав нам Ісус Христос, у свідомості сучасних людей, в більшості випадків виглядає, як негативне явище.

Знову ж таки, дивна річ – Бог є найвищим добром, але не всі християни, які покликані до цього, наважуються цілковито присвятити йому своє життя. Не всі християнські батьки дозволяють своїм дітям обрати такий спосіб життя, наче б людина обирала зло. Важко назвати чернечий стан ідеалом у розумінні сучасної християнської родини. Для багатьох сімей, коли їхня дитина виявляє бажання вступити в монастир, це, радше, велике нещастя, ніж ідеал. Відмовитися від усіх приємностей, вигод, сімейного життя і посвятити своє життя Богові не ототожнюється у нашому розумінні з поняттям „щастя”.

На загал вважається, що життя згідно євангельських рад: убогості, чистоти і послуху, приносить багато труднощів і невигод. Усвідомлення собі, що ти не матимеш свого власного майна, сім’ї, і що твоїм життям керуватимуть інші, а не ти сам, це багатьох відлякує.

Однак, життя посвячене Богові не на цьому полягає. Труднощі і невигоди є у будь-якому способі життя. І людське щастя не полягає на тому, що людина не зазнає труднощів.

В наш час, дедалі більше молодих людей, знаходять щастя саме в екстремальних умовах. Для декого щастя полягає, наприклад, у стрибках з парашутом з літака, хоч це страшно, ризиковано і є небезпека розбитись. Для інших, щастям є лізти по стрімкій скелі, покоряючи гірські вершини, або жити в дикій природі. Багато хто загинув ведучи такий спосіб життя, тим не менше, все більше й більше людей знаходять задоволення саме в таких важких умовах.

Отож, невигоди, які містить богопосвячене життя, не означають, що в такому способі життя не можливо осягнути особисте щастя. Якщо Бог когось кличе за собою, важливо не побоятись і не відмовитись і щастя гарантоване.

В одному з послань апостола Павла є такі слова:

„Погляньте, брати, на звання ваше: не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних; але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, – і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом” (1Кор. 1, 26-29).

В цих словах показано, що християнство, а тим більше, чернечий стан, в очах світу був у ті часи, як також зараз є, своєрідним безглуздям. Але в Божих очах, як виникає з євангельської історії про юнака, саме богопосвячений стан є найвищою формою досконалості чи її осягнення.

„Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Христос, – піди, продай, що маєш, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною”.

Важливо звернути увагу, що сам Ісус Христос дав нам приклад такого життя; він сам жив в убогості, чистоті і послусі. Але в сучасному світі, це таке невірогідне, що як по телебаченню, так і в літературі, людей намагаються переконати, що Ісус Христос мав сім’ю і жив, як усі люди того часу.

Однак, у словах „приходь і йди за мною” показано, що монаше життя полягає на тому, щоб провадити саме такий спосіб життя, який провадив Христос. Якщо він кликав за собою, значить кликав до того, чим сам жив.

Як ми вже згадували, коли мова заходить про покликання до чернечого життя, одразу спадають на думку труднощі і невигоди, пов’язані з цим станом. Поняття монашества асоціюється з відреченнями. А слова Ісуса Христа: „Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за мною – не може бути моїм учнем” (Лк. 10, 27), помилково представляють нам монаше життя, як одне суцільне терпіння.

Звичайно що терпіння є, але роль духовних осіб полягає в іншому.

„Ви – світло світу. – сказав Ісус своїм учням. – Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі” (Мт. 5, 14-16).

Крім того, у документах Церкви говориться, що богопосвячене життя є „провіщенням майбутнього воскресіння і слави Небесного Царства” (ІІ Ват. Собор, Про Церкву).

Іншими словами, особа, яка цілковито посвятила своє життя Богові, є для нас знаком, що, – як казав апостол Павло, – „ми не маємо тут (на землі) постійного місця” (Євр. 13, 14), бо „наша вітчизна на небі” (Флп. 3, 20).

Духовна особа, своєю присутністю і поставою, постійно пригадує нам, що крім цього земного життя, є ще й небесне. Ця роль і завдання дуже важливі. Адже земська суєта спричинює, що ми забуваємо про Бога і про своє призначення. Із-за постійних клопотів, як також, під впливом різних течій та ідеологій, ми стаємо виключно земними створіннями, для яких найважливіше, це задовільнення тілесних потреб і пристрастей. І саме духовні особи мають за завдання не допустити, щоб ми забули про духовну сторону свого існування.

Христос порівняв своїх учнів також до солі:

„Ви – сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди” (Мт. 5, 13).

