Як прийде смерть, – ми не чужі собі!
Ми зустрічалися не раз, нівроку,
Поглянула, всміхнулась, далебі,
І відійшла полями тихим кроком.
Як прийде смерть, я прошепчу: «Вітай!
Вже досить гри на схованки між нами.
Лиш, будь ласкава, ніжно пригортай
Твоїми невблаганними руками.
І поцілуй до сну, щоб я заснув
З усмішкою до ясних зір небесних,
З надією на соняшну весну,
На гомін дзвонів радісних, воскресних».
Ген по той бік я Богові вклонюсь:
– Ось я, – скажу. – Ласкавий будь, о Пане! –
Йому за Україну помолюсь
І вартою-бійцем над нею стану.
А поки що без смутку і без слів
Хай порох мій під зорями спочине,
Під шум сосон, під гураґан вітрів,
Під кущиком червоної калини.
(10 листопада 1973 р.)
