17 лютого виповнилося 120 років від дня народження Йосипа Сліпого (1892–1984). Тернистий шлях Йосипа Сліпого: від наступника Андрея Шептицького через радянські репресії до патріарха УГКЦ на еміграції.

Життя Йосипа Сліпого Коберницького-Дичковського – це яскравий приклад поєднання в одній особі науковця, богослова, керівника академічних і наукових інституцій, очільника УГКЦ. Вихідцеві з Тернопільщини судилось стати людиною багатьох історичних, політичних, культурних середовищ, які по-своєму впливали на формування його світогляду і подальшу долю.

Йосип Сліпий, студент Греко-католицької духовної семінар ї у Львові.

Науковою стезею

Закінчивши початкову школу і Тернопільську гімназію, Йосип Сліпий вступив 1911 року до Греко-католицької духовної семінарії у Львові. У «Споминах» він із вдячністю згадує свого вчителя та попередника на митрополичому престолі Андрея Шептицького, який сприяв справдженню двох його мрій – стати священиком і зануритись у світ науки.

Митрополит Шептицький, помітивши здібності молодого семінариста, вже після закінчення другого курсу вислав його на студії до Інсбрукського університету (Австрія), де той здобув класичну на той час освіту і захистив дві наукові дисертації у галузі догматичного богослов’я. Після короткого навчання у Римі Сліпий повернувся до Галичини і розпочав наукову діяльність. Кар’єра молодого інтелектуала, який вільно володів як класичними (грецькою та латинською), так і сучасними (німецькою, польською, французькою, англійською) мовами, розвивалась досить стрімко. Попри прийнятий ним 1917 року духовний сан, він майже повністю присвятив себе розвиткові наукових і навчальних інституцій УГКЦ.

Після трьох років викладацької роботи Шептицький призначив Сліпого на посаду ректора Греко-католицької духовної семінарії у Львові (1925). Згодом він став керівником новоствореної Греко-католицької богословської академії у Львові (1928), а з 1926-го – ще й головою Богословського наукового товариства.

Зважаючи на брак українських наукових закладів у міжвоєнній Польщі, очолювані Сліпим інституції були одними з провідних наукових осередків не лише для церковного середовища, а й для усієї української громади Галичини. Тривалий час Андрей Шептицький покладав особливі сподівання на Богословську академію, яку він намагався перетворити на справжній західноєвропейський університет для українців. Втілювати цей амбітний і непростий, як на ті часи, задум мав її ректор.

Ретроспективно Сліпий характеризував свою діяльність у Львові на вищезазначених посадах як один із важких періодів свого життя. Незважаючи на зусилля, які були вкладені у розбудову академії, йому так і не вдалось перетворити її на справжній університет.

Митрополит Йосип Сліпий. 1944 рік.

Таємний наступник Шептицького

Події Другої світової війни внесли свої корективи у життєвий шлях Йосипа Сліпого. Саме у цей час відбувається помітна зміна акцентів у його діяльності. Особливо гостро постало питання наступництва в УГКЦ. Митрополит Шептицький, що був прикутий протягом кількох років до інвалідного візка, отримав у Ватикані дозвіл на висвячення ректора Сліпого у єпископський сан із правом наступництва на митрополичому престолі. Оскільки радянська влада за часів «перших совітів» поводилась доволі агресивно щодо греко-католицької церкви, намагаючись у різні способи обмежити її вплив на західноукраїнське суспільство, Шептицький вирішив не розголошувати інформації про рукопокладення Сліпого.

Єпископська хіротонія відбулася 22 грудня 1939-го у приватній каплиці митрополичих палат за участю двох єпископів і незначної кількості найближчих соратників митрополита. Широкий загал про цю подію повідомили лише за два роки – 31 грудня 1941 року. Шептицький сподівався налагодити унійну працю серед православного населення поза межами Галичини, тому призначив єпископа Сліпого екзархом Великої України.

За нових умов німецької окупації єпископ Сліпий, як наступник митрополита, щораз більше мусив ангажуватись у політичну діяльність церкви. Йому доводилося неодноразово брати участь чи представляти митрополита Шептицького на численних заходах, організованих німецькою окупаційною владою. Саме це згодом стане формальним приводом для арешту й ув’язнення його радянськими органами державної безпеки.

Від владики до в’язня сталінського ГУЛАГу

Після захоплення Львова радянськими військами та смерті Шептицького (1 листопада 1944 року) на плечі нового митрополита ліг увесь тягар управління церквою у нових політичних обставинах. Першочерговим завданням було врегулювання взаємин між більшовицькою владою та УГКЦ. На переговорах, які відбувались у Москві в грудні 1944-го, радянські представники заявили, що греко-католики, як і решта релігійних громад СРСР, з одного боку, трактуватимуться відповідно до законодавчих норм радянської держави, а з іншого – ставлення до УГКЦ залежатиме від її ж ставлення до націоналістичного руху в Західній Україні.

Непримиренність позицій підпілля і тоталітарного режиму спонукали митрополита опублікувати 28 березня 1945 року звернення «До духовенства і вірних», де він намагався закликати обидві сторони до вирішення конфлікту за допомогою мирних переговорів. Однак ще до його появи 17 березня 1945-го радянський вождь Іосіф Сталін особисто затвердив «Інструкцію №58», в якій був наведений перелік заходів, спрямованих на ліквідацію УГКЦ та її влиття в Російську православну церкву (РПЦ). Згідно з ретельно розробленим планом 11 квітня 1945-го було заарештовано митрополита Сліпого, а до кінця року й інших єпископів.

Під час слідства, яке тривало понад рік, більшовики намагались схилити Сліпого до переходу на православ’я, однак той категорично відмовлявся. Тому перед військовим трибуналом його було визнано винним у «зраді батьківщини» і засуджено до восьми років примусової праці у таборах ГУЛАГу, а УГКЦ у насильницький спосіб ліквідовано та «возз’єднано» з РПЦ на так званому Львівському соборі у березні 1946 року.

Фотографія Йосипа Сліпого під час арешту. 11 квітня 1945 р.

Загалом митрополит Сліпий провів у радянських тюрмах, таборах і на засланні 18 років. Відомості про цей період його життя є передусім у його особистих «Споминах» та інших документах. У джерелах прочитується особиста драма Сліпого та його церкви, позбавленої права на існування. Співв’язні та співкамерники згадували про нього як про людину, яка була готова іти до кінця за свою віру і переконання. Свідчення не оминають увагою його любов до науки. Сліпий регулярно замовляв у монахинь, з якими підтримував таємні контакти, періодичні видання і книжки, а на запитання, чим би він міг послужити радянській державі, відповідав, що міг працювати у бібліотеці.