Власне, якщо б не було богопосвячених осіб, наша християнська свідомість стала б вивітреною сіллю, яка вже ні на що не придатна. А ченці, своєю цілковитою посвятою, молитвою і проповіддю, підтримують нас при пам’яті про Бога.

Звернімо увагу, наскільки важливим є в нашому житті свідчення євангельських рад. Зазвичай, ми розглядаємо їх зі сторони відречень, але ці ради: убожества, чистоти і послуху, є Божим голосом супроти наших невгамовних пристрастей. Богопосвячене життя є життям на зразок того, яке буде в небі. Оскільки в небі ні від чого не відрікаються, так як це явище негативне, значить і євангельські ради полягають не на відреченні.

Убожество полягає не на тому, що людина обирає бідний спосіб життя, а полягає на тому, що вона, усім, що має, готова поділитися з потребуючими. Дедалі частіше проявляється матеріалістична жадоба до володіння, яка нехтує потребами і стражданнями слабших. При цьому, несамовито нищиться природа, що призводить до частих стихійних лих. У сучасному світі, в якому особисте багатство стоїть вище моралі і позбавлене співчуття до бідніших, євангельське убожество звертає нашу увагу на те, що потреби інших, з огляду на вічність, важливіші від нашого особистого достатку. І основне завдання євангельського убожества – це свідчення про те, що справжнім скарбом людського серця є Бог, а не поклоніння мамоні. (Богопосвячене життя, стор. 133-134).

Євангельська чистота, також полягає не на відреченні від сімейного життя, а на тому, щоб показувати і свідчити про вищу і духовну любов до усіх людей. Брак цієї любові довів до того, що людські відносини звелися до виключно тілесних, і щораз то більше, неприродних. При чому, у цій сфері, люди починають втрачати елементарну пошану одне до одного. Забуваючи при цьому, що, згідно слів апостола Павла: людина є храмом Святого Духа.

„Хіба ж не знаєте, – каже апостол, – що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!” (1 Кор. 6, 19-20).

Сáме життя в євангельській чистоті привертає людським відносинам ціну і пошану.

„Не давайте священне собакам, – каже Христос, – ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами й, обернувшись, вас не роздерли” (Мт. 7, 6).

В наш час, людські відносини, які мають бути освячені святою тайною Подружжя, стали потоптаними і розкидані, що у свою чергу, приносить горе і страждання. Своєю безкорисливою і всеосяжною любов’ю, духовні особи, очищають людську любов від зла й наруги.

Євангельський послуг полягає на тому, що людина готова відкликнутись на кожну потребу свого ближнього, оскільки переконана, що у кожному присутній Бог.

„Істинно кажу вам, – говорить Христос: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили” (Мт. 25, 40). (…) „А те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили” (Мт. 40, 45).

Маючи свідомість цього, духовні особи слухаються не з примусу, а з радістю. Вони свідчать про те, що не існує суперечності між послухом і свободою. Сам Ісус Христос був послушний волі Небесного Отця і при цьому, був цілковито свобідний. Адже послухати когось, не означає відмовитися від своєї волі. Послухатися, означає вийти на зустріч іншій людині і виявити до неї пошану й справедливість. Своїм послухом, богопосвячена особа виступає також проти жадоби панування над усіма. Наша людська природа схильна до підкорення усіх і всього під себе. Нам хочеться, щоб усі лише нам служили і робили те, чого нам хочеться. А євангельський послух завжди пригадує нам слова Ісуса Христа:

„Царі народів панують над ними, і ті, що владу над ними мають, доброчинцями звуться. Не так хай буде з вами! А навпаки: більший між вами нехай буде як молодший, а наставник як слуга. Хто бо більший? Той, що за столом, чи той, що служить? Хіба не той, що за столом? Та, проте, я між вами як той, що служить” (Лк. 22, 25-27).

Сьогодні, наш брат Лука, склав Богові у нашій присутності, вищезгадані обіти Убожества, Чистоти і Послуху. Склав їх на ціле життя. Цим самим, він присвятив себе свідченню великих істин і людських цінностей.

Дякуймо на цій Святій Літургії Богові, що покликав нашого брата до цієї благородної справи і просімо у Господа, щоб він дав йому витривалості і сили виконати своє завдання. Дякуємо також самому брату за те, що відкликнувся на поклик Христа і протягом років випробування, проявив себе гідним монашого покликання.

Нехай Господь поблагословить тебе, брате Луко, за це.

Окрема подяка батькам нашого брата, за те, що дали йому життя і виховали у християнському дусі.

Дякуємо також усім тим, що спричинилися до духовного виховання брата (Н.Н.) у нашому Василіянському Чині.

Сьогодні великий день і ця подія складення вічних обітів є знаком, що Бог дійсно існує і Дух Святий діє у нашому народі.