Порятунок холодної війни

У лютому 1963 року у світових мас-медіа з’явилась сенсаційна звістка про звільнення Йосипа Сліпого з радянських таборів і його приїзд до Риму. Ця історія безпосередньо пов’язана з двома важливими подіями політичного і церковного характеру, які сталися восени 1962 року. Епізод холодної війни, відомий в історії як Кубинська ракетна криза, призвів, з одного боку, до загострення радянсько-американських відносин, а з другого, активізував пошук компромісу перед обличчям загрози ядерної війни. Тогочасний Папа Римський Іван XXIII відіграв посередницьку роль у пошуку modu svivendi між двома наддержавами, ставши важливою фігурою у тогочасній міжнародній грі.

Значною мірою це стало можливим завдяки ревізії «східної політики» Ватикану, яка вустами попередників Івана XXIII безкомпромісно засуджувала комуністичну ідеологію. Водночас Папа Римський ініціював скликання ІІ Ватиканського собору (1962–1965), на який було запрошено усіх католицьких єпископів світу і який став найбільшим за чисельністю форумом в історії католицької церкви. Особливістю цього собору, який розпочав свою роботу у жовтні 1962-го було те, що на нього було запрошено як спостерігачів також представників інших християнських конфесій. Серед гостей, які прибули на відкриття собору, була також делегація від РПЦ.

Особливу роль у звільненні митрополита Сліпого відіграв новостворений секретаріат Ватикану у справі сприяння єдності християн, який виявив усі ази витонченої дипломатії. Саме його працівники зуміли налагодити контакти з дипломатом Джона Фі́тцджеральда Кеннеді Норманом Казенсом, який за дорученням американського президента готувався до переговорів з Нікітою Хрущовим у справі Кубинської ракетної кризи. Дорогою до Москви Казенс прибув до Рима, де йому було передано особисте прохання від Івана XXIII у справі звільнення Йосипа Сліпого та його прибуття до Рима для участі у Соборі.

На переговорах у Москві Казенсу вдалось переконати Хрущова зробити жест доброї волі на особисте прохання Папи і дозволити Сліпому переїхати до Рима. Згідно з дипломатичними домовленостями між Ватиканом і Кремлем Сліпий не мав права розповідати про своє «кримінальне» минуле і про те, що йому довелось пережити у радянських таборах.

Йосип Сліпий. Рим. 1982 р.

Перед від’їздом до Рима 4 лютого 1963 року Сліпому вдалось таємно висвятити на єпископа у номері готелю «Москва» священика Василя Величковського і в такий спосіб забезпечити тяглість підпільних структур УГКЦ.

Звільнення Сліпого та його прибуття до Рима свідчило про зміну парадигми у ставленні Папи до країн соцтабору і стало одним із перших плодів «нової східної політики» Ватикану, дипломатичного хисту представників римської курії.

Непочутий голос Ватикану

За іронією долі митрополит Сліпий вже за короткий час став відвертим критиком і противником «східної політики», якій завдячував своїм звільненням. Причина такого ставлення до намагань Ватикану налагодити контакти із радянським керівництвом і РПЦ полягала передусім у тому, що він вбачав у них екзистенційну загрозу для переслідуваної за залізною завісою греко-католицької церкви.

Для радянського керівництва та православної церкви УГКЦ в умовах СРСР «самоліквідувалася» і перестала існувати ще 1946 року, тому римські дипломати під час офіційних переговорів з радянськими представниками не часто наважувались відверто зачіпати цю дражливу тему.

Для Сліпого, однак, питання захисту упослідженої церкви стало одним із трьох пріоритетних завдань його 21-річної діяльності у Римі. Протягом цього часу він використовував різноманітні форуми (ІІ Ватиканський собор, папські синоди, конгреси, публічні виступи, пастирські послання, особисте листування з римськими папами та Римською курією), на яких відверто і неоднозначно артикулював проблеми, пов’язані зі свободою віросповідання в СРСР та переслідування церков і закликав до більш радикальних дій у справі захисту прав вірян. Голос Сліпого, хоча й не завжди був почутий, став своєрідною «апеляцією до сумління» різних церковних середовищ, які були прихильниками інших дипломатичних методів.

Герб Йосипа Сліпого

Патріарх УГКЦ

Консолідація церковного життя греко-католиків на еміграції у Північній та Південній Америці, Австралії, Західній Європі стали іншим пріоритетним завданням у період римської діяльності Сліпого. У рік прибуття до Риму (1963) він створив Український католицький університет, який мав консолідувати наукові сили українців за кордоном. Хоча цей навчальний заклад так і не спромігся стати повноцінним університетом, він був головним місцем зустрічей представників української діаспори та розвинув активну публіцистичну діяльність.

Митрополит, а згодом Верховний архієпископ і кардинал Сліпий також намагався укріпити внутрішню структуру церкви, започаткувавши амбітний проект піднесення УГКЦ до рангу патріархату. Останній мав, зокрема, гарантувати церкві необхідні автономні права, які, у свою чергу, сприяли б конфесійній консолідації. Неможливість втілення цього плану, який розбивався об стіну перешкод церковно-правового та політичного характеру, стала, мабуть, найбільшим розчаруванням Йосипа Сліпого на еміграції. Через те, що його наполегливі старання не давали необхідного результату, він врешті-решт вирішив 1975 року без згоди римського престолу запровадити самостійно в УГКЦ титул патріарха.

Памятник Йосипу Сліпому у м. Тернополі

Заповіт

Із прагненнями до церковної консолідації був тісно пов’язаний третій аспект діяльності Сліпого, який полягав у праці над збереженням національної ідентичності. Його реалізацію патріарх Сліпий вбачав у тісній співпраці з православними українцями у вільному світі, а міжцерковне порозуміння вважав невід’ємною складовою цього процесу. З кожним роком дедалі гучніше він наголошував на тому, що у відносинах між двома церквами є набагато більше того, що їх об’єднує, ніж того, що їх роз’єднує. Особливо промовисто ці думки і переконання були висловлені Сліпим у своєму «Заповіті», в якому він звертав увагу на спільну спадщину київської християнської традиції як основу для майбутнього порозуміння.

Цей документ водночас відображує пророчу візію і незламну віру патріарха Сліпого у те, що його церква після десятиліть поневірянь відродиться на рідних землях. Він не дожив лише кілька років до легалізації УГКЦ в Україні у 1989 році, однак повернувся на рідну землю у вересні 1992-го і був перезахоронений згідно з його «Заповітом» у крипті собору святого Юра у Львові поруч зі своїм попередником – митрополитом Андреєм Шептицьким.

За матеріалами: tyzhden.ua

Мне не нужна ваша работа, мне нужны ваши мучения!

Начальник «Минлагу» Сахаров

Ніч, мороз, тундра… Група засуджених молодих дівчат повертаються з виправних робіт після виконання норми видобутку вугілля на шахті номер 12, по дорозі зустрічаються з чоловічою групою, яка мала працювати вночі. Щоб уникнути діалогу між групами, конвоїри відштовхували дівчат і били їх прикладами. Від такого нелюдського поводження у багатьох були переламані ребра, руки. На знак протесту всі засуджені, десятники, бригадири і дівчата одностайно вирішили не йти в барак, поки не зустрінуться з начальником лагеря. Довго стояли й били ногами, гріючись на лютому морозі. Кількагодинне чекання на 50-градусному морозі змусило начальника Сахарова вийти на зустріч із засудженими. На запитання про недоцільне застосування фізичної розправи з боку солдатів Сахаров розлючено закричав: «Что случилось?! А ну шагом марш!.. Мне не нужна ваша работа, мне нужны ваши мучения!..»

Серед цієї групи засуджених молодих українських дівчат, які нічим не завинили перед владою і світом, була Євгенія Калник, уродженка села Теребежі (поблизу містечка Олеська) Львівської області.

Народилася Є. Калник 1927 року. У сім’ї їх було четверо. З дитячих літ мама Теодора привчала дітей до молитви і дотримання Божих заповідей. Зі спогадів Євгенії, мати, йдучи на польові роботи, завжди зверталася до Бога в молитві, щодня відмовляла вервицю, маївку до Матері Божої, молебень до Серця Христового − і цим давала приклад дітям. Неподалік їхнього села був Підгорецький монастир оо. Василіян. Коли лунали монастирські дзвони, маленька Євгенія з трепетом у душі і з нетерпінням бігла до церкви на Богослужіння.

З приходом радянської влади в житті молодої Євгенії все змінилося. Почалося з арештів. Вперше її заарештували 1945 року і протримали місяць в Олеську. Вдруге її забрали з дому 1948 року, і теж протримали місяць в Олеську: шукали доказів про її причетність до УПА, але не знайшли − і відпустили додому.

Після цього ще один «подарунок» долі: у жовтні наступного року через провокаційний донос (так звану «бочку») Євгенію заарештували втретє. ї тортурували в сумнозвісній львівській тюрмі НКВД по вулиці Лонцького (нині Степана Бандери, 1), де ночами заводили мотори, щоб заглушити стогони мучених і розстрілюваних патріотів. Євгенію безжально били по плечах і голові, щоб вона призналася про зв’язок з УПА, але вона нічого не підписала. Сиділа в одиночній камері. До неї підсадили жінку, яка розпитувала про бій повстанців з червоними карателями під Поморянами. Євгенія сказала, що чула про цей бій, але більше нічого не знає. Незважаючи на це, її відвезли до Золочева в замок, перетворений на тюрму. Там вона місяць чекала на вирок. Після Золочева Євгенію «чорним вороном» відвезли знову до Львова, де в травні 1950 року військовий трибунал військ МВС Львівського округу присудив їй 10 років концтаборів. Двотижневим етапом 200 невинних дівчат, серед них Євгенію, доставили в концтабір „Минлаг” (Минеральное управление лагерей) міста Інти, що в Комі АРСР. Тут на лютих 40-50-градусних морозах серед голої дикої тундри Євгенія Калник разом із тисячами своїх ровесників відбувала покарання − тільки за те, що вона українка.

Мордована, але незламна духом, вона і в жорстоких північних концтабірних умовах зберегла щире, відкрите серце, віру в Бога, людяність, а до своїх катів − непримиренність і жаль.

Коли я був на реколекціях у Підгорецькому монастирі, ігумен о. Віктор Батіг, ЧСВВ, дав мені прочитати два листи однієї жінки, яка написала отцеві з далекої Воркути. У цьому листі вона, Євгенія Калник, розповідала про своє нелегке життя: як її, 19-тилітню дівчину, без вини і суду заслали на вугільні шахти міста Інти серед холодної тундри. Пані Євгенія розповідала також про своє дитинство, про те, як маленькою дівчинкою бігала до монастирської церкви оо. Василіян у Підгірцях, і яке незабутнє враження справляла на неї кожна Служба Божа і проповіді отців у чернечому одінні. Це закарбувалося в пам’яті на все життя і давало сили вижити на чужині в нелюдських умовах. Тому протягом 60 років Євгенія Калник мріяла ще хоч раз почути церковні дзвони і висповідатися в отців–Василіян…

Після того як я прочитав ці листи, ігумен запитав, чи не хотів би я поїхати до цієї жінки, знаючи, що часто відвідую Ульяновськ у Росії, куди був засланий і де помер як ісповідник віри о. Єремія Ломницький, ЧСВВ. Та моя мандрівка пролягала зовсім в іншому напрямку − до Мордовської республіки, де покоїлися останки преподобної ігумені Моніки Полянської, ЧСВВ, і де минулого року на місцевому, вкрай занедбаному цвинтарі ми поставили і посвятили хрест. Пізніше я планував поїхати до Ульяновська, де на мене чекали вірні Православної церкви, які перебувають під моєю духовною опікою. Закінчення мого маршруту − м. Самара і Самарська область. Місто Інта в зовсім протилежному напрямку − північніше до Заполяр’я.

Вислухавши мимовільну пропозицію о. Віктора і зваживши на свій священичий обов’язок, я, з благословення протоігумена, вирішив податися за тисячі кілометрів до українки, яка, на десятки літ відірвана від рідного краю, залишилась вірною Греко–Католицької Церкві і пам‘яті про Василіян.

Воркута. Абезь, Інта… Скільки разів доводилося чути назви цих міст у контексті жаху й відчаю, коли читаєш спогади в’язнів ГУЛАГу.

Місто Інта розташоване в зоні Північної залізниці, на відстані 1999 кілометрів від Москви і 268 − від Воркути. Залізнична магістраль служить основною транспортною ланкою, що пов’язує Інту із зовнішнім світом. Це місто побудоване в 40-50-их роках XX століття руками сотень тисяч засуджених з України, Латвії, Литви, Білорусі та інших республік. Всього тут відбували покарання представники 69 національностей.