Дорогий брате Луко, нехай здійсняться у твоєму монашому житті слова, написані в Євангелії:

„Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого” (Мт. 25, 21).

Боронявський Монастир

05.09.2010 р.

о. Павло Райчинець ЧСВВ

Слава Ісусу Христу!

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

У цю новорічну ніч, пригадаймо собі подію зі Старого Завіту, коли Мойсей пас вівці біля гори Хорив. Тоді йому, − як написано у Біблії, − з’явився Господь у вогняному полум’ї серед куща. Мойсей здивувався, як це кущ може горіти й не згоряти. А це, з одного боку, було велике чудо, адже сам Бог був присутній у тому кущі; коли Мойсей наблизився, Господь сказав до нього з-посеред куща:

„Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш – земля свята” (Вих. 3, 5).

А з іншого боку, це була велика символіка й знак для Мойсея.

„Бачу я бідування мого народу у Єгипті, − сказав йому Господь. – тому я зійшов рятувати його і вивести його з тієї землі в землю простору і гарну, що тече молоком та медом… Іди, оце пошлю тебе до фараона, щоб вивів ти народ мій, синів Ізраїля з Єгипту” (Вих. 3, 7-10).

Але вихід з Єгипту не був таким простим. Поки фараон згодився відпустити ізраїльтян, Господь зіслав на Єгипет десяток кар. А сам похід до обіцяної землі тривав 40 років. Під час цієї мандрівки чого лише не було. Народ і дякував Богові за визволення і нарікав на нього за те, що його вивів з Єгипту. Коли людей супроводжували чудеса, вони прославляли Бога. Коли ж відчували нужду, то казали:

„Бодай би ми померли в Єгипетській землі… І навіщо то Господь веде нас у ту землю…? Чи ж не ліпше нам повернутися в Єгипет? (Числа 14, 2-3); де ми сиділи довкола казанів з м’ясом та їли хліба досхочу… (Вих. 16, 3).

І сам Господь казав Мойсеєві:

„Дивлюсь я на цей народ і бачу, що народ цей твердолобий. Тож тепер полиши мене; нехай запалає мій гнів на них та хай винищу їх” (Вих. 32, 9-10).

Ця мандрівка до Обіцяної землі була великим очищенням і загартуванням для Ізраїльського народу. Це був кущ, який горів на протязі всієї подорожі і не згорів. І можна здогадатися, чому Господь на початку з’явився Мойсею біля гори Хорив у палаючому кущі.

Як написано у старозавітній книзі Сираха:

„Коли приступаєш служити Господеві, приготуй свою душу на спокуси. … в нещасті не бентежся. Все прийми, що тебе лиш спіткає, і пониженим бувши, всі зміни стерпи. Бо для золота, пробою є вогонь, а для бездоганного, пробою є горно пониження” (Сир. 2, 1-5).

Ось так і перед Мойсеєм у палаючому кущі віддзеркалювалося усе його життя, для якого пробою мав стати вогонь і пониження − палаюче життя, яке він провів у мандрівці зі своїм народом.

У біблійному палаючому кущі, кожен з нас може також побачити віддзеркалення свого власного життя. В житті кожного з нас є події, що ставлять нам виклик і спонукають нас до змін. Подібно, як Господь закликáв Мойсея вивести Ізраїльський народ з єгипетської неволі, так само він й кожного з нас закликає вивести себе самого з поневолення. Це настільки складний процес, що здається, ніби людині він не під силу і вона може не витримати й згоріти. І не всі насмілюються стати на таку дорогу. Та й не всі бачать свою неволю.

Ізраїльтянам, під час мандрівки пустинею, солодшим виглядало їхнє життя у Єгипті; неволя видавалася свободою. Натомість обіцяна земля, молоком і медом текуча, видавалась землею погибелі. Дехто з ізраїльтян провів ціле життя у подорожі до неї і не одному здавалось, що він змарнував своє життя йдучи у невідомий край.

Неодноразово й нам так здається. Ісус Христос пообіцяв нам, як християнам вхід у Царство Небесне. Ціле наше земне життя є подорожжю до цього Царства. Подібно, як ізраїльтяни, ціле своє життя ми мандруємо і можливо деколи закрадається думка: Чи вартує те Царство такої складної християнської дороги?

„Хто не бере свого хреста і не йде слідом за мною, − сказав Христос, − той недостойний мене” (Мт. 10, 38).

Якщо недостойний Ісуса Христа, значить й недостойний його Царства. Цими словами Христос говорить нам, що наше життя – це дорога до його Царства, але дорога ця через пустиню.