«Місце, де багато води» − таке тлумачення комі–ненецького слова „Інта”. Інта – північне місто, і насамперед − місто шахтарів. Воно лежить на відстані шістдесяти кілометрів від Північного полярного кола, на кордоні між лісом і тундрою. Унікальна й різноманітна флора і фауна цих місць. Перше, що дивує в Інті, − це її зелене вбрання. Березові алеї, посадки черемхи і горобини, зарості верби прикрашають міські квартали. Озера і річки щільним кільцем оточують Інту. Ялина, модрина і сосна на півдні регіону сусідять з карликовими березами і тундровими чагарниками на півночі. Багато рослин, такі, як півонія, золотий корінь, занесені до Червоної книги як цінна лікарська сировина. Тваринний світ представлений оленями, лосями, вовками, ведмедями, хутровими звірами. На тундрових озерах мешкає величезна кількість птахів. Серед них − качки, гуси.

Ось про що я довідався із путівників і з допомогою Інтернету перед несподіваною поїздкою в цей суворий край.

Моя подорож пролягала через Москву, де я на Ярославському вокзалі сів на поїзд Москва–Воркута. Вагон номер 13 був специфічним. Коли провідниця поїзда подивилася на мій квиток і кінцеву зупинку «Інта», була дуже здивована. Адже цей вагон був загальний, іншими словами − сидячий. Всі мої супутники, які сиділи біля мене, мінялися щогодини, а мені треба було їхати дві доби. Цікаві знайомства з місцевими людьми–комі розкрили мені їхню національну культуру. Краєвид, яким я милувався з вікна потяга, нагадував мені слова з відомої радянської пісні «Широка страна моя родная…». Сіл і містечок майже не було, а як заявлялися, то це важко було назвати місцем, де живуть люди. Будівлі напіврозвалені. Пам’ятаю, як я пробудився і, подивившись на годинник, який показував пів на першу ночі, здивувався, що надворі видно, як вдень. Я не знав, що в той час, а саме із середини липня і до початку серпня в цих краях білі ночі. Поїзд мій прибув до вокзалу Інта в суботу о шостій годині ранку. Саме місто лежить за 30 км від вокзалу, тож мені довелося їхати маршруткою. Вийшовши в центрі Інти, я без проблем знайшов дім, в якому проживає Євгенія Калник.

П’ятиповерховий будинок… Перший поверх, дзвінок у двері… Тихо… ще один довгий дзвінок − тиша… третій, четвертий… Простоявши п’ять хвилин біля дверей, я почув голос: «Кто там?» Кажу: «Свої, з України…» Відхиляються двері… Переді мною жінка похилого віку ростом з півтора метра. Побачивши мене, з переляку вмить зачинила двері. Я дзвоню знову і кажу, що приїхав з України, зі Львова, що я з монастиря, читав ваш лист… Двері не відчиняються. По якомусь часі зачинилися, жінка боязко запитує: «Что вам нужно?» Довго розповідав їй, хто я і чому приїхав. Вона не вірила своїм очам. Бо ж не чекала нікого, а тут на тобі: несподіваний гість з України, до того ж священик, та ще й Василіянин. Показав їй своє посвідчення. Не може повірити. Зворушена. Неможливо спокійно дивитися на її сльози − сльози щастя. Сам плачу, годі стриматися.

Після півгодини моїх доказів, хто я є і яка мета мого приїзду, п. Євгенія починає безперестанно молитися і заносити подячні слова молитов до Пречистої Діви Марії та її Сина Ісуса за вислухані молитви, що має змогу на старості літ висповідатися і прийняти до свого серця Ісуса. Вона мною так опікувалася, як своїм сином. Розповідала про своє життя на чужині. Коли її слухав, моє серце то стискалось від почутого, то боліло від пережитого. Була в неї знайома з Мостиського району пані Розалія, колишня каторжанка, яка також залишилася жити в Інті. Прийшла до п. Євгенії, де я їм спокійно уділив Тайну Сповіді. Опісля я відслужив для них Святу Літургію за померлих і панахиду. Увечері відправили молебень до Пресвятого Серця Христового. Посвятив їй квартиру. У неділю відслужив Службу Божу за здоров’я, а ввечері молебень до Пресвятої Богородиці. Важко було звикнути до білих ночей, довго не міг заснути. Саме місто дуже маленьке, і українців майже не залишилося через відсутність роботи. Із 16 копалень працює тільки одна, решта через нерентабельність видобутку вугілля закриті.

Місто можна обійти за півгодини вздовж і впоперек. Є цілі будинки, в яких ніхто не мешкає. Місто не газифіковане, як і половина Росії. Більшість населення користується електричними плитками.

Зі спогадів п. Євгенії: Перед виїздом до Інти нас ще протримали пару днів на Лонцького. Окремий поверх для жінок і два чи три поверхи для мужчин. Часто перегукувались між собою через забиті дошками вікна: «Дівчата, куди їдете?»

Була між нами така пісня:

Ми їдемо в далекий край

На Сєвір чи в Алтай,

А місто Львів, коханий Львів,

Прощай, прощай, прощай.

Згадайте ви, як ми в тюрмі

Ділились сухарем:

Сьогодні ви, а завтра ми –

В нас доля всіх одна,

І гірку чашу мук терпінь

Ми вип’ємо до дна.

Посадили нас, двісті молодих дівчат, у товарняк − вагон–коробку з ґратами. їхали два тижні. По дорозі одних залишали, інші їхали до свого кінцевого призначення. Вагони були оббиті білими дошками як знак, що в ньому везуть ув’язнених. На зупинках давали їсти «похльобку».

Прибули до Інти 19 травня. Було дуже холодно, ми били, тупали ногами, щоб не замерзнути. Нас всіх відправили на пересильний пункт, де лікарі кожну з нас прослухували. Місяць ми «відпочивали», чекаючи своєї подальшої недолі. Потім нас розподілили по бригадах. Ув’язнених ділили на першу, другу і третю категорії. В бараках не було місця, щоб спокійно поспати. Спали, як оселедці, одна коло одної. Аби обернутись на другий бік, треба було всім разом перевертатися. Як хтось ходив до туалету, то вже місця для себе не знаходив.

Було нас в Інті близько 5000 ув’язнених, найбільше дівчат і жінок. Росіян в Інті було мало. Жили переважно місцеві − комі. Серед засуджених українців було найбільше, зокрема засуджених за ст. 54, 54(1), 54(1а), 54(8), 54(10), так званою «галицькою» − зрада Батьківщині, участь в антирадянських організаціях, антирадянська пропаганда, терор.

Ходили на роботу, копали мокрий торф. Одного разу ледве прийшли в барак, а роззутися не можемо: примерзли онучі до ніг і до валянок. Набігло чоловік десять у білих халатах. Розрізали валянки, щоб зняти з ніг, стояв крик і стогін дівчат (розморожували вогнищем).

Переважно нас гнали на земляні роботи. Ноші із землею двигали двісті метрів, наклавши на шию шнурки. Руки не витримували таких тягарів, а норму треба було виконати. Відкривали також нові шахти до тридцяти метрів глибини, в яких ми набували силікоз чи інші недуги. Я була худенька, мала русяве волосся. Часто хворіла, падала з ніг, важила тридцять з лишком кілограмів. Тих, хто хворів і був безсилий, відправляли в Абезь до «лікарні». Як хтось набирався сил, то вертався назад до Інти, а інші вмирали. Я заробила астму, і через цю хворобу мене відправили в Абезь. Там було ще гірше. Люди вмирали від тяжкої праці і виснаження майже щодня. І все одно перед Різдвом відкладали по шматочку хліба, щоб на Різдво спекти торт. В Абезі я промучилась два роки, після чого мені знову дали першу категорію і відправили назад до Інти. Тут нам давали кислу капусту, що очі виїдало, рибу, дуже рідку вівсянку, кусник хліба і горох. Можна було написати два листи на рік. У неділю не працювали. Бараки були поділені на секції. Посередині був вузький коридор, а по боках – окремі кімнати. Одна бригада жила в одній секції, інша − в другій, монахинь поселили окремо.

Без молитви не уявляла собі жодного дня. Ще коли була маленька, то мама, яка знала всі молитви і молебні напам’ять, і нас привчила молитися. На засланні я кожного ранку молилася Ісусову молитву, а як йшла на роботу, то відмовляла вервицю на пальцях до ран Христових, котру пам’ятала ще з дитинства, коли бачила, як молилися отці–Василіяни в Підгорецькому монастирі: Ісусе, Божественний Спасителю, будь для нас милосердним і для всього світу. Амінь! Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас і цілий світ. Амінь. Прости і умилосердися, наш Ісусе, серед окружающих нас небезпек, а своєю найдорожчою кров’ю захорони нас. Амінь. Отче Предвічний, жертвую Тобі рани Господа нашого Ісуса Христа, терпіння Пренепорочної Діви Марії на оздоровлення ран наших душ. Божественний Спасителю, наверни грішників, спаси вмираючих, освободи бідних душ із чистилища. О мій Ісусе, прощення і милосердя через заслуги Твоїх Пресвятих ран.

Отак молилася і я − десять разів щодня.

POSTSCRIPTUM

Євгенію Калник було звільнено з–під варти влітку 1956 р. на підставі рішення комісії Президії Верховної Ради СРСР.

Вийшовши з концтабору, вона приїхала в своє село Теребежі, але, побачивши злиденне існування матері і двох молодших сестер з родинами, повернулася в Інту, щоб добувати в шахті вугілля, а зароблені гроші відправляти рідним. Останні три роки п. Євгенія підтримує щедрими пожертвами й обитель свого дитинства в Підгірцях − монастир Благовіщення.

о. Даниїл Сікора ЧСВВ

Часопис „Господь і я” № 1 (13), 2012

Олександр Духнович і Василіяни

о. Атаназій Пекар ЧСВВ

Вчитуючись в історію Базиловича, в якій автор звеличив Василіянський Чин, в серці нашого незабутнього Будителя, Олександра Духновича, збудилося щире бажання духовно піднести цей славний колись Чин і заохотити його членів до ревної праці над релігійно-культурним відродженням свого занедбаного народу. Тому він щиро допомагав закарпатським василіянам де і як тільки міг. За ласкаву його допомогу і добродушне ставлення до василіян, на соборі 1856 р. монаша братія однодушно прийняла його до заслуг Чину, тобто його ім’я було внесене у список добродіїв Чину, за яких ченці щодня проказували подячні моління, а одночасно йому було надане почесне ім’я − Співбрата. З того часу Духнович вважав себе «членом Василіянського Чину», а в своїм листуванні з василіянами він обов’язково підписувався − Брат Духнович.

В останньому своєму листі до протоігумена Олексія Галичковича, вже перед самою смертю, Духнович писав: «Я вже шість місяців страждаю на водянку, а від чотирьох місяців вже й не сходжу з ліжка. Бідний я і страждаюча людина, тож моліться за мене, щоб Господь Бог змилувався надо мною!». Свого ж листа, писаного вже чужою рукою, закінчив такими словами: «Пам’ятайте на Брата Духновича!».

Василіяни не забули за свого «Брата Духновича» і після його смерті не перестали молитися за упокій його душі, а його портрет завжди висів на видному місці Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева, де він за життя час від часу приїжджав на відпочинок. Отці Василіяни ще й сьогодні не забувають свого добродія, що так багато причинився до їхнього відродження в половині XIX ст.

Дружнє знайомство і спілкування Духновича з василіянами розпочалося 1842 р. під час монашого собору на Чернечій горі під головуванням Мукачівського єпископа Василія Поповича (1838-1864), на якому Духнович, будучи в тому часі консисторським нотарем Мукачівської єпархії, сповняв обов’язки секретаря. Його знайомство з василіянами значно поглибилося 1848 р. під час Краснобрідського собору, що його Духнович очолював як уповноважений Пряшівського єпископа Йосифа Ґаганця (1843-1875). Саме тоді він носився з думкою закупити ужгородську друкарню Елінгера та запрягти монашу братію при Мукачівському монастирі до друкарської праці для поширення рідного слова в народі. Нововибраний на соборі протоігумен Яків Бованкович († 1854) погодився з думкою Духновича, але під умовою, що єп. Попович виклопотає урядове позволення на відкриття друкарні й забезпечить її усім устаткуванням.

Мукачівський єпископ Василій Попович (1838-1864)

Через повстання А.Кошута (1848-1849) справа друкарні затягнулася, так що Духнович щойно літом 1851 p. мав можливість приїхати до Ужгорода, щоб полагодити справу друкарні з єп. Поповичем, який все ще знаходився під строгим поліцейським наглядом. Єпископ прихильно поставився до задумів Духновича щодо друкарні, однак мусів одержати ще й згоду консисторії. Відкриваючи засідання консисторії, на яке був запрошений також і Духнович, єпископ помітив у залі нарад агента тайної поліції. Тому справу заснування друкарні він дипломатично замовчав, а під розгляд консисторії подав тільки один з подружніх випадків.