Чому така непроста процедура? Чому Бог не дав нам відразу обіцяної землі, а треба до неї йти? Причому Христос вказав, якою дорогою треба йти:

„Широка та дорога, що веде на погибель і багато нею ходять. Але вузька та дорога, що веде до життя і мало таких, що її знаходять” (Мт. 7, 13-14).

І якщо земне життя лише перехідне, який його сенс? Чому воно повинно впливати на якийсь вхід до обітованої землі?

Однак, ніхто не народився дорослим. Ніхто не прийшов на цей світ з усіма знаннями. Ніхто не народився таким, яким треба ставати довгі роки. Дитині потрібний не один рік, щоб вона почала свідомо жити й поступати, вибирати й відмовлятися. В Біблії написано, що Бог навіть світ творив шість днів. І для того, щоб бути прийнятим у Небесне Царство, потрібний цілий життєвий процес. Потрібно доказати, що ти гідний увійти в обіцяну землю, яка є святим місцем. Потрібно доказати, що ти будеш жити там так, як там годиться жити.

Апостол Павло у своєму посланні до Коринтян написав такі слова:

„Чи ж не знаєте, що неправедні Царства Божого не успадкують?” (1 Кор. 6, 9).

Чому не успадкують? А тому що коли людина є наприклад злодієм, то це її внутрішній стан, який не так просто змінити. Цей стан не змінюється в людині раптово. Потрібні роки, щоб себе внутрішньо поміняти. І як людина, яка на землі є злодієм, може раптово змінитися у небі? У злиднях є непросто залишатися сумлінною людиною. Але й у добробуті залишатися такою людиною не менш важче. Неодноразово можна спостерігати, що в тих краях, де більший добробут, там більша злочинність або розпуста. А в Небесному Царстві, де є такий добробут, якого, − як сказав апостол Павло, − око не бачило, вухо не чуло і розум не міг збагнути, якою особистістю потрібно бути, щоб не знівечити такого великого дару?!

По-суті, ніхто б не відмовився від вічного життя у щасті. Але ми й тут на землі не можемо собі його таким зробити, бодай наскільки в наших силах. Ісус Христос сказав, що:

„Хто вірний у малому, той і у великому вірний; а хто нечесний у найменшому, той і у великому нечесний” (Лк. 16, 10).

Про те, якими ми будемо у Небесному Царстві, ми можемо судити по тому, якими ми є на землі у своїх царствах. Деколи людина критикує тих, кому повірено велике, зовсім не звертаючи увагу на те, що сама є невірною у малому.

Царство Небесне полягає не в будовах, а в людях. Якщо ми тут, по відношенні до своїх рідних є невірними, недбалими, злими, поганими, як ми можемо бути інакшими у Небесному Царстві, де рідним стане той, хто зараз є чужим чи ворогом? Для кожної людини, її сім’я, родина є початком Небесного Царства тут на землі. Родина є дзеркалом, у якому можеш побачити, в якій родині будеш жити у Небесному Царстві. Кожна людина в певній мірі випробовує іншу, перед тим, як їй щось повірити чи сказати. Пам’ятаймо, що зараз ми теж проходимо випробування у Бога, бо він має нам довірити небесне.

„Ви видаєте себе за праведних перед людьми, − звертався Христос до своїх слухачів, − але Бог знає серця ваші” (Лк. 16, 15).

Чи не засоромлять нас наші серця перед Богом? Чи може поганий і злий батько бути добрим і сумлінним громадянином своєї країни? Чи може любити свою батьківщину той, хто з ненавистю ставиться до своєї жінки, чи жінка до чоловіка? Як ми будемо шанувати небесне, якщо не шануємо земне?

Коли європейці почали відкривати нові землі на нашій планеті, там вони натрапляли на корінних жителів, яких називали дикунами. Але коли дикуни спостерігали за відношенням європейців до них самих і до їхніх земель, то між собою називали їх варварами.

Подібне стосується і до нас. Те, що ми на сьогодні цивілізовані і розвинуті, зовсім не означає, що ми гідні увійти в Нову землю, до якої веде нас Господь. Сьогодні великою проблемою є те, що людьми керують не якісь вищі цінності й ідеї, а як казали ізраїльтяни – „казани з м’ясом і досхочу хліба”. Це керує рішеннями і вибором людей. Сьогодні це людський скарб. А як казав Христос:

„Де твій скарб, там буде й твоє серце” (Мт. 6, 21).

В цей день, коли починається новий рік нашого земного життя, задумаймося: на що ми розраховуємо, якщо йдеться про дану нам можливість увійти в Небесне Царство? Яке царство ми створили довкола себе тут, на землі? Наскільки ми залишаємося християнами в умовах нестатку чи добробуту? Як ми ставимося до наших сімей і родин? Адже наше майбутнє залежить від нас. Не ми залежимо від майбутнього, а воно від нас. Тому потрібно думати, що нами сьогодні керує? Що лежить в основі наших поступків і рішень.

Нехай Господь буде терпеливий до нашої земної поведінки й земного думання та підтримає нас на шляху до свого Небесного Царства. І нехай допоможе нам це земне життя будувати на зразок небесного. Щоб наше земне й небесне поєдналось настільки, як Ісус Христос поєднав у собі божественне й людське.

Малоберезнянський монастир

01.01.2010 р.

о. Павло Райчинець ЧСВВ

Служба Божа – це найголовніша молитва в житті кожного християнина, адже її заповідав нам молитися сам Ісус Христос. Ключовим моментом в цій молитві є Таїнство Пресвятої Євхаристії – перетворення хліба й вина на Тіло і Кров Спасителя, та споживання цих дарів. „Чиніть це на мій спомин” (Лк. 22, 19), − сказав Христос своїм учням під час першої Служби Божої. Однак, на практиці, Служба Божа є далеко не найголовнішою молитвою в житті поодиноких віруючих. Чимало є таких, хто не розуміє значення та змісту цієї молитви. Інші тримаються переконання, що не обов’язково брати участь у Службі Божій – вистарчає помолитися удома будь-яку, чи свою улюблену молитву. Часто можна зауважити, що інші молитви, дев’ятниці до святих та ін., є набагато важливішими для деяких християн, ніж Служба Божа.

Одного разу, я спитав старшу жінку, що не ходила на Службу Божу:

− Чому ви не ходите на Службу Божу?

− А навіщо? Я молюся удома. Хіба це не одне й те саме? − відповіла жінка.

− Молитися удома і брати участь у Службі Божій, це не одне й те саме, − відповів я і додав: − Усі наші молитви, жертви, милостині, пости й т.д., не гідні того, щоб рівнятися по своїй вартості із Службою Божою. Послухайте, що сказав святий Лаврентій: „Служба Божа миліша Господу Богу, ніж заслуги всіх людей і ангелів”. Ми більше подобаємося Богові, коли візьмемо повну участь у Службі Божій, ніж усіма своїми молитвами, постами й добрими ділами. На Службі Божій, ми більше надолужуємо Богові за наші провини, ніж своїми, навіть найстрогішими покутами та умертвленнями. „Служба Божа, − сказав святий Киприян, − це лік на наші немочі; це всепалення за наші провини”.

− Я б ходила на Службу Божу, − відповіла жінка, − але я нічого не розумію, коли вона відправляється.

− Що саме ви не розумієте, − спитав я.

− Взяти хоча б різні церемонії, які відбуваються під час Служби Божої.

− Зараз я вам поясню. – Служба Божа, це відновлення Страстей і Смерті Ісуса Христа.

− Але ж Ісус помер один раз. Навіщо Йому ще раз умирати? – здивовано зреагувала жінка.

− Ісус помер раз на Голгофі, але не все людство було присутнє під час Його смерті у підніжжя хреста. Тому він встановив відновлення своєї смерті безкровним способом, щоб усі люди, аж до кінця світу, могли бути принаймні при віднові Його смерті та користати з неї так, наче б були при Його дійсній смерті на Голгофі.

− Розумію, − сказала жінка, − але для чого стільки різних церемоній?

− Щоб пригадати нам найважливіші події з життя Спасителя.

− Які події?

− На Службі Божій, відтворене ціле життя Ісуса Христа.

− В який спосіб, церемоніями та обрядами?

− Наша українська Служба Божа складається з трьох частин, − почав я пояснювати: Проскомидії, Літургії Слова і Літургії Жертви. Проскомидія, це приготування до Служби Божої, коли священик, на бічному престолі, який називається проскомидійник, ставить на дискос Агнець та частиці, а до чаші вливає вино з краплиною води. Під час освячення, цей шматок хліба й вино, перемінюється в Тіло і Кров Христа Спасителя, після того, як священик, вказуючи на них, проголошує слова Христові: „Це моє Тіло”, „Це моя Кров”.

Проскомидія також пригадує нам народження Ісуса Христа у Вифлеємському вертепі. Саме тому священик відправляє її не на головному, а на бічному престолі, пригадуючи цим, що Спаситель народився поза містом, а не в самому Віфлеємі.

Над дискосом, під час Проскомидії, ставиться зірка, яка символізує віфлеємську зірку, що з’явилася з народженням Ісуса й показувала мудрецям зі Сходу місце, де народився Месія.

− А що означає Літургія Слова?