Почуваючись ображеним, Духнович таки домагався слова. Однак єпископ, відчуваючи загрозу його ув’язнення, запитав його полатині, чи він як канонік іншої єпархії має довірчого листа від свого владики. Коли ж Духнович взявся пояснювати, що, будучи загально знаним в Ужгороді, він не відчував потреби в довірчому листі, то Попович рішуче заявив: «Без довірчого листа ми не приймаємо від вас жодної пропозиції!» − і з цими словами залишив зал. Обурений виступом єп. Поповича, якого він вважав своїм другом, Духнович ще того самого дня виїхав з Ужгорода, щоб уже більше «ніколи не повертатись до міста, в якому він від дитинства був вихованим».

Однак скоро виявилося, що єп. Попович був правий. Духнович щойно виїхав з міста, а вже жандармерія пригнала за ним на Цегольнянську парафію, де він перебував, щоб його як «бунтівника» і «московського агітатора» ув’язнити. Не знайшовши Духновича в Цегольні, вони підозрівали, що він переховується в єпископа. Тож шеф поліції Янке негайно написав до єпископа листа, домагаючись видати в руки поліції «каноніка Дуновича» (Так!). Оскільки ім’я Духновича було подане неправильно, то єпископ спокійно заявив, що такого каноніка він не знає, ані ніхто під таким іменем його не відвідував. Так ото обачним своїм поводженням єп. Попович врятував Духновича від певного ув’язнення, хоч той, не перевіривши як слід справи, з обуренням осудив владику.

Я навмисне навів випадок Духновича щодо друкарні в подробицях, щоб раз і назавжди змити з лиця заслуженого єп. Поповича тавро «зрадника»чи навіть «ренегата», яким деякі наші літературознавці його поспішно затаврували тільки на основі «Записки» подразненого Духновича без її критичної перевірки. Тим більше безпідставним є твердження деяких, що, мовляв, саме єп. Попович «перешкодив справі заснування української друкарні». На ділі Мукачівський владика турбувався відкриттям друкарні при Мукачівському монастирі до самої смерті, про що свідчить його листування з наступниками Якова Бованковича, тобто з протоігуменом О. Галичковичем (1854-1863) і І. Зельним (1863-1866). Та, на жаль, пожар Мукачівського монастиря (1862) і нагла смерть Поповича перешкодили здійсненню його благородних задумів.

Повертаючись до стосунків Духновича з василіянами, слід підкреслити, що повне зближення і його відчуття приналежності до Василіянського Чину зродилось у його серці в 1856-1858 pp. під час канонічної візитації закарпатських василіян єпископом Й. Ґаґанцем, якому Духнович товаришив як довірений помічник і секретар.

У половині XIX ст. настав великий занепад чернечого життя в цілій Австро-Угорській монархії. Тож літом 1852 р. папа Пій IX (1846-1878), для відновлення монашого життя, зарядив канонічну візитацію всіх чернечих згромаджень. Апостольським візитатором ченців для Мадярщини, до якої в тому часі належало також і Закарпаття, був призначений кардинал-примас Іван Сцітовський (1849-1866). Тож на початку 1854 р. він уповноважив Пряшівського єпископа И. Ґаґанця перевести канонічну візитацію закарпатських василіян. З певних причин єп. Ґаґанець, у супроводі Духновича, відбув повірену йому візитацію щойно у вересні 1856 року.

Головним призначенням візитації було перевірення й пристосування до нових обставин монаших правил, що їх Духнович, на бажання владики, накреслив вже заздалегідь. У списаних Духновичем Правилах так і відчувається його задушевне бажання піднести закарпатських василіян на висоту їхнього звання й причинитися до відродження їхнього подвигу. Під час візитаційного собору, який відбувся в Мукачівському монастирі від 18-го до 27-го вересня 1856 p., монаша братія радо прийняла списані Духновичем Правила і з вдячності приєднала його до заслуг Чину, надаючи йому також і почесну назву − Співбрата. З того часу взаємини Духновича з василіянами набрали характеру правдивої сердечності і, вживши слів о. Кінаха, відіграли «роль сонячних променів та вітряного леготу для душі, яка багато терпіла, часто хвилювалася та завжди великого бажала».

Після повороту до Пряшева єп. Ґаґанець без зволікання вислав кардиналу Сцітовському звіт завершеної візитації, враз із собором прийнятими Правилами, і просив остаточного їхнього затвердження. Кардинал не тільки що без найменшого вагання затвердив прислані йому Правила, але негайно їх і опублікував латинською мовою.

Почуваючись уже «членом св. Чину», Духнович зразу взявся до перекладу Правил на церковно­слов’янську мову й постарався, щоб вони вийшли друком у Ставропігійській друкарні у Львові. Тож уже наприкінці травня 1858 р. єп. Ґаґанець у супроводі Духновича знову вибрався до Мукачівського монастиря, щоб проголосити затверджені Правила і урядово завершити повірену йому канонічну візитацію. При цій нагоді були порушені ще й деякі важливі справи Чину, особливо питання виховання монашого доросту.

Єпископ Ґаґанець здійснив повірену йому канонічну візитацію закарпатських василіян з таким великим успіхом, що кардинал Фрідріх Шварценберґ, примас Австрії (1850-1885), довірив йому звізитувати також і Василіянський Чин у Галичині. Так ото від 11 до 14 серпня того самого 1858 p., єп. Ґаґанець в товаристві Духновича та свого секретаря о. В. Ладомирського відбув канонічну візитацію галицьких василіян. Візитація галицьких монастирів дала Духновичу добру нагоду відновити давні свої знайомства з галицькими народними й культурними діячами та нав’язати ще й нові. Тому й не дивно, що «задушевні вітання Духновича у Львівському Народному домі, витиснули в його очах сльози великої радості». Ось так, завдяки василіянам, між закарпатськими й галицькими українцями знову відновилися культурно-релігійні взаємини, чого мадяри найбільше й боялися.

Однією з головних причин занепаду закарпатських василіян був великий брак покликань до монашого життя. Тому під час канонічної візитації монаша братія на пропозицію Духновича вирішила розбудувати Краснобрідський монастир і примістити в ньому новіціят, тобто школу для гідного виховання кандидатів у ченці. Саме тоді Духнович запізнався зі священиком Іполітом Терлецьким, родом з Волині, який на початку 1857 р. принагідно опинився в Пряшеві. Будучи доктором медицини й богослов’я, він своєю велемовністю скоро зумів здобути собі довір’я простосердного Духновича, який, між іншим, звірився йому також і про брак виховання монашого доросту. Терлецький, побачивши добру нагоду знайти собі певне пристановище, згодився постригтись у ченці та прийняти обов’язки вихователя кандидатів до монашого подвигу.