− Після Проскомидії, словами: „Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа”,починається друга частина Служби Божої, яка називається Літургія Слова. Ця частина присвячена публічному, апостольському життю Ісуса Христа, його появі між людьми і проповідуванню Божого Царства. Він об’явився несподівано між людьми. Ніхто навіть не сподівався, що цей звичайний тесля, син Йосифа і Марії, є Божим Сином, про якого сповіщали пророки і про якого оспівувалось в старозавітніх псалмах. З його появою мовкнуть всі пророки, адже вони пророкували про нього. В цій частині Служби Божої читається Євангеліє, яке є не просто книгою про життя Ісуса Христа. Це, як казав апостол Іван, живий „Бог-Слово”, яким все постало в цьому світі (Пор. Ів. 1, 1-3), і який об’явився нам в людському тілі і говорив до нас нашими людськими словами.

− А що означає Літургія Жертви?

− На Службі Божій, після читання Євангелія і молитов, відбувається Великий Вхід, під час якого священик переносить Чесні Дари хліба і вина, з проскомидійника на престол. Цей вхід символізує в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим, де має відбутися Тайна Вечеря, на якій хліб і вино будуть перемінені в тіло і кров Господню і де він має принести себе в жертву. Цим Великим Входом розпочинається третя частина Служби Божої, яка називається Літургія Жертви. Під час цього входу ми співаємо херувимську пісню: „Ми херувимів тайно являючи…”.

Співаючи цю пісню, ми символічно супроводжуємо Ісуса Христа, подібно як супроводжували його апостоли і самі ангели під час в’їзду в Єрусалим. Дари, з якими відбувається Великий Вхід, не є ще освяченими і переміненими. Але це вже не просто хліб і вино, не просто земні плоди. Це дари, які прийняв в свої руки сам Бог, це немов би тіло, в якому має з’явитися нам Ісус Христос.

Літургія Жертви пригадує нам і відтворює Страсті, Смерть, Воскресіння та Вознесіння Спасителя.

Під час Освячення хліба і вина, слова „Прийміть, їжте, це – моє тіло… Пийте з неї всі, це є кров моя…”, пригадують нам і відтворюють Страсті та Смерть Ісуса на Голгофті. Роздроблення та вкладення частинки освяченого Агнця до чаші, представляє Воскресіння Спасителя. Його душа наново злучилася з тілом. Перед Святим Причастям священик, вкидаючи до освяченого вина частичку Агнця, злучає Тіло з Кров’ю Спасителя, що довершилося в хвилині Його славного Воскресіння.

Піднесення Чаші після Святого Причастя з виголосом „Спаси Боже людей твоїх і благослови спадкоємство твоє”, пригадує нам Вознесіння Воскреслого Спасителя до неба після сорокаденного побуту з учнями на землі.

− Тепер розумію, яке значення має Служба Божа і що означають її частини, − сказала жінка −. Але я б хотіла ще знати, що означають поодинокі церемонії. Що означають, наприклад, Антифони?

− Антифони – це витяги зі Святого Письма, до яких додані заклики до Матері Божої чи Святих. Антифонами, ми просимо Ісуса помагати, благословляти нас через заступництво Богородиці чи Святих, що заступаються й моляться за нас у небі й так роблять милішими Богу й більш успішними наші благання.

− А чому вони називаються Антифонами?

− Слово Антифон означає „той, який звучить у відповідь”. Це діалогічний спосіб почергового співу соліста і хору (або двох частин хору), що ніби відповідають один одному. Антифон запозичений з старогрецької трагедії, де хор поділявся на два півхори. Антифоном називається також жанр літургійних піснеспівів, що виконуються хором у діалогічний спосіб.

− А що це за пісня „Єдинородний Сину”?

− Це опис життя Божого Сина праворуч свого Отця у вічності та Його місії на землі після втілення. Божий Син стався чоловіком, страждав і помер за наше спасіння. Він − рівний у всьому Отцеві, тому, Йому належиться вічна слава.

− А як називається церемонія, коли священик бере Євангелію і обносить її довкола престолу? І що це означає.

− Це Малий Вхід. Він пригадує нам появу та хрещення Ісуса у ріці Йордані. Це ріка, що протікає через Палестину й вливається у Мертве море, яке постало на місці Содоми й Гомори, знищених Богом вогнем за їхню неморальність.

− А чому перед священиком при церемоніях, завжди йде свіченосець?

− Свіченосець пригадує нам святого Івана Христителя, що приготовляв людей до приходу Месії, проповідуючи над рікою Йордан.

− А чому священик дає цілувати людям Євангелію?

− В Євангелії міститься наука Ісуса Христа. Святе Євангеліє символізує самого Ісуса Христа, який є Правдою, та міститься у своєму слові.

− А що означають тропарі?

− Це короткий опис життя та подвигів Ісуса Христа, Пречистої Діви чи Святих, щоб ми могли наслідувати їх чесноти й життя.

− А чому священик читає Євангеліє обернутим до людей?

− Щоб усі могли чути Христову науку та жити так, як Христос навчає, бо ж Євангеліє, це наука Ісуса, яку євангелісти передали нам після Смерті Христа.

− А що означає обхід зі святими Дарами?

− Це Великий Вхід, що пригадує нам, як я вже казав, − в’їзд Ісуса до Єрусалиму на Квітну неділю. Ми ж, присутні у церкві, маємо прославляти Бога на землі, як Херувими прославляють Його в небі, бо ми, немов земні ангели. Те, що ангели роблять у небі, люди мають робити на землі, тобто прославляти Бога.

− А чому священик, під час молитви „Вірую” закриває очі покрівцем?

− Щоб показати, що ми не бачимо те, у що віримо, а побачимо це аж в небі.

− Що означають слова „Це моє Тіло”? Звідки Церква взяла ці слова?

− Це слова самого Спасителя, якими Він установив Пресвяту Євхаристію.

− А що означає „Достойно є…”?

− Це пісня на честь Пречистої Діви Марії, що народила Ісуса. Без Діви Марії, ми б не мали Ісуса, а без Ісуса не було б Служби Божої. За це велике добродійство належиться похвала Богородиці.

− А чому на Службі Божій молимося „Отче наш…”?

− Тому що наближається Святе Причастя, яким ми єднаємося з Ісусом і через Нього − з Небесним Отцем. Тому, перед Причастям належить звернутися до Нього цим словом „Отче”.

− А чому священик, перед самим Причастям виголошує „Зі страхом Божим і вірою приступіть”?

− Бо до Бога треба наближатися з пошаною та живою вірою, інакше Святе Причастя не буде прийняте належно і не принесе нашій душі великої користі.

− Коли ж треба приступати до Причастя?

− Причащатися треба принаймні раз на рік. Але можна приймати Причастя часто, навіть щоденно, як це робили перші християни та й ще тепер роблять побожні християни, адже Ісус у Пресвятій Євхаристії – це пожива нашої душі. Як тіло нидіє без їжі, так душа – без Святого Причастя. Якщо ми не приймаємо св. Причастя на Службі Божій, то ми не беремо повну участь у цій літургійній молитві, а лише часткову. Лише приймання св. Причастя робить нашу участь у Службі Божій повною.

− А чи потрібно завжди сповідатися перед Святим Причастям?

− Ні, вистарчає раз на тиждень. Можемо завжди приймати Євхаристійного Христа, якщо ми без важкого гріха на сумлінні.

− А як треба причащатися?

− Потрібно прийти, клякнути (стати на коліна) й відкрити уста. Не можна дотикатися устами до ложечки, якою священик роздає Причастя, бо це не гігієнічно.

− Що ж треба робити перед і після Святого Причастя?

− Перед Причастям потрібно приготуватися: розбудити в собі акт віри, покори й бажання прийняти Євхаристійного Ісуса. А після Причастя, треба відбути чверть-годинне благодарення, тобто подякувати Ісусові за всі ласки, які Він нам дав у Святому Причасті.

− Дякую вам, отче, за пояснення вартості Служби Божої, − сказала мені пані. − Відтепер я не пропущу жодного разу, коли вона буде відправлятися у нашій Церкві. Тепер я розумію, що Служба Божа є найважливішою молитвою у християнському житті і найбільшим даром для нас на цій землі. Розумію, що беручи повну участь у Службі Божій, я буду брати повну участь у житті Ісуса Христа, немовби наново його переживаючи.

Розмова з вищезгаданою жінкою, наштовхнула мене на думку, що в основному, християни не до оцінюють вартості Служби Божої із-за незнання її змісту. Вистарчає, щоб ми замислилися над значенням цієї літургійної молитви та над її змістом, і одразу наше відношення до неї змінюється. Апостол Павло казав, що: „Буду молитися духом, і розумом буду молитися. Буду співати духом, і розумом буду співати” (1 Кор. 14, 15). Нехай вище описана розмова, у якій можна знайти пояснення Служби Божої, послужить нам в тому, щоб беручи участь у Службі Божій, ми не були лише пасивними слухачами, а щоб наш дух і розум були цілковито задіяні у цьому найбільшому таїнстві Церкви, встановленому самим Ісусом Христом.

о. Павло Райчинець ЧСВВ

22.03.2011 р.

Малий Березний

Піст – це релігійна практика, яка охоплює тілесну і духовну сфери людини. З точки зору людського тіла, піст полягає на утриманні від їжі і напоїв та від інших тілесних потреб. Натомість з духовної точки зору, піст закликає людину до добрих вчинків і проявів милосердя по відношенні до інших.