Захоплений появою Терлецького, Духнович притьмом поручив його протоігумену Галичковичу, заявляючи: «Д-р Іполіт Терлецький, вчена й досвідчена людина, охочий вступити до св. Чину. Тож прийміть його з обома руками, він же ж буде на велику користь і славу василіян, як теж і здібним виховником молодого покоління». Галичкович, уповні довіряючи своєму щирому другові, вже 18 травня 1857 р. постриг Терлецького в ченці, надаючи йому монаше ім’я Володимир.

Авантюрна вдача Терлецького скоро виявилася, і він вже на початку 1858 р. покинув монастир, щоб дістатись до Галичини. Духновичеві стало прикро, що Терлецький «не відповів своєму високому покликанню та його великим надіям». Тож, виявляючи свій жаль, він писав до Галичковича: «Чоловік розмишляє, але Бог розпоряджає! Хто привик світом волочитись, то йому тяжко всидіти в монастирі».

Однак Терлецькому не вдалося перейти до Галичини і він був вимушений повернутися до монастиря на Чернечій горі та продовжувати свій новіціят, тобто правилами приписане однорічне випробування для вступників.

Наприкінці травня 1858 р. єп. Ґаганець знову прибув до Мукачева, щоб проголосити новосписані й кард. Сцітовським затверджені Правила. При цій нагоді монаша братія прийняла пропозицію Духновича, щоб розбудувати Святодухівський монастир у Красному Броді та примістити в ньому новіціят для виховання монашого доросту. Терлецький знову потрапив придобритися Духновичу, який остаточно вплинув на братію, що позволила Терлецькому протягом вісьмох днів скласти монаші обіти та перебрати на себе обов’язки учителя вступників. А що розбудова Краснобрідського монастиря ще не була закінчена, то тим часом ієромонаха Терлецького призначено до послуг при Малоберезницькому монастирі.

Після завершення розбудови монастиря, 1860 р. був відкритий у Красному Броді новіціят під керівництвом Терлецького, якого з цієї нагоди Духнович врочисто вітав окремим віршем. На жаль, надії Духновича на поміч Терлецького у вихованні василіянської молоді не здійснилися, бо «вчений» Терлецький, через брак особистого духовного загартування та нестачі монашого духу, не зумів надихнути вступників любов’ю до монашого життя. Тож уже під час першого року новіціяту із сімох кандидатів у монастирі залишився тільки один послушник, який незабаром також повернувся у світ.

1861 р. Апостольський нунцій звернувся до єп. Ґаганця, чи закарпатські василіяни не змогли б вислати кількох своїх монахів на місійну працю до Болгарії. Духнович зразу захопився ідеєю місійної праці між болгарами, що її поділяв також і Терлецький, бо йому знову всміхалася нагода мандрів. Тож, уповні занехаявши новіціят, він зайнявся справою болгарських місій. Однак з його задумів нічого не вийшло, бо закарпатські василіяни не могли вислати достатнє число місіонерів, тож Апостольська Столиця вислала до Болгарії інших ченців. Це настільки роздратувало Терлецького, що він знову подався в мандри й нарешті дістався до Галичини, де придався до боротьби за чистоту східного обряду.

Дізнавшись відтак про смерть Духновича, якого поважав як свого щирого покровителя, на початку 1866 р. Терлецький повернувся до Красного Броду, але тільки як звичайний монах, призначений до обслуги монастирської церкви. Після кількаразової мандрівки по Галичині йому грозило ув’язнення мадярською поліцією, тож під кінець 1871 р. він остаточно тайкома покинув Закарпаття, щоб вже більше не повертатися.

На пам’ятку свого перебування в Красному Броді Терлецький списав досить докладну історію монастиря, яка появилася друком в Літературному Збірнику Галицької Матиці на 1870 рік. Опісля, опинившись у Києві, перейшов на православ’я і, перебуваючи у Святомихайлівському монастирі, опублікував невеличку брошуру про національне відродження закарпатських українців у половині XIX ст., в якій висунув також і великі заслуги «щирого свого друга» Духновича.

«Добро св. Чину Духновичу лежало на серці», тому він не переставав вишукувати й поручати гідних кандидатів до монашого подвигу, про що свідчать численні його листи до протоігумена Галичковича. Одним з найвизначніших кандидатів, на якого Духнович вплинув, щоб вступив до василіян, був чабинський юнак − Олександр Кралицький, який при постриженні прийняв монаше ім’я Анатолій.

Під час свого навчання в Пряшівській гімназії Кралицький часто бував у Духновича, дім якого був завжди відкритим для бідних селянських хлопців, яким він щедро допомагав у їхній нужді і був готовий ділитися з ними останнім куском хліба.

«Батько Духнович», як вони його називали з вдячності, кормив їх «не самим тільки хлібом» (Мт. 4, 4), але й словом заохоти до набування знань, щоб опісля були здібними посвятитися культурній і освітній праці серед свого бідного народу.

Духнович скоро збагнув письменницький хист у Кралицького, тому заохочував його братися за перо. Тож уже 1847 р. Духнович помістив його оповідання: «Образ жизни» у своїй Книжниці читальній для начинаючих. Кралицький, однак, мріяв вступити до монастиря, бажаючи вповні посвятитися Богові. Духнович, що вже тоді носився з думкою втягнути закарпатських ченців до культурно-освітньої праці, підтримав задушевне бажання ідейного юнака, який зразу після закінчення гімназії, літом 1851 p., вступив до Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева. Це ясно випливає зі слів присвяти, записаних Духновичем на рукописному своєму збірнику «Діло от безділія», що його він перед своєю смертю вручив Кралицькому: «Я тебі, мой друг, назначил начала жизни».

Після завершення богословських студій в Ужгородській єпархіальній семінарії Кралицькому, задля молодого його віку, відстрочено священицькі свячення на один рік. Тож дочасно його призначено до монастирської школи в Красному Броді, щоб навчав дітей катехизму. Духнович часто відвідував Краснобрідський монастир, що дало Кралицькому добру нагоду відновити давні взаємини з «Батьком Духновичем». І саме Духнович заздалегідь постарався про те, що єп. Ґаґанець 1858 p., під час Великого посту, висвятив Кралицького на священика. їхні дружні взаємини відтак продовжувались до самої смерті незабутнього «Батька Духновича».

Після смерті Духновича Кралицький був першим з письменників, який списав його обширний життєпис, що появився 1866 р. на сторінках «Місяцослова», разом з фотографією Будителя. На сторінках того ж «Місяцослова» Кралицький оприлюднив також деякі уривки з подарованого йому Духновичем рукопису «Діло от безділія».