Поняття посту широке і багатогранне. Тому Великий піст, хоч і є найважливішим в духовному житті християнина, однак є лише одним з різновидів християнських постів і маю свою специфіку.

Великий піст бере свій початок з апостольських часів, коли первісна спільнота християн, щороку, в перед пасхальному часі, вшановувала дні страждань і смерті Ісуса Христа. Витоки Великого посту – це скорбота над стражданнями Христа і осмислення значення Його смерті. З людської точки зору, апостоли не могли провести річницю страстей Христових так, як інші звичайні дні. Не могли також не переосмислювати, якою великою ціною Христос – Бог Слово, відкупив людство від вічного прокляття. У річницю страстей Христових, християни утримувалися від усього того, що приносить людині приємність, як тілесну, так і духовну. Наскільки це було можливо, вони намагалися і тілом і душею, поєднатися із стражданнями Ісуса, бо усвідомлювали, що ці страждання Він перетерпів за них, за їхнє спасіння та визволення з неволі гріха. В такий спосіб, зродився перед пасхальний піст, який з часом, став найбільшим як по часу тривання, так і за значенням в житті Церкви.

В певному сенсі, дух Великого посту виражений у вислові апостола Павла: „…доповнюю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим…” (Кол. 1, 24). У великопосний період, християнин повинен єднатися зі стражданнями Спасителя і цим самим брати участь у відкупленні людства.

Тут видно, що піст охоплює не лише тілесні умертвлення, як звиклося вважатись. Ціла людина, тілом і душею, повинна пройнятися духом страждання і смерті Ісуса Христа. Це виникає з самої природи покликання бути християнином. Якщо, наприклад, помирає близька людина: хтось з батьків, дітей чи друзів, то ми сповнюємося жалем, скорботою і горем, і ці переживання залишаються у нас на ціле життя. Адже така природа людини. Ніхто не веселиться в день смерті чи похорону близької людини. І річниця смерті такої людини завжди є для нас днем скорботи і днем жалю за те, що ми багато чого не зробили, поки вона ще жила. Зі своєї людської природи, коли ми згадуємо день смерті когось близького, то совість нам не позволяє справляти гучні забави чи святкування.

Подібна закономірність міститься в участі у Великому пості. Якщо для християнина Ісус Христос займає головне значення, то така людина буде пройматися Його страстями і смертю. Глибоко віруючий християнин не позволить собі зазнавати життєвих розкошів в часі, коли Церква згадує і вшановує страждання і смерть Спасителя.

Другим джерелом виникнення Великого посту було усвідомлення, що Ісус Христос помер за наші гріхи, якими ми заслуговували на вічну кару. До приходу у цей світ Сина Божого, вхід до неба був закритий для будь-якої людини. А Христос, своїми стражданнями і смертю на хресті, відкупив нас від усіх кар, на які ми заслуговували і цим відкрив нам вхід до неба. Отож, Великий піст, це час визнання своїх гріхів, час покаяння, поправи і надолуження за гріхи добрими вчинками.

На це дуже важливо звернути увагу, оскільки у сучасному світі, зокрема, якщо йдеться про східну християнську традицію, піст на практиці обмежується лише до утримання від певних страв. Виробилась навіть сучасна пісна кулінарія і чимало християн, вживаючи пісні страви у приписаний час вважають, що належно постять.

Тим часом, стримування від їжі, напоїв чи інших фізичних потреб, це лише засіб для опанування людських пристрастей. Крім того, як вже згадувалося вище, хто співстраждає з Христом у великопісному часі, тому совість не позволить тілесно розкошувати в цей час. Більше того, істинна природа Великого посту міститься, для прикладу, у молитві святого Єфрема, яку Східна Церква молиться щодня протягом Великопосних богослужінь:

„Господи і Владико життя мого!

Духа лінивства, недбайливості, властолюб’я і пустомовства віджени від мене.

Духа чистоти, покори, теперпеливості і любові даруй мені, слузі твоєму.

Так, Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо ти благословенний навіки вічні. Амінь.”

На закінчення варто пригадати слова апостола Павла, які він написав у своєму посланні до Римлян: „Царство Боже – не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі” (Рм. 14, 17).

Згідно цих слів, самим лише споживанням, або стримуванням від певних страв у Великому пості, ми не можемо осягнути праведності, миру і радості. Метою Великого посту є відновити в наших душах, в сім’ях, у суспільстві, занепале із-за гріха Царство Боже. А осягається це в той спосіб, що ми робимо старання жити Божим Духом, який починає в нас діяти лише після щирого покаяння, постанови і намагання вести такий спосіб життя, який показав нам Ісус Христос, померши за нас на хресті.

о. Франціск Онисько ЧСВВ