Між численними кандидатами, що їх Духнович поручав протоігумену Галичковичеві, видатними василіянами стали ще два інші: Кирило Микулич (помер у 1910 р.) − довголітній ігумен Святодухівського монастиря у Красному Броді, який також і пером боронив честь закарпатських василіян; та Корнилій Шафранкович (помер у 1871 p.), товариш студій Кралицького, один із визначніших ігуменів Імстичівського монастиря св. Михаїла. Він не тільки відновив монастирську школу, але як активний член «Общества св. Василія», брався також і до культурно-освітньої праці. Анонімний дописувач до газети «Світ» у своєму репортажі «Из Бережави» представив Шафранковича як «ревного монаха й великого народолюбця, в якого була благородна душа».

З Переписки ми довідуємося не тільки про щире ставлення Духновича до Василіянського Чину, але й також його задушевне бажання піднести Чин на височінь благородного його призначення. Тому він не жалував ні своєї праці, ні свого часу, ба навіть і гроша, щоб василіанські монастирі стали не лише духовними, але й культурними осередками. Тож перш за все він задумав розбудувати монастир у Красному Броді й перетворити його в особливий осередок культурно-релігійного життя в Пряшівській єпархії. Це й спонукало його заснувати в Краснобрідському монастирі публічну бібліотеку, до якої мали б доступ не тільки ченці, але й усі книголюби з-поза монастиря.

Монастир у Красному Броді (Словаччина)

Сучасний вигляд монастиря

Руїни колишньої монастирської церкви у Красному Броді

Благородний свій задум Духнович здійснив літом 1859 p., коли подарував Святодухівському монастиреві у Красному Броді більшу частину своєї численної бібліотеки, переважно слов’янських творів. У своїй дарчій грамоті він акуратно визначив свої вимоги щодо бібліотеки, а саме:

1. Щоб подаровані ним книги зберігалися, наче цінний скарб, завжди у Краснобрідському монастирі.
2. Щоб усі книги були старанно списані в окре­мому каталозі й укладені за своїм змістом, були точ­но позначені числами.
3. Щоб для зберігання книг був призначений від­повідний бібліотекар, який рядитиме й видаватиме книги за приписами Правил⁵⁷.
4. Книги не вільно було позичати на довше, як на три місяці, і в належний час слід домагатися їхнього повернення, щоб не пропала й найменша «буквиця».
5. Наприкінці Духнович пригадав настоятелеві монастиря, що замало тільки зберігати подаровані книги, але потрібно їх завжди доповняти новими виданнями.

Свою дарчу грамоту він закінчив такими словами: «Якщо, дорогі мої Брати, вам захочеться виявити мені свою вдячність, то для мене вистачить, якщо не забудете згадати мене грішного у своїх щоденних молитвах, а саму ж бібліотеку назвете: Бібліотекою ім. Духновича. І всякий, хто користуватиметься нею, нехай побажає мені блаженний упокій і вічную пам’ять».

Крім книжок, Духнович подарував Краснобрідському монастиреві також частину своїх рукописних творів, про що виразно згадав Терлецький 1870 р. у своїй історичній розвідці про згаданий монастир.

Літом 1860 р. відбувся у Красному Броді монаший собор, що його очолив Духнович як уповноважений єпископа Ґаґанця. Тож мав добру нагоду особисто доглянути, щоб книгозбірня, яку він заснував, була відповідно, за його вказівками, впорядкована і стала доступною для загальної публіки. Ось так Краснобрідський монастир насправді став на якийсь час релігійно-культурним центром Пряшівщини, де «в неділі і свята місцева руська інтелігенція збиралася длячитання, щоб так збагачувати свою освіту й знання».

На жаль, внаслідок насильної мадяризації та браку монаших покликань, Краснобродівський монастир уже під кінець XIX ст. почав знову занепадати і втратив своє значення як культурний осередок Пряшівської єпархії. Аж нарешті в лютому 1915 p., під час воєнних операцій, монастир був дощенту зруйнований, а з ним загинула й цінна бібліотека.

Духнович був переконаний, що «книга − для кожного, головно ж для монаха − це великий скарб і потіха». Тому він не переставав турбуватися, щоб при кожному монастирі була відповідна бібліотека, яка служила б монахам для поглиблення їхньої освіти і знання. Через читання книг він сподівався заохотити здібніших ченців-книголюбів до культурної та письменницької праці на користь занедбаного народу. Тому він не переставав пригадувати настоятелям, щоб вони старанно дбали про монастирську бібліотеку й не переставали збагачувати її новими публікаціями.

Щоб привернути василіянам давню славу, Духнович турбувався також і про матеріальне забезпечення зубожілих монастирів, де народ численно збирався під час річних відпустів і більших свят. Завдяки його старанням були відновлені монастирі в Малому Березному та на Буковій гірці, а Краснобрідський монастир розбудовано для новіціяту. Коли ж відтак літом 1862 р. пожежа сильно пошкодила монастир і церкву на Чернечій горі, то Духнович, глибоко вражений нещасним випадком, старався потішити протоігумена Галичковича і негайно звернувся до кардинала-примаса про допомогу, яка незабаром і прийшла.

Ось так, прочитавши Переписку Духновича з василіянами, перед нашими очима стає величний образ шляхетного духа нашого незабутнього Будителя, який у половині XIX ст. з таким великим завзяттям старався піднести закарпатських василіян до їхньої давньої слави. Будучи прийнятим до заслуг Чину, Духнович почувався дійсним членом василіянської родини, тому де і як тільки міг допомагав монашій братії та поодиноким монастирям. І саме задля цієї щирої своєї прив’язаності до василіян він завжди знаходив між ними відпруження духа та душевного відпочинку. Тож не дивно, що перед своєю затяжною смертю він саме у василіян шукав духовної розради і, поручаючись їхнім молитвам, благав, щоб вони не забували про свого Співбрата.

Нехай же цих кілька рядків моєї доповіді будуть наявним доказом того, що василіяни не забули свого «Брата Духновича» та ще й сьогодні згадують великого свого Добродія «незлим, тихим словом».

• Пекар А., Олександр Духнович і василіяни, Місіонер, 2009.

На початку 20-го століття, діяльність Василіян на Закарпатті, була скерована на освіту і виховання дітей та молоді. Ця суспільна сфера була досить опущена і не кожен міг здобути принаймні початкову освіту. За прикладом свого покровителя – святого Миколая, Василіяни на Закарпатті прийшли на поміч місцевим дітям. Вони відкрили школу при Ужгородському монастирі, в якій могли навчатися діти з бідних сімей